— Люда!
Вчепившись за глуху браму, ледве підтягується на півголови і, склавши губи трубочкою, кричить прямо в покритий інеєм метал.
— Люу-уда!!
Ненароком цілує металеву трубу, тримаючись з останніх сил, щоб очі були над брамою, зализує солоне з тріснутої варґи.
— Люда-а-а-а-а-а!!!
У вікні навпроти білий бахматий котяра врешті підняв голову в бік воріт, вочевидь, виглядаючи пташку.
— Здрастє, а Люда вийде в снєжки пограти?
Донести своє питання до котяри було не важко — той добре вміє читати по губах. У відповідь пухнастий тиран відвернув носа від вікна і вкрився лапою. Відпускати хазяйку він і не збирався...
— Люда...
Гукнула ще для порядку і бухнула у сніг навзнак - малювати Ангелів по пам'яті. Ангели виходили всі один на одного схожі. За потилицею кололо сніжне пір'я. Губа боліла. Сніжки не ліпилися. А десь у теплій хаті спав котяра і, щоб не спати, варила темну, як ніч у селі без світла, каву Люда...