Дивились очі з глибини віків
і зорепадом скочувались сльози:
- Народе мій, яких таких богів
ти прогнівив,
що у криваві постеливсь покоси?

Тебе морили голодом земним,
високе небо зачиняли в грати,
щоб не з руки було твоїм святим
катів життя із раю проклинати.

Тебе палили в полум'ї війни.
Шли на заклання цілі покоління
і молох смерті, отрок сатани,
відточував на них своє уміння.

По всім ГУЛАГським землям-островам
тебе дрібнили на малі шматочки,
лишаючи сирітський біль синам
в червоно-чорних хрестиках сорочки.

Тебе душили в зашморгах чеснот,
де проповідь читало лицемірство,
де на шляху обіцяних свобод
брехні вставало незліченне військо.

Тебе женуть і зараз по світах
насущний хліб свій тяжко заробляти,
вклоняючись там пані і панам,
навчаючись родину забувати...

Від того болю затупилась б сталь.
Свинцевий град не вибив мирну душу,
та залишив таку сліпу печаль,
таку нестерпну і колючу стужу.

Дивились очі з глибини віків,
в дощі збирали виплакані сльози:
- Земля батьків, молись до всіх богів,
щоб знов не ліг народ цей у покоси...

Із архіву