Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.

Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Щороку глибший і сильніший корінь.

Зрости ось так, з гірчичного зерна
І розростися на родючій тверді.
Бо воля Божа - не прогнози на
Шторми і смерчі. Воля в милосерді.

На мить подумала - Ти, може ,задрімав,
Стомившись у Собі усе вміщати,
Усе усім давати задарма,
І з кожного кінця творить початок?

Бо ж на дорозі схрещує мечі
Вселенське зло - ні йти, ні переждати.
Та слід один - я в Тебе на плечі,
Тримаю все, що по молитві дав Ти.

І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова

не чуючи спішить він мимоволі
і підтюпцем між стінами біжить
де пише місяць кола глинобитні
сміють дівчата плачуться жінки
і мудрі висохлі на мумії бербери
сидять у затінку покурюють кальян

в таких містах щовечора богами
повітря засклено, кружля летючий храм
і янголи метуть крилом пилюку
проходячи майданом де базар
утихомирився і де лежать верблюди
і нитку шляху довгого жують

І Юда йшов до варти на воротах
і підгиналися колін смагляві труби
він чув у серці чорну правоту
що розгортається і на хвості мов кобра
блакитнооко дивиться йому
в душі смітник загиджений війною

Вже прохолода впала на краї
що посідав народ богоборливий
дзвеніли цитри вікна у вогнях
в палаці царському гуляли і співали
не згадували Йвана Косманя
що на царя пророчив хмаровидло
і все плескав на люди із долонь

Іуда став посеред площі. Ватра
в його пустій диміла голові
і поглядала неуважно варта
як той стоїть і чухає колтун
немов стоять йому нема де й ніде
неначе згадував куди подівся час
куди піски пустелі аравійські
ковтнули душу й серце і любов

Ворожо брязнули щити в провулку темнім
то римляни дозором надійшли
здригнувся Юда чуючи хвилину
яка все вирішить і повернувся геть
іти назад до вчителя упасти
тому до ніг він вимив і йому
і криком несподіваним кричати
що він не буде більше не хотів
що то неправда ні о ні неправда
якій немає місця на землі

що хоче він в Єрусалим небесний
ввійти вратами що дзвенять як лід
із кришталю й рубіну та нефриту
що хоче пожильцем у небеса
піднятися на чистій на хмарині
і крила виростить... “О так, мені крильцят
в житті не вистачає і по смерти" -
сказав він гірко. Звідки гіркота
та плинула й до серця підступала
не мав він гадки. наче у пісках
стояв у натовпі гулящого народу

він озирнувся - площі не було
довкола вулиця шуміла та штовхалась
і перехожий мирно батькував
іуду що постав мов соляниця
він озирнувсь в очах червона криця
горіла він лякаючись себе
пішов повільно між веселі люди
туди де засідав синедріон
немов у кулі паперовій жовті оси

і він ішов водитель катастроф
поклопотатися за вчителя за бога
і в голові нехитрий урожай
думок збирав тривожних і потертих
і кулака схвильовано стискав
роздумуючи про важливу справу зради
але окрайчика згадав у кулаці.

Підніс він руку ліву до очей
і в світлі мерехтливім смолоскипів
побачив хліба шмат зім’ятий м’ято
і з криком кинув його в пил немов
змію отруйну що звернула жало
та укусила просто межи губ
його у горло чорне і порожнє
де слово боже зроду не було.

І притоптав той шмат проклятий юда
і довго так на ньому танцював
і пританцьовував аж люди відсувались
у зачудованім мовчанні п’яним він
тамтешньому народу видавався.

А він завмер і так би і стояв,
коли би вершник батогом не потягнув
зігнавши того юду на узбіччя
за стіну він схопився обома
руками і згадалися, невчасно
для справи злої, безневинні дні
щасливі мандри морем Гілеадським
де ніжним лоном береги лягли
де риби випливали слухать Слово
і де з небес зіходили птахи

Щасливий час, о Юдо одинокий!
Щаслива згадка зашморгом тобі
на горлі висне і борлак ламає
“стискає горло зраднику любов”
так певно скажеш ти, учителю, промовив
він хрипко і побачив свою тінь
яка хилялася від ніг у чорну прірву
себе побачив в мертвій глибині

бридке лице несло печать звірину
печальну невиправдливу печать
і він собі печально в очі глянув
нема ж очей - а пара срібняків
і з жаху нутрощі у нього обірвались
“Навіщо...” поспитав ся та потяг
спилюженим майданом збиті ноги
чвалаючи у поножах чавунних

і чув як у душі останнє мре
і жалить у п’яту зубок вогненний
і легко він до неба посміхнувсь
незрушного немов осліпле з горя
у більмах хмар важке камінне око
і рушив тридцять срібних зароблять.
1798 р.