Ніжилась
всю ніч
між зірок
що танули
на тілі моєму
Чумацький шлях
манливий за собою
здавалося
торкався до плечей
наганяючи
завтрашній день
де має було
прокинутись мені?

2010

Зустрів я сирену в своєму житті,
Вона мене причарувала.
Голосом, співом у лютій пітьмі
Вона мені світло давала.
Її погляд п’янкий душу мою
Омивав морською водою.
Мріяв я створити сім'ю
Та обернулося то все сльозою.
Хвилі в душі та лютий шторм —
Це все, що на мене чекало.
П’янкі вигини її форм
Розбивали броню драккара.
Вітер сильно штовхав хвилі морські,
Піна в них замість злості.
Вигляд мали, наче вершини гірські,
Сіллю пекли мої кості.
З хвилі на хвилю літав мій драккар,
Від того він ледь тримався.
Під поглядом з неба розлючених хмар
Драккар по-троху ламався.
Я розумів, що я потону,
Що з моря я наковтаюсь.
Я розумів, що вдарюсь в стіну,
В рифи, але не каюсь.
Сирену ту я покохав,
В той день я збожеволів:
Слабким, залежним я тоді став,
Не міг я жити без моря.
У богів я про неї питав,
Вони лиш розвели руками:
— Її інший моряк до себе забрав,
А ти плавай світами!
Знову поринув я в лютий шторм,
Не знаю, як тоді вижив.
Гнів розпікав мене, наче той горн,
Я дивився поглядом хижим.
Мабуть Локі зі мною так люто грав,
Бо було в житті йому нудно.
Крім мене не мав жодних він справ
І так ламав моє судно.
Мабуть несу і прокляття від Ньйорда
Що в морі так не щастить.
Море розіб’є човен об фйорди
Й скоро настане та мить.
Йормунганд мене проковтне,
Піду я в гості до Хель.
Хель мою голову вмить відітне,
А потім наллє собі ель.
Нігті мої підуть на Нагльфар,
Що попливе в Рагнарок.
З черепа питиме кров, як узвар,
Закінчиться у Мітгарда строк…
24.11.2024

Мені не спáлося.
Жонглер сліпий
незграбно грався
долею моєю, —
що в темряві згубилась назавжди,
занурившись у ночі нескінченній…
І навіть Місяць був тоді
за хмарою зловісною прихован.

Коли ж і Місяць з темряви з'явився,
і злобний клоун
в клапті хмар перетворився, —
то вітер свіжий, світанковий
приніс мені папір зім'ятий,
з малюнком, зробленим
непевною дитячою рукою.

2019

Від хитрих трав та до небес
стирчав грибний post-ялинкóвий ліс,—
натура для картин пастельних.
Тим лісом відьмочка літала,
на листі палому лежала,
та юним тілом
дідька балувала.

Ніщо не вічне.
Непомітно
минуло декілька століть.
Зовсíм постáріла Яга.
Лежить, кістлява та строга.
Її хатинка, вщент трухлява,
гнилицей
тліє на узліссі.
День промайнув уже давно,
а ніччю душно і темно…

І раптом ліс був осяя́ний
тоскно-тонки́м сріблястим світлом:
сором'язливо скинув хмари-мари,
відверто місяць оголився.
Але самотня відьмина сльоза
колючим інеєм лягла
у злам крутий
холодних простирадл…

Вона вже й навіть не чекала,
коли коханий Сатана
крізь іній сліз за нею вийшов,—
як принц, що закохався в Попелюшку,
і юну відьмочку відвів
в свої таЄмничі палаци.
І провели їх
боги лісові.
Їм вслід співали
мавки-недоторки.

2025

Мій Боже, я не вірю,—
це занадто… страшно…
Десь у глибокій Клейновій бляшанці
вузлом зав'язані
мій простір та душа,
що колись вільною була.
І десь блукають протилежним
мої думки, колись безмежні.
Малою мишей
шарудить весь час...
мій бідний час.

Там всі мої дороги
само -
- пересічені...
Там всі мої тривоги
пораховані.
Є безперервні, та кінцеві
мої дні.
Блукаючи поміж підвалами та дахом,
Ці дні не йдуть Чумацьким Шляхом.
Немає місця — стати,
не можна впасти,
але й нікуди — іти…

2023

Мене приносить вітром
щойно Сонце згасне,
І я під деревом
лежу та й сплю…
У сні, алеями
блукаю…
та по хмарах…
гуляю, мов нічний лунатик.

І там,—
так дивно мрію в мріях дивовижних…
А вранці,— пилом
золотим,
Не прокидаюсь,—
розчиняюсь,
розсипаюся
на вітрі.

І залишаю
день вам світлий.

2024

Канал поезії.
Вщент нетверезий лис
лакав з калюжі під мостом, —
з тієї самої, де місяць розплескався…
А лампа із червоним жаром
ласкаво променем лизала
дім насолод біля причалу.
І літній іній сріблом укладався.

2025