Як московські комуняки народ свій любили,
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли ужитись.
Як іще добільшовицьку Росію узяти,
То у ній, крім України вже не так багато
Було земель, щоб давали гарні урожаї.
От Тамбовщина і була отим самим краєм.
Одні з кращих чорноземів губернія мала.
Та і площу вона більшу в ті часи займала,
Аніж тепер. Земля, звісно, якщо працювати,
Не тільки селянські сім’ї могла годувати,
Ще й на продаж було вдосталь. До Європи, навіть,
Удавалось тоді хліба чимало відправить.
Тож селяни й багатіли, бо інтерес мали.
Прикупляли собі землю, реманент купляли.
В губерніях других бідність панувала в селах,
А тут скрізь міцні селяни господарство вели.
Їх більшовики прозвали потім куркулями.
Працьовитими, одначе були мужиками.
Були й бідні господарства, та було їх мало.
Були й такі, що достатки і середні мали.
Та то було при цареві, що селянство «гнобив».
Але раптом більшовицька здійснилася спроба,
Вони владу захопили, «рай» пообіцяли
Всім трудящим. Кого саме на увазі мали
Під «трудящими» - то важко нині нам сказати.
Бо селян вони одразу взялись грабувати.
Самі ж вони до голоду довели країну,
А виявилось, що у тому «селянин» був винен.
Бо не хотів хліб задарма владі віддавати,
Тож силою довелося його відбирати.
Збиралися продзагони, в руки зброю брали
Та й по селах харчі собі ішли, добували.
А ледарі і п‘яниці, що «біднота» звались,
Помагати їм у тому, звісно долучались.
Бо ж і їм перепадало на пляшку «сивухи».
А трудящих, працьовитих ніхто і не слухав.
Поки ішла громадянська війна, то бувало,
Повстання супроти здирства того вибухали.
Комуняки не панькались, заливали кров’ю
Ті повстання, хоча слідом вибухали нові.
Та ось війна затихає, ворогів розбили.
Вже б, здавалось продрозверстку взяли й відмінили?
Але ж ні, бо від початку вони спланували,
Щоби люди працювали – вони відбирали.
В комуняк то комунізмом просто називалось.
Тож нічого відміняти вони й не збирались.
Виїздили продзагони, по селах кружляли
І в селян всі «лишки» хліба вони відбирали.
Скільки саме отих «лишків» потрібно забрати,
То в Москві чини високі вже будуть рішати.
А там брали все зі стелі – не скільки вродило,
А вже скільки ті чинуші самі захотіли.
Продзагони ж намагались виконати плани,
Тож у селян й вимітали увесь хліб старанно,
Так, що й на посів на весну їм не залишалось.
Як селяни приховати хоч щось намагались,
То пороли, катували, все з хат «вимітали».
За будь яку ціну плани виконати мали.
Повернемося в Тамбовщину. Тамтешнім селянам
До дупи були величні більшовицькі плани.
Вони вірили есерам, до них дослухались,
Бо ті їхні інтереси усе ж намагались
Хоча б якось врахувати. Війна проминула.
Важких боїв у цім краї практично не було.
«Білі» тут не потикались та й поряд столиця,
Тож було вже продзагонам чим тут поживиться.
Одні тільки вибирались з повними возами,
Другі слідом приходили грабувать так само.
Тож селяни бунтували та за зброю брались,
Як могли, отим набігам, звісно опирались.
Не лиш вила та сокири у руки хапали.
Але часто і гвинтівки приховані брали.
Справа в тім, що комуняки вже так знахабніли,
Що до війська забирали, кого лиш хотіли.
Всі повинні захищати оту їхню владу.
З неохотою селяни, але ішли, правда.
Та, побачивши порядки, що там панували,
Брали зброю та й додому хутенько тікали.
На Тамбовщині до біса таких дезертирів.
Їм би знайти тоді гарних собі командирів,
То була б велика сила. Та ще іскра треба,
Щоби полум‘я знялося до самого неба.
І та іскра спалахнула. В двадцятому літом
Засуха усе у краї змогла попалити.
Неврожай страшний, як в пудах усе рахувати,
То дванадцять лиш мільйонів вдалося зібрати.
А спустили зі столиці на край рознарядку,
Що державі теж дванадцять слід мільйонів здати.
Хтось на око там прикинув та і спустив плани.
Тож без хліба залишитись повинні селяни?!
Та місцевій владі дарма про то говорити.
Хай хоч усі поздихають та план слід зробити.
Тож поїхали загони той хліб вибивати.
Чи від кулі, чи з голоду селянам вмирати?!
Отож у селі Хитрово селяни узяли,
Роззброїли продзагін той ще й копняків дали.
А за кілька днів навколо села запалали,
Бо селяни вже терпіння взагалі не мали.
Розганяли продзагони озброєні люди,
Комуністів і чекістів нищили повсюди.
В своїм селі розбирались, ішли до сусідів,
Щоб від влади комуністів не зосталось й сліду.
Єдналися у загони, що весь час зростали.
Скоро із отих загонів армії постали.
Знайшлися і командири, щоб тим керувати.
Першим, звісно Антонова потрібно назвати.
Есер, що з більшовиками перше був отими.
Був начальник міліції та порвав із ними.
В дев‘ятнадцятому році ще створив дружину
І в лісах тамбовських виклик комунякам кинув.
«Бомбив» їхні установи, нищив продзагони.
Де він гуляв, не діяли радянські закони.
Як повстання спалахнуло, саме навкруг нього
І єдналося селянство – заступника свого.
Тамбовщина вся палала та місцева влада
Сподівалася, що зможе дати тому раду.
Підняли всіх комуністів, чекістів, одначе
Ніхто ні кінця, ні краю повстанню не бачив.
Більше того, вже й армію селяни створили,
Під ногами комуністів вже земля горіла.
І все ширше розросталось полум‘я повстання,
Прийшла, наче комуняцька година остання.
Навіть, у столиці влада вже заворушилась,
Під загрозою всі плани їхні опинились.
Бо ж не тільки Тамбовщина, вся країна, мовби
Діжка з порохом і варто затягнути, щоби
Все навколо запалало. Тож у Москві сіли
Й продрозверстку продподатком бігом замінили.
Для других губерній, може із тим щось мінялось.
На Тамбовщині ж селяни уже так затялись,
Що того їм уже мало – «Геть всіх комуняків!»…
А тут війна закінчилась, розбили поляків,
Врангеля погнали з Криму, війська вільні стали,
Тамбовщину усмиряти тоді їх послали.
Становище враз змінилось. Що ті партизани,
Коли армія велика супроти них стане.
Озброєна та навчена, як слід воювати.
І гвинтівки, й кулемети має, і гармати.
Ще і літаки у неї, що небом літають,
Виявляють, де повсталі та бомби скидають.
Та не тільки в тому справа. Ще й жорстокі міри,
Що приймались до повсталих – наче люті звірі,
А не армія «червона», вони поступали.
Сім‘ї брали в заручники, щоб люди здавались.
Якщо ні, тоді ті сім‘ї в Сибір засилались.
Хто ховав повстанців, зброю – стріляли без суду.
Хто не здасться, сім‘ям їхнім пощади не буде.
Ті загони, що сховались, по лісах сиділи,
Хімснарядами кидали, газами труїли.
Газами людей труїли! Кров невинну лити
Лиш за те, що вони хочуть по-людському жити.
Поки одні на загони полюють повсталі,
Інші волость першу-ліпшу у блокаду взяли.
Взяли бігом заручників, велять зброю здати,
Де ховаються «бандити» негайно сказати.
На те дають дві години. Нема результату,
То заручників виводять, велять розстріляти.
Беруть нових заручників. І так дні і ночі,
Поки того не доб‘ються, чого вони хочуть.
Для «бандитів» і сімей їх, як вони любили,
Концтабори влаштували та людом набили.
Звичайнісінькі бараки, умови відсутні,
А у них дорослі й діти сидять, як прикуті,
Бо навколо дріт колючий й люта охорона.
А вони, хоча й невинні – всі поза законом.
І розстріли… Комуняки без того не можуть.
Вони всіх, якби їх воля, в могилу положать.
Цілі села вибивали та вогнем палили,
Якщо люди на їх волю здатись не хотіли.
Звісно, що всю ту жорстокість бачили повсталі,
Тому і радянській владі тим відповідали.
Убивали комуністів, що попали в руки,
Ті частенько помирали у страшенних муках.
Та жорстокість комуністів стала гору брати.
Стали люди розбігатись, сім’ї рятувати.
Проти тих, хто ще боровся, «червоні» кидали,
З озброєння все, що тільки під рукою мали:
Літаки, бронемашини повзали, гармати,
Бронепоїзди – усе, що лиш могло стріляти.
А у селян що? Гвинтівки та ще кулемети,
П‘ять гармат… Тим ви ворожі сили не поб‘єте.
Тож на літо в двадцять першім повстання згасало.
Основні повстанські сили вороги здолали.
Кого виманили з лісу, кого розстріляли,
Кого газом потруїли. Так і гору взяли.
По лісах тоді зостались лиш найбільш затяті,
Цілий рік ще не давали комунякам спати.
Та повстання, врешті кров‘ю вдалось загасити,
«Довелося» двісті сорок тисяч люду вбити.
Та ще сімдесят в «Сибіри», в каторгу заслати,
Щоб себе більш-менш спокійно в краї почувати.
Сам Антонов проти влади боротись не кинув,
Поки влітку в двадцять другім від кулі загинув.
Після того вже повстання згасло поступово.
Земля стала аж червона з пролитої крові.
І відтоді вже в достатку більше не родила,
Бо ж найбільше роботящих усіх перебили.
А ледарі за землею так не доглядали.
Тож відтоді хліб ростити вона перестала.
Хотілося, щоб на долю ви тих погляділи,
Що повстання те селянське в крові потопили.
Тухачевський, що тим військом керував жорстоким,
Навіть маршалом зробився, ліз нагору, поки
Як собаку, в тридцять сьомім його розстріляли.
З Уборевичем під стінку вони поряд стали.
Той у нього заступником тоді був кривавим.
На Какуріна раніше ще завели справу.
Він у них начальник штабу був. Прийшла розплата
В тридцять шостім у в‘язниці довелось вмирати.
Котовського в двадцять п‘ятім чекісти «пришили».
То його бригада люду чимало побила.
Ще там був чекіст Ягода, до наркома виріс,
Але пост той незабаром йому боком виліз.
Звинуватили в троцькізмі та і розстріляли.
Так, що карма за злочини, врешті наздогнала.

Провал вистави.
Глядачі пішли.
А втомлені актори
все ще грають.
Безумний бог
з небес картонних
в підвал зійшов,—
під скрип іржавий
театральної машини,
і там —
дияволом розгубленим —
блукає по деталях…

2026

Прогнози
до мінус
ну загалом
зима
морози
Лускунчик
балет
які слова
танець квітів
ну то навесні
зараз зима
залишу записку
пішла
не забудь
погодувати кота

1999

Старезний дід геть сивий помирав.
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не захотіло відпускати
Із цього світу. Тож лежав, дивився.
А поряд син на стільчику вмостився.
Стривожено на батька поглядав
Та батькові страшенно співчував.
Хоча, чим міг він батьку помогти?
Від старості бо ліків не знайти.
Життя із батька з хрипом виривалось.
Йому, напевно мало вже зосталось.
І страшно, що очей не закривав,
Немов на стелі щось таке шукав.
Нарешті, очі повернув до сина,
Прошепотів: - Прийшла моя година.
Позаду залишилось літ багато.
Не хочеться, одначе помирати,
Гріхи свої забравши із собою.
Сповідуюсь тепер перед тобою,
Покаюся, неначе перед Богом.
Хоча я все життя не вірив в Нього.
Та згублені колись невинні душі
Тепер волають. Звіритися мушу
Комусь хоча б, бо вже напевно знаю –
На мене пекло за гріхи чекає.
Невинних душ я загубив чимало,
Бо так партійна совість вимагала
І віра в революції ідеї.
Тепер немає віри вже тієї…
Багато душ… Усі й не пам‘ятаю.
За то державні нагороди маю.
Та ще пече від того мені в грудях.
Бо ж то були зовсім невинні люди.
І я не знаю, що мене чека.
Та більше всього це якраз ляка.
Мені так страшно було лиш тоді,
Коли зустрілись вперше молоді
Зі смертю. Не в книжках, а наяву.
Зі страхом тим усе життя живу.
Найкраще, мабуть пам’ְятаю досі
Оті найперші вбивства в Сандармосі.
В Карелії у лісі та місцина.
Про неї рідко зна яка людина.
Там соловецьких в‘язнів убивали,
Таємно у могилах заховали,
Щоби ніхто про те й не здогадався,
Який тут злочин проти людства стався.
Я теж про те не похопився й досі.
А був тоді ще молоденьким зовсім.
У Соловецький монастир послали,
Тоді там всяких «ворогів» тримали.
Ми ж мали їх усіх «охороняти»,
Бо раптом хтось надумає втікати.
Там різні люди у той час сиділи.
Я якось поцікавивсь поміж ділом
В Матвєєва, здається, капітаном
Тоді служив він в Соловках. Не стану,
Казати все, що удалось почути.
Він був на «ворогів» страшенно лютий.
Сказав, що навезли хохлів до біса –
Письменників, поетів, вчених. Злісно
Вони боролись супроти народу.
Тож їх мені було зовсім не шкода.
Хоч їх тримали у сирих підвалах,
Неначе тюльки в камери напхали.
А в кінці жовтня в тридцять сьомім, сину…
Я добре пам‘ятаю ту годину.
Наказ прийшов, машини підігнали.
Туди дві сотні «ворогів» напхали.
Веліли всім лягати на підлогу,
Щоби вони не бачили дорогу.
Ми – охорона, теж у кузов сіли,
Тримали отих в‘язнів під прицілом.
Із охорони нас в машині троє.
Досвідчений сержант, а ми в конвої
Із молодих. Сиділи, поглядали.
А в‘язням повеліли, щоб мовчали.
Сказали, що везуть у табір другий.
Та, звісно, відчувалася напруга.
Не надто в‘язні вірили у теє,
Мов долі відчуваючи своєї.
Машини скоро рушили поволі
Назустріч смерті, чи назустріч долі.
Лежали в‘язні на підлозі тихо.
Та в‘їхали в село якесь на лихо.
І один з в‘язнів заходивсь кричати:
«Рятуйте, люди! Нас везуть вбивати!»
Я розгубився: що його робити?
Як можна рота клятому закрити?
Суворо нам стрілять заборонили.
І тут сержант із усієї сили
Прутом залізним вдарив тому в спину
Та проштрикнув, від чого той загинув
У одну мить. Мені аж млосно стало.
Сержант же, мов нічого не бувало,
Прут витяг і об одяг того витер.
«Що вирячивсь? - спитав мене сердито, -
Робота надсекретна, маєш знати.
Не маєм права розконспірувати».
У кузові всі покотом лежали
І кров‘ю їх поволі заливало.
Та всі мовчали. Мені лячно, навіть,
Бо зрозумів, які чекають справи.
Приїхали. Машини зупинились.
Кругом лиш сосни звисока дивились.
Велів Матвєєв поодинці брати
Й з машин до нього бранців доставляти.
Що там робилось, ми того не знали,
Аж доки наша черга не настала.
Я із сержантом вилізли з машини.
Тепер уже навколо погляд кинув.
Поміж дерева ями виглядали,
Їх нещодавно, видно накопали.
Бо ще пісок був свіжим. Трохи збоку
Палав вогонь і вільні люди поки
При ньому грілись. Придививсь, одначе
Матвєєва між ними не побачив.
Стояв якиїсь офіцер при ямі,
Велів вести туди нам в‘язня прямо.
Найпершого ми підвели до нього.
Не встиг іще я зрозуміть нічого,
Той в‘язня колотушкою поцілив.
Безвільне впало попід ноги тіло.
«Беріть його, тягніть униз скоріше!»
Я від наказу похопився лише.
Схопили в‘язня, потягли до ями.
Внизу Матвєєв. Під ногами прямо
Лежать вже вбиті. Кров по них стікає.
Наган Матвєєв перезаряджає.
Махнув рукою, куди тіло класти.
Я уже ледь тримався, щоб не впасти.
Поклали в‘язня на ще тепле тіло,
У голову Матвєєв йому стрілив.
І так спокійно, так усе буденно.
Немов для нього справа то щоденна.
Велів тягти другого із машини.
Сердитий погляд ще на мене кинув.
А далі я, немов на автоматі
Тягнув людей до ями помирати.
Коли скінчили, став біля багаття.
За іншими почав спостерігати.
Хто ішов мовчки, а хто виривався
Та відтягнути смерть свою старався.
Та все даремно. Повнилися ями.
А я ніяк не міг прийти до тями.
Одного в‘язня добре пам‘ятаю.
Як вже йому вдалося – то не знаю.
Але ножа зумів він приховати,
Мотузки на руках порозрізати.
Як тільки його вивели з машини,
Ножа встромив він конвоїру в спину.
Його, щоправда, зразу ж повалили,
Ногами не до смерті ледь забили.
А потім в яму відтягли й на тому
Життя його скінчилось невідоме…
Чотири дні нікого не стріляли.
Та в‘язнів скоро забагато стало
В бараках Медгори. Тож в листопаді,
Знов відновили розстріли. Щоправда,
Після того випадку в‘язнів брали,
Усіх аж до білизни роздягали
Та били… Та іноді так бувало,
Що, навіть і до смерті забивали.
І я у тому участь теж приймав.
Доволі скоро «товстошкірим» став,
Бо ж вірив, що усе то вороги,
Їх винищити треба до ноги.
І крові уже зовсім не лякався,
Перед начальством проявить старався
Я відданість. За скільки душ невинних
Тепер оце я каятись повинен.
Не знаю. Бо я їх не рахував.
Коли б я знав?!. Коли б я тільки знав…-
Дихання сперло, скорчилося тіло
Й душа над суд Господній полетіла.

Рік а то й два
прошу небо бути
блакитним
блакитним
не змушуйте мене
говорити голосно

2026