І
Кого немає у хатині скраю,
тих доля випихає за Дунай,
щоб загодя не трафили у рай,
якого на землі ніде немає
(хоча і пекла не буває теж
за межами руїни і пожеж),
та де не буду, серце уміщає
все, що дарує доля на врожай:
ліси і доли, полонини й гори,
озера й ріки, ниви і сади,
і золото небес, і синє море,
і сяючі над водами простори,
аби лише подалі від орди.

ІІ
Ой, вистачає хліба і води,
але нема надійної границі,
аби ні біля себе, ні здаля
не чути і не бачити ординця
і завидющу морду москаля,
і одіозну пику ренегата,
і пацієнтів шостої палати
у таборі скажених ворогів
під машкарою нібито братів,
і русофілів п’ятої колони,
якими переповнені вагони...
оце і є радянське селяві –
і нинішні опричники криваві,
і бувші носії дурної слави,
які не мають ґлею в голові.

ІІІ
Не відають ні ліві, ані праві,
що юне покоління у селі –
це нація майбутньої держави
і їм усім прийдеться мати справу
із месниками вільної землі...
.........................................................
Європа не захоче воювати
за голого паяца-короля,
мета якого – золоте теля...
народу, врешті, нічого втрачати
крім ями у болоті окупанта
або ярма у бункері кремля.

10/26

І
Кебеті можна дорікнути
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
які лише біля корита
шукають «родіну» свою.

ІІ
По різному ідуть у люди,
не кожен пару маток ссе
і видає свої есе,
та якось діється усюди,
що оживає братик юда,
якому зелень – над усе.
Освоївши ази і буки
корупції у дві руки,
вся сарана «вмиває руки
і милить лижі»... не поймуть
фанатики Макіавеллі
усю свою продажну суть.
Ось вам омани й буковелі!
Але величного не гудь!
Оповідають пустомелі,
що наш «гуру іде на ви!»,
але... на поводу москви,
дарма, що де-не-де пустеля
і небо – ненадійна стеля,
коли очільники ведуть
отару у останню путь.

ІІІ
Оце вам, іроди, вертепи,
і клоунада, і наклепи,
які були іще до нас
і за Богдана, й за Мазепи...
розорений іконостас,
ні поля дикого, ні степу...
як говорив один пророк, –
піде́мо знову, пане-брате,
за шеляги жебракувати
або за шаґи на оброк.
Кассандра бемкає на сполох:
відроджується правий молох,
веде Європу вліво тать,
Америку купує зять
аґента рижого – краснова...
а наша пісня гарна-но́ва –
воюємо ще років п’ять,
аби не посадили Вову...
........................................
І за чию «такую мать»
периферію з мапи стерли
і Київ нелюди бомблять,
і воріженьки ще не вмерли,
і прапори не майорять
із позолотою на небі,
і гімну іншого не треба,
і «в небо чепчики летять»?..
то краще, як віщала Ванга,
нехай літають бумеранги
і знищують скажену рать.

10.2026

Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Не можна вже нічого поробить
У краю запустіння і розвалу.
Мов голоси притлумлених трембіт,
Звучатиме відлуння ідеалу.

7 квітня 2026

Переломи епох так лякають людей,
Залишаючи шрами болючі.
Тектонічні розлами, розриви сітей.
Голос неба ніхто не озвучив.
Розповзаються тріщини в душах, і страх
Запускає глибоке коріння.
Розбивається амфора. Здавнений крах
Розпускає потворні пагіння.
Так не хочеться жити в епоху цих змін,
Катастроф, катаклізмів, провалів.
Каліюга прийшла, як поранений змій.
Люди йдуть до нового Ваала.

31 березня 2026

Старий дідусь сидів переді мною,
Борідку сиву нетерпляче м‘яв,
Немов слова потрібні підбирав
Й не міг знайти. І паузою тою
Мене все більш і більш інтригував:
Що ж саме хоче мені розказати,
Чого би я іще не можу знати?
А я ж був певен, що багато знав.
І щось нове не сподівавсь почуть.
Та й час на мої розпити кінчався.
Достатньо інформації набрався.
Для книги й забагато вже, мабуть.
Дідусь останнім в моїм списку був.
Тож я й заїхав та і став питати,
Що може він з минулого згадати.
Не думав, щоби нове щось почув.
Дідусь, нарешті зважився, немов,
Поглянув в очі і спитав спокійно:
- Скажіть, а ви щось чули про Саліну?
Я в пам‘яті ту назву не знайшов,
Отож, знизав плечима і сказав:
- Не чув. А що про неї маю знати?
І де, скажіть, Саліна та на карті?
Дідусь всміхнувся гірко і почав:
- На Самбірщині місце є одне
Біля містечка Доброміль. Там шахти
Колись були, щоб сіль в них добувати…
Те, звісно зацікавило мене:
- А що ті шахти? Що таке у них,
Щоби про них могли поговорити?
Мене цікавлять москалями вбиті
При комуняках. Що у шахтах тих?
- Могила братська у одній із них,
Де двадцять тисяч поховали люду
За кілька днів, - щось захрипіло в грудях
Старого. Він раптово, мов застиг,
Згадавши, певно щось в житті таке,
Яке йому довіку не забути
І стислись кулаки до болю люто,
Бо згадування було нелегке.
- І що ж було там саме, розкажіть?! –
Мене уже цікавість розпирала.
Дідусь почав розповідать помалу
Те, що йому вдалося пережить:
- Ще до війни ці шахти працювали.
Трудились люди, добували сіль,
Везли й в краї віддалені звідсіль.
Про шахти ці по всій Європі знали.
В тридцять дев‘ятім москалі прийшли,
Одну із шахт невдовзі вже закрили,
Колючим дротом всю обгородили.
Там лиш еНКаВееСники були,
Які за дріт нікого не пускали.
Часом машини їхали туди.
Та ми не відчували в тім біди.
Можливо, там щось цінне добували.
Війна вже відчувалася в той час.
Тривога у повітрі вже кружляла
І всі чогось трагічного чекали.
Тривога та дістала, навіть нас,
Тоді іще дівчат і хлопчаків.
Мабуть, що від дорослих передалось
Те відчуття. Страшна гроза збиралась…-
Спинили діда роздуми гіркі.
Замовк на хвильку та сльозу змахнув
Непрохану, яка скотилась з ока, -
Уже перед війною того року
(Наказ такий, мабуть з Москви прибув)
Закрили шахти, людям повеліли
Сидіти вдома… А машини йшли,
Брезентом вкриті. Що вони везли,
Ніхто не знав. Сліди хіба лишили
Криваві за собою… Та якось,
Директор повелів всім передати
Аби прийшли на шахту по зарплату.
Війна тоді була уже ось-ось.
Тож тато задоволений помчав
На шахту, щоб живу копійку мати…
Вже в темряві аж повернувся тато
І вигляд, мов вернувся з пекла, мав:
Потріскалися губи й почорніли,
І очі мертві… Згодом розповів,
Що по дорозі він дівчат зустрів.
Ті бігли з шахти (там також робили).
Сказали тату не ходить туди,
Там справжнє пекло. Йому страшно стало,
Бо звідти крики, постріли лунали.
Вертати страшно у село. Куди?
Зійшли з дороги та шугнули в ліс.
І звідти, справді справжнє пекло вздріли:
Людей стріляли, молотками били,
Прикладами. Кров розливалась скрізь.
Убитих чи іще когось живих
Одразу в соляний розкоп кидали.
Вони за тим у страху споглядали
І жоден з місця зрушити не зміг…
Кати можливих свідків прибирали.
Чи знав хтось про їх злочини, чи ні,
Їм свідки були будь-які страшні
І далі жити прав вони не мали…
А потім почалась ота війна.
Уже німецькі літаки літали.
А тут селом з Перемишля прогнали
Колону «полонених». Новина
На ноги підняла усе село.
Всі думали, що, мабуть німців гнали.
Отож всі подивитись вибігали.
Та німців там і близько не було.
Ми вибігли із мамою й сестрою
Поглянути. Колона довга йшла,
Передня вже аж за селом була,
А задня ще ховалась за горою.
А люди всі замучені ішли,
Утомлені, побиті. Так їх жалко.
Й мордаті конвоїри уздовж валки.
Куди вони нещасний люд вели?
Тут мама похопилась: - Та ж голодні.
Принесла з дому хліба, підійшла
І хліб той полоненому дала.
Другі теж потяглись, спинити годі.
Тут конвоїр підскочив: - Ти чєго?
- Та хочу лиш людей нагодувати.
Бо ж жалко. Що їм, з голоду вмирати?
- Тагда давай в калону к ним бягом! –
Вхопив за руку і штовхнув до тих
Нещасних. Ми заплакали з сестрою.
Тут інший підійшов до нас конвойний,
Сказав тому: - Стареньку відпусти.
Бо ж діти плачуть. Той аж озвірів:
- Сєйчас і дєті будут тут в калонє!
- Не смій чіпати їх! Вони сторонні! –
З колони вивів маму й відпустив.
А люди всі подалі відійшли,
Щоб під гарячу руку не потрапить.
Колона йшла і йшла. Людей багато.
Не знали ми куди їх повели
Та до Саліни повернули їх.
Іти за ними людям страшно було.
А згодом довго там мотори гу́ли.
Щоб ми, мабуть не чули криків тих,
Які звідтіль доносились. В ті дні
Селом машин проїхало багато.
І всі на соляні звертали шахти,
Сліди криваві лишили одні.
Вже на четвертий день усі війська
Радянські подались на схід. Прибули
Слідом словаки, що за німців були.
Скоріш словацька розвідка така.
Почувши про Саліну від людей,
Вони з людьми на шахти подалися.
По витоптаній вщент траві пройшлися,
Знайшли розкоп засипаний той, де
Людей живих і мертвих поховали.
Як ми почули, кинулись туди.
Побачити, Господь не приведи
Ще раз оту картину. Скрізь лежали
Одежі купи… різної… в крові.
Хтось зазирнув небавом до костьолу
І крик нелюдський розлетівсь навколо.
Туди негайно ринули живі.
Там на стіні людину розіп‘яли
І кров‘ю всю підлогу залило,
По щиколотку аж її було.
Це ж скільки отут люду повбивали?
А тут від шахти крики донеслись.
Всі кинулись туди. Вже розкопали.
Там трупи аж під самий верх лежали.
А там розкоп же сотню метрів вниз
Й п’ять метрів шириною…Скільки люду
Лежало там? То страшно і гадать.
Взялись потроху верхніх витягать.
Видовища ніколи не забуду.
Хоча дорослі й гнали нас малих
Та ми за тим дивилися здалека.
І бачили, як людям там нелегко.
Бо ж сморід смерті гнав від шахти їх.
Проте дістали десь з півсотні тіл.
Їх тут же недалеко й поховали.
Та більше діставати вже не стали,
Не стачило ніяких людських сил.
Вже трупи розкладатись почали.
А спека тільки в тому помагала…
Тож шахту чимскоріше закопали.
Хоч баченим шоковані були
Та все ж якусь насипали могилу
Над тими, кого витягли і хрест
Поставили. Він там і досі десь,
Як комуняки досі не звалили.
Село не спало, мабуть усю ніч,
Про те страхіття тільки й говорили.
Невинно там замучених жаліли.
Бо ж жалість до невинних звісна річ.
А десь на другий чи на третій день
Знайшли у лісі люди чоловіка,
Що вижив в пеклі… Дивина велика.
Хто ж тим, не поцікавившись, пройде?
Той чоловік страшне розповідав.
Їх всіх до шахти нелюди пригнали.
Жінок усіх одразу відібрали.
Чоловікам же сад за пастку став.
Поки жінок в костелі убивали,
Без пострілів. Взялись за молотки,
З яких стирчали гострії гвіздки,
І молотками в голови довбали.
Живих і мертвих у розкоп тягли
Й туди жбурляли. А чоловіків
В саду усіх зібрали між рядків
Так, що нікуди дітись не могли.
А кулемети між дерев стояли,
Як коридор – то шлях єдиний їм.
І всіх погнали коридором тим,
Де зусібіч їх кулі зустрічали.
Коли упав останній, почали,
Кого одразу тут же добивати,
Кого живим у шахту ту кидати.
Його живим теж кинули були.
На щастя, він лежав під самий верх.
Як опритомнів, уже темно стало.
Тож він із ями вибрався помалу.
Та дивувався дуже, що не вмер…
Уже при німцях пронеслись чутки,
Що тих могил в Галичині багато.
Сліди взялися кляті замітати,
Бо ж мали рило у пуху-таки.
Чимало люду вислали в Сибір,
Чимало у в‘язницях ще тримали.
А, як війна, часу уже не мали,
Тож діяли, неначе дикий звір.
І із в‘язниць невинних тисячі
На волю відпускати не схотіли,
Коли вже німці близько підступили.
Неначе таті діяли вночі.
Вбивали там, де можна убивать,
Аби лише живими не лишати,
Бо ж зла вчинили людям тим багато
І ті їх не збиралися прощать. -
Замовк старий. І я сидів, мовчав.
Перед очима те страшне стояло,
Що люди в пеклі тім переживали.
Нарешті я не витримав, спитав:
- А та могила досі там стоїть?
- Як москалі вернулись, хрест зламали,
Могилу із землею розрівняли.
То людям було важко зрозуміть.
Збиралися і насипали знов.
І ставили хреста… Але затято
Знов москалі те брались руйнувати.
Затоптували ту невинну кров.
Але небавом знову хрест стояв
На насипу, аби всі люди знали
І пам’ять про те місце не вмирала.
Нагадуванням була чорних справ,
Які творили в краї москалі,
Щоб звести, врешті весь народ в могилу.
Щоб ми ніколи допускать не сміли
На нашій клятих правити землі.

Сидять діди із бабами, згадують минуле.
Та не те, що десь від когось мимохідь почули,
А те, що самим малими прийшлось пережити,
З рідних країв податися ледь не на край світу.
Сидять, слухають всі мовчки, не перебивають,
Видно, заново минуле те переживають,
Бо у когось в очах сльози, зрідка витирає,
Хтось тремтячими руками люльку набиває.
В кожного є що згадати, про що розказати,
Хоч відтоді і минуло літ, ой, як багато.
Не загоїлися рани на серці й донині…
Кожен спогад – то кривава рана України.
- Десь, напевно о четвертій, - каже дід Микита, -
Узялися нам у вікна раптом торохтіти,
Що аж шибки задрижали. В двері молотили:
«Открой!» Тато бігом встали, пішли, відчинили.
Вповноважений ввалився та понятих двоє.
А під вікнами солдати і усі при зброї.
Вповноважений бумажку дістав, став читати:
«Ви ізмєннікі, поскольку ваш старший -прєдатєль,
Висилаєтєсь семьйою в область за Уралом…
На сбор – час!..» А де та область, чи ж ми тоді знали?!
За оту одну годину ми зібратись мали.
На одного – один мішок, більше не давали.
А що туди можна взяти? Подушки, щоб спати.
Тато в два мішки пшениці взявся насипати.
Муки не було. Збирались їхати до млина
Саме нині. А тут якраз ця лиха година.
Мама тісто поставила, а хліба не було.
Тут сусіди назбігались, бо крики почули.
Солдати на них кричали та не підпускали,
Аби зайвого, напевно ми їм не сказали.
Стоять вони попід тином, мама вийшла з хати:
«Нема, - каже,- й крихти хліба дітей годувати».
Люди бігом розійшлися та зносити стали
Хто що міг…Але солдати близько не пускали.
Взялись вони хліб кидати, я – його ловити.
Цілий мішок назбирався. Буде як прожити.
Привезли нас у Анжерку, в пекарню вселили,
Стару уже, непотрібну. Нари поробили.
А місцеві вже чекали, бо ж казали: «Скоро
Прівєзут на нашу шею проклятих бандьоров!»
Ми сиділи на тих нарах, вони заглядали:
« Да оні такіє ж люді!» - між себе казали.
Думали, що ми з рогами, мабуть і з хвостами…
Привезли нас на чужину серед зими прямо.
Не було в нас ні копійки, не було нічого.
Залишалося, хіба що молитися Богу.
А сніги ж там, закурило до самого даху.
І морози. Чи ж зігріють людське тіло лахи?
Дід помер ще в першу зиму. А мама боялась,
Щоб від холоду із нами теж того не сталось.
Зняла десь в колгоспі лату, щоб піч протопити.
Бо ж ми ще малі, хоч трохи нас теплом зігріти.
Але сторож її злапав, привів у контору.
При Сталіну, ви ж знаєте, за все суд був скорий.
«Паймал вора!» - голові він доповідає.
А той, хоч і українець, по-москальски лає
Того сторожа: «Кого ти? За що – пита, - злапав?
Узяла десь непотрібну півзогнилу лату?»
Маму тоді відпустили. Та привезли скоро
Цілу фіру нам берези сирої до двору.
Так, що було чим топити. Та щось їсти ж треба.
Першу зиму ми ходили із братом у жебри.
Хто шмат хліба, а хто бульби, а хто вкриє матом.
Тож доводилося звідти чимскоріш втікати.
Бігли, а услід неслося: «Пасматрітє, люді.
Ані братьєв наших рєжуть – ми іх кармить будєм?!»
Все ж якось перебивались. На святвечір мама
Нам по бульбочці зварила. Справжнє свято прямо.-
Дід задумався, згадавши ту картоплю, мабуть.
Тут озвалася старенька вже згорблена баба
Пріська, що на лавці сиділа із краю:
- А я і день той проклятий добре пам‘ятаю –
Двадцять перше жовтня. Тепло ще було надворі.
Боже, а ми все лишили. Хто ж знав на ту пору,
Що в Сибір везуть?! Гадали – в район везти мають.
А ми хутко із району назад повтікаєм.
А вони нас в ешелони хто вже був у чому.
Тож не скоро довелося побачити дому.
Ми жили доволі бідно, як померла мама,
Все лягло на мої плечі, бо ж я старша сама.
Двоє діточок маленьких потрібно ростити.
Довелось на заробітки до людей ходити.
А в ту ніч я встала рано снідання варити,
Стала чистити картоплю. Іще місяць світить.
Аж хтось ходить по подвір’ю. Уже обступили,
Щоби часом ми із хати втекти не зуміли.
Речі зібрать повеліли. А що брати мала?
Я ж дурна сусідам речі всі пороздавала.
Думала, втечем з району без майна на плечах,
А сусіди і повернуть назад усі речі.
А нас сходу у вагони товарні загнали.
Цілих дев‘ять ешелонів нещасних нагнали.
Поїхали до Сибіру ми голі і босі.
Як я вижила – не можу повірити й досі.
Везли нас, немов худобу. А то старі й діти.
Упритул, як оселедці довелось сидіти.
Мерли люди по дорозі. З голоду вмирали.
А когось морози люті в путі доконали.
Братик мій помер в Сибіру… Як мами не стало,
Дев‘ять місяців всього лиш воно віку мало.
Чому не вмер тоді? Чому так доля поклала?
В дев‘ять років у Сибіру все одно забрала.
Зостались я і сестричка. Голод, холод лютий.
До цих пір ті страшні роки не можу забути.
Хоч були й там добрі люди. До одних, бувало,
Я ходила, для сестрички молоко в них брала.
Так лякали їх: «Бандітов к вам вєзут! Бандітов!»
А, як виявилось, більшість – то старі і діти.
- А то… А я… - то вже з лавки дід Охрім озвався.
– Я в Сибір не за своєю волею подався.
Прийшли ще о третій ночі, список зачитали.
Щоб, не дай Бог, когось вдома, бува не застали.
Я із братом на печі ще із вечора вклався.
Мені було вісім років, а брату - дванадцять.
Менший з мамою у ліжку. П‘ять літ мав допіру.
Отаких от партизанів везли до Сибіру!
Вповноважений припхався із ним два солдати,
А у кожного на грудях справжні автомати.
Повеліли нам збиратись. Солдат, видно добрий.
Сказав нам, щоб все, що можна збирали у торби:
«Бєрі, - каже - всьо, хазяйка, тебе прігодіться!»
Довелося нам із братом добре повертіться.
Старший вибрався на стріху лантухи скидати.
А солдат слідом подався за ним наглядати.
Все винесли на машину. А корови й коні
Відібрали до колгоспу, як здобич законну.
На станцію нас привезли. Там купа народу.
Автоматники навколо, тож утекти годі.
Ну, а далі ешелоном у Сибір погнали.
Хоч давали хліба й супу – не голодували…
- Нам також давали супу, - устряв дід Микола –
Мені було чотирнадцять. Були майже голі.
Бо ж ніхто не сподівався на такі морози.
Отож, супом годували людей у дорозі.
Але суп той скис і люди їсти не хотіли.
Та й свиня б уже, напевно того би не їла.
А ми їли і ніхто з нас не заслаб від того.-
Дід тремтячою рукою прим‘яв чуба свого –
І свиня б, мабуть не їла. А ми, бачте, їли…
Бо в страшнім бедламі тому вижити хотіли.
І вижили, і вернулись назад в Україну…
Хай ці москалі прокляті з цього світу згинуть!

Пам'яті Віталія Коротича

Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.

Колись він був трибун, глашатай, лицар
За правду, за свободу і прогрес.
Так проглядала істина столика
В апоріях нескорених небес.

Один із лідерів перебудови
Балакав з лісом, озером, між тим
Повз нього йшли ошукані і вдови.
Поет пішов у таємничий дим.

Він брав у руки листя нерозкрите,
Мов слово, сховане в шухлядах днів.
А на деревах незабутні рими
Просилися до віршів між вогнів.

17 березня 2026