Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний починавсь
Зимою малосніжною. Морози
З відлигами мінялись. На полях
Вологи не отримала земля,
Одні лише людські горючі сльози.
Весна й початок літа взагалі
Дощів не знали. Що людей чекало,
Коли посіви на полях пропали?
Чекати дива марно від землі.
Та й тих полів багато чи було?
Не злікували ще військові рани,
Воронки всюди заросли бур‘яном.
А мін, снарядів? Днини не пройшло,
Щоб десь на міні хтось не підірвався,
Чи то снаряд під плугом не знайшов.
Війна пила ще досі людську кров,
Мир досі наступати не збирався.
Що тих полів? Та й чим їх оброблять?
Бо ж техніки було і зовсім мало.
Усе найкраще на війну забрали,
Плуги прийшлось худобою тягать.
Та й не кіньми́, бо ж їх на фронт забрали,
Корів впрягали часто у плуги,
А, як не було засобів других,
Жінки і діти ті плуги тягали.
Бо ж де узяти чоловічих рук?
Мільйони їх десь навіки зостались.
Лиш інваліди в села повертались.
Тож, в результаті неймовірних мук,
Вдалось хоч якось землю обробить,
Зерно вручну посіяти. Одначе
Земля не захотіла їм віддячить,
Пропало те, що мало уродить.
Що голод буде ще зимою знали.
Відсіялись, на весну берегли
Те, що весною сіяти б змогли.
А чого їсти – то уже не мали.
В міста спочатку голод завітав.
Хто картки мав – отримували пайку,
А хто не мав – лише від влади лайку,
Отож поволі з голоду вмирав.
Але у селах іще гірше було.
Бо ж селянин ще мав й податки здать,
Доводилось від себе відривать,
Бо влада про той голод, мов не чула.
Чи маєш господарство, а чи ні,
То владі було зовсім не цікаво.
Здай м’ясо, яйця – а то буде «справа».
Свинячу шкуру, хоч нема свині.
Податок на дерева заплати.
Останню «шкуру» із селян здирали
І все державі було мало й мало.
Хто мав корову – зміг себе спасти.
А, хто не мав – кору їв, лободу,
Як тільки навесні вона з’явилась.
Собак, котів у селах не лишилось.
Від пацюків, мишей – ані сліду.
Хто пробував щось з поля принести,
То тих ловили й строк за те давали.
Їх «несунами» влада називала,
Хоч ті несли, аби сім‘ю спасти.
Доходило й до людоїдства часом.
Та ж то не від хорошого життя
Хтось втратив людське світосприйняття.
А де ж державні ділися запаси?
Як так, що цю війну пережили
І з голоду не часто помирали?
В війну американці помагали,
Для того і ленд-ліз вони ввели.
Крім зброї і продуктів навезли.
Звичайно, більшість війську діставалась,
Але і людям дещо залишалось,
Щоб пережити цю війну могли.
Та тільки-но закінчилась війна,
Поставки по ленд-лізу припинились
І люди без підтримки залишились.
А влада? Про що думала вона?
Як їй підтримку запропонували
На поступки у обмін – не схотів
Йти на те Сталін. І мільйон життів
Тим самим комуняки відібрали.
Хоча мільйон? Чи, може два, чи й три –
Ніхто не знає – все в секреті було.
Ми й досі справжні цифри не почули.
Тоді ж холодні віяли вітри
Й війна «холодна» саме починалась.
Й страждав від того лиш простий народ.
Та не партійці – ті жили. Так от,
Хоч люди в селах і голодували
Та їли все, що попаде до рук,
Страждали від отих голодних мук,
Але на урожай новий чекали.
Бо думали – спасіння принесе.
Дарма чекали та вручну збирали,
Бо ж техніки практично і не мали.
Вкладали у жнива здоров’я все.
Не встигли ще зібрати урожай,
Як вже держава плани зажадала.
Та, навіть, коли б все зерно віддали –
Не виконаєш плану. «Віддавай!» -
Вола район і область, бо ж згори
Велять, інакше полетиш з посади.
До нитки обдирала села влада,
Селянам радить – землю он жери.
За колоски – дванадцять світить літ,
Не дай Бог, принесеш собі щось з поля.
Радянська влада – гірша за монголів,
Неначе став догори дригом світ.
А знаєте, що владу хвилювало –
Районну, обласну – адже народ
Вмирав десь поряд з голоду. Так от,
Вона прохання вгору посилала:
Там, бачте їм ікри не вистача
Червоної і чорної. Кричать,
Аби її скоріше їм прислали.
Там в магазинах цигарок нема…
Хороших. Для «людішек» є навалом,
Але такі начальство не вживало,
Не той їм в цигарках тих аромат.
Отож, вони, здавалося живуть
В другій країні. Не голодували,
А про «людішек» не переживали,
Готові в ріг баранячий зігнуть.
Колгоспи, хоч-не-хоч, а повезли
Зерно в район, звичайно, менше плану,
Бо звідки більше, аніж є, дістануть?
А люди тільки плакати могли,
Бо ж працювали цілий рік вони,
А що на трудодень від того мали –
Два лантухи зерна? Зарплат не знали
І пенсії не бачили вони.
В містах хоч картки влада видавала
Працюючим, щоб хліба мать шматок.
А про селян не піклувавсь ніхто,
Самі себе прогодувати мали.
А чим, як все держава відібрала
Й податки ще зідрала. Як їм жить?
Зерно он є – десь на складах лежить
Чи то в бурти на землю поскладали.
Тут головне, щоб виконати план,
А що там далі – владу не цікавить.
Он, можна за кордон зерно відправить,
Щоб показати на весь світ обман.
Мовляв, зовсім не голодуєм ми.
Іще із вами поділитись можем.
Хто хоче хліба – ми вам допоможем.
«Хай буде мир і дружба між людьми».
І сотні тисяч тон зерна пішло
Болгарам, чехам, фінам і полякам,
Угорцям, німцям і румунам всяким,
Французам, щоб їм «завидно» було,
Як гарно то в соціалізмі жить:
Є все в народу, може поділитись,
Тож можете скоріше долучитись,
Щоби і в себе лад такий створить.
Поки Європу Сталін годував,
Поки зерно під чистим небом гнило,
Упроголодь в державі люди жили,
Народ недоїдав, голодував.
Продовжував від голоду вмирати.
Хвороби вслід за голодом прийшли:
Дизентерія, тиф також знайшли
Для себе жертви – всіх не зрахувати.
Тепер ми, озираючись назад,
Побачить можем шлях отой кривавий.
Творились за плакатом чорні справи:
«Соціалізм – найкращий в світі лад!»

Як московські комуняки народ свій любили,
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли ужитись.
Як іще добільшовицьку Росію узяти,
То у ній, крім України вже не так багато
Було земель, щоб давали гарні урожаї.
От Тамбовщина і була отим самим краєм.
Одні з кращих чорноземів губернія мала.
Та і площу вона більшу в ті часи займала,
Аніж тепер. Земля, звісно, якщо працювати,
Не тільки селянські сім’ї могла годувати,
Ще й на продаж було вдосталь. До Європи, навіть,
Удавалось тоді хліба чимало відправить.
Тож селяни й багатіли, бо інтерес мали.
Прикупляли собі землю, реманент купляли.
В губерніях других бідність панувала в селах,
А тут скрізь міцні селяни господарство вели.
Їх більшовики прозвали потім куркулями.
Працьовитими, одначе були мужиками.
Були й бідні господарства, та було їх мало.
Були й такі, що достатки і середні мали.
Та то було при цареві, що селянство «гнобив».
Але раптом більшовицька здійснилася спроба,
Вони владу захопили, «рай» пообіцяли
Всім трудящим. Кого саме на увазі мали
Під «трудящими» - то важко нині нам сказати.
Бо селян вони одразу взялись грабувати.
Самі ж вони до голоду довели країну,
А виявилось, що у тому «селянин» був винен.
Бо не хотів хліб задарма владі віддавати,
Тож силою довелося його відбирати.
Збиралися продзагони, в руки зброю брали
Та й по селах харчі собі ішли, добували.
А ледарі і п‘яниці, що «біднота» звались,
Помагати їм у тому, звісно долучались.
Бо ж і їм перепадало на пляшку «сивухи».
А трудящих, працьовитих ніхто і не слухав.
Поки ішла громадянська війна, то бувало,
Повстання супроти здирства того вибухали.
Комуняки не панькались, заливали кров’ю
Ті повстання, хоча слідом вибухали нові.
Та ось війна затихає, ворогів розбили.
Вже б, здавалось продрозверстку взяли й відмінили?
Але ж ні, бо від початку вони спланували,
Щоби люди працювали – вони відбирали.
В комуняк то комунізмом просто називалось.
Тож нічого відміняти вони й не збирались.
Виїздили продзагони, по селах кружляли
І в селян всі «лишки» хліба вони відбирали.
Скільки саме отих «лишків» потрібно забрати,
То в Москві чини високі вже будуть рішати.
А там брали все зі стелі – не скільки вродило,
А вже скільки ті чинуші самі захотіли.
Продзагони ж намагались виконати плани,
Тож у селян й вимітали увесь хліб старанно,
Так, що й на посів на весну їм не залишалось.
Як селяни приховати хоч щось намагались,
То пороли, катували, все з хат «вимітали».
За будь яку ціну плани виконати мали.
Повернемося в Тамбовщину. Тамтешнім селянам
До дупи були величні більшовицькі плани.
Вони вірили есерам, до них дослухались,
Бо ті їхні інтереси усе ж намагались
Хоча б якось врахувати. Війна проминула.
Важких боїв у цім краї практично не було.
«Білі» тут не потикались та й поряд столиця,
Тож було вже продзагонам чим тут поживиться.
Одні тільки вибирались з повними возами,
Другі слідом приходили грабувать так само.
Тож селяни бунтували та за зброю брались,
Як могли, отим набігам, звісно опирались.
Не лиш вила та сокири у руки хапали.
Але часто і гвинтівки приховані брали.
Справа в тім, що комуняки вже так знахабніли,
Що до війська забирали, кого лиш хотіли.
Всі повинні захищати оту їхню владу.
З неохотою селяни, але ішли, правда.
Та, побачивши порядки, що там панували,
Брали зброю та й додому хутенько тікали.
На Тамбовщині до біса таких дезертирів.
Їм би знайти тоді гарних собі командирів,
То була б велика сила. Та ще іскра треба,
Щоби полум‘я знялося до самого неба.
І та іскра спалахнула. В двадцятому літом
Засуха усе у краї змогла попалити.
Неврожай страшний, як в пудах усе рахувати,
То дванадцять лиш мільйонів вдалося зібрати.
А спустили зі столиці на край рознарядку,
Що державі теж дванадцять слід мільйонів здати.
Хтось на око там прикинув та і спустив плани.
Тож без хліба залишитись повинні селяни?!
Та місцевій владі дарма про то говорити.
Хай хоч усі поздихають та план слід зробити.
Тож поїхали загони той хліб вибивати.
Чи від кулі, чи з голоду селянам вмирати?!
Отож у селі Хитрово селяни узяли,
Роззброїли продзагін той ще й копняків дали.
А за кілька днів навколо села запалали,
Бо селяни вже терпіння взагалі не мали.
Розганяли продзагони озброєні люди,
Комуністів і чекістів нищили повсюди.
В своїм селі розбирались, ішли до сусідів,
Щоб від влади комуністів не зосталось й сліду.
Єдналися у загони, що весь час зростали.
Скоро із отих загонів армії постали.
Знайшлися і командири, щоб тим керувати.
Першим, звісно Антонова потрібно назвати.
Есер, що з більшовиками перше був отими.
Був начальник міліції та порвав із ними.
В дев‘ятнадцятому році ще створив дружину
І в лісах тамбовських виклик комунякам кинув.
«Бомбив» їхні установи, нищив продзагони.
Де він гуляв, не діяли радянські закони.
Як повстання спалахнуло, саме навкруг нього
І єдналося селянство – заступника свого.
Тамбовщина вся палала та місцева влада
Сподівалася, що зможе дати тому раду.
Підняли всіх комуністів, чекістів, одначе
Ніхто ні кінця, ні краю повстанню не бачив.
Більше того, вже й армію селяни створили,
Під ногами комуністів вже земля горіла.
І все ширше розросталось полум‘я повстання,
Прийшла, наче комуняцька година остання.
Навіть, у столиці влада вже заворушилась,
Під загрозою всі плани їхні опинились.
Бо ж не тільки Тамбовщина, вся країна, мовби
Діжка з порохом і варто затягнути, щоби
Все навколо запалало. Тож у Москві сіли
Й продрозверстку продподатком бігом замінили.
Для других губерній, може із тим щось мінялось.
На Тамбовщині ж селяни уже так затялись,
Що того їм уже мало – «Геть всіх комуняків!»…
А тут війна закінчилась, розбили поляків,
Врангеля погнали з Криму, війська вільні стали,
Тамбовщину усмиряти тоді їх послали.
Становище враз змінилось. Що ті партизани,
Коли армія велика супроти них стане.
Озброєна та навчена, як слід воювати.
І гвинтівки, й кулемети має, і гармати.
Ще і літаки у неї, що небом літають,
Виявляють, де повсталі та бомби скидають.
Та не тільки в тому справа. Ще й жорстокі міри,
Що приймались до повсталих – наче люті звірі,
А не армія «червона», вони поступали.
Сім‘ї брали в заручники, щоб люди здавались.
Якщо ні, тоді ті сім‘ї в Сибір засилались.
Хто ховав повстанців, зброю – стріляли без суду.
Хто не здасться, сім‘ям їхнім пощади не буде.
Ті загони, що сховались, по лісах сиділи,
Хімснарядами кидали, газами труїли.
Газами людей труїли! Кров невинну лити
Лиш за те, що вони хочуть по-людському жити.
Поки одні на загони полюють повсталі,
Інші волость першу-ліпшу у блокаду взяли.
Взяли бігом заручників, велять зброю здати,
Де ховаються «бандити» негайно сказати.
На те дають дві години. Нема результату,
То заручників виводять, велять розстріляти.
Беруть нових заручників. І так дні і ночі,
Поки того не доб‘ються, чого вони хочуть.
Для «бандитів» і сімей їх, як вони любили,
Концтабори влаштували та людом набили.
Звичайнісінькі бараки, умови відсутні,
А у них дорослі й діти сидять, як прикуті,
Бо навколо дріт колючий й люта охорона.
А вони, хоча й невинні – всі поза законом.
І розстріли… Комуняки без того не можуть.
Вони всіх, якби їх воля, в могилу положать.
Цілі села вибивали та вогнем палили,
Якщо люди на їх волю здатись не хотіли.
Звісно, що всю ту жорстокість бачили повсталі,
Тому і радянській владі тим відповідали.
Убивали комуністів, що попали в руки,
Ті частенько помирали у страшенних муках.
Та жорстокість комуністів стала гору брати.
Стали люди розбігатись, сім’ї рятувати.
Проти тих, хто ще боровся, «червоні» кидали,
З озброєння все, що тільки під рукою мали:
Літаки, бронемашини повзали, гармати,
Бронепоїзди – усе, що лиш могло стріляти.
А у селян що? Гвинтівки та ще кулемети,
П‘ять гармат… Тим ви ворожі сили не поб‘єте.
Тож на літо в двадцять першім повстання згасало.
Основні повстанські сили вороги здолали.
Кого виманили з лісу, кого розстріляли,
Кого газом потруїли. Так і гору взяли.
По лісах тоді зостались лиш найбільш затяті,
Цілий рік ще не давали комунякам спати.
Та повстання, врешті кров‘ю вдалось загасити,
«Довелося» двісті сорок тисяч люду вбити.
Та ще сімдесят в «Сибіри», в каторгу заслати,
Щоб себе більш-менш спокійно в краї почувати.
Сам Антонов проти влади боротись не кинув,
Поки влітку в двадцять другім від кулі загинув.
Після того вже повстання згасло поступово.
Земля стала аж червона з пролитої крові.
І відтоді вже в достатку більше не родила,
Бо ж найбільше роботящих усіх перебили.
А ледарі за землею так не доглядали.
Тож відтоді хліб ростити вона перестала.
Хотілося, щоб на долю ви тих погляділи,
Що повстання те селянське в крові потопили.
Тухачевський, що тим військом керував жорстоким,
Навіть маршалом зробився, ліз нагору, поки
Як собаку, в тридцять сьомім його розстріляли.
З Уборевичем під стінку вони поряд стали.
Той у нього заступником тоді був кривавим.
На Какуріна раніше ще завели справу.
Він у них начальник штабу був. Прийшла розплата
В тридцять шостім у в‘язниці довелось вмирати.
Котовського в двадцять п‘ятім чекісти «пришили».
То його бригада люду чимало побила.
Ще там був чекіст Ягода, до наркома виріс,
Але пост той незабаром йому боком виліз.
Звинуватили в троцькізмі та і розстріляли.
Так, що карма за злочини, врешті наздогнала.

Провал вистави.
Глядачі пішли.
А втомлені актори
все ще грають.
Безумний бог
з небес картонних
в підвал зійшов,—
під скрип іржавий
театральної машини,
і там —
дияволом розгубленим —
блукає по деталях…

2026