Старий дідусь сидів переді мною,
Борідку сиву нетерпляче м‘яв,
Немов слова потрібні підбирав
Й не міг знайти. І паузою тою
Мене все більш і більш інтригував:
Що ж саме хоче мені розказати,
Чого би я іще не можу знати?
А я ж був певен, що багато знав.
І щось нове не сподівавсь почуть.
Та й час на мої розпити кінчався.
Достатньо інформації набрався.
Для книги й забагато вже, мабуть.
Дідусь останнім в моїм списку був.
Тож я й заїхав та і став питати,
Що може він з минулого згадати.
Не думав, щоби нове щось почув.
Дідусь, нарешті зважився, немов,
Поглянув в очі і спитав спокійно:
- Скажіть, а ви щось чули про Саліну?
Я в пам‘яті ту назву не знайшов,
Отож, знизав плечима і сказав:
- Не чув. А що про неї маю знати?
І де, скажіть, Саліна та на карті?
Дідусь всміхнувся гірко і почав:
- На Самбірщині місце є одне
Біля містечка Доброміль. Там шахти
Колись були, щоб сіль в них добувати…
Те, звісно зацікавило мене:
- А що ті шахти? Що таке у них,
Щоби про них могли поговорити?
Мене цікавлять москалями вбиті
При комуняках. Що у шахтах тих?
- Могила братська у одній із них,
Де двадцять тисяч поховали люду
За кілька днів, - щось захрипіло в грудях
Старого. Він раптово, мов застиг,
Згадавши, певно щось в житті таке,
Яке йому довіку не забути
І стислись кулаки до болю люто,
Бо згадування було нелегке.
- І що ж було там саме, розкажіть?! –
Мене уже цікавість розпирала.
Дідусь почав розповідать помалу
Те, що йому вдалося пережить:
- Ще до війни ці шахти працювали.
Трудились люди, добували сіль,
Везли й в краї віддалені звідсіль.
Про шахти ці по всій Європі знали.
В тридцять дев‘ятім москалі прийшли,
Одну із шахт невдовзі вже закрили,
Колючим дротом всю обгородили.
Там лиш еНКаВееСники були,
Які за дріт нікого не пускали.
Часом машини їхали туди.
Та ми не відчували в тім біди.
Можливо, там щось цінне добували.
Війна вже відчувалася в той час.
Тривога у повітрі вже кружляла
І всі чогось трагічного чекали.
Тривога та дістала, навіть нас,
Тоді іще дівчат і хлопчаків.
Мабуть, що від дорослих передалось
Те відчуття. Страшна гроза збиралась…-
Спинили діда роздуми гіркі.
Замовк на хвильку та сльозу змахнув
Непрохану, яка скотилась з ока, -
Уже перед війною того року
(Наказ такий, мабуть з Москви прибув)
Закрили шахти, людям повеліли
Сидіти вдома… А машини йшли,
Брезентом вкриті. Що вони везли,
Ніхто не знав. Сліди хіба лишили
Криваві за собою… Та якось,
Директор повелів всім передати
Аби прийшли на шахту по зарплату.
Війна тоді була уже ось-ось.
Тож тато задоволений помчав
На шахту, щоб живу копійку мати…
Вже в темряві аж повернувся тато
І вигляд, мов вернувся з пекла, мав:
Потріскалися губи й почорніли,
І очі мертві… Згодом розповів,
Що по дорозі він дівчат зустрів.
Ті бігли з шахти (там також робили).
Сказали тату не ходить туди,
Там справжнє пекло. Йому страшно стало,
Бо звідти крики, постріли лунали.
Вертати страшно у село. Куди?
Зійшли з дороги та шугнули в ліс.
І звідти, справді справжнє пекло вздріли:
Людей стріляли, молотками били,
Прикладами. Кров розливалась скрізь.
Убитих чи іще когось живих
Одразу в соляний розкоп кидали.
Вони за тим у страху споглядали
І жоден з місця зрушити не зміг…
Кати можливих свідків прибирали.
Чи знав хтось про їх злочини, чи ні,
Їм свідки були будь-які страшні
І далі жити прав вони не мали…
А потім почалась ота війна.
Уже німецькі літаки літали.
А тут селом з Перемишля прогнали
Колону «полонених». Новина
На ноги підняла усе село.
Всі думали, що, мабуть німців гнали.
Отож всі подивитись вибігали.
Та німців там і близько не було.
Ми вибігли із мамою й сестрою
Поглянути. Колона довга йшла,
Передня вже аж за селом була,
А задня ще ховалась за горою.
А люди всі замучені ішли,
Утомлені, побиті. Так їх жалко.
Й мордаті конвоїри уздовж валки.
Куди вони нещасний люд вели?
Тут мама похопилась: - Та ж голодні.
Принесла з дому хліба, підійшла
І хліб той полоненому дала.
Другі теж потяглись, спинити годі.
Тут конвоїр підскочив: - Ти чєго?
- Та хочу лиш людей нагодувати.
Бо ж жалко. Що їм, з голоду вмирати?
- Тагда давай в калону к ним бягом! –
Вхопив за руку і штовхнув до тих
Нещасних. Ми заплакали з сестрою.
Тут інший підійшов до нас конвойний,
Сказав тому: - Стареньку відпусти.
Бо ж діти плачуть. Той аж озвірів:
- Сєйчас і дєті будут тут в калонє!
- Не смій чіпати їх! Вони сторонні! –
З колони вивів маму й відпустив.
А люди всі подалі відійшли,
Щоб під гарячу руку не потрапить.
Колона йшла і йшла. Людей багато.
Не знали ми куди їх повели
Та до Саліни повернули їх.
Іти за ними людям страшно було.
А згодом довго там мотори гу́ли.
Щоб ми, мабуть не чули криків тих,
Які звідтіль доносились. В ті дні
Селом машин проїхало багато.
І всі на соляні звертали шахти,
Сліди криваві лишили одні.
Вже на четвертий день усі війська
Радянські подались на схід. Прибули
Слідом словаки, що за німців були.
Скоріш словацька розвідка така.
Почувши про Саліну від людей,
Вони з людьми на шахти подалися.
По витоптаній вщент траві пройшлися,
Знайшли розкоп засипаний той, де
Людей живих і мертвих поховали.
Як ми почули, кинулись туди.
Побачити, Господь не приведи
Ще раз оту картину. Скрізь лежали
Одежі купи… різної… в крові.
Хтось зазирнув небавом до костьолу
І крик нелюдський розлетівсь навколо.
Туди негайно ринули живі.
Там на стіні людину розіп‘яли
І кров‘ю всю підлогу залило,
По щиколотку аж її було.
Це ж скільки отут люду повбивали?
А тут від шахти крики донеслись.
Всі кинулись туди. Вже розкопали.
Там трупи аж під самий верх лежали.
А там розкоп же сотню метрів вниз
Й п’ять метрів шириною…Скільки люду
Лежало там? То страшно і гадать.
Взялись потроху верхніх витягать.
Видовища ніколи не забуду.
Хоча дорослі й гнали нас малих
Та ми за тим дивилися здалека.
І бачили, як людям там нелегко.
Бо ж сморід смерті гнав від шахти їх.
Проте дістали десь з півсотні тіл.
Їх тут же недалеко й поховали.
Та більше діставати вже не стали,
Не стачило ніяких людських сил.
Вже трупи розкладатись почали.
А спека тільки в тому помагала…
Тож шахту чимскоріше закопали.
Хоч баченим шоковані були
Та все ж якусь насипали могилу
Над тими, кого витягли і хрест
Поставили. Він там і досі десь,
Як комуняки досі не звалили.
Село не спало, мабуть усю ніч,
Про те страхіття тільки й говорили.
Невинно там замучених жаліли.
Бо ж жалість до невинних звісна річ.
А десь на другий чи на третій день
Знайшли у лісі люди чоловіка,
Що вижив в пеклі… Дивина велика.
Хто ж тим, не поцікавившись, пройде?
Той чоловік страшне розповідав.
Їх всіх до шахти нелюди пригнали.
Жінок усіх одразу відібрали.
Чоловікам же сад за пастку став.
Поки жінок в костелі убивали,
Без пострілів. Взялись за молотки,
З яких стирчали гострії гвіздки,
І молотками в голови довбали.
Живих і мертвих у розкоп тягли
Й туди жбурляли. А чоловіків
В саду усіх зібрали між рядків
Так, що нікуди дітись не могли.
А кулемети між дерев стояли,
Як коридор – то шлях єдиний їм.
І всіх погнали коридором тим,
Де зусібіч їх кулі зустрічали.
Коли упав останній, почали,
Кого одразу тут же добивати,
Кого живим у шахту ту кидати.
Його живим теж кинули були.
На щастя, він лежав під самий верх.
Як опритомнів, уже темно стало.
Тож він із ями вибрався помалу.
Та дивувався дуже, що не вмер…
Уже при німцях пронеслись чутки,
Що тих могил в Галичині багато.
Сліди взялися кляті замітати,
Бо ж мали рило у пуху-таки.
Чимало люду вислали в Сибір,
Чимало у в‘язницях ще тримали.
А, як війна, часу уже не мали,
Тож діяли, неначе дикий звір.
І із в‘язниць невинних тисячі
На волю відпускати не схотіли,
Коли вже німці близько підступили.
Неначе таті діяли вночі.
Вбивали там, де можна убивать,
Аби лише живими не лишати,
Бо ж зла вчинили людям тим багато
І ті їх не збиралися прощать. -
Замовк старий. І я сидів, мовчав.
Перед очима те страшне стояло,
Що люди в пеклі тім переживали.
Нарешті я не витримав, спитав:
- А та могила досі там стоїть?
- Як москалі вернулись, хрест зламали,
Могилу із землею розрівняли.
То людям було важко зрозуміть.
Збиралися і насипали знов.
І ставили хреста… Але затято
Знов москалі те брались руйнувати.
Затоптували ту невинну кров.
Але небавом знову хрест стояв
На насипу, аби всі люди знали
І пам’ять про те місце не вмирала.
Нагадуванням була чорних справ,
Які творили в краї москалі,
Щоб звести, врешті весь народ в могилу.
Щоб ми ніколи допускать не сміли
На нашій клятих правити землі.

Сидять діди із бабами, згадують минуле.
Та не те, що десь від когось мимохідь почули,
А те, що самим малими прийшлось пережити,
З рідних країв податися ледь не на край світу.
Сидять, слухають всі мовчки, не перебивають,
Видно, заново минуле те переживають,
Бо у когось в очах сльози, зрідка витирає,
Хтось тремтячими руками люльку набиває.
В кожного є що згадати, про що розказати,
Хоч відтоді і минуло літ, ой, як багато.
Не загоїлися рани на серці й донині…
Кожен спогад – то кривава рана України.
- Десь, напевно о четвертій, - каже дід Микита, -
Узялися нам у вікна раптом торохтіти,
Що аж шибки задрижали. В двері молотили:
«Открой!» Тато бігом встали, пішли, відчинили.
Вповноважений ввалився та понятих двоє.
А під вікнами солдати і усі при зброї.
Вповноважений бумажку дістав, став читати:
«Ви ізмєннікі, поскольку ваш старший -прєдатєль,
Висилаєтєсь семьйою в область за Уралом…
На сбор – час!..» А де та область, чи ж ми тоді знали?!
За оту одну годину ми зібратись мали.
На одного – один мішок, більше не давали.
А що туди можна взяти? Подушки, щоб спати.
Тато в два мішки пшениці взявся насипати.
Муки не було. Збирались їхати до млина
Саме нині. А тут якраз ця лиха година.
Мама тісто поставила, а хліба не було.
Тут сусіди назбігались, бо крики почули.
Солдати на них кричали та не підпускали,
Аби зайвого, напевно ми їм не сказали.
Стоять вони попід тином, мама вийшла з хати:
«Нема, - каже,- й крихти хліба дітей годувати».
Люди бігом розійшлися та зносити стали
Хто що міг…Але солдати близько не пускали.
Взялись вони хліб кидати, я – його ловити.
Цілий мішок назбирався. Буде як прожити.
Привезли нас у Анжерку, в пекарню вселили,
Стару уже, непотрібну. Нари поробили.
А місцеві вже чекали, бо ж казали: «Скоро
Прівєзут на нашу шею проклятих бандьоров!»
Ми сиділи на тих нарах, вони заглядали:
« Да оні такіє ж люді!» - між себе казали.
Думали, що ми з рогами, мабуть і з хвостами…
Привезли нас на чужину серед зими прямо.
Не було в нас ні копійки, не було нічого.
Залишалося, хіба що молитися Богу.
А сніги ж там, закурило до самого даху.
І морози. Чи ж зігріють людське тіло лахи?
Дід помер ще в першу зиму. А мама боялась,
Щоб від холоду із нами теж того не сталось.
Зняла десь в колгоспі лату, щоб піч протопити.
Бо ж ми ще малі, хоч трохи нас теплом зігріти.
Але сторож її злапав, привів у контору.
При Сталіну, ви ж знаєте, за все суд був скорий.
«Паймал вора!» - голові він доповідає.
А той, хоч і українець, по-москальски лає
Того сторожа: «Кого ти? За що – пита, - злапав?
Узяла десь непотрібну півзогнилу лату?»
Маму тоді відпустили. Та привезли скоро
Цілу фіру нам берези сирої до двору.
Так, що було чим топити. Та щось їсти ж треба.
Першу зиму ми ходили із братом у жебри.
Хто шмат хліба, а хто бульби, а хто вкриє матом.
Тож доводилося звідти чимскоріш втікати.
Бігли, а услід неслося: «Пасматрітє, люді.
Ані братьєв наших рєжуть – ми іх кармить будєм?!»
Все ж якось перебивались. На святвечір мама
Нам по бульбочці зварила. Справжнє свято прямо.-
Дід задумався, згадавши ту картоплю, мабуть.
Тут озвалася старенька вже згорблена баба
Пріська, що на лавці сиділа із краю:
- А я і день той проклятий добре пам‘ятаю –
Двадцять перше жовтня. Тепло ще було надворі.
Боже, а ми все лишили. Хто ж знав на ту пору,
Що в Сибір везуть?! Гадали – в район везти мають.
А ми хутко із району назад повтікаєм.
А вони нас в ешелони хто вже був у чому.
Тож не скоро довелося побачити дому.
Ми жили доволі бідно, як померла мама,
Все лягло на мої плечі, бо ж я старша сама.
Двоє діточок маленьких потрібно ростити.
Довелось на заробітки до людей ходити.
А в ту ніч я встала рано снідання варити,
Стала чистити картоплю. Іще місяць світить.
Аж хтось ходить по подвір’ю. Уже обступили,
Щоби часом ми із хати втекти не зуміли.
Речі зібрать повеліли. А що брати мала?
Я ж дурна сусідам речі всі пороздавала.
Думала, втечем з району без майна на плечах,
А сусіди і повернуть назад усі речі.
А нас сходу у вагони товарні загнали.
Цілих дев‘ять ешелонів нещасних нагнали.
Поїхали до Сибіру ми голі і босі.
Як я вижила – не можу повірити й досі.
Везли нас, немов худобу. А то старі й діти.
Упритул, як оселедці довелось сидіти.
Мерли люди по дорозі. З голоду вмирали.
А когось морози люті в путі доконали.
Братик мій помер в Сибіру… Як мами не стало,
Дев‘ять місяців всього лиш воно віку мало.
Чому не вмер тоді? Чому так доля поклала?
В дев‘ять років у Сибіру все одно забрала.
Зостались я і сестричка. Голод, холод лютий.
До цих пір ті страшні роки не можу забути.
Хоч були й там добрі люди. До одних, бувало,
Я ходила, для сестрички молоко в них брала.
Так лякали їх: «Бандітов к вам вєзут! Бандітов!»
А, як виявилось, більшість – то старі і діти.
- А то… А я… - то вже з лавки дід Охрім озвався.
– Я в Сибір не за своєю волею подався.
Прийшли ще о третій ночі, список зачитали.
Щоб, не дай Бог, когось вдома, бува не застали.
Я із братом на печі ще із вечора вклався.
Мені було вісім років, а брату - дванадцять.
Менший з мамою у ліжку. П‘ять літ мав допіру.
Отаких от партизанів везли до Сибіру!
Вповноважений припхався із ним два солдати,
А у кожного на грудях справжні автомати.
Повеліли нам збиратись. Солдат, видно добрий.
Сказав нам, щоб все, що можна збирали у торби:
«Бєрі, - каже - всьо, хазяйка, тебе прігодіться!»
Довелося нам із братом добре повертіться.
Старший вибрався на стріху лантухи скидати.
А солдат слідом подався за ним наглядати.
Все винесли на машину. А корови й коні
Відібрали до колгоспу, як здобич законну.
На станцію нас привезли. Там купа народу.
Автоматники навколо, тож утекти годі.
Ну, а далі ешелоном у Сибір погнали.
Хоч давали хліба й супу – не голодували…
- Нам також давали супу, - устряв дід Микола –
Мені було чотирнадцять. Були майже голі.
Бо ж ніхто не сподівався на такі морози.
Отож, супом годували людей у дорозі.
Але суп той скис і люди їсти не хотіли.
Та й свиня б уже, напевно того би не їла.
А ми їли і ніхто з нас не заслаб від того.-
Дід тремтячою рукою прим‘яв чуба свого –
І свиня б, мабуть не їла. А ми, бачте, їли…
Бо в страшнім бедламі тому вижити хотіли.
І вижили, і вернулись назад в Україну…
Хай ці москалі прокляті з цього світу згинуть!

Пам'яті Віталія Коротича

Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.

Колись він був трибун, глашатай, лицар
За правду, за свободу і прогрес.
Так проглядала істина столика
В апоріях нескорених небес.

Один із лідерів перебудови
Балакав з лісом, озером, між тим
Повз нього йшли ошукані і вдови.
Поет пішов у таємничий дим.

Він брав у руки листя нерозкрите,
Мов слово, сховане в шухлядах днів.
А на деревах незабутні рими
Просилися до віршів між вогнів.

17 березня 2026

Коли упхались в Україну москалі,
Її скорити дуже швидко захотіли,
Але по пиці тільки добре ухопили,
Стаючи добривом чужої їм землі,
Знайшлось не так багато світових країн,
Які б відкрито москалям допомагали,
Солдат і зброю їм у поміч посилали.
І серед них той товстопузик Кім Чен Ин,
Його Корея, що Північна називають.
На цьому ділі цілий бізнес він завів,
Бо має гроші чималі від москалів
І технології сучасні здобуває.
Той Кім Чен Ин є Кім Чен Іра син,
Онук відомого у світі Кім Ір Сена.
Як бачте, ціла вже династія скажена.
Тож дідуся свого продовжив справу він.
Його держава – найзакритіша у світі
І найбідніша – голод тут постійний гість,
Народ, буває, що траву і кору їсть,
Зате вождю хоч цуценят об пику бити.
Немає прикладу в історії, мабуть,
Щоби країна, де Москва «допомагала»,
Жила багато після того й процвітала.
Куди не кинься в тих країнах, тільки й чуть
Про бідність, голод, що по тому наступили.
З роками «помочі» все гірше в них стає,
Народ хиріє, влада крутить щось своє,
Неначе соки москалі з них всі попили.
Яскравим прикладом тому і є Корея.
Згадати хочу, як ті Кіми взагалі
Кліщем вчепились до корейської землі
Й зробили вотчиною «вічною» своєю.
Ще після того, як японці рознесли
Китай спочатку, а Московію по тому,
Корея стала для японців «рідним домом»,
Вони собі у власність землю цю взяли.
І панували там, поки в кінці війни
Війська союзні їх безславно розгромили.
І всю Корею від Японії звільнили,
Надвоє, правда, розділили край вони
По тридцять восьмій, як відомо паралелі.
Москальське військо усю північ зайняло,
На південь військо із Америки прийшло.
Часи в Кореї наступали невеселі.
Хоч домовлялися союзники про то,
Що досить скоро всю Корею об‘єднають,
Та ж москалі на те свої ідеї мають.
Ступив там чобіт москаля і вже ніхто
Звідтіль не зможе москалів ніяк прогнати…
Ще йшла війна, а в москалів уже був план,
На трон в Кореї посадити якийсь клан,
Який на них постійно буде працювати.
Отож, задовго до закінчення війни
Москва радянського узяла капітана,
Що звався Кім Сон Чжу (він Кім Ір Сеном стане),
Вождя ліпити з нього узялись вони.
Він у Кореї, може був, а, може й ні.
Та за легендою став «славним партизаном».
Хоча в Москві улаштувався непогано
І участь зовсім не приймав у тій війні.
То у Хабаровську у «бурсі» працював
Піхотній, тут же скоро одружився.
Тут син у нього також Юра народився
(То він пізніше Кім Чен Іром став).
Коли ж Московія закінчила війну,
У сорок п’ятім, в серпні, Кім Ір Сена взяли
І до Кореї чимскоріш примчали.
Мундир свій капітанський одягнув.
З ним сорок ще корейських «партизан» -
Його «спецназ», що мав його охороняти
Та ще незгодних чимскоріше прибирати.
Такий собі «вождя заїжджого» «таран».
Чи по-сучасному – «зелені чоловічки».
Вже скоро Кім, при допомозі москалів
«Вождів» на півночі корейської землі
І мріяв правити у ній тепер довічно.
Та ще й Південну би Корею прихопить,
Щоби об’єднувачем ще себе вважати.
І те об’єднання вже фактом може стати,
Бо ж так ООН повинна скоро порішить.
Тоді розвернеться на повну Кім Ір Сен,
Усім покаже, як народ в руці тримати.
Він має військо і не тільки автомати,
А сотню танків… Тож готовий на усе.
Проте, великого він облизня зловив.
Коли побачила Америка, як Сталін
В Європі лад демократичний валить,
До влади всюди комуністів він привів.
Тож і Німеччину йому не віддали,
Що ФееРеН відтоді стала називатись.
І від об‘єднання Кореї відмовлятись,
Проголосити незалежною змогли.
Тоді у відповідь на півночі Кореї
КаеНДееР проголосили й були злі,
Бо праг всієї Кім корейської землі.
Однак надії він не полишав своєї.
Тож утворились дві Кореї. У одній –
Південній, були вибори, моментом
Став Лі Син Ман у ній найпершим президентом.
Мав диплом Гарварду. Готовий зразу в бій.
Готовий був з руїн країну піднімать,
Із того, що йому японці залишили.
Не мав, щоправда ані грошей, ані сили –
Ні літаків, ні танків – нічим воювать.
Та й не збирався. Опонент, зате його –
Кім тільки тим, здається і займався,
Що Сталіна схилити намагався
«Багнетом південь той промацати бігом».
Та й Сталін теж не проти був, бо на весь світ
«Фашистом» тільки Лі Син Мана називали.
А із Пхеньяну телеграми тільки слали,
«Народу півдня помогти скоріше слід».
Він лиш чека, щоби повстати проти зла,
Потрібно тільки свою силу показати
І увесь південь можна запросто узяти.
Й Мао Цзе Дун китайський телеграми слав,
Бив себе в груди, що Америка не встягне.
Що Південь здобиччю легкою може стать.
Їм удвох Сталіна вдалося «уломать»,
Бо ж він і сам того, ще, навіть більше прагне.
І Сталін дав добро, з умовою, однак,
Що «нас там нєт» і москалі тут ні при чому.
Так стільки раз було й до того і по тому.
Москаль віками не міняється ніяк.
Зате озброїв Сталін Кіма до зубів.
Одних лиш танків Кім той мав півтори сотні.
Війна, як видно, вже була невідворотня.
І в червні кинув Кім свої війська у бій.
Південна армія безсилою була,
Адже вона лише стрілецьку зброю мала
Та ще гармати, а тут сунеться навала.
Тож Північ скоро і Сеул уже взяла.
Війна котилася на південь. Вашингтон
Лиш дупу чухав та не знав, чого робити.
Не сподівався зовсім, що дійде до битви.
А тут престиж його поставлено на кон.
Тоді ще влада адекватною була,
Ще, слава Богу Трамп під стіл сопливий повзав.
Тож досить швидко зрозуміли ту загрозу
І скоро діяти держава почала.
Зібрались екстренно на сесію ООН,
Аби війни і миру вирішить питання.
Бо ж пропадуть американські всі старання.
А світом має ж-таки правити закон?
Тут диво сталося, бо Сталін наказав
Послу своєму захід той бойкотувати.
Мовляв, не тих китайців треба визнавати.
Та він, скоріше тільки привід відшукав.
Ще не готовий був у ту війну встрявати,
Бо ж з неї може розпочатись світова,
Його ж країна досі ще напівжива,
Куди зі світом їй, нещасній воювати.
Та і не вірив він, що здатні там рішить
Війська зібрати і в Корею надіслати…
Дарма не вірив. Міг би «вето» там сказати.
Тільки на себе довелось йому грішить.
Бо ж ООН рішення потрібне прийняла.
І вже війська ООН в Корею відправляють.
Американці там найпершу скрипку грають.
Але то ціла коаліція була.
Не те, як бачите, що нинішня оця
«Шарашка», що ООН зоветься лише,
Отому Путіну постійно дупу лиже.
Нащо нам та організація к грецям?!
Тим часом Кім вже супротивників затис
Біля Пусану і зібрався добивати,
Коли війська ООН тут стали прибувати.
В момент останній. Кім образився до сліз.
Тепер вже Кім із військом мусив відступать.
Війська ООН все прибували й прибували,
Все швидше військо Кіма «переможне» гнали.
Вже тридцять восьму паралель підуть долать.
Союз кричить, щоб ту «агресію» спинили.
Чогось до цього він «у тряпочку» мовчав,
Як Кім на південь переможно наступав?
Тепер же кинулися і в набат забили.
Взялись таємно авіацію свою
Якнайскоріше у Китай перекидати,
Щоби «союзника» з повітря прикривати.
Американці сотню не одну зіб’ють.
Китайський Мао заявив узагалі:
Як тридцять восьму паралель таки здолають
Війська ООН, тоді він повне право має,
Послати купу добровольців на чолі
Із маршалами, щоб допомогли
Вони військам північним далі воювати.
Та ті не припинили наступати.
Уже корейців відтіснить змогли
Аж до кордону їхнього з Китаєм.
Тут Мао лиш брову свою підняв
Й мільйон китайців, як один устав,
Через кордон, немов цунамі пхають.
Мільйон солдат! Немов страшний потік.
Всі «добровольці»… Досі пам‘ятаю
Рік чотирнадцятий, як «добровольці» пхають
З всії Московії на український бік.
Не жителі Донбасу, а вони
Із нашими військами воювали.
Хоча, ми їх би скоро «доламали»,
Але з московської припхали сторони
Війська москальські, уже регулярні…
Отож, китайці хвилями ішли
На кулемети. Тисячі лягли,
Але ж мільйон спинити було марно.
А з неба їм радянські літаки
Усяк допомагають. Йдуть бої
Жорстокі і криваві. Відступають
Війська ООН. А що робити мають?
Знов паралелі досягли тії,
Що ту Корею навпіл розділила.
Тут зупинились. Сил ні в тих, ні в тих,
Щоб хтось когось з позицій збити зміг.
Кров за три роки вже війна попила.
І їй не видно ще поки кінця.
Здавалося… Аж звістка долетіла,
Що Сталіна душа вже відлетіла.
І все змінила враз подія ця.
Три місяці ще постріли лунали.
А потім все… скінчилася війна.
То співпадіння? Хто там його зна?
Не до війни в Союзі раптом стало.
Там крісла попід себе всі тягли,
А опонентів з висоти жбурляли,
Або, як ото Берію – стріляли.
Вже про Корею думать не могли.
А Мао сам належних сил не мав,
Аби війну продовжити. Тому
Прийшлось війну ту припинять йому.
А сам Кім сили воювать не мав.
У результаті – звідки почали,
Там ту війну, нарешті й зупинили,
Лиш ріки крові людської пролили,
Ні клаптика землі не здобули.
Кордон Корею й досі розділяє,
Вже років більше, аніж сімдесят.
Це саме той «корейський варіант»,
Що нас туди посилено схиляють
Усякі доброзичливці. Утім
На півночі клан Кіма утвердився.
Він прибирати опонентів заходився,
Аж поки й залишився один Кім.
Перетворив країну на концтабір,
По смерті владу сину передав.
Онук по ньому новим Кімом став.
Що зміниться щось – віриться в то слабо.
А Південь – той життям своїм зажив.
Вже незабаром високо піднявся,
На кращі економіки рівнявся.
Чим, звісно в Кіма викликає гнів.
Бо ж, як узна на півночі народ,
Що можна жити зовсім по другому,
Що тільки влада Кіма винна в тому,
Що їм лиш крихти від його щедрот,
То схоче так, як і на Півдні жить.
Тож Кім країну і закрив від світу
Та змушує жебракувати, жити…
Забив народ! Це ж треба так уміть?!
Тепер он взявсь дружити з москалями,
Допомагає з нами воювать,
На фронт готовий «м’ясо» продавать.
Для Путіна своїм зробився прямо.
Хоч, звісно, як Китай на нього цикне,
То миттю вся та дружба пропаде.
Кім Путіну на поміч не прийде,
Як би грошима не манив, не кликав.
Бо Путін – друг, а Сі – великий пан.
Кім свій ланцюг настільки натягає,
Настільки Сі йому то дозволяє.
Не треба піддаватись на обман.