Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.

Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Відродяться, мов змучена зола.

Стовпи зі світла - це величне дійство,
Трагічний і осмислений спектакль.
Від помсти неба нікуди нам дітись.
І вічністю крокує кожен акт.

27 січня 2026

Ніч на землю опустила чорне покривало.
В небі зорі, наче маку хтось по нім розсипав.
Ароматом неймовірно п‘янким пахне липа
І виспівують цикади вечірні хорали.
Жебонить ледь чутно річка, вербам миє коси.
А над річку невелике вогнище палає.
Розсілася навкруг нього хлопців ціла зграя.
Хто в сорочці, хто без неї та всі підряд босі.
У темряві недалеко хоркають десь коні.
Сова часом одізветься, заухає в лісі.
Комарі гудуть навколо, де тільки взялися.
Час від часу луна помста – ляскають долоні.
Хлопцям сидіть аж до ранку, аби не заснути,
То ведуть поміж собою усякі розмови.
Часом переповідають вже дано не нове,
Що уже не раз, напевно доводилось чути.
Раптом з лісу донеслося завивання вовче.
Всі розмови припинили, дослухатись стали.
Коні хоркати частіше й голосніш почали.
Не дай Боже, підкрадуться вовки серед ночі.
Та вовк завив та й по всьому, більш не озивався.
Заспокоїлися коні, розслабились хлопці.
Про вовків іще не чули тут у цьому році.
Може із лісів сусідніх який і припхався.
Заспокоїлись, тривога, однак не лишала.
Хтось прошепотів зненацька: - Може, вовкулака?
Бо ж про тих потвор дорослі говорили всяко.
Раптом і сюди потвора така заблукала?!
І так на душі тривожно, а тут хтось ще карка.
Стрепенулися всі, ближче до вогню тулились.
Із надією на старших меншенькі дивились.
Степан, врешті одізвався: - Може й вовкулака?!
Він найстарший, тож, напевно, більше всього знає.
Помовчав, а потім видав: - Чув оце від діда.
Він дідам оце на лавці недавно повідав,
Що не всякий вовкулака лихий намір має.
Був, говорить, один наймит, працював в одного.
Якось на гумні улігся він відпочивати.
А тут якраз і хазяїн його вийшов з хати,
Пройшов за гумно і зовсім не помітив того.
Через пеньок перекинувсь та й зробився вовком.
А, зробившись, то одразу до лісу подався.
Наймит спершу не повірив, тільки налякався.
Але ж бачив усе добре своїм власним оком.
Дума: «Як хазяїн може, то і мені вдасться.
Спробую та подивлюся, що буде із того?!»
Перекинувсь й вовкулака зробився із нього.
І також, як і хазяїн до лісу подався.
Довго він по лісі бігав разом із вовками,
Їв усе, що вовки їли. Та, врешті набридло
І вовки ті – дика зграя, і те їхнє їдло.
За людьми став сумувати аж до плачу прямо.
Та ж не знає, як би йому людиною стати.
Прибіжить до гумна, стане, хазяїна бачить,
Схоче щось йому сказати – по-вовчи заплаче.
А собаки, як почують, зачнуть нападати.
Обдеруть йому всі боки, от він і тікає
Знов до лісу, щоб собаки на смерть не задрали.
Та людиною знов стати до гумна вертало.
Бо ж хазяїн його бувший лиш науку знає.
Той, урешті й здогадався, що то не вовк ходить,
А що то колишній наймит, який десь подівся.
Тож підкликав того вовка, в очі подивився,
А в очах у того туга, що прогнати годі.
Взяв вовка він, перекинув через пень й одразу
Той людиною зробився. Впав йому у ноги.
А хазяїн подивився: жалко стало його,
Бо худий, як скіпка. Вигляд його дуже вразив.
Ще й подертий, від собак бо рвані рани має.
Приніс одяг, змастив рани, щоб гоїлись швидше.
І не лаяв чоловіка, сказав йому лише:
«Не роби, небоже, того, чого ти не знаєш!»
Степан кінчив оповідку і зробилась тиша.
Всі, немов переживали тільки-но почуте.
І ніхто не сумнівався, що так може бути.
Тільки коні та цикади озивались лише.
Тут Микола обізвався: - А я чув недавно,
Як сусід казав сусіду про свою пригоду.
Були вони якось з кумом десь у місті, вроді.
Возом назад повертались. Дорога ж погана.
Вирішили зупинитись та й заночувати.
Стали в полі поміж терну, що густо розрісся.
Тільки спати укладатись вони узялися,
Чують, наче хтось за возом зібрався здихати.
Так же важко й страшно диха. Вставать не схотіли,
Подивитись. Та й поснули. А уранці встали,
А за возом вовк худющий, аж боки запали.
Сидить, дивиться, мов встати вже не має сили.
Подивилися на нього, не стали чіпати.
Запрягли коней у воза та і подалися.
А вовк, ледве то побачив, зразу підхопився.
Іде-бреде вслід за возом, аби не відстати.
Вони їдуть, а він слідом в очі заглядає,
Голову кладе на воза, аж їм жалко його.
Кинули йому шмат м‘яса прямо на дорогу.
Він понюхав, але м‘яса того не чіпає.
Кинули йому шмат хліба, він схопив зубами
Та й подався чагарями, тільки його й чути.
Як приїхали, спитали: що б то могло бути.
Дід Овсій, що попід лісом його хата прямо,
Сказав: «Хлопці, не вовка то бачили – людину.
В селі за горою, кажуть, парубок десь дівся.
То він на вовка отого був перетворився.
Не займа нікого, хліб лиш спожива єдино».
Послухали ото хлопці, розслабились трохи.
Знов про щось загомоніли, не таке лякливе.
Хоч окраєць хліба кожен намацав хапливо…
А в нічному небу зірок, мов того гороху.

Він тікав у далеку місцевість,
Кігті рвав, ніби загнаний звір.
І жадана мета, ніби церква,
Все манила кудись від зневір.

Сподівався в далекому місті
Збудувати кар'єру і дім.
Та не виліпиш генія з тіста
Посереднього в долі чужій.

Так даремно тікати від себе,
Від чортисьок в самому собі.
І не знайдеш у синьому небі
Ти порадника у боротьбі.

Ти тікаєш від привида стрімко,
Він на п'яти тобі наступа.
Переплив хлоп упевнено річку
І побачив - сміється ропа.

Нагла смерть підкосила неждано
У далеких чужинах його,
Нахилившись над ним, мов кохана,
І цілуючи ніжно в чоло.

23 січня 2026