Зібралися діди якось в Клима біля двору.
Вже сонечко понад лісом було на ту пору.
Ще сутінки не настали та вже йшло до того.
Череда понад дворами стоптала дорогу.
Несла молоко із паші, пастух йшов позаду.
Хоч втомлений та з дідами привітався радо.
А у них якраз про відьом тривала розмова.
Тема, мабуть для дідів тих далеко не нова.
Хтось у відьом отих вірив, хтось тільки плювався,
Бо із відьмами ніколи в житті не стрічався.
Клим ні з ким не сперечався, тільки мовчки слухав.
Та не витримав і каже до зневір тих сухо:
- Для вам відьми, бачу, наче інопланетяни.
«Не буває! То все брехні!» - кожен із вас тягне.
А я бачив, хоч маленьким був ще на ту пору
Так, як звідси до отого сусідського двору.
Кажете, що не буває – бо ж ви не стрічали.
А стрічали, то уваги, мабуть не звертали.
А я – малий, як побачив, досі пам‘ятаю.
В існування відьм я вірю, бо напевно знаю!
- Розкажи, - діди насіли, - теж хочем почути.
- Розказати? – Клим питає, - так тому і бути.
Відьми взагалі бувають вроджені й навче́ні.
А від того – роблять шкоду вони людям чи ні.
Вроджена ніколи шкоди не зробить другому.
Не візьме чуже і свого не віддасть нікому.
Може хворь полікувати та біду відвести,
Пристріт зняти чи то хмари дощові принести.
А навчена – то зла відьма, вона робить шкоду:
Змій напустить чи зурочить когось при нагоді,
Молоко спинити може, корову здоїти
Так, що й краплі господарці потім не лишити.
Як не зробить комусь шкоди – то ходить, як хвора…
Отож, було то все то в далеку тепер уже пору.
Я малий ще був, надвечір додому прибився
(Пас гусей та біля річки з друзями возився).
А в сусідки прямо горе – череду пригнали
Та чомусь її корова молока не дала.
Вим‘я повне аж розперло і корова мука.
Видно, що ото для неї неймовірні муки.
Молоко ж не відпускає, хоч сусідка б‘ється,
Давить дійки та і краплі в дійницю не ллється.
Жінка в сльози. Моя мати до неї помчала.
- Біжи бігом до Микити! – сусідці сказала.
Той Микита край села жив і на всьому знався.
Хто би у біду потрапив – до нього звертався.
Людям він худобу порав, трави знав і хворі.
Був ветеринар і лікар один на ту пору.
Хоча ніде не учився, але вмів багато.
Відьмак вроджений, напевно, міг би я сказати.
Прийшов скоро той Микита, корову оглянув.
Бачить, що корові бідній уже геть погано.
Пита проте у сусідки: - Хтось у двір заходив?
- Та Варвара Копильчиха вже перед заходом.
Тільки-но прийшла корова. – Усе зрозуміло,
То вона твоїй корові шкоду і зробила.
До корови повернувся, став їй щось робити.
Заспокоїлась корова, перестала вити.
Тож сусідка бігом сіла та її здоїла.
Зійшлись люди серед двору та загомоніли.
- То Варвара усе робить! – їм Микита каже.
- Вона відьма! – загули всі, - От ми їй покажем!
- А ви її упіймайте! – Микита сміється, -
Вона ж відьма, в руки просто отак не дається.
Перетвориться в собаку чи в кота – не знаю.
Хто подума, що то відьма? Хто її впіймає?
- Та не може того бути, щоб з жінки собака.
Та не зробить із людини то сила ніяка?!
Не став з ними сперечатись у дворі Микита.
Сказав: - Добре. Доведу вам. Треба потерпіти.
Кілька днів минуло з того, як сусідка шепче:
- Приказав усім Микита зібратись надвечір
До Варвари під засіку, щоб вона не знала.
Заховались та в щілини мовчки зазирали.
Щоб ні слова та ні звуку. Заледве стемніло,
Всі сусіди під стіною засіки сиділи.
Я за мамою подався, що й вона не знала.
Якби не вестися тихо, то, може б прогнала.
А так мовчки насварилась. Сидимо, чекаєм.
Чого саме, того, звісно нічого не знаєм.
І Микита поміж нами, прихопив десь люшню.
Мабуть, зайшов по дорозі до кума в конюшню.
Тож чекали й дочекались. З‘явилась Варвара.
Зайшла, двері причинила, в руках ножів пара.
Озирнулась. Що ми бачим, то, мабуть не знала.
У підлогу дерев’яну ножі повстромляла.
Прокотилася між ними…і очам не вірю,
Була така собі жінка, а зробилась звіром.
Пес рудий зробився з неї, стоїть, позирає.
Коли саме тут Микита двері відчиняє.
Тою люшнею узявся він собаку бити
Смертним боєм. А їй лише скавчати та вити.
Метається по засіці та до дверей пхає.
А Микита її лупить і не пропускає.
Вже побив її до того, що вона й упала.
Важко дихала й тихенько про себе скавчала.
Тоді лиш Микита кинув ту собаку бити
Та й пішов. А ми зостались за нею слідити.
Довгий час вона лежала, приходила в тяму.
Потім ледве піднялася та й до дверей прямо.
Походила двором трохи, в засіку вернулась,
Між ножами прокотилась й в жінку обернулась.
Шкандибаючи, заледве у хату попхала.
Тоді уже ми по хатах розходитись стали.
Хтось з сусідів до Варвари став стукать, одначе
Та не вийшла, ніхто її в той вечір не бачив.
А вже вранці завітали – то страшно глядіти:
Вся в синцях, кривавих ранах, геть уся побита.
Вона, кажуть, ледве ноги там пересувала.
Та науку, видно добре ту запам‘ятала.
Ще до речі, як Микита став ту відьму бити,
Хтось з сусідів був зібрався в засіку забігти,
Щоби відьму врятувати. Хто ж там його знає:
Може насмерть оту відьму Микита вбиває.
Та Микита велів зразу, щоб ніхто не пхався
І ножа, не дай то Боже, ніхто не торкався.
Бо, як вирвати ножа, то (хоч відьма й погана),
Вона жінкою з собаки ніколи не стане.
Тож провчив Микита відьму. Вона тиха стала.
Але й люди вже ніколи її на чіпали
І не лаялися з нею, бо зурочить, клята
І не будеш знати, звідки на лихо чекати.

Вдихаю душу очерету,
Вдихаю пахощі зими.
Зникома посмішка скелета
Народить епоси землі.
Лиш у потужності стилета
Відчую подихи в імлі.

Такий старезний, аж прадавній,
Цей запах знову вирина,
Немов мотив забутий, дальній
Чи як гірка самотина.
На цій землі стражденній, славній
Горить біблійна купина.

Цей запах зопалу народить
Мелодії лісів, лугів...
І дух могутній і народний
Потужно вийде з берегів.
Так меч незламний і природний
Здолає натиски снігів.

9 січня 2026

Були собі дві подруги, удвох із малого.
Разом росли, разом грались. Не було такого,
Щоби вони розсварились. Отак виростали.
А, коли уже дівчата на виданні стали,
То в одної з‘явивсь хлопець високий та гарний.
Друга його захотіла перейняти - марно.
Він на неї і не гляне. Її заздрість мучить.
Усе дума, як би їй так хвилину улуччить
Та й у себе закохати парубка отого.
Вибрались якось дівчата удвох дня одного
На город цибулю рвати. Подруга зірвала
Одну стрілку й до подруги жартувати стала:
- Спорим, ти листка не зможеш ковтнути оцього?!
- Чом не зможу? – засміялась дівчина із того.
А та її піддражнює: - Не ковтнеш, їй Богу!
Та вхопила та й ковтнула, не бачила того,
Що маленьке ящірятко в тій стрілці сиділо.
Посміялись та і далі роботу робили.
А та ящірка в утробі рости розпочала,
Кров із дівчини отої потихеньку ссала.
Стала сохнути дівчина, на очах згасати.
Перестала їсти, пити, зібралась вмирати.
Хлопця того відганяє, аби не приходив,
Бо вважала, що удвох їм бути далі годі.
- Нащо я тобі потрібна?! –хлопцеві казала, -
Подивися, в селі дівчат гарненьких чимало.
Але він все одно ходить, бо ж дуже кохає.
Хоч і бачить, що дівчина день за днем згасає.
Не іде на вечорниці, приходить до хати.
Сядуть собі під хатою тихо розмовляти.
А то у весняну днину став її прохати:
- Пішли, сходимо до лісу. Чого тут стирчати?
Бач, на вулиці як гарно, сонце пригріває.
А у лісі так чудово, так пташки співають!
Мати стала відмовляти: - Куди їй ходити?
Така слаба, що і кроку не зможе зробити.
А він: - Я її, як треба, на руках нестиму!
Мати дума: «Хай ідуть вже. Що робити з ними?»
Відпустила. Пішли вони по лісі блукати,
Слухати пташині співи, квіточки збирати.
Походили, вона й каже: - Щось недобре стало.
Постели мені ряднинку, щоби я поспала.
Постелив хлопець ряднину. Лягла та й заснула
На сонечку і, здавалось, їй так гарно було.
Щоби їй не заважати, хлопець в ліс подався.
Поблукав. Коли ж вернувся, то перелякався.
Дівчина з відкритим ротом на ряднині спала,
Ящірка велика з рота в неї виглядала.
Очі витріщила, прямо на нього гляділа.
Хлопець застиг з переляку, крок ступить не сила.
А ящірка подумала та й в кущі шмигнула.
Дівчина поспала ще, а потім зітхнула
І відкрила очі, каже парубкові тому:
- Ой, наснилося усяке мені в сні страшному.
Ніби ящірка велика вслід за мною гнала,
А я страшно налякалась й від неї втікала.
- То ти, справді утікала…- сам не свій він мовить.
А вона раптом схопилась, відчуття чудове.
Каже: - А ходім додому, бо так їсти хочу!
Засвітились зірочками колись тьмяні очі.
Повернулися додому, вона за стіл сіла
І усе, що мати ставить, з апетитом з‘їла.
І відтоді стала їсти й поправлятись стала.
А вже скоро батьки хлопця і сватів заслали.
Хоча батько й сумнівався: - Що ж ти робиш, хлопче?
Вона ж слаба, скоро, мабуть, помирати схоче?!
Хлопець тільки посміхнувся: - Люблю її, тату.
І нічого більше батьку він не став казати.
Її матері у тому тільки і зізнався
Про випадок, що у лісі з дівчиною стався.
Одружились вони скоро. Гарна вийшла пара.
Десь живуть вони і досі щасливо і гарно.

Здаюся у полон лісів.
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.

Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
Де схований часів король.

Здаюся у полон беріз,
В полон незгасних дивних сліз.
Відчую на руці поріз,
Коли мину епох узвіз.

Здаюся у полон дубів.
Поставлю космос на диби.
В полоні злої ворожби
Відчую подихи доби.

8 січня 2026