Айвенго! Будь коханим! Будь живучим!
Ба більше – як потужний вовк-вольфрам.
Життя відтворюється у пляшках комбучі,
Співає газом , суне з телеграм.
Але щасливе сховане в Парижі -
Біжить вперед алюром юний Вакх
До лісу за вікном, де ті хто став на лижі
Шукають прихисток кадастру і соцтрах.

Не марно ні! - їм Пре…
Рафаеліти*,
В етері хаос, ллє єлей на лоб -
Знамення явні – ніде правди діти,
Докупи склавши три з одним на двох !

Сильний вітер історії дише
У потилицю пеклом лихим.
І напружилась м'язами тиша,
І напружився голосом дим,
Увібравшись в небачені вірші.

Сильний вітер змітає людину
І непевний, фальшивий плакат.
Розлетиться усе у годину,
Де панує безжалісний кат
Й наближає роковану днину.

Сильний вітер впадає у морок,
У нірвану, у штиль, у розмай,
Розчинивши в безмежності горе,
Незбагненне, немовби рояль,
Що до космосу в снах заговорить.

18 листопада 2025

Знай!- за вОсьмим не завждИ приходить сьоме,
Не тривке, марке, зманіжене, кошлате,
Тихо-мирно, проникати в підсвідоме
Тріскотінням довгим вправної цикади.

Дні друїдів ефемерні і тривожні,
Німфи Фів миліши нам за кола в ЦЕРНі*,
Є крихке передчуття, що ми тотожні,
Наносному - міцелярні і мізерні .


Гречний пан у множині завжди прихильний
До болота … На плоту Вергілій ходить,
Довгий summer біля кіля вібраційний
Визначає нам місця винагороди.

Де я здобуду свій нічліг,
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.

Яка вакханка уночі
Вгамує всі тривоги давні,
Від серця віднайде ключі,
Такі старезні, наче Дарій?
На краю прірви стоючи,
Співатимеш пісні чи дайни.

Який утомлений пророк
Укаже шлях у путах ночі
Поміж примарливих зірок,
Мінливих образів дівочих?
Настане доленосний строк,
Коли розтануть поторочі.

Одна супутниця моя,
Зоря сяйлива, непокірна.
Несе бурхлива течія
Шляхами Гамлета чи Кіра.
Пізнання в'ється, мов змія,
Допоки вистрелить мортира.

16 листопада 2025

Вдягнути довгий кардиган,
В лавровий ліс зайти подвійно,
Назватись Хроносом між бран,
Знайти дупло екзістенційне,

Відгородитися від снів,
В склепінні рук ,зібгавши ліру ,
Початок дій і стусанів
Відкласти до весни допіру,

Піднятись врешті до хмарин,
Відчути новий місяць вільно,
Можливо вогнеязиком,
Можливо раптом – неприцільно!

Як Тетіс – давній океан -
Підняти хвилю разом з Ніцше ,
Щоб дізнаватись від циган,
Чому минуле завжди ліпше…

Постійні калюжі, постійна сльота.
Похмурий пейзаж, як сама німота.

У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.

Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.

Не зрушити з місця в завмерлості душ.
Ти тишу потворну ніяк не поруш.

Калюжі в муляці - замінник морів,
Замінник мандрівок, далеких країв.

Це вічне заслання в похмурий пейзаж,
Що душу бере на стійкий абордаж.

Дороги побиті, калюжі і бруд
У серце встромляють кинджал, наче Брут.

16 листопада 2025

Шопен меланхолійний ,Рільке серед дня
І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?

В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший світ, помножений на трьох
Крило розправивши, злетіти до зірок

Щоб віднайти себе, шукаючи слова,
Струсивши ряску в низ, напруживши перо,
Крізь густину ставка, де бабка лугова
В личинку перейшла й гризе тобі тавро...

Розлився туман велемудрий, тужавий,
Розлився, як ціла аморфна держава.

Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!

Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.

І сам цей туман - ніби шпиль таємниці,
Яка не скорилась, не падала ницо.

Туман - наче суть, що захована в мові,
Надмірній, барвистій, як страчене море.

15 листопада 2025

Можливо десь за вісім днів до свят
Тут Фіміам кадив задорого у ямі -
На шиї каганець, на вигляд як архат*
На грудях золото, в долонях оригамі.

В китайських косах бігали дівки
І…, ніби у записаному стрімі
Лимонний сік, бамбук і огірки
В топонімах ховались тут незримо.

А на раменах довгий амулет,
Рушник на голові з пісного тіста,
Кандели дві, нефритовий браслет
І широта душі імажиніста…

Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.

І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Величність статуй і чоло сумне.

Крізь цвіль і гній прорветься люте слово,
А праведник прорветься крізь кордон.
Впадуть споруди фальшу, як полова,
Зламавши катехізис заборон.

14 листопада 2025

Твори уяву, Незбориме -
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.

Мовчать Пенати*, страх Господній,

Але двоногий неземний
Гримить нам голос тераподний* -
Гучний, звабливий ,чарівний.

Вовки пустують, вівці бродять ,
Аж ось до гаю давній скіф,
Неначе Дійсний Фін заходить,
Віраха* поруч разом з ним!

Вона- не ти! - тривка, мінорна,
Немов ікона чудотворна
У гуні з кольором лляним,

Ховає сіль нерукотворну,
Як ханукія жидотворна
Як гнів із поглядом скляним…

Явдохи де?...
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
Як ясен світ в червоних мухоморах…

То спалахи - мабуть від полохливих
У гіллі буків, над гірським проваллям!
Пробуджені ворони не з лякливих.
Оксюморон? Оскома? Задзеркалля?
Чому, навіщо шлях рябі торують?
Як розібратися у сенсі наносному ? -
Явдохи де?! – Вже й мозок реформують
Можливо далі дзен...
в липневих зливах.

Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.

Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
У ньому сховати сум'яття трудні.

Покинутий дім віддали ми без бою
Стихіям і викликам, вічному злу.
Хотіли спалити во ім'я любові
Минуле й сховати нужденну золу.

Ми в цьому будинку колись зупинились.
А нині рушаємо в смог і туман.
Ми, певно, потрапили в долі немилість,
Наткнувшись на ґрати і вічний обман.

14 листопада 2025

Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?

Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, береги невсипущі?
Хто допише майбутнє з-під сотні замків?

Я, напевно, заснути ніколи не зможу,
Доки місія ця наді мною висить.
Я далекі поля розбуджу, розтривожу.
І постане Месія, як втрачена мить.

Так постане закон у кайданах терпіння,
У лабетах дощу і заковах роси.
І навік загартується бите сумління
У болючих вогнях вікової краси.

13 листопада 2025

Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.

Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Пізнання сивих чатових.

Пізнання раю чи Валгалли,
Пізнання темряви вві сні.
Те, що пророки не сказали,
Промовлять хвилі штормові.

Промовить ліс під час світання,
Промовлять поле і степи.
Так скаже посмішка остання
Далеких гір: "Терпи, терпи..."

11 листопада 2025

Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!

Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Під чорним пером еманацій!

Навіщо ж, навіщо прадавнє між них,
На тлі десяткового дробу
В кошлатих купальниках збуджених бліх
Торує в майбутнє дорогу!?

Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.

Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Помирає волелюбний птах.

Проросте натхнення на галерах,
У в'язницях, лютім засланні,
Проросте рослиною в пустелях,
Де згоріли життєдайні дні.

І його порив ніщо не спинить.
Ще немає ґрат або загат
Для цього потоку. Довгий спінінг
Кинемо у море в час заграв.

11 листопада 2025

Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.

Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Увірветься в первісний екстаз.

І його закони невідомі.
Містер Ікс у мантії страшній.
Час вершить історію і долі
У судовій залі неземній.

Він сховає у кишенях кулі,
Невблаганний здійснюючи суд,
Корчить пики, скручуючи дулі,
Вічний юродивий баламут.

10 листопада 2025

Хто постіль розстеляє?
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?

Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
Поблизу дороги?

Коти лежать
Вже покотом під кленом
Чекати щастя? - Тут!?
-Ой хлопче, дуже треба!

Стихії слухати
Під поліетиленом,
Ховати ружу
Від пітьми Ереба?
________________

Що відділяє нас від плину часу?
Від вітру … снів …
Корогви плом’яної -
Можливо поліноз до лемонграсу,
Чи звичка до надії різдвяної.

ти знову бігаєш по колу
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,

щоб стати враз котигорошком -
вождем цигарок і котів
і екзорцистом для кротів -
виблискує в макітрі ложка
і вабить піч старих чортів...

мабуть жалітися не треба
душі на бабу кам’яну,
згадавши сиву давнину
думок, що линуть до Ереба
і в ширину, і в глибину ,
і опускаються все нижче

в пітьмі Північний вітер свище…


150623

Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,

Тоді прийди у ці простори
Пророком чи єретиком.
Я подолаю косогори
Ченцем, завзятим диваком,
Втоплю нудьгу у сивім морі
Наївним, чистим простаком.

Лише б поважне жовте листя
Не вкрило забуттям слова.
Мов червоточина у хисті,
Немов дрібна густа плотва,
Приходять сумніви плечисті,
Рясні, як у полях трава.

9 листопада 2025

Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.

Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Яка минуле поверне.

Так несподіване прозріння
Стрілою нас наздожене,
Кинджалом ввійде у сумління,
Простріляне і ледь живе.

Ніякий щит чи забороло
Не відверне небесний крик.
Впадуть у полі заборони.
Іде одвічний єретик.

7 листопада 2025

Лише ранком у ворожки
Золоті крадуть гриби ,
Лише гудзики і брошки
Тут готують до сівби,

Лише шерех чують бджоли
Про фізичну суть єства*,
Лише ковдри, лише змови
Там, де стежкою жорства.

Драфт не будь до нас жорстоким!
Будь як репліка часу!
Для помірно одиноких
Бережи свою красу!

Бо як змовкнуть колотушки,
Жир заллє очей ліхтар,
Знову мухи-цокотушки
Стануть збурювать узвар.

_______________________
Чорне віяло і вітер,
Сонця жовтий промінець,
Лише ранком у ворожки
Зводять смуток нанівець.

Листок осінній ніжно посріблить
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.

Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
І викликавши дивовижні звуки.

Листок осінній відкриває нам
Ворота зрілості, прозрінь спізнілих,
Даруючи перепустку вітрам
У пізню осінь і далеку зиму.

1 листопада 2025

Впадаєш в сон, як у нову затоку
І виринаєш неводом без риб,
Бажаючи поринути углиб
Й довіритись вселенському потоку.

На мілину тривожну і безплідну
Ти напливаєш у старім човні.
І тільки на жаданій глибині
Себе відчуєш Магелланом пізнім.

У глибині відкриєш дивні твори,
Що океан у череві ховав.
Доноситься нечуваний хорал
Із овиду, як міражі потвори.

Солоне море принесе в руках
Утому, щастя і наснагу дику,
Мов те відлуння ангельського крику,
Яке затихло у пітьми віках.

28 жовтня 2025

Такі дощі тотальні і вселенські
Охоплюють із флангів, як орда.
Вони відкриють манускрипти древні,
В яких перегорить свята біда.
А на гілках повиснуть одкровення,
Як вищі і непізнані знамення.

Дощі відкриють невідомі суті,
Які ми зрозуміти не змогли,
Такі глибокі, дивні, непочуті,
Які ми втратили, не зберегли.
Вони постануть у своїй могуті.
Важкі слова, мов у кайдани куті.

Ми відшукаємо в багнюці сенси,
Відмиємо від мулу й віднесем
В чертоги мудрості, як сни воскреслі
За сотні неротрачених парсек.
У битві із дощем звеличим розум,
Огром чуттів і первозданний розмах.

28 жовтня 2025

Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.

Зелений лист - це щирий вірш у прозі,
Сонет, рондель, канцона у словах,
Які дозріли на оцім порозі,
Як осінь, що вступила у права.
А листя перетвориться у сагу,
Поему, епопею неземну.
Поема стане наймудрішим садом,
Надіслана де Садом у весну.

24 жовтня 2025

Долинають спогади тремтливі
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.

Долинають образи трмвожні,
Спалах темряви явивши нам.
Так потоки почуттів помножать
Всі зусилля, віддані вітрам.
А натхнення сумніви стриножать,
Прикувавши до важезних брам.

Хай крізь сон проб'ються, ніби коні,
Найдорожчі пристрасні слова,
Наче крізь скривавлені долоні
Проросте невигасла трава,
Мовби хвилі ніжні і солоні,
Як любов пекуча і жива.

22 жовтня 2025

Нескінченні, тривалі дощі
І сльота, ніби магма мовчання.
Так вода досягає душі
У бездушнім німім проминанні.

Так вода досягає єства,
Найсвятіших основ і законів.
І народиться думка жива
У болоті між злоби й прокльонів.

Поступово я перебреду
Крізь біду і навали апорій
І знайду у казковім саду
Ключ до різних людей та історій.

А дощі плюскотять, плюскотять,
Відраховують дні та пороки
І закляття від злобних проклять
Надиктують, мов давні пророки.

21 жовтня 2025

Безпритульний іде під дощем.
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.

Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безнадійності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
У підвалах у вигаслій мові.

Я віддам безпритульному все:
Небо, зорі й найбільші палаци.
Тільки хай він думки донесе
До паперу у тиші незгаслій.

Тільки хай знайде він доброту
У забутому сірому домі,
Відшукавши священну мету
Серед мотлоху і серед болю.

20 жовтня 2025

Стійка душа розчинить у собі
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.

Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
Те розставання у краю Мамони.

Стійка душа, як сильна кислота,
Розчинить у собі неволі пута.
Розчиниться нав'язана мета
В сепранку надвечірнім і забутім.

Розтануть у тумані злоба, страх,
Фальшиві гасла, скуті заборони.
І вирветься душа, як вільний птах,
На межі совісті і оборони.

19 жовтня 2025

Ледь чутні промені ранкові
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.

Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
Надії різних поколінь.

Життєва проза наступає
Повільно разом з днем новим.
Не загубити б ніжну парость
У полі, де волає дим.

Тендітні промені долинуть
Крізь гніт, темницю вікову,
В розлогій трепетній долині
Піднявши Господа брову.

18 жовтня 2025

Висить знавісніле, утомлене листя,
Як Бог, що розлився в словах і у лицях.

Воно продиктує протяжні поеми,
В яких ми усі непомітно живемо.

Забуті думки розплескались у них,
В словах неповторних, сумних, голосних.

Воно простягає свої язики,
В яких заплелися скорботні віки.

І кожна рулада впаде назавжди
У землю столику, як серце біди.

У листі побачимо згаяний час,
Який промовляє нечутно до нас.

У ньому побачимо сотні гризот,
Які просурмить піднебесний фагот.

Останній листок упаде до землі
Листом у безчасся, де ждуть кораблі.

10 жовтня 2025

Монотонне бурчання води
Відраховує миті, секунди,
Мов клепсидра святої біди,
Мов несплачені давні рахунки.

Монотонний і вигаслий ритм
Відраховує миті до старту,
Мов народження первісних рим,
Що підуть мимоволі на страту.

У згорілій, холодній золі
Віднайдеться той образ прадавній,
Ніби сіль у змарнілій землі.
Він здолає ненависті дамбу.

В монотонності митей, хвилин
Віднайдемо стмфонію лісу.
І зачахлий, старий нелюдим
Відшукає загублену ліру.

7 жовтня 2025

Осінні дні ідуть, як мудрі старці
Із посохами, кашлем, у плащах.
Комусь, напевно, випадає трясця,
Як нагорода по сумних дощах.

Старі пророки рухають Усесвіт,
Потік ідей і круговерть часів.
Коли настане Ера Милосердя
У гулі постраждалих голосів?

Ніщо не спинить мудрість, що ступає
Непевно, соромливо, навмання.
У неповторнім сяйві небокраю
Омиється оновлена земля.

6 жовтня 2025

Дивитись крізь оптику двох незамараних скелець,
І бачити світ у серпанку з вогнями пожеж,
І визнавати, що ти не хазяїн життя, а лише поселенець,
І не владарюєш, а в мареннях так і живеш.

Ти іноді куриш "траву", і затим забуваєшся в димі,
На довгі секунди щоразу фіксуючи вдих…
І видих - і друге народження наче,
"приходом" як тільки накриє,
Де видива стрінеш, а то і потонеш у них.

Солодкі хвилини твоїх нечисленних ульотів ‐
І знову Земля, хресна мати дорослих сиріт.
А те, що було, ще відбутися може і потім,
Тебе дочекається космос - готуйся в політ.

Осінні дощі невгамовні й протяжні
Ідуть невмолимо, як військо звитяжне.

Вони проспівають відомі псалми,
В яких загубитися зможемо ми.

Осінні дощі все бринчать на гітарі
В своєму столітньому репертуарі.

І в їхніх піснях - гул далеких пророцтв,
Незнаний, новий, невідомий урок.

І кожна краплина - маленький усесвіт
На землю впаде, як стривожене серце.

У кожній краплині - сакральні слова,
Де думка нова й навіжено жива.

Дощі не вгамуються, непосидючі,
Навік заблукавши в небаченій пущі.

А з ними нахлине всесвітній потоп,
Мов крапка в кінці невблаганних морок.

5 жовтня 2025