Отак і душа загрубіла
Про тебе тепер не бринить.
Волосся давно побіліло,
В очах відбуяла блакить.

Хоч образ, роками затертий,
У споминах часом торкне.
Минуле, уквітчане терном
Вже більше не вабить мене.

Зникає із пам'яті ласо,
Як снів неосягнута суть.
Забуте жадає привласнить
Усе, що вже не повернуть.

А що, коли слово тендітне
В мені оживе і розквітне,
А голосом стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.

Спаде воно болем на груди,
На волю проситися буде,
А стати сльозою не зможе,
Бо ти її стрінеш вороже.

На радість чужу,як на свято,
Воно заясніє завзято,
Та усміхом стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.

Те слово не зможу приспати.
Мовчання боюсь,як утрати...
А що, коли втомляться груди
І вирветься слово на люди!

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

Як ушкварю танго з дамою у каптурі,
Що має десять десь тенет у рукаві.
Буду її крутити, наче матрос швабру,
Щоб навіть її до білого бліде лице загналося у Барву.

Я, можливо, у щось іще вірю,
Хоч давно вже не знаю, у що.
Десь від п'ятниці і до неділі
Живу тільки, а в інші дні – тлію.
Ось де, друже — реальність, не сон.

А колись (ти іще пам'ятаєш?)
Ми дивились інакше на світ,
Де закони — не просто формальність,
Де всі щиро дружили й кохали,
А порядність і чесність – в ціні.

Час, на жаль, промайнув дуже стрімко,
Помінялося все навкруги.
Вже немає тут місця наївним,
Таким мрійникам (чи божевільним?),
Як колись, в давнину – я і ти.

Лицемірство, брехня та угоди...
Невідомо: де зло, де добро.
І огидно від цього до болю,
Бо я досі ще вірити хочу,
Але справді не знаю, у що.


22.02.2025

Послухай тишу, бо у ній слова,
Легенький гомін лісових фіалок,
Безликий спокій серцем відчувай,
бо дивом муки відлетіли вдалеч.

У тиші музика завжди жива:
мелодія любові та розлуки,
прадавня, незбагненна таїна,
цілюща сила ритму серед луків.

Торкнися тиші, оголи думки,
бо тисячі спілкуються мовчанням,
безсоння їм дається узнаки,
усі слова відсказано зарання.

Люблю безмовність, цей надземний спів,
як подих твій торкає непізнанне,
я знов літаю - як завжди хотів,
Безслівна влада пристрасті між нами…

20.02.2023-10.05.2024

По шкірі розсиплеш зіркИ,
Сузір’ями бавишся ти,
Розв’язуєш петлі вузькі,
Й ледь чутне в безодні: прости.

Вуста промовляють: кохай!
Вогнем обпікаєш - до тла,
Щоб тілом мурахи… нехай
Ти спрагло торкаєшся дна.

І цвітом в мені проростеш,
Тремтінням нагої весни,
Між нами ні часу, ні меж,
Лиш душу назад поверни.

А хочеш лишити - лиши,
Плекай її ніжністю снів,
Лиш гордість мою збережи,
Не зрань більш моїх почуттів.

17.02.2023

Зберіг душі таємний дотик
тієї квітки з пахощами дня.
І не бажалося екзотик,
ні блиску перлів із морського дна.

Лиш сад весни, її цвітіння
і аромат, бо досі не щезав,
і в думці пестив теплі тіні,
що виринали із заграв.

Од нелюбові до любові
щось має статися у слові.
Чи просочитись мусить воском
воно, до сутінків приросле,
чи десь вогню гайне надбати,
щоб спопелити всі закляття,
або ж розсіється над домом,
скандальним вихором відомим.
Відтак повернеться між стіни
вже зовсім іншим, хоч незмінним
в одежах давніх, тих одежах,
що геть усім словам належать,
а в темряві та білоденно
лиш зігрівають сокровенне.
Щось має статися у слові,
яке приводить до любові,
якщо воно, немов Господнє,
нехай колись, а не сьогодні
всі інші раптом перевершить
і в сотворінні буде першим.

Здається, тільки вчора зустрічались...
А серце знову плаче і щемить.
Побачень цих нам завжди буде мало --
Молю, Богів: даруйте ще хоч мить...

Ще мить, ще мить життя і вічність цілу...
Так швидко час минає насолод.
Буяє вічно хай любові сила,
Впаде рясним дощем небесних вод

Цілющо так, що аж засяє обрій,
Народиться веселка з промінця.
І вилікує Землю від хвороби,
І змиє нечисть із її лиця.

І знов, і знов, із вечора й до рання
Без горя і жахіть усіх війни.
Звучатиме нам піснею кохання
Цей світ прекрасний, ніжний, осяйний!

18. 01. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

На мить серця позбулися печалі,
Звільнилися від розпачу тюрми.
Знов радощі нам доля дарувала --
Моя душа цвіте серед зими.

Січневий дощ -- немов мої ридання,
Ущух, розгладив брижі на ставу.
І сонечко леліяло кохання,
Неначе казку щастя наяву.

Думки увись, за обрій аж понесло,
І розчинило в ніжній висі зло.
Веселки дивовижне перевесло
Богів благословення принесло.

10 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Твій дарунок на мій день народження -
картина невідомого литовця:
він і вона здійснюють сходження
у напрямку сонця.

2025 рік

Похмурими ступенями вниз
Я спускаюсь, чекаючи промені
Що вітають з заходом мене
Відкриваючи небо зоряне

Опускаючись вниз, я тремчу
У спокусі й незнаності плаваю
Незначущий час, я гублю
Білий день у губах твоїх мʼякоті

Хай твій стогін заслонить мій сум!
Всі думки—оминають талію
Погляд наскрізь блакитних очей
Хай замінює небо із хмарою

Промінь сонця відбитий в росу
Мовби пісня, твій голос чаруючий
Обіймав би тебе до схочу
Та боюсь, що загину із розпачу

Чекав завжди, здається, тебе
Мріяв тільки про тебе в самотності
Але зараз з тобой—силует
Що залишився тінню без совісті

Тихо, ледь чутним гомоном
Перешептами, за міста зворотами
Одинокими, пустими переходами
Все журбливими прямую я кроками

Навздогін за тобою трамваями
Не встигаючи все на хвилиночку
Я біжу, спотикаюся колосом
Мов хмільний, шкутильгаю чоботями

По калюжам, з мінорною усмішкой
Весь побитий невдачами, долею
У синцях, із рубцями—запʼястями
З сигаретою, такою мрійливою

Я усе ж десь позаду, у поспіху
Навздогін! навздогін… не тямлячи
Що чекати мене не збираєшся
Перламутрами прикрашаєшся
Не для мене, а іншим хизуєшся
Своїм видом, мене ж цураючись

А я навздогін, трамваями
У вікно, проводжаючи поглядом
Сотні інших, таких же знедолених
Що крокують бездумно за мріями

Та моя мрія десь перламутрами
Усміхається іншим мрійливо
Доки я, спотикаючись, думаю
Що запізнююсь лиш на хвилину.

Моє живе натхнення джерело,
Рятуй мене од ницості людської.
Поета мрії золоте крило,
Краси буяння, миру й супокою.

Мій прихистку душевного тепла,
Світи мені і грій мене узимку.
Ти білим оксамитом сповила
Мені всю душу, наче невидимка.

Хотів би оберегом буть твоїм,
І захистить від болю всього світу.
Щоб вічно щебетали солов"ї
На чарівних ясних смарагдовітах.

21 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Люблю тебе... давно не зізнавався
Комусь в коханні, то чому
Чому ж не соромно мені
Коли брешу, що закохався?

Блистають очі
Дивлюсь у них й мені шепоче
Щось прям на вушко «що ти хочеш?»
А я не знаю що я хочу...
Чи бути з нею у пітьмі?
Чи грітися самом на сонці.

Широкі відчуття, які дає кохання
Це правда є, чи ти мені збрехала
О Божа Мати, суча дочко... Чекання
Які несе те прокляте кохання
Не стоїть ні гроша... грішу,
Грішу упрямо пред тобою
Але з якою ж це метою таке роблю?
Вода тече із водограю
Там листя тихо пропливає
У лісі десь сопілка грає
Чимдуш сильніше викликає
У мене сумнів й тихий жаль.

І плач із гаю долітає
Той гай—моя душа, де думи грають
Де всередині щось ридає
А ззовні ніби пісня грає.

Сижу і думаю оце
Чи треба мені те кохання?
Що душу на шматочки рве?
Чи треба таке самогубство?
Коли себе списом у груди
Ти протикаєш, бо кохаєш
І кров свою ти знов ковтаєш
А з нею біль і тихий жаль.

Чи треба це? Метаморфози
Йде перетворення душі
На пам'ятник отой із бронзи
Що нерухомий одне став, в пітьмі.

За ним вогні
Вогні що вийшли із борозни
В твоїй душі. Лиш страх
Лиш страх в очах у нас пред ними
І неосяжними, пустими
На них ти дивишся очима
На дивовижні ті вогні,
Що враз спалахують у тьмі
Як феєрверки. Красиво,справді…

Вам всім красиво, а мені?
Як подолати ті вогні?
Що душу мою рвуть на клапті
І ніби сотнями мечами
Своїми гострими речами
(Це в сенці мови є звичайно)
Вони вп'ялися прямо в серце
І всі думки тепер про це
«Безболісне» кохання.

Оце кажу усе тобі
А відповідь
Пусте мовчання...
І тихий жаль...

Даруй, нічко, мить мені
хай зомліє серденько,
Затріпоче пташкою
і заб'ється солодко.
Даруй, нічко, сон такий,
Люба нічко-сестронько.

Я скажу про все йому,
що не встигла змолоду.
До світанку слухати
буде він довірчиво.
Хто ж напутив дівчину,
Що мовчання - золото?

Бо не озолочує
те, в що мали вбратися.
А що недомовлене -
заніміло солоно.
Обіцяй хоч сон мені,
Вечорочку-братику.

Дякую за те, що було,
і за те, чого вже не буде…
Теплий сніг за холодним склом.
Грудень.

2024 рік

Яскравим відблиском від мокрого асфальту
Летить у даль світило фонарів
Не зупиняючись на хвильку
І не сповільнюючи кроків
 
В тендітнім,  мокрому повітрі
Лиш чути кроки вдалині
Самотні звуки, ніби тіні
Що так манять у темноті
 
Твої губи повільними вдохами
Малюють на склові, що змерзло вночі
Засмучені образи, що немов хлинули
Із вулиці в скло, відпечатком на нім

Куди веде оця дорога?
Самотній відблиск фонарів?
Що зайчиком біжить у вічність
Й переливається в пітьмі
 
Сплітаючись із тіньми в танці
Під місячний компонемент
Під шорох впавшого листочку
Танцює вальс цей силует

Танцює вальс, повільно, все протяжно
Мов ми колись, було це так давно
Коли в коханні ми сплітались
Я бачив усмішку твою…. Це сон?

Згадав! Я бачив це вві сні!
Ми не кохались, я тебе не знаю
Я відчуваю серцем наш двобій
Двобій, який насправді я чекаю!

Двобій… невже я справді вже програв?
Програв, упав в смертельнім танці
Тобі до ніг, я каяття благав
Хоча ми досі не коханці.

Живучи у театрі,
де сцена гортає героїв,
де волосся і грим
насувають на образ печать,
я люблю перевтілитись
в те, що не зветься – собою,
і не можу від імені тих
не звучать.

Хай вони – хто помер,
чи хто сяє в майбутньому часі:
їхні грубі тіла
чи зманіжені душі я вчу.
Беручи їх слова
й несучи в діафрагмовій чаші,
я крізь серце пускаю історію ду́мки
й звучу.

Ти сидиш у партері
чи мнешся, мов кіт, на балконі –
я не хочу тебе,
але можу й тебе обійнять.
Мій театр і любов,
возз'єднавшись в одному законі,
мають право моє
на підмостках життя розіп’ять.

31 січня 1994 р., Київ

Не розумію де і як тебе зустріла,
Чому це дивне місце нас звело?
Серед однакових фальшивих слів
Від твого сміху серце ожило.

Без натяку на дещо більше
Моє і твоє «Я» до ночі щебетали.
Без натяку на почуття тепліші
Думки були, хоч не знайомі, — близнюками.

Впізнаю таємне, втім, відоме.
Впізнаю щось рідне з часом плину.
Відчуваю, мов говорить несвідоме.
Відчуваю, душа моя до тебе лине.

04.12.2024

Сумні вогники, що тихо
Мелькають у тьмі
Ведуть на страту відьму
В пекельнім огні


Кати ведуть її на страту
Згорить вона в святім вогні
Лише мені, здається, шкода
Русяві локони її

Сонячне коло повільно, майже непомітно
Опускається за горизонт
Мимовільна естетика
В цей сумний епізод...

Безшумно опускаються краплинки дощю
Що мов по ступеням
Із гори прямують до низу
А годинник відбиває вже шосту...

Ніби в журбі, дерева в пітьмі
Хилить вітер, провіваючи наскрізь віти...
Розпалили багаття, пробило вже сьому
Виринають сумні зірочки
Що хоч і цілком безслівно
Демонструють скорботу усьому...

Мовчить Земля, горить багаття
Хвилини йдуть в невороття
Ось, пролітає предостання
Спускається сумний туман
Безмолвно, гордо, одиноко
Мені здалось, чи я тут сам?
Та сердце зойкнуло в тривозі.

Вже довели...вона беззмолвна
В очах її страху нема
Лише німа предосторога
Й несміла думка про буття...

Дівчина, вбрана у чорний наряд
З молодим тілом ще повних принад
З русявим і довгим волоссям на ньому
Піймала останнюю мить насолоди...

Чим насолоджується вона перед смертю?
Натовпом, що просить за неї прощення?
Вітами, хилить додолу що вітер?
Чи останнім, ще вільним, ковточком повітря?

Про що ти думаєш, коли
Останній вдох безмолвно робиш
Можливо, господа ти молиш
Можливо, натовп цей клянеш...

Про що ти думаєш, скажи?
Можливо, справді їх клянеш...
І навіть я, коли дивлюсь
У твої очі безнадійні
Себе кляну за твою смерть....
Безмолвно, тихо… ти запалала у огні...

Годинник пробив уже восьму годину
Як стадо покрили бездушнії крики
А відьма в мовчанні і останній агонії
Не видавши звуку вмирає в полоні
Страшних катувань і людської сваволі

Просидів всю ніч я у роздумах, муках
Яка б та не довга, ця ніч у спокутах
і тільки на ранок в похмурому дусі
Покинув це місце людської сваволі...

Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.

Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Який летів у ніч на крилах.

Франківський дощик моросив,
Теплінь осіння -- в димці пишній.
І раптом - сповнена краси,
Зима, як юна фея - вийшла.

Дівча грайливе на порі,
Надуло вустонька голубки --
Й укрила землю всю цукрінь,
Дерева -- у іскристих шубках.

А на озерах острівці --
Усмішки-виблиски зірчасті,
Льодяники на молоці,
Немов кораблики пухнасті.

Мене мій Київ зустріча --
Красу на тонкі* ниті ниже,
Сріблинне сяєво в очах,
Фантасмагорій дивовижа.
_________________________
*ТОнкі - авторський наголос.

21 листопада 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
У хаосі не тих історій.

Неначе то печаль чужа
Гаптує ночі полог ранній.
І вже перейдена межа
Між стрічею і розставанням.

Мені здається – я вже трішки твій,
а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.

17 липня 1995 р., Київ

О Небожителько, зійди в мої обійми!
Богине, на мої молитви відгукнися!
Ти б знала, люба, як набридло бути сильним,
Як серце рветься твоїй волі підкоритись.

Блаженством є відчуть твої, кохана, руки
У себе на долонях і кожен пальчик твій
Зацілувати, щоб серде́нька твого стукіт
Наповнив простір весь, немов набатний бій.

Наповнений тобою, впа́ду на коліна
І голову свою щонижче похилю...
Поглянь, моя єдина, наскільки я сумирний,
І мною владарюй – про це одне молю!

2010

Сумний вірш на шпальтах газети
Невідомого поета, проповідника смерті
Про нещасливе кохання мене надихає...
Хай його критика шкодує, та рідна мати не приймає.

Пишу щоденно тобі,
У непроглядній пустоті
В самотньо схилених, понурених деревах
У клятім розпачі, у чортовій весні
У ранніх капельках, помічених поетом

Пишу про місяць, що світить в пітьмі
Світить несміло та ледь-ледь помітно
Задумчиво, не убачавши сенсу
Засмучено, розгублено, бентежно

Про зорі, що ясно палають
Відбивають все пісню світанку
У раннішній, холодній ще воді
Що сонце відбивається у ній

А ще відблискують там очі
Тої дівчини, бачив що у сні
Сумні, заплакані, похмурі
Щоночі відчуває їхню біль

Хоч скоро світанок, не знаю
Чом губи твої до безтями
Доводять, немов би й чекаю
На ранок і перше проміння
Та тії уста, мимовільно
Все змушують тихо й безвільно
Чекати до ночі покірно

Чекати ту мить, ту годину
Коли пригорну її, милу,
Тихенько шептавши на вушко
Як час пролітає повільно
Тож з нею у ніжних обіймах
Не очікую сходу хвилину.

І.Д-П.

Зелене, жовте, золоте…
А вітер враз все зніс косою..
Ван Гог, Гоген, Моне, Мане,
Мигтіння слайдів над тобою.

Твоя ж бо осінь золота.
І тепла, добра, милостива.
Прийшла вже мудрості пора,
Хоч роль у тебе спокуслива.

Після світанків темна ніч
І це гойдання не злостиве.
Несе тебе від протиріч
До розуміння цього дива

Та не зважай, все буде ще.
І сон і літо, нічні зорі.
І теплий дощ, кохання щем.
З вітрилом човен десь у морі.

Лиш треба жити, просто йти.
Не мудрувати і не скніти.
Життя розставить всі крапки,
А від нудьги врятують діти.

До поки твориться – твори
Добра посій насіння.
Прощай і вір, люби, моли
Бо всіх чекає воскресіння.
Ю.В. 1.11.2023

Півонії, фіалки
Самотньо, романтика
Блистають сузір'я сред ночі, край неба
Гуляють заблудші, схмелівші зірки

І Місяць, мов блюдце, побите люстерко
В нім бачу обличча, кохав що давно
Зустріну очима перший сонячний промінь
Ліниво відбитий в ранкову росу

Малюють картину засмучені хмари
Утілюють образ твій, мов наяву
Пливуть в далечінь, мимовільно, без тями
Зустрінувши Сонце покину пітьму

Все сумно, сумно уночі
Все проводжаючи думки до раю
Самотньо плачу, ідичи
Туди, де ти, де ти витаєш


О моя музо, все зроблю тобі
Зніму, віддам, не пожалію
Бо одна ти у пустоті
Тримавши, проведеш до небокраю

В похмурій, ницій пустоті
У самоті, в якій лягаю спати
Одна лиш ти обіймеш залюбки
Закутавши у локони безтями

Одна лиш ти... так тяжко і водночас мило
Ти не жива, ти давно згнила,
Ти давно кинула мене
Самотньо йти по небокраю
Витать від неба до землі
Шукати грай весняних пташок
Щебечуть ніжно, мов вві сні
Навіюють забуту пісню
Про ті літа, коли в імлі
Ми цілувались, ніжно-ніжно

Ми цілувались? Та невже?
Невже це справді мить боготворенна?
Самотньо пада вдалині
Пожовкле листя в менуеті...

Ховає вечір кольори,
Вже сонце зникло з виднокругу,
І темінь тисне ізгори --
У серце б'є ножами туги.

Вже незабаром листопад
Укриє крижаною повстю.
А час мов одкотивсь назад,
Здається, ледь почався жовтень.

Сад лиш частково пожовтів,
А половина ще - зелена.
Цьому б радіти у житті --
Ще старість не прийшла до мене.

Так ні - погладжую Печаль,
Фарбовані цілую коси.
Ховає зморшки за вуаль
Іздалеку красива Осінь.

30 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Спи моя дитинонька
Моя красна квітонька
Зараз ніч - відпочивай
Баю , баю-бай

Завтра сонце зійде
Новий ранок прийде
Ну а зараз засинай
Баю , баю-бай

Спи моя малесенька
Квітонька гарнесенька
Оченятка закривай
Баю , баю-бай

18/01/2024

Ми закохані в небо
Хоч не знаєм цього
У простори безмежні і сині
У нічні вітражі
Величні такі
розмальовані
Золотом й сріблом

Ось відблискують щастям
світанки ясні
В кольорах променистого сонця
І вітри весняні
Неслухняні вони
Котять хвилі
Вишневого цвіту

28/01/2024

Ніби літо бабине всміхнулось,
Ніжно сонце глянуло з-за хмар.
Озеро небесне від намулу
Звільнено, мов од нечистих чар.

Жваво так вистрибують синички --
П’ють грушок опалих смакоту.
Перехожих юнок гожі личка
Вітер заціловує — пустун.

Віти розгойдав несамовито,
Гупають гнилички у траву...
Ув обіймах бабиного літа
Знову ми, кохана, наяву.

Ув обіймах золотого саду
Про усі забудемо жалі.
Я тобі жагучу серенаду
Птахом проспіваю у гіллі.


11 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

День весни новий лікує рани
Лагідніє небо голубе.
А кохання все цвіте, не в'яне,
Дай же, люба, обійму тебе.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Ти пробач мене за горя сльози,
Я цілую їх тремкий кришталь.
Хай травневі чарівливі грози
Змиють біль, і розпач, і печаль.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Глянь, сміються котики вербові,
Вітер ніжні пестощі несе.
Ти -- моє життя, моя любове,
Ти для мене на цім світі -- все.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Гойдається у ретро стилі осінь...
Той парк рудий із фейєрверком листя,
Той падолист триває наче досі,
І сонце те ж із променистим диском.

І кличе в юність неба сіть бездонна,
Під ним зустрілись очі сині вперше,
Не знаючи, що приготує доля,
Який для них у неї щастя сервіс.

Гойдається у ретро стилі осінь...
Невже промчалось те кохання ланню?
Крилата пам*ять, ніби в долі просить...
Продовження осіннього роману.

В саду прекрасному моєму
Заснула осінь чарівна.
І золотаву діадему
Сховала в листячку вона.

І так поблискує лукаво,
Немов підморгує мені.
І стелить запашні отави
Як ложе, у солодкім сні.

І я, здивовано-щасливий
Вдихаю щемний запах їх,
Сп’янілий, поринаю в диво,
Неначе падаю до ніг.

І ковдрою вкривають хмари,
В обійми ніжні тихо йду...
Кохання чудесами марив
Я тут, в осінньому саду.

3 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Я був би у марах
собою-собою,
з’явив би даремні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав.

Ці рими націлені Римом
на варварство прози строкатої,
але все одно – мимо.
Я був під стріхатою хатою
роззявою волохатою.

Там очі мені не випекла
химерна гора діамантів.
Там з мозку мого не витекло
й струмочка у гирло талантів.
Жодного кроку
за цілий спокій!

Є й плюскле насіння
в моїм вознесінні.
Де правда, де гріх? – відрізни,
серйозно чи смішно,
але вже як вийшли
мого непрозріння сни.

По-друге,
я в світі нічого не бачу;
по-перше, не бачу себе,
я б, може, коханню свому завдячив,
але не люблю на «бе».

Смолою стріляє з багряної груби
у мене якийсь маніяк,
от стану я сірим, легким, не трупом,
а попелом ніби як…

І буду у марах
собою-собою,
вримую таємні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав!

Як день приступає
поволі-поволі –
сенсорність така з димаря!
Хмаринки повзуть,
наче коники кволі;
а сонце – гніздо глухаря…

29–31 січня 1992 р., Київ

Заплітає вітер віти тополині,
Золотава осінь в вікна загляда.
Десь, за теплим літом, клин птахів полинув,
І зимова в ранках чується хода.

Ще осіннє сонце небо ніжно пестить.
У його промінні тішиться блакить.
Павуки мережив вже не будуть плести, -
Павутиння срібне вдалечінь летить.

Утрачає листя свій зелений вигляд,
Тріпотить із сумом на рудім гіллі.
Опадає долу горобина стигла,
Та ступає осінь тихо по землі.

Чим ти приваблюєш мене?
– Парадоксальністю своєю,
Непередбачувана ти,
наднезбагненна твоя суть...
Над виднокраями світів
зійшла надновою зорею,
Обпалюєш ти, водночас,
і зігріваєш кожен кут.


Коли до тебе надто близько,
стражда душа від опіків...
Від холоду густіє кров,
якщо тебе немає поряд...
Взаємин наших вектори́ –
від полюсів до тропіків
Пронизують душевний спокій,
минаючи помірний пояс.


То висхідними почуттями
підношусь радісно за хмари,
То раптом в темряву пекельну
мене кидаєш з висоти...
Ти, одночасно, щастя й горе
мені приносиш.
Та не марно
Єство твердить як аксіому:
- моїй душі повітря – Ти.

2011

Думки нуртують
і на скроні тиснуть дзвінко,
У фантазій
сплелися вони
візерунки...
Поряд мене Ти(!) йдеш,
найпрекрасніша жінко,
Уста тво́ї
відкриті
для моїх поцілунків.

Ти кохання мого́
розділяєш нестяму –
Тим мене надихаєш
на вчинків безумство...
Зірку з неба дістати:
занадто банально!
– Нереально заїждженим
вразити людство!

ТривимІ́рністю світу
обмежено простір,
Для польоту душі –
взагалі місця мало.
В новий вимір прорватись –
мені зовсім просто:
Жаги сила моєї
власні творить астрали.

Я тобі подарую
усі виміри нові,
Зорі в нових світах
запалають для тебе.
Їх наповнити змістом –
твого вистачить слова;
Лиш в обійми мої
сходи́ інколи з неба.

2010

Питаєте, чого це я сумую?
Бо самота навколо, самота.
І ніби все життя минає всує,
У бік незрозумілий поверта.

І що у нім? Яка краса чи втіха?
І зникло розмаїття, хоч любов
Горить, яріє чи палає стиха,
Та оживає в серці знов і знов.

Вона шукає барв нових, яскравих,
І лету дивовижного краси.
Допоки б’є ще струмінь величавий,
Як водоспаду пасма з небеси.

У чому річ, питаю все у Бога?
Холоне серце, мов дзвінкий кришталь.
Це осінь настає життя мойого,
І сповива в зажуру і печаль.

22 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Браслетні перлини
на зап’ястя -
дарунок дружини
на щастя.

За теплі хвилини
в снігопади -
сяйливі краплини
на радість.

2024 рік

В обіймах матінки Природи
Люблю душею я цвісти.
Якби хоч тінь твоєї вроди,
Якби була зі мною ти!

І це високе безгоміння
Сміялося б із висоти,
Розвіялась печаль осіння,
Якби була зі мною ти.

Було би щастя так багато,
І щедрості, і доброти.
Співало б нам любові свято,
Якби була зі мною ти.

І неба океан безкраїй
Нам дощ посіяв золотий.
Лише тоді життя буяє,
Коли зі мною поруч ти!

20.09.7532 р. Від Трипілля) (2024).

Без тебе плачу я струною,
І пісня, наче темна хмара
Далеко лине із журбою.
Тебе чекати - мені кара.

Без тебе засихає квітка,
Хоч дощ періщить, як з відра.
Квартира, мов залізна клітка.
Невже це долі підла гра?

Без тебе кам*яніє серце,
Не бачу я земні принади.
Душа, мов висохле озерце.
Чарівний світ не має зваби.

І ось...з*явився, ніби сонце.
Твої цілунки – буйноцвіт.
Всміхнулось щастя у віконце,
Люблю з тобою цілий світ.

Майнули ген жовтаві коси,
Сяйнули очі на виду.
Це - чарівлива пані Осінь
В моїм з'явилася саду.

Ішла в бурштиновім намисті,
Музичний шурхіт ніг росте.
Замріяно торкала листя,
Воно ставало золоте.

Багряний захід за горою
Їй пестив пасма вогняні.
Ішла, манила за собою,
Ледь усміхаючись мені.

Я думкою за нею линув,
Як сонце, танули слова.
Зігрітий, мов осіння днина,
Дивився вслід і умлівав.

16 вересня 7532 р. (Від Трипілля), (2024).

Чомусь не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій...

Безсонна ніч затьмарює мій розум.
Змішалося все: і світло, і пітьма.
Реальна ти?.. Навіяна в гіпнозі?..
Чи плід уяви, вигадка, мара?

Не спиться. Пристрасть не дає заснути.
А ще тривога вкупі з відчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
Чи, може, спокій... Що за маячня?

Заснути б якось... Хоч який сценарій —
Моя душа з тобою назавжди.
Далеко ти, однак я точно знаю,
Що ближчої ніколи не знайти.



Серпень-вересень 2024

Я в тишу цю утік від світу --
Душа запрагла чистоти.
Живу, допоки світло лити,
Мій саде, в неї будеш ти.

Розвієш все: печалі, стреси,
І гнилуватих друзів глум.
Іще б сюди озерне плесо,
Як протидію тиху злу...

Медитативний шелест листя
Тривогу ласкою зніма.
Мов для дорослого — колиска --
Ця ніжна темрява німа.

Пітьма густішає поволі,
Не чуть у вересні цикад.
Останні робить рухи кволі...
І засинає тихо сад.

6 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Природо люба, здрастуй знову,
Як скучив я, немає слів.
Осінню ти вдягла обнову,
Кольє з бурштинових жалів.

І очі лагідні, печальні
Мені всміхнулись із-за хмар.
Ти вийшла, мов з опочивальні,
Повита аурою чар.

Вони мене всього вгорнули
В ледь жовтий вересневий пух.
У серце зболене і чуле,
Ввійшов пестливий, щемний дух.

Легка і ніжна ця атака
Єство пронизала усе.
І я, зворушений, заплакав,
Мов од найкращої з пісень.

5 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Місяцем долоньки -
Пригорщі для світла.
Ним лице умию,
Щоб душа заквітла.

Краплі позолоти
Джерельцем стікають,
І рожеві барви
У струмочках грають.

Так плюскоче сяйво...
Блискіт водограю...
У багрянці ранку
Небо обіймаю.