Ты твердишь: "Я уеду в другую страну, за другие моря.
После этой дыры что угодно покажется раем.
Как ни бьюсь, здесь я вечно судьбой обираем.
Похоронено сердце мое в этом месте пустом.
Сколько можно глушить свой рассудок, откладывать жизнь
на потом!
Здесь куда ни посмотришь – видишь мертвые вещи,
чувств развалины, тлеющих дней головешки.
Сколько сил тут потрачено, пущено по ветру зря".
Не видать тебе новых земель – это бредни и ложь.
За тобой этот город повсюду последует в шлепанцах старых.
И состаришься ты в этих тусклых кварталах,
в этих стенах пожухших виски побелеют твои.
Город вечно пребудет с тобой, как судьбу ни крои.
Нет отсюда железной дороги, не плывут пароходы отсюда.
Протрубив свою жизнь в этом мертвом углу,
не надейся на чудо:
уходя из него, на земле никуда не уйдешь.

1910

Не как царь, но как лицедей, он облачился
вместо царского наряда в серый плащ
и украдкой удалился от людских глаз.
Плутарх. "Жизнь Деметрия Полиокрета"

Когда Македонцы его отвергли,
выказав, что предпочитают Пирра,
царь Деметрий (исключительная душа)
повел себя – как утверждают – вовсе
не как пристало царю. Он снял
с себя золоченые одеянья,
скинул пурпурные башмаки
и, поспешно переоблачившись
в костюм простолюдина, удалился
прочь. Так рядовой актер
по окончании представленья
переодевается и уходит.

1906

Юным телам, не познавшим старости, умиранья, –
им, взятым смертью врасплох и сомкнувшим очи
навсегда пышных гробниц внутри,
сродни несбывшиеся желанья,
не принесшие ни одной воспаленной ночи,
ни одной ослепляющей после нее зари.

1904

Переклад:
з гр. Генадій Шмаков (1940-1988),
Йосиф Бродський (1988),

В этих сумрачных комнатах обретаясь давным-давно,
я все время пытаюсь найти хоть одно окно,
чтоб отворить его. Луч, проникший со стороны, я
мог бы счесть утешеньем. Проникший снаружи свет
сделал бы жизнь выносимей. Но окон нет,
и, может, это и к лучшему, что мне их не отворить:
возможно, что свет всего лишь новая тирания.
Кто знает, какие вещи может он озарить

1903

Міфи, казки, оповідання
Про чисту й пристрасну любов,
Про невмирущість спільного кохання,
Про щастя зустрічей...І знов
повірила у цю я дурість,
І знов мені здалось, що все це так,
І знов щось змусило повірить
у те, що любиш ти мене. Ось так...
Ось так я все літала в мріях
І не хотіла визнати кінця.
Та все, сьогодні нове розпочинаю,
А на тобі нарешті ставлю крапку я.
Хоча я знаю: не забуду,
І не розлюблю довгий час,
Та не піддамся вже надії і буду
з іншим. Прощавай! Немає нас!

Знов прокинусь я зранку,
І знов промене звичайнісінький день,
І знов вдаватиму з себе дитинку,
Безтурботну, веселу й наївну в пень.
Й ніхто не помітить таємниці моєї,
І тим бальше ти ніяк не доженеш,
Що все це – лиш завіса сутності моєї,
А насправді на душі у мене зовсім не те...
Я зустрінусь з турботою знову,
Знов зустріну радісну печаль,
І загляну їй в очі глибоко-глибоко
Й ще більше потону у ній, і нехай...
І нехай це буде лише мить, лиш секунда,
І нехай не побачу взаємне в очах,
А на душі стане мені препаскудно,
Всеодно вдаватиму, що у мене все ”gut”.

Найбільше я не хотіла відчути
Це приємне, сильне почуття,
Найменше хотіла зробити
погане тобі. І що ж вчинила я?

Я ризикнула і відчула,
Та не змогла сказати, що люблю.
А навпаки, вдавала, що забула-
Я не уявляла тоді, що роблю.

Через свій страх тебе я відштовхнула,
Зробила боляче тобі. І ось...
Заплутавшись в стосунках, зрозуміла
Яким я була падлом. І тепер...

Тепер вже моє серце кричить з болю,
Тепер все стало навпаки,
Мені вже ти не скажеш: „Тебе люблю”,
А лиш подивишся з образою й підеш...

Сьогодні я зрозуміла,
Що ці стосунки – був лиш жарт,
Жартома ти казав, що любиш,
Жартома писав, що сумуєш…
Як смішно!
А я ж повірила тобі,
Наївна я та й годі!
І так у мріях заблукала,
Що не помітила, як впала.
І це падіння досі пам’ятаю,
Та всеодно в казках літаю,
Хоча, мабуть, запізно я опам’яталась,
Запізно зрозуміла, що це все...
І ми уже не будем разом...

Пройдеш повз мене - і слова не скажеш,
Можливо, лиш тільки поглянеш...
І поглядом своїм мене
Обпікаєш... Так сильно...
Хоча, це рідко буває...
Частіш не наважуть твій погляд спіймати,
І гордо відвернусь, ніби тебе не бачу,
Я вдам, що вже розлюбила,
Я вдам, що не існуєш для мене...

Сьогодні я гуляла з іншим,
З хлопцем чудовим, хлопцем щирим,
Гуляла з тим, хто справді мене любить,
І з тим, з ким справжнє щастя можу я знайти.

Й коли дивилаcь в його гарні очі,
На його усмішку чарівну, то чомусь,
Всерівно уявлала, що ти поруч,
Й лише про тебе можу сказати:”Я люблю”.

Але чому? Чому все так несправедливо?
Чому кохаю я тебе, а не його?
Чому ще й він тепер страждає
Через давнішу помилку мою?

Для чого я повірила в серйозність
Наших стосунків і чому
Пустила в серце почуття відверте,
Яке дарує рай, та іноді, нажаль, і пекло теж...

Я вже втомилася чекати,
Я вже втомилася надіятись і вірити
У те, що неможливим є,
але таким бажаним.

Я вже не хочу відчувати
Те чарівне, незбагненне почуття,
Яке з кожним днем сильніше гріє,
але й так боляче пече!

Не варто у минуле заглядати,
Не варто згадувати все,
Не варто жити й сподіватись,
що будемо ми разом колись ще.

Нарешті мушу зрозуміти,
Що це усе...Пройшла любов...
Нарешті мушу я забити,
та серце шось не слухає й болить...

Спасибі тобі, мій милий,
За найкращі миті у житті,
Спасибі тобі, коханий,
За щастя, яке подарував ти мені.

Я вдячна тобі за кохання,
Яке пробудив у мені,
Дякую і за страждання,
Водночас нестерпні і такі п’янкі.

Також за мрії солодкі,
За постійне в серці тепло.
Я вдячна тобі, мій милий,
За те, що ти в серці моїм.

Тебе побачила сьогодні в школі,
І знову тепло стало на душі,
Поглянула у очі твої милі,
І серце забилося сильніш.

Так захотілось обійняти,
Поцілувати і забути про усе,
Так захотілось мені стати
Частинкою тебе. Оце й усе!

Та це, нажаль, вже неможливо,
Ми є чужими вже давно,
Лиш тільки я все вірю в неможливе
І думаю про тебе всеодно...

Любов...Чи справді я кохаю?
Чи може це симпатія проста?
Та що б це не було, благаю:
Допоможи позбутися на многії літа.
Допоможи забути цю людину,
ЇЇ ім’я, адресу, телефон,
Допоможи забути про ту мрію,
Яку я так хотіла втілити в життя.
Час все минає...Час іде...
А я ніяк не можу подолати
свої думки. О, скільки болю,
скільки смутку судилося іще мені прожить?
Все ж, я йому безмежно вдячна
За ті, найкращі миті у житті,
Коли я сяяла від щастя,
Коли для мене все казковим було у житті...
Повір: я його забуду скоро,
Можливо, пройде місяць, може рік.
Та знайду іншого я принца,
І проживу щасливо весь свій вік!

Спочатку все було не дуже,
Бо інший в мому серці був.
Та ти був такий ніжний, милий,
Такий відвертий, такий щирий.
Такі слова казали твої очі,
Такий яскравий блиск у них світив,
Й мені здалось, що справді любиш,
Або хоча б подобаюсь тобі.
І я злякалась цього блиску,
Боялася розбити всю цю мрію,
Молила Бога і просила,
Щоб теж так сильно полюбила.
В ту мить, коли здійснилося бажання,
Коли цей блиск засяяв у мені,
Щось сталось – досі не збагну що саме-
Та очі вже не сяяли твої...
Не було вже ні ніжності, турботи –
Усе це зникло в одну мить,
Можливо, я у всьому винна,
Можливо, ти збагнув, що я не та.
Не знаю, чи справді відчуваю,
Чи може все це є міраж,
Одне я знаю точно: ще покохаю,
Та ти залишиш особливий в серці слід...

Не кохаю тебе –
Я впевнена в цьому,
Не страждаю –
Переконую себе знову.

І я для тебе не існую,-
Ти ж кажеш це собі щодня,
І дні не згадуєш, проведені зі мною.
Бажаєш все забути. От фігня!

І коли бачиш мої очі,
Ти тониш від ненависті у них,
А як подивлюсь я на тебе,
Ти бачиш те саме в очах моїх.

Ненавидим обоє, бо кохаєм,
Ненавидим, бо відчуваєм,
Ненавидим – не забуваєм,
Про миті щастя, які так ховаєм...

Я йду вже назавжди, прощавай,
Не повернусь ніколи – так і знай,
Знай, що все через тебе,
Вже не побачиш мене...я тебе...
Остання зустріч була, розумієш, остання,
Побачив мене і пішов...Та кохання
горіло в очах – І світ наче зник
у мить, як зустрів погляд мій...а ще крик...
Востаннє кричало вже серце,
Востаннє палало воно. І все це,
Що живе у наших серцях,
Востаннє відчула я...Прощай...
Твоя гордість вбила почуття,
І моя дурість ні при чому. Все те,
що наробила я, давно могло забутись,
Та, бачу, ти кайфуєш від страждання.
Прощай назавжди, я вже йду,
І від тепер хай твоя гордість тріумфує,
Перемогла мене - жорстока вбила всі надії,
А як надій нема, то почуття теж зникнуть згодом...
Прощай!..

Люблю цей міст. Зігнувши спину,
у позі старця чи каліки
він розсипається невпинно
і розділяє нас навіки.
Хиткий цей міст і ненадійний
поволі брякне, сохне, в’яне.
Пройшлись по ньому коні, війни,
погнувши ребра дерев’яні.
Коли ж надломлені коліна
Спадають стомлено у воду
понад рікою туга лине.
Люблю цей міст немов свободу

Ти почуєш, як голос покличе,
як здригнеться будівель намисто,
де земля прогинає обличчя
під засніженим плетивом міста.
Тут слова в сніговій білій вовні,
мов хрипкі старовинні оргАни,
вириваються співом назовні
крізь щілин незагоєні рани.
І пісок на замерзлій дорозі,
і сніги нерозтоптано-білі
загасити цей поклик не в змозі,
заховати ці рани безсилі

Ти повертаєшся в це місто,
тебе дощі зустрічають осінні,
вітри сильнішають, і листя
лягає в стін нетлінні тіні.
Ти не готовий до зміни погоди,
ти не змайстрував відповідний настрій.
В туфлі твої просочились холонучі води,
в душі відцвітаючі айстри.
І, оминаючи баюри, обережно
виводь за межі власне тіло —
любов твоя не безмежна,
провина не відболіла.

Це вони, розпорошені гарби,
Це вони, спорошілі горби,
У розколинах давньої фарби
За горбами чотири гарби.
Це вертання, це рідні пенати.
Це юрма безголосо горла,
Це юга, це несуть розпинати
Розпорошені крила орла.
Спорошіле димовище. Тливо
Спопеляє зникомі дуби...
Це торкає рука тріпотливо
Порошини старої доби.

11–15 квітня 2002 р., Erding

...поперемелювали жорна
ніжнозелену світлотінь,
у місті музика мажорна,
у місті проливні цвітінь,
у місті свято, я вже учень,
я споглядаю цей парад,
ані нудних словосполучень,
ані докучливих порад,
у місті свято, все раптове,
сяйне, сліпуче, це мій друг,
це я, це решта, ми братове
і всі братове надовкруг,
у місті свято, ще півноти,
ще півросинки на бузку,
ще півлелітки до темноти,
що вгорне душу боязку
там, де зупиниться стрімливо
стара платівка, де текла
зелена мла – зелене мливо,
зелена крапелька тепла.

20–23 квітня 2002 р., Erding

Господи, порожньо в нашій господі,
Господи, холодно й вогко, насподі
Голос господаря зниклого змок,
Поза дверима затьмарено схили,
Господи, порожньо, дай мені сили,
Двері потрощено, ржавий замок,
Вітер жене хмаровиння, достоту
Голос нічий, безнащадну істоту,
Поза дверима згасання яси,
Поза сльотою темнота осіння,
Онде в кутку дотліває насіння,
Порожньо, Господи, іже єси.

30 червня – 9 серпня 2002 р., Erding

…а ще плакат:
вусатий кат
обняв маленьку Мамлакат…

Середня, середульша школо
(Не ті китайці на Тайвані),
Вороже кодло, дружнє коло
(А стукачів — неначе твані),
Шкільне тавро, чорнильна плямо
(Сусідка вмерла на дивані),
Шляхи в майбутнє — тільки прямо
(Нова прем’єра “Дяді Вані”),
Знайома шкапо, бідна гриво
(Підсудні в самовикриванні),
Усі провулки — тільки криво
(На всіх екранах — Ґеловані),
Усе, що складно, — дуже просто
(Йде Схід на захід у нірвані),
Це ти, провінції коросто
(Попід базаром повно рвані),
Лежалий крам, подерта брама
(Все місто в перепохованні),
Немає місця для Абрама
(У мріях тепло, як у ванні),
Усе, кранти. Закриєш кран ти
(Всі дні обчухрані та рвані),
Тепер ми, друже, еміґранти
(Життя — неначе в каравані),
І снити будем до кінця ми
Як не Дніпром, то Чернівцями.
Усе, хана. Прощай, Тарасе.
Прощайте всі.


Гермашка.
…strasse
2 травня 1999
Altenerding

Ця вулиця зникома,
Це дерево старе,
Там, де стояла кома,
Поставили тире,
І годі намовляти,
Що втрата замала,
Колиску немовляти
Завія замела,
Лягла не до паркана
Зимова кропива,
Юрма недоторканна
Зіниці пропива,
В місцині непрозорій
Криниця кажана,
Чи храм, чи лепрозорій,
Чи крейда крижана,
І скрипка не воскресла,
І згадано не все,
Що крига новоскресла
До безвісти несе.

26 жовтня – 16 листопада 2000 р.,
Altenerding

Я ще благаю сторожу високу:
Позанебесна моя охороно,
Дай доторкнути важке виногроно,
Дай мені спити солодкого соку
Там, де луска у віддалині голій,
Там, де гроза фіолетово-сива,
Там, де кінчається плетиво снива,
Де починається плетиво колій…

25 травня 1999
Altenerding

Сниво показують, можна дивиться,
Поки його не звели нанівець:
Торба дровець, овдовілий кравець,
Австро-угорська горбата дівиця
Мацає лиця старих Чернівець.

Два королі — до винової кралі,
Поза базаром палає пенсне,
Хворі за шибою, звуки Массне,
Юні кульгавці, фальшиві коралі,
Придане пралі, спасення пісне.

Місячну тінь перепродує пройда,
Сива крикливиця падає ниць —
Де янголя спокушає черниць,
Де шанувальниці доктора Фройда
Гойда на гойдалці між кам’яниць.

20-23 серпня 1999
Altenerding

Битий шаг переказали,
Чутку переповіли,
Перелюднені вокзали,
Перелатані чохли,
Перев’язана валіза,
Переплутані купе,
Ржаве звалище заліза,
Перевтілення скупе,
Дрібка солі, оковита,
Переселення, юрба.
Мла, снігами оповита.
Три гудки з-поза горба.

5-8 лютого 1998 р.,
Altenerding

Ще не джерсі, ще часи фільдеперсу,
Вибрані глави “Короткого курсу”,
Риб’ячий жир вітамінного морсу,
Лектор ЦК пережовує тирсу,
Пильна увага народів до Марсу,
Мирна флотилія суне до пірса,
В кожнім селі повідомлення ТАРСу,
Довге “ура” фізкультурному торсу,
Довге “ура” трудовому ресурсу,
Довге “ура” прогресивному персу!

24 травня 1999

Дивна Книга про смачну,
Перетравлювано-свіжу
І таку здорову їжу,
Я й собі смачного вріжу,
А потому розпочну:

Комбайнер біля керма:
Ця хода всепереможна,
Сумніватися не можна:
Ця республіка заможна,
Сливи, персики, хурма.
Соковита бастурма.
Сниться міліціонеру
Чи то Мао, чи то Неру:
За приховану фанеру
Десь роками чотирма
Їм обломиться тюрма
(То не сон, а просто деза),
Сняться, бля, босяцькі леза,
Сниться шмара нетвереза
(Чи твереза, то дарма),
Знає шмару Кострома,
Шмара має осетрину,
Має фізію вітринну:
“Ти бери мене, Марину,
Взагалі та зокрема”,
Ця шалава не дріма,
Сниться йо.ана облава,
Сниться суче слово “Слава!”,
Сниться корпус пароплава,
Біла палуба, корма,
Амністована юрма.
Ця тюрма всепереможна,
Шмарі снитися не можна,
В Костромі босяцький Неру
Пре украдену фанеру,
Ця облава нетвереза,
Слово “Слава!” — суча деза,
Осетриною шалава
Маже корпус пароплава
Там, де палуба, корма…
Комбайнер біля керма.

15 червня 1999

Altenerding

Щойно розтало. І знову промерзло.
При керогазі горлали про мерзо,
Тільки про мерзо горлали вони.
Двічі вдова, прибиральниця Ліда
Заміж виходила за інваліда
Праці, в’язниці, водяри, війни.

Через дорогу було поховання.
Вєня помер. Похмеляється Ваня.
Вєні до фєні, а Вані наллють.
Перед очима було хилитало.
Щойно промерзло. І знову розтало.
Це викликало Іванову лють.

Ваня подумав: “Невже похмелюся?”
Ваня подумав: “Не Ліда, а Люся”.
Ваня подумав: “Це скільки ж погод!
Мерзло, розтало, і знову розтане…
Все в цьому Всесвіті безперестанне”.
Йшов п’ятдесят-післясталінський год.

24–26 квітня 2000 р., Erding

Прозору тінь передніч перетну,
Тремке свічадо, необоротну,
Недоторканну лінію пташину,
Спогадуючи Місто на горі:
Двори, дахи, бруківку, димарі,
Осоння, зливу, літепло, шипшину,
Суницею мальовані роки:
Метелики торкалися руки,
Зело слова зволожені відкрило,
Джерела споглядали чужину,
І голос… голос… не наздожену…
Далекий голос… пісня про вітрило…

20 травня 1999
Altenerding

…і щастя це — хвилини півтори.

Склепивши очі, тихо повтори:
околиця… напівзабуті лиця…
овече хутро… сині хутори…
багаття… бринза… сутінки… суниця…
Ти вернешся. Воно тобі насниться.
Форель… зело… криниця… Повтори.

Святвечір 1998 року,
Altenerding

Десята ранку. І квиток без дати.
І поміж оксамиту запинал
Твоє кіно. Старий кіножурнал,
І місце №. І у пітьмі ждати.
І промайнуть позаторішні Штати.
Екстериторіальний карнавал.
Кіножурнали короткотривалі!
Хитливі паралелі. Фестивалі.
Далекі хвилі. Воля. Тралі-валі.
Індонезійський церемоніал.
Осяяння розкриленого лева.
Але квиток без дати. Це не ти.
Повільно порошіє: королева,
Троянди, площа, сфера кришталева…
І місце №… №… Не знайти.

12-13 січня 1998 р

На горах мороку, на пагорбах імли
Вони Його уздріти не могли.
У безмірі згасала їхня ватра,
І тріпотіло припутня крило,
І споночіле юрмище брело,
І тліли розпорошувані шатра,
І звірина торкалася колін.

Чітке число вкарбовано у тлін.
Солона ржа, спогадування родив,
Зела, роси, недоторканних піль,
Коли довкола ця кривава сіль
І хтось під них цей безмір заскородив.

17 січня – 2 лютого 1997 р., Altenerding

Сім тисяч літ мине,
І золотого дня
Розкрилена рідня
У небо несумне
Покличе, по плечу
Крильцятами війне, —
Я в небо осяйне
Бджолою полечу.

8–9 лютого 1997 р., Altenerding

…І друг іще не мрець, і я
Ще не школяр, і ми
Ще тільки чули: Греція —
За вінцями зими,
А там іще Японія,
А там іще Перу,
Ще запряжу я поні, я
Ніколи не помру.

23–24 березня 1997 р., Altenerding

Коли ми невмирущими були,
Поза липневим літеплом, коли
Ми на скрипках розучували гами,
Коли заледве сходила зоря
І не було для нас календаря,
Там, поза березневими снігами,
За проливнями жевріла Равенна,
Недоторканна і благословенна,
Єрусалим яскрів у кришталі,
Текла Ріка з Господньої долоні,
І наше Місто сяяло на троні,
І зірка сповідалася бджолі.

14 – 15 грудня 1996 р., Altenerding

…І чорний крук на чорному сидів,
І не було ні жител, ні садів,
І круче око, чорне і незряче,
Спогадувало житла і сади,
І мить, коли він залетів сюди,
Коли очей торкнулося гаряче.
На чорній кручі крук осліплий кряче,
І попелом заметено сліди,
Сиди і кряч, заблуканий, сиди
І кряч, і кряч, осліплений, неначе
Ти можеш воскресити їх, жебраче, —
Згорілі житла, спалені сади.

21 – 22 лютого 1995 р., Мюнхен

…ще теплого Великодня пора.
Він визира її з-поза Йордану,
убивану, невбиту, незриданну,
що світиться Йому з-поза Дніпра,

за проливнями землю визира,
заклечану, зеленену, пожадану:
„Я йду до тебе, Я тобі постану
торканням голубиного пера”.

І світиться у темряві століть
Його сльоза, незаймана й нетлінна.
І у долоні пломеніє віть,

над безміром кривавиться калина,
оце ж бо Він: упавши на коліна,
коло Дніпра навколішки стоїть.

21 січня 1996 р., Altenerding

…І вже вуста судомою звело,
І прийняла душа неопалима
Розпечені горби Єрусалима
І Києва обпалене зело.

О крапелько, промінчику, бджоло,
Перлинко, доле, о напівнезрима, —
Мого буття недоторканна рима, —
Солодке і розвогнене жало, —

Благослови, хай лишаться мені
Юга понад скорботною Стіною
Й понад Рікою схили весняні.

Благослови, хай лишаться зі мною,
Допоки йти дорогою земною,
Допоки є ще спогади земні.

5 – 6 лютого 1989 р., Мюнхен

Закрити очі. Тільки дотик.
І вже немає вороття.
І жити так, і жити доти,
Аж поки вистачить життя.
І жити шкірою. І жити,
Немов за дивних прачасів,
Коли не чули хвилі й віти
Поміж собою голосів,
Коли існує тільки спека,
Існує тільки тепла рінь,
Є тільки хвилі, і далека
Холодна хвиля б’є в теплінь,
Є тільки доторки спекоти
До розімлілої руки, —
Забути, звідки ти і хто ти,
Забути простори й роки,
Забути виміри і міри…
І забринить височина,
Коли розпеченої шкіри
Торкнеться крапля крижана.

1972 р., Київ

Хворе осіннє море дихає важко, нерівно,
Білі у морі хвилі, в чорному штормі — грім.
Місце нашої зустрічі з Вами, Ларисо Петрівно,
Місце нашої втечі — хмарний осінній Крим.

Хмурі химерні хмари. Марні осінні втечі.
Сухотного жовтого листя кволий примарний рух.
У морі, у штормі, у хмарах, у листі, у цій холоднечі
Шукаю подиху Вашого, Ваших шукаю рук.

Шукаю голосу вашого, може, його зустріну —
З моря луна долине, — так я зустрів колись,
Ларисо Петрівно, Лесю, Вкраїнко моя,
Україну —
Країну, яка злетіла над незбагненну вись.

Шукаю в осінньому вітрі слово Ваше пророче,
В холоднім Криму осіннім шукаю Вас, Міріам.
Стрічаю сухотну осінь і грім, що над Кримом гуркоче,
Той грім, що здіймає хвилі і спать не дає морям.

1972 р., Крим

Хвильку прохолоди й супокою
В ці липневі, ці спекотно-білі
Небеса, на ці автомобілі,
Що пливуть — розпечені — хисткою
Дниною, на ці померлі тіні,
Голоси, що плавились і зникли
В спеці, на пекельні мотоцикли
В довгому нестримному тремтінні,
На лице, на очі, вкриті потом,
Що його не витерти рукою, —
Хвильку прохолоди й супокою —
Решта буде потім, решта — потім…

1972 р., Київ

Я вбитий був шістнадцятого року.
Щось там цвіло й бубнявіло, нівроку,
В містечках поміж Брічева* й Сорок,
А я ніяк долоні не зогрію,
Бо хтось наслав чи тиф, чи малярію,
Бо впала зірка і приходив строк.

Та час мине. І я таки воскресну,
І вже на другий рік, на другу весну,
Між інших піль і містечкових стін
Зоря впаде, і пролунає: досить,
І вітер наді мною заголосить,
І прийде строк, і знову прийде скін.

І знову там лишатимуться близни,
Там, поміж містечкових стін вітчизни,
Де пошестю, сокирою, багром,
Цеглиною було мене убито,
Де скроні вже торкнулося копито,
Де слуху вже торкнулося: погром.

Коли зустрінемось я дивом
тебе не помічу. Пробач.
Стаю збайдужілим, стаю нечутливим
навіть до власних невдач.
Та і любов велику і чисту
не варто робити тавром несвободи —
хай розлітається по місту,
тече в підземні переходи.
І ми вже давно поміняли узвишшя
на скам’янілі грубі башти.
Наші маршрути знов розійшлися
і ніби назавжди.

Пісня Енґуса-мандрівника

Я вийшов був серед ліщин,
Вогонь-бо в голові горів,
Відсік горіхову лозу,
На нитку ягоду вхопив,
В годину білих мотилів,
Як гасли мотилі-зірки,
Я ягоду зронив в потік,
І срібну взяв форель з ріки.

Коли відклав її на мить,
Вогонь розпалювати став,
Прошелестіло щось об піл,
І хтось ім’я моє назвав.
Там сталось сяюче дівча –
Сповите в яблуні цвіту,
Мене назвало на ім’я
Й втекло, щоб зникнуть в ясноту.

Хоч я від мандрів постарів
Там, де краї гіркі, гірські,
Я віднайду її сліди,
Торкнуся вуст, торкнусь руки,
І йтиму вздовж плямистих трав
Зривати до відчась часів
І яблука злотисті сонць,
Й плоди сріблясті місяців.

William Butler Yeats
The Song of Wandering Aengus

I went out to the hazel wood
Because a fire was in my head
I cut and peeled a hazel wand
And hooked a berry to a thread
And when white moths were on the wing
And moth-like stars were flickering out
I dropped the berry in a stream
And caught a little silver trout

When I had laid it on the floor
I went to blow the fire aflame
But something rustled on the floor
And someone called me by my name;
It had become a glimmering girl
With apple blossom in her hair
Who called me by my name and ran
And faded through the brightening air.

Though I am old with wandering
Through hollow lands and hilly lands
I will find out where she has gone,
and kiss her lips and take her hands;
And walk among long dappled grass
And pluck till time and times are done
The silver apples of the moon
The golden apples of the sun.

Троянда світу

Хто марив, що краса мина, як сон?
Бо горді і гіркі вуста оці,
Що див нових зневірились просить,
Звели на вогневище Іліон
І Усни дітищ всіх.

Минаєм ми, і світ мина в трудах:
Між душ людських, що міняться й течуть,
Як вод блідих зимова каламуть,
Серед зірок в рухливих небесах
Її самотній лик продовжить путь.

Архангели, схилітеся здаля:
Раніше вас, раніш сердець усіх,
Утомлений і лагідний, Він зміг
Покласти світ – в траві стежину – для
Її невтомних ніг.

січень 2006

W.B.Yeats
The Rose Of The World

Who dreamed that beauty passes like a dream?
For these red lips, with all their mournful pride,
Mournful that no new wonder may betide,
Troy passed away in one high funeral gleam,
And Usna's children died.

We and the labouring world are passing by:
Amid men's souls, that waver and give place
Like the pale waters in their wintry race,
Under the passing stars, foam of the sky,
Lives on this lonely face.

Bow down, archangels, in your dim abode:
Before you were, or any hearts to beat,
Weary and kind one lingered by His seat;
He made the world to be a grassy road
Before her wandering feet.

Як будеш сива...

Як будеш, сива, сонна і стара,
Дрімать біля вогню – візьми цей том,
Згадай, як погляд вабив твій теплом
І плетивом тіней таємних грав.

О, скільки їх любило твій розцвіт,
Красу твою – хто істинно, хто ні;
А він в душі кохався мандрівній,
В танку печалей на твоїм лиці.

Тож сумно шепочи, як все було,
Схилившися до тліючих полін,
Як утекла любов і між вершин
Лице сховала в натовпі зірок.

січень 2006

When You are Old

When you are old and gray and full of sleep
And nodding by the fire, take down this book,
And slowly read, and dream of the soft look
Your eyes had once, and of their shadows deep;

How many loved your moments of glad grace,
And loved your beauty with love false or true;
But one man loved the pilgrim soul in you,
And loved the sorrows of your changing face.

And bending down beside the glowing bars,
Murmur, a little sadly, how love fled
And paced upon the mountains overhead,
And hid his face amid a crowd of stars.

декоративні спроби віднайти самодостатність
декоративність дій
вхопляння погляду чужого
на клумбі квіти
на небі зорі
“сюди, сюди, шановний декоратор!”

з самого ранку
того сьогодення
впали на землю
метелики
мовчав
і не знав
ще яким чином
можна себе зневажати

начебто сонце
по небу повзе
хмари зникають
як торти після свята
стисну
самого себе у обіймах
і знати про біль
буде кілька зіниць

в книжках читаю я про тебе
ти завжди сталий архетип
та мова не стає гучніше
й слова
що вкотре наче мох Сибіру
луну вбивали з багатьох слідів