Час потрібно пропускати як
Повітря крізь легені. Дихати
Спогадами не травмувати
Себе роками. Є вірші котрі
Повторюють а все одно не
Запам’ятаєш. А є що зростаються
В серці. Колють сухими гілками
Дряпають до крові. Не дають
Цвіту. Просто сохнуть зліва.
Забирають уміння радіти.

30.10. 2016

канатоходцю
що натягнув мотузку
між вавилонською вежею
і станцією метро

якщо твою долю
вже написано
то навіщо вдивляєшся
у зорі

мойри не сплять

і ти не спи

бо колискові
проспівані рибами
присплять в тобі тебе

і навіть найспритніші
ловці снів
що днем ховаються у житі
не вернуть тобі втраченого

канатоходцю
не балансуй на межі світів

впади

впади вниз снігом
впади вниз зі сміхом

лише так ти прокинешся

20.11.2016.

Жінка-янгол, жінка-богиня, невіста.
Помежи істин
Вальсує із вітром… вітряна панна,
Осінь, осанна…
Крила білого птаха, що ніби вросли у небо.
Чи треба
Любити осінь – діву, жінку, невісту?
Вечір і місто,
Розгублені зорі, вітрини, клени,
Учора зелені.
М’яко торкаю рукою ніч,
Що зіткана зі свіч,
Що пахне сном, кардамоном, єлеєм
…я поруч із нею,
Вдихаю її – прозору осінню ніч
…поклич…
Крізь осінь і ніч – клич!

Дівчино з чорними квітами у волоссі
досить лежати схрестивши руки
на старенькій канапі
і плакати
чекаючи що світ от-от зникне
ти замість отрути
випила сніг минулорічний
Твій коханий був у захваті від того снігу
дуже хотів зберегти його
і напхав у маленьку скляну пляшечку
до того в ній була отрута вкрай небезпечна
але твій коханий вирішив
що згадка про зиму
значно важливіша
за колись упійману змію

Якби ж він знав
що чергове полювання
буде невдалим
і природа відплатить йому
за всіх змій і не тільки
то він все одно
виміняв би здобич на сніжку
яку ти в нього кинула
Може ти зрозумієш це згодом
коли не діждешся смерті
а потому сходи на цвинтар
і принеси на могилу квіти




13.12.2013

Не можна наповнитись кимось –
Розшукуй себе,
У пошуках цих
не заплутайся і не згубися,
Ти зараз, можливо,
неначе надтріснутий глек,
Але віднайди,
на півшляхові лиш не спинися.
Розшукуй,
Дивися довкола, на повну вдихай
Себе у моменті теперішнім,
обраній миті,
Крокуй чи лети, але все ж – розшукай,
Розшукай –
оте, що тебе зробить
найщасливішим у світі!

1
Не певен, що є сенс писати що-небудь про рік, який за день щезне, хоча за всіма астрологічними (й не лише) прогнозами він мав бути далеко не найгіршим. Та якби мені довелося якось означити 365 днів, об’єднаних під цифрами 2015, я сказав би, що це був рік поразки, болісного (з обдирання шкіри, з переломом кісток і свідомості) падіння, не менш болісного випрямлення (хребта й помилок). Рік, який залишив по собі більше шрамів, ніж слів, більше відчаю, ніж утіхи, смугу приречення, а не надії. Утім, шрами – ознаки ініціації (пройденої і відбутої – «збережи і згадуй»), відчай – знеболювальне від ілюзій, а приречення – щит від міщанської кіптяви (людей із брудними черевиками та ще бруднішими душами). Рік, що навчив міцно стискати кулаки та гордо тримати голову, відходить (лише не зарубцьовані шрами продовжують нити, нагадуючи про неминучий відхід). Я не виходитиму за двері, аби прощатися з ним, як і не тамуватиму радості, що витримав іспит (може, далеко не найскладніший у своєму житті), адже знаю: найкраще прощання – без слів і рукостискань.
2
Коли Святвечір надходить у спорожнілу кімнату, ти приростаєш до вікна, за яким сходить та ж зоря, що й дві тисячі років тому. Вуха ріже гул мегаполіса, і з’являється туга за давнім, святим і великим – тим, чого вже ніколи не буде у часі, відведеному тобі. Може, ти опинився не в тому часі, не в тому місці, не з тими людьми? Відчуваєш себе малим, безпорадним і кволим, як пастух, що розгубив отару й не може ні повернутися в кошару, ні йти на пошуки, тому сідає на камінь і не знає, на кого чи на що чекати. Може, святе і велике розсіялося, як рідкий сніг, схожий на стружку, розсипалося між офісів, торгових центрів, машин, подібних до людей, і людей, подібних до машин? Тисячоокі будинки, схожі до химер, обступають тебе звідусіль, без’язикі, як і ті, що живуть у їхніх нутрах. Тисячі очей виміряють тебе з висоти, й від них стає тепло, ніби ти не в кімнаті, де кублиться тиша, й не на вулиці, де кипить рев машин. Ти ще не знаєш, де ти, але певен, тебе там чекають.
3
Не полишає враження, що досі я перебував на тренуванні, готуючись до рішучого стрибка, а сьогодні, добігши до трампліна, зупинився: стрибати чи ні? Чи є право на сумнів і вагання? Чи є час на пошук відповідей, які неможливо знайти? Яке з питань, що визріли, найістотніше? Вочевидь, усі сумніви, вагання і запити, що виникли, можна звести до найістотнішого: пошуку власної, а не накинутої зовні ідентичності. 25-річне тренування нервів і м’язів, скоріш за все, було часом пошуку власного Я – з обдиранням шкіри, ламанням рук і ніг, але майже ніколи себе самого, власної самості й сутності. Часом першовідкриття та називання речей власними іменами. Може, останнє не здавалося б таким визначальним, якби не довелося усвідомлювати, що всі цілі – це приводи для самоозначення. Може, перше не було б таким неминучим, якби кредит довіри, отриманий за час тренування, не виріс до такої критичної позначки. Може, тон і тембр варто було б змінити, якби час не витікав так невблаганно, а в одну й ту саму річку можна було зайти двічі. Може, відчуття власної приреченості не було б таким пристрасним, якби істина не полягала в тому, щоб бути готовим іти за покликом щоразу ніби вперше. При цьому не важливо, чи вичерпався час запитань і пошуків, чи ще не починався – стрибок мусить відбутися, хай би там що!
4
Ті ж закладки на недочитаних розділах у книжках або в соцмережі, не викреслені позиції у списку на сьогодні, та ж думка – щоби мене ніхто ніде не чекав. Зранку пробіг на стадіоні і вибір сорочки, з обіду розмова на радіо про свіжу книжку чи культурну акцію, під вечір повернення з мистецької виставки чи футбольного матчу, заковтування порції новин, під ніч безпорадні зусилля вилущити пару речень і ще більше безпорадне намагання заснути. Заступаєш у сон, ніби стаєш на інший берег, відсутність сну відчуваєш як провалля у смерть. Над ранок ті ж ілюзії про втечу від фальшивих гримас і награних тонів у студії чи на кухні, слів, до яких звик так само, як до затертих джинсів або облич із телеекранів. Втечу? За межі дійсності, себе самого?
5
Чи можна виміряти біль? На якій мапі накреслити його частоти й амплітуди? Як вивести шкалу? Може, ти сам собі його створюєш, і не потрібно шукати нічого того, що лежить за межами уяви? Може, біль – це фантом, навіяний безпорадністю, страхом або соромом за страх? Відчуття того, що якась частина твого Я померла, інша – балансує між тим, що сталося, і тим, чого могло би не статися (усе, що поза цим – простерта пелена туману). Те, що світ учинив із тобою чи ти вчинив зі своїм світом і з собою? Що корениться у глибині твого Я, куди ти волієш не зазирати.
6
Дощ стугонить по шибках, і кімната звужується або розширюється як зіниця. На столі невикористані квитки, напіврозібрана валіза, розкидані сорочки. Як довго добирав я колір і тон! Ти кажеш: даремно шукати кольору й тону, аби виповнити ними дощ. Він живе у тобі, столикий, стоголосий, а може, безликий і німий? Все, що мені зостанеться, – сліди від крапель. Ти відійдеш мовчазно, не озираючись, як тінь, що покидає тіло. Дощ піде за тобою, чи з тобою. Я вимкну світло і слухатиму зойк пораненого телефону.
7
Як визнати втрату, коли все, що є у тобі, чинить спротив? Не чути того, хто мав би бути деінде, але оселився в тобі, як у крипті, і кричить зсередини, або зривається і ходить, що все у тобі тремтить, а гуркіт відлунює так, що міг би оглухнути. Як описати те, що перебуває за межами мови? А мова болю безсила сказати про відчай і тугу, які виповнюють тебе. Може відповідь існувала б, якби у світі зникло те, що ніколи не зникне.
8
Мертвий, що оселяється в тобі, не може померти. Він стає живим померлим, дихає, говорить, страждає. Слухачем-лицеміром із закритим лицем, твоїм двійником або братом. Твоє єство перетворюється у вмістилище мертвого – склеп, оточений стінами, з якого він не знайде виходу без тебе та до якого тобі нема входу. Ти стаєш померлим живим, не спроможним відрізнити тіло від тіні, і сам поволі перетворюєшся в тінь, що тривожить прозорість, невиразний, непроникний відбиток у дзеркалі. Дисоціюючись від безпорадності чи люті, придушеної в горлі, зводишся на ноги і стаєш біля себе. Дивишся, як на ліжку, зіщулившись, здригається тіло, відібране тим, хто не може померти, але не має сили жити. Заціпеніння минає. Ти повертаєшся і відчуваєш: стіни невпинно ростуть, але шпилю все ж не побачиш.
9
Чи відчували ви коли-небудь, що час ущільнюється? Що будинки, які перед вами, це не ті будинки, які ви бачите, а ті, що бачили раніше. Що відчуття, знайомі вам, повертаються у ваш слух, зір, нюх, дотик. Що той, хто давно чи недавно пішов од вас, аби не повернутися, незримо йде поруч, тими ж вулицями, повз ті ж будинки. Що реальність стає невловимою, а місто перетворюється у фантома, який поглинає вас, ніби згусток повітря. І єдине, що нагадує про похибку, - це дата, видрукувана на залізнчному квиткові.

У 1992 році я черговий раз відвідав Ольстер. Побував і в графстві Антрім. Був я в тих краях по свої справах, але заодно відвідав і подивився кілька старовинних замків, зокрема, я відвідав замок Баллігаллі. Нині це готель, популярний серед туристів, але замок має свою моторошну історію. І то не одну. У замку є привиди (мало не написав «живуть привиди», але чи можна до привидів застосовувати таке слово? Адже це існування після смерті, зовсім в іншій іпостасі…) Зокрема, в замку живе привид леді Ізабель Шоу. Цей привид має звичку стукати в двері кімнат, а потім зникати. Колись давно леді Ізабель Шоу її чоловік закрив в башті замку і морив там її голодом. Вона покінчила життя самогубством, викинувшись з вікна башти. З того часу її привид блукає замком. Ще один зловісний привид - леді Ніксон. Вона теж жила в цьому замку, але вже в ХІХ столітті і померла там же. Інколи вона блукає замком і чути шарудіння її шовкового плаття. У замку Баллігаллі є окрема кімната, яку часто відвідують привиди – її так і називають – кімната привидів, вона розташована в маленькій башті в кутку замку. Ця кімната не використовується як номер готелю, щоб зайвий раз не лякати відвідувачів. У 2003 році менеджер готелю Ольга Генрі сказала, провівши якийсь час в готелі: «Я раніше дуже скептично ставилась до всього надприродного і до привидів тим паче. Але чим більше я перебуваю тут, тим більше я думаю, що безумовно є щось у цьому замку…» За словами Ольги Генрі, один гість зупинився в одній з кімнат в башті біля «Кімнати привидів» і серед ночі прокинувся, бо його плеча торкнулась рука дитини. Потім він почув, як дитина бігала по кімнаті і сміялася, але в кімнаті крім нього нікого не було. Він з переляку вибіг у вестибюль і боляче вдарився. У грудні 2003 року Ольга Генрі створила «Кімнату-в’язницю» в башті, господарі готелю очікували гостей, що замовили столик. Накрили стіл. Ольга Генрі замкнула кімнату, а потім, коли знову відчинила кімнату побачила, що серветки розгорнуті, навколо столу розкидані недоїдки. Цей замок ховає ще багато моторошних таємниць… Коли я ночував у цьому замку - я був самотнім відвідувачем. Більше туристів не було. Але по замку цілу ніч хтось ходив - було чутно кроки і шарудіння шовкового плаття...

Кроки у темряві:
Леді білого шовку,
Леді темних ночей одкровень,
Леді епохи шовкової
І кораблів вітроплинних,
Господиня старого замку.
Мій келих наповнений віскі –
Терпким і старим як ці стіни:
Повиті гілками-руками
Чіпкого плюща-повзуна.
Колись в самотній кімнаті:
Холодній як камінь-свідок
На березі моря сумного
Я слухав стогін вітру –
Свого старого друга
Такого ж філософа вічності
Як всі ми – старі ірландці.
Нині в порожньому замку
У мене цікаві гості
Для бесіди-одкровення
Довгої як зима:
Наша дощава і мокра.
Сьогодні в мою кімнату
Тиху, як межичасся
Завітали дві леді незримі
З шурхотом плаття шовкового:
Леді! Ви тут господині:
Сідайте в м’які крісельця,
Будемо слухати стукіт годинника,
Гомоніти про вічність…

Примітка: На світлині замок Баллігаллі.

… а потім поїдемо в Аккерман
до Йоана Сучавського
Там особлива вода

Ти ще віриш у зцілення?
Скільки їх понівечено в цій нескінченній боротьбі за свободу?
Ти дійсно віриш у їхнє зцілення?
Усіх життєдайних і живосильних джерел світу
всіх славних храмів і ікон
чи стане на те
щоб вигоїти їхні болі

По наших степах виростають нові могили
нові насипи
нові хрести
нові кам’яні виродки
що по черговій сотні літ набуватимуть міфічного значення
Чи хтось коли-небудь спиниться
чи поклониться химерному безіменному стовпові
самотньому боввану посеред білого гречаного поля?
Чи хто наважиться витягти цебер води з закинутого колодязя
чи дозволить тій темній як фортечні нутрощі і прудкій як ящірка воді
відживити власну пам’ять
наповнитися нею
наче ріка навесні?

По наших степах річки повсихали
повсихали й живильні джерела
й суха-сухезна пожовкла стерня
задихаючись від пилюки
снить себе розбуялим колоссям
і вірить у весну
вірить у дощ
вірить у власне зцілення.

Одного разу,
коли ти прокинешся,
перше, що побачиш -
безмежне голубе небо
в ореолі Божої Благодаті.
З сонячною усмішкою в душі,
без остороги
ввімкнеш новини
і не почуєш жодного слова
про нічні артобстріли,
"гради", теракти,
афери, корупцію, девальвацію,
убивства на замовлення,
великі й дрібні крадіжки...
- Нарешті!.. Невже?..
- Так, -
розвіє залишки твого подиву
Хтось найближчий,
обіймаючи тебе крильми...
...можливо,
це трапиться не так хутко,
як тобі мріється.
Але це станеться...
одного разу,
коли ти...
прокинешся.

14.05.2016

Одна... супроти світу.
А інколи й супроти себе самої...
Благає прощення в осені
за те, що прийде зима.
А скільки ж їх -
застуджених,
загублених,
невідмолених...
Одна...
поза межею
доступності і зрозумілості.
А може...
може, й розумності...
Перші жовті листки
падають на чоло.
Перший вітер цілує
пошерхлі губи.
І... перше відпущення
тулиться до розпашілого серця:
може й нічого страшного
нема в тому,
що на кожному кроці - межі,
що за кожною осінню - зими,
що...
одна...
супроти світу...
а інколи й супроти себе самої...

(8.09.15)

той хлопець хотів вуса так
що вони йому виросли
кущем агрусу

і пишався він садом
садом квітнув
ним же і пах

дивіться які вуса
дивіться який агрус

і родив агрус
намистинами повнився
намистинами пад

лише сивочолі верби
матерями плакали

чи то бачилися їм вуса
кущем терену

чи багато було поховано
агрусу

2015р.

Мені здається, що ми з тобою герої кіно «Будинок біля озера» -
знаходимося в одному місці, але у різний час.
Залишаємо одне одному послання під дощатою підлогою,
цілуючи при цьому листки паперу.

І відбитки наших губ перетворюються на прекрасних метеликів,
що снують туди-сюди у цій сірій будівлі часу.
І простір здається нічим іншим, як вокзалом чекання потягів із повідомленнями
з минулого-майбутнього-теперішнього
на крилах яскравих метеликів.

А як ти думаєш, що таке взагалі час для того, хто чекає?
Мабуть, це важезна петля, що закидає зашморг на годинники.
Це розмінна монета планет, яка насправді для них нічого не варта.
Адже що значить час у космічно-безкінечному просторі?..

А для звичайної людини, чекання – це біль зіниць,
які невтомно дивляться у даль.
Це страх та відчай одинокості…
і невимовно солодкі секунди при наближенні листа.

Ось він у твоїх руках.

Він пахне солодким цілунком адресанта та твоїми сльозами стомлених зіниць.

16.12.2014

Парашутом осінньої хмаринки
Опустився на землю смуток.
Заснути б.
Ненадовго, на мить,
Щоби прокинутися весною.
Нагою
Душею і тілом,
Як немовля.
Щоб земля –
Без війни, горя і фальші.
А дальше?
Підійнятися і піти,
Почати життя з білого листка…
Хитка
І прозора мрія,
Мов павутинка бабиного літа.
А ще трембіта,
Далеко в горах,
То голосила, то вмовкала.
Повні бокали
Терпкого шафранового напою
Що пахне осінню.
І досі я
Стою на перехресті вітрів,
Закохана в жовтогарячий смуток
Ні, не зможу заснути,
Прийму все, що судилося долею.

він спитав мене чим я сприймаю книги

я відповів – очима

він сказав що тоді слова зостаються на оболонці очного кришталика та не йдуть далі

і зробив заяву що ніхто ще не вкурив Шевченка так як він

я відвідав його брудне забите лігво біля шиномонтажу
у тьмяному світлі що йшло через хвіртку він вирвав сторінку зі старого томика Кобзаря від якого пахло загадково-запиленою чорнильністю радянських бібліотек та похилим брунатним деревом книжкової полиці

він порізав пошерхлу жовту сторінку на дрібні шматочки
зсипав їх на чистого тонкого папірця
скрутив з нього щось на кшталт косяку
підпалив і затягнувся

так слова осідають на стінках легень, сказав задоволено він і почав робити затяжку за затяжкою
поки я дивився на підлогу засипану недопалками з Хемінгуея Кафки й Жадана
і думав:
слова на оболонці кришталика
слова на стінках легень

а глибше?
як погнати їх ще далі, ці слова?

я спитав його про це

ну це взагалі для обдовбишів, одповів мені він і розповів
як один чувак намутив десь підходящого шприца
заправив його випареними чорнилами чи то з Теліги чи то з Костенко
і пустив їх по вені

воно вдарило йому в дитяче серце
серце облилося кров’ю і зупинилося

інший після нього теж спробував
не вмер, але закам’янів
загубився десь у холодних загрубілих пустелях
і лишився таким назавжди
але він був останнім хто захищав бункер Фульхенсіо Батісти
потім він крутився серед палестинських повстанців
долав манівці Тибету, які оминав Реріх
і сім разів обійшов Кос-арал по периметру
маючи за товаришів лише ящірок та флягу

а той, перший, жив з батьками
писав пафосну громадянську лірику
і вчився на відмінно в агрономічному коледжі
зарозумілий ідіот

не можна, коротше, катати у ширку такі слова
звичайним смертним стачить очних кришталиків та стінок легень

він закінчив говорити і фігурно випустив дим до стелі

01.08.2014

Пігмей із руками кривавими,
з такенною в мІзках вавою
пірнає у сон мерця
одраз в сорока двірцях
на пишно убраних ліжницях
і видить на кожній із них
окремішній сон – лиця
тьми-тьмущої люду, покійних,
одні – спотворені,
інАкі – суворо-спокійні.
Приходять в його палаци
ночами герої і вбивці,
мізерну душицю промацують,
говорять слова убивчі.
…в холоднім поту прокинеться
пігмей-душогубець-соціопат
і, мо’, заплакати схоче – не вийде.
Не вміє плакати кат.
2014

Наш світ зруйновано.
Намисто днів і слів розірвано.
У жмені перли істин.
Міста людської віри
У руїнах. Тліє прах надій.
Свою містерію безглузду правлять
Тиран і лицедій.
Наш сад порубано.
Священних манускриптів попелище.
І дим гірчить
У стійлах скотарів.
Світ нетривкий.
Вервечку часу й молитов
Розітнуто. Розпалась
На ноти пісня Всесвіту.
Молись. Епоха зла
Прийшла дочасно.
Над світом душ панує мла.
І про останні дні святі
Пророчить сивочолий старець –
Монах, скрипторій і скрипаль.
І я цю казку слухаю, нажаль…

ділюся з вами друзяки декількома рядками геніального рецепту
як стати вельми шанованим і розтиражованим в укрсучліті стіхаписцем поетом себто
берете алкогольно-наркотичну тематику з синтетичним емульгатором цинічного занепаду
кидаєте суміш у жбаник випуклого словесного дна і зверху чогось ще такого мистецьки репнутого
з розумним виглядом плюєте як от я тута на ритмомелодику пунктуацію і синтаксис тіпа відкриваєте небачену постмодерну скриньку
насправді ж сидіти над римами банально ліньки
затим на утворену приємну каламуть сипніть жменьку релігійних та етнорасових провокацій
пам`ятайте що більше провокацій то більше асиґнацій
якщо вже зовсім невиліковний гурман підмішайте у страву російської матючні
може то вам буде і неприємно як інтілігєнту але ж ви хочете накладів як у Любки та Андруховича чи ні

зуздрівши свої книги в лискучих обкладинках на прилавках столичних книгарень вертайтесь додому
а далі там київська Дебют чи запрошення до Спілки прийде зненацька і ошелешить як звістка з воєнкому
інтер’єр помешкання також зазнає змін
хай це звучить наче кпин
та скиньте вже зі стіни отого Шевченка і було щоб сучасно актуально й хвацько
повісьте Леся Подерв`янського
у інтерв`ю літвиданням раз на рік говоріть лаконічно-гострі завчені фразочки замовлені політикою видавничого дому
і заради бога для вашого ж блага будь ласка не зізнавайтесь ні анікому
про ваші у прагненні загоїти душу й хист нічні посиденьки
над Єсеніним і Симоненком

07.06.14

Острів, який виринув з туману «нічого»,
Який з’явився на видноколі ранком,
Що називався в календарі осені «можливо»,
Ми побачили млин з крилами приречення.
Похмурий мельник з поглядом «бути»
Сказав голосом глухим як обкладинка
Замшілої Біблії переписаної в Клонмакнойсі –
В його глухих стінах святого Кіарана,
У круглій вежі сліпого короля,
Де помирають молодими всі ченці-скрипторії,
Сказав словами, гідними літер огама,
Говорив, наче кидав слова-каміння:
«Тут мелеться половина хліба
Вашої сумної вересової Ірландії,
Що дивиться очима повними сліз
На похмурий обрій майбутнього,
Тут мелеться все, що горе чорне
Приносить на ваш острів сумних пісень,
Візьміть цього сірого борошна,
Наповніть ним ваші трюми,
Цього корабля – чорного пса вітрів,
Може відвезете його кудись за море,
А не на вашу землю неорану,
Де скорботи більше ніж очерету
На болотах Монтех Хларай,
Тільки не просійте його крізь пальці
Бо море і так скорботне…
Ви – блукальці одвічні…»

мої неточні рими
такі не-німецькі
як печаль у твоїх очах

мої очі
кольору твоїх
сірозеленяться при згадці

моя відповідь
така ж очевидна
як танення снігу
така ж близька поверхні
як підземні води
моя відповідь
така ж неминуча
як смерть
тому не питай
чи люблю


2014

Хтось кілька тисяч літ назад
у тиху гладь погідної водиці
жбурнув запекло камінь що є сили.
Діяння те словами супроводив,
якими ганив яро всіх і все,
бажаючи погибелі живому.
Донині плинуть чорні ті круги,
торкаючись і серця, і душі,
та збурюють на зло людей безумних.
А інший хтось у ті ж самі часи
нужденному віддав останній одяг свій
і мерзнув біля згаслого вночі багаття.
Нікого не судив, бо щиро вірив:
люди – браття
і не годиться брата у нужді кидати.
Жага діяння просто не зникає.
Тож кожен атом доброти чи люті,
посіяний у натовпі життя,
колись увійде в сущі почуття,
щоб запалити в серці
Божий дух любові
чи нечистю ожити
у лихому слові.

2008-2014

Нарешті дійшов він до мети –
Позаду залишились друзі й вороги,
І з ким далі до іншої гори іти?
Коли всі люди знищені були.

Скільки їх було – добрих, і злих,
Лукавих, нещасних, і колись дорогих,
Яким «люблю» сказати не встиг,
Зате в болото втоптав всіх умить…

Він озирнувся, і поглянув униз –
Яким безглуздим був його каприз,
Для чого він сюди поліз?
Якщо життя вже давно пішло навскіс.

27 вересня 2012 року
Близько 10.30
М. Івано-Франківськ

Сон. Коли хмари кольору горобців,
То марево, як кіно, проектується в небо.
І не знати, де блукаєш ти –
Старий птах на сухому дереві предків:
Чи то в світі, який називають «реальність»,
Чи то у журливих снах чорної черепахи.
Ти забув, що дзеркало – це двері
Між двома снами водяного щура.
Ти розбив дзеркало
І намалював на стіні дерево
Там – де лишилася порожнеча.
Ти блукав лісом
В якому крім мертвих дерев небо,
Ти розмовляв з круком,
Що вивчив з усіх людських слів
Тільки слово одне – «небуття».
Ти подумав: «Як солодко
У його нескінченності,
У його глибокому колодязі,
У його м’якій чорноті…»
Ведмедик наповнений ватою.
Дитяча іграшка.

Якщо завтра гаплик усім
Хто буде дивитись
На химерні лінії долонь
Небесних, мріючих,
Хто буде митись
У сяйві Сонця
Від щоденного бруду
Скорюченних вулиць.

Хто запхне своє «я»
У далеке місце
Заради правильності
Заради, чогось
Що сліпі звуть «життя»

Якщо завтра гаплик усім
То поставте мені самогон
І я буду вважать себе
Людиною
При цьому як стара свиня
Купаючись у калюжі лайна
Не буду ні кого обзивати
І злитись теж не буду.

Проміняйте свої мрії
на ще один сірий день.
Павутину сну.
Нікчемності.
І назвіть це мистецтвом
У якого немає
ні рими
ні душі.

Груш натрусили з матір’ю у садку
і я набрав повну пазуху
маленьких золотих глечиків,
повних меду,
і поніс підбігцем у поле,
де батько пшеницю косив.

Підійшов –
комбайн стоїть
червоним безкрилим птахом.
Підійшов,
кличу батька – нема.
Я заглянув у пшеничне колосся – нема.
Я заглянув на дно дороги – нема і сліду.
Я заглянув під одежу дерева – нема.
Я спитав у щуки,
яка хотіла проковтнути сонце, – не бачила.
Я спитав у річки – не бачила.
Комбайн стоїть
червоним безкрилим птахом
і немає ніде батька.

А батько у землі іще од війни:
його тіло стало землею.
Його груди орють навесні плугами.
Його ногами ходять трактори.
Його руками росте калина у лузі.
Його волоссям довшають стебла пшениці.
Його очима дзвенять кринички під деревами…

„Батьку, а я тобі груш приніс!
Ми з матір’ю натрусили у нашому садку.
На, батьку, бери…

А мати тебе, батьку, усе виглядає
у вікно причілкове,
каже: куди пішов, звідти і прийде, –
усе виглядає…
А я ж тебе, батьку, і не бачив навіть,
тільки на збільшеній фотокартці у рушнику,
та хіба ж то ти?..
От якби ти був удома та косив,
а я допомагав би тобі –
я був би твоїм помічником:
ми удвох слухали б хлюпіт ниви,
шурхіт пшеничного зерна у бункері
та нетерпляче очікували б зерновозок із току,
а іще я збігав би до криниці по воду
і приніс би тобі холоднячку.
А ополудні ми обідали б
у затінку крил комбайнових.
І знову косили б, косили…

А увечері нас би зустрічала біля воріт мати…

Батьку, чому ти не вдома?
Батьку, чому ти в землі?..

Я не оратиму землі – бо тобі ж болітиме!
Я не сяду на трактора – бо тобі ж важко буде!
Я не коситиму пшениці – бо то ж твоє волосся!
А дівчата бояться ходити по калину у луг,
кажуть, що то твої руки.
А кринички заростають, бо, кажуть,
ти ними дивишся!

Батьку, чому ж ти в землі?..”

Падають додолу
золоті глечики груш
і розбиваються
з тихим дзвоном.

1964

Вітер з океану
Холодним віскі
У мій дірявий келих.
Роса на траві
Як сльози Ірландії –
Старої вдови.
Біля білого каменю
Якому поклонялися
Люди мого клану,
Тінь мертвого короля Кормака*
Загубила мішок з туманом.
Отож ми і журимось
Збираючи з того туману росу**…
Країна холодних каменів
Країна сумних пісень
Країна п’янкого вересу
Країна гордих королів
Країна червоної охри
Країна…
Де ти?

Примітки:
* - мається на увазі Кормак макАрт (Cormac macAirt) (204 – 244) – верховний король Ірландії, онук короля Конна Сто Битв (Conn Cetchathach) (116 – 136).
** - натяк на давню ірландську пісню «Роса туману», яка стала гімном ІРА.

Наснився знову Чорний ліс
ще сонце не піднялося
ще пахне ліс вологою нічною
дрімає досі
і я у ньому сонна
на пару з мамою маремухи збираю
по правий бік галявина
а вздовж дубина
така пречиста і покірно тиха
лишень прислухатись на мить
і чути
як спраглі комарі дзинчать
вигострюючи списи у польоті
як перешіптуються трави
тлумачать сни
що нині ночували
як вітер дуба чухає за вухом
а той від задоволення вуркоче
як випаровується вранішня роса
і невагомо повертається до раю
як дихає земля
на вдих мене притягує донизу
на видих вгору ледь не підіймає
і поки я до всього прислухаюсь
я забуваю
що я маремухи збираю

І ходити тобі по лезу гострому ногами босими,
із грудниною, на усі чотири боки розчахнутою,
бо серце палаюче не відає ні шляху іншого, ні засобу,
бо доля не дає на те ні ради, ні вибору...
Молох побіля правиці твоєї скрадатиметься,
офіри жадаючи.
Очі його у душу тобі вдивлятимуться порожниною,
бо відатиме кров аїдова про зброю твою невидиму,
за промінь місяця невагомішу,
за сіль у рані болючішу.

А жити тобі у світі жалості удаваної та двоєдушної,
бо з усіх жалоб ієреміада по собі є найцукровішою,
у світі, що воліє не пам’ятати про праву щоку,
зате про «око за око» ніколи не забуває.
І заходитимуть у розверсту душу усі бажаючі,
не переймаючись чистотою ходи своєї,
бо на те твоє серце і палає,
аби біля нього грілися,
на те його оселю і відчинено,
щоб заходили.

Лишатимуть гостювальники сліди свої,
малі і великі, бажані і небажані,
осяйні, наче дитяча усмішка,
і темні, як зіниці Мороку,
бо принесені вони з течії бігучої,
розмаїтої у суті плину свого,
з життя скороминущого,
дивного єдністю міцності та вразливості.
І тобі вирішувати,
розум чи серце годувати тими відбитками.

Єдину осторогу для тебе маю:
як забудеш живити серце своє жагуче,
стануть слова твої кажанами гострозубими,
що вкриють тебе замість одягу,
аби тілами своїми сірими
таїти справжність твою.
Та, зачувши дзвони сполоху,
здійматимуться вони угору,
І, з вереском пронизливим навколо шугаючи,
відкриватимуть очам спустіле твоє міжребер’я.

А невгамовне полум’я осереддя твого
завжди проситиме поживи свіжої,
але перегодуєш його –
і сягне воно аж до розуму,
і зробляться твої думки магмою киплячою,
готовою спопелити усякого,
хто всупереч тобі стане.
І обернешся ти змією отруйною,
мамбою чорною, на безборонних полюючу,
аби вдовольнити серце своє - жертовник Молоха.
***
Тож не проси мене видаляти заваду із горла твого,
жалами слів у грудях її стезю тобі випікаючи,
бо не було на горі Елеонській праведника,
котрому належало камінь кинути.
Інші - мені не указ.

Жовта стіна чужого будинку
Навпроти наших вікон.
Нерухомо лежимо на краєчку,
Ти гладиш руку, вимальовуючи коло,
Я дихаю і така тиша, ніколи б
Не знати, що буде далі. Кімната
на чотири кути в кам’яниці
не стане нашим домом.

Жовта стіна вбиває сонце,
За нею – ні неба, ні - далеких
Венецій-Флоренцій, ми – у фортеці.
Давай почекаємо вечора. У жовтій стіні –
Теж є живі і для них наші стіни – така ж
Безвихідь. Увімкнемо світло для них,
а вони для нас, бо навіть мури, милий,
навіть жовто-брунатні стіни
Повинні дарувати надії.

мужчина
коли розлюблений
не рве волосся
не розпинає спогадів

мужчина
споглядає
свічу
що витанцьовує мінори
під музику вечірнього свічада
і слухає
серцебиття пустелі
яка проситься у дружину
вірність обіцяючи

мужчина розлюблений
плаче мовчанням

зшиває будні молитвою
перебирає чотки
недогорілих питань
і вже не кличе душу
на двобій

мужчина
варить каву
на двох
собі
і Богу
щоб разом за столом
розсудити
тайну любови

на годиннику захід сонця
в серці стрілки о пів на тебе
зозуля скоро вимовлятиме твоє ім,я
а я відкладатиму на завтра вчорашній день

у нас попереду трошки минулого
і розвернуті стрілки о пів назад
неначе сніг що падає у осінь
неначе листя опадаюче у літо

на годиннику ніч
стрілкам закрутилось у голові
зозуля заснула
і я замість неї шепочу твоє ім,я

у нас попереду трошки вічності
весь цей час не вміщається у годинник
зозуля кличе тебе
і її крик губиться в мушлях твоїх вух

на годиннику вже світанок
в серці стрілки о пів на іншого
перекрути їх будь ласка на себе
зозуля все одно знає лише твоє ім,я

2008

Поверталась сьогодні з роботи
У фаршированому людом автобусі,
Бачила із вікна,
Як цибата дівчинка в синіх гетрах
Шукала «добрі руки» для семи кошенят –
(Чотирнадцять добрих рук,
Які простягнуть своїх сім золотих сердець
До цих одно-, дво-, триколірних щасливців)…
Думала –
От би й в людей – отак,
Раз і назавжди,
З усіма блохами і калюжками,
Без права повернення,
Без похибки на зраду,
Першого ліпшого із коробки – «мій…»

Так Бог простягає кожного з нас цьому світові,
Малих і наляканих:
Російська рулетка випадку:
«візьмуть-не візьмуть»;
похапцем занотовані приватні історії
на полях книги Любові.

Хлопчик на гармоньці грав,
грав на гармоньці хлопчик.
„А де мій тато?” – запитував хлопчик,
хлопчик запитував: „А де мій тато?”

Мати картоплю чистила,
чистила мати картоплю,
нахилилася, не знайде ніяк картоплину,
картоплину ніяк не знайде, нахилилася.

„Он Миколці тато купив велосипеда,
велосипеда купив тато Миколці.
А мій тато чомусь не купує,
не купує чомусь мій тато.”

На гармоньці п’ять гудзиків білих,
п’ять білих гудзиків на гармоньці.
Мати ніяк не знайде картоплину,
картоплину ніяк не знайде мати.

1963

Гицлі влаштовували облави на людей, щоби потім вивозити їх до Рейху.
Ви, бабусенько ясочко, ховалися із молодшою сестричкою у ріці.
Заходили по груди у воду, вростали у пісок між віт вербових,
мавками ставали – коси течія розплітала, пальці біліли, морщились,
губи синіли від холоду і страху.
А мати вдома казали тим, хто по вас приходив, що не знає, де її діти.
І всю війну не знала. Бо – не врятувалися. Коли ішли із сусіднього села
(де сапали буряки) через поле додому – нагнали та відправили на чужину.

Коли вас,бабусенько, разом з іншими одягнули у тісну труну вагону,
ви билися у дерев’яній клітці, як наполохана пташина,
а люди довкола стояли по груди у трясовині розпачу.
Замість сердець у них були опустілі лелечі гнізда,
у які укорінювався страх. А ви тихенько молилися і вірили.

Ніхто не знав, яким буде завтра і ви,бабусечко, не знали:
що повернетесь додому через багато років
разом із лелеками
і небо у той день буде синє-синє, як ваші очі;
що будете навчати онуку любові до Бога,
який врятував вас і вашу сестричку од смерті,
помилував у війну од наруги, не дав загинути од голоду,
дав вам доброго чоловіка (офіцера-фронтовика,
що повертався із Берліну на рідну Луганщину,
та так і залишився у нашому селі).
Ви тоді не могли знати, про трійко гарних діточок,
про те, що переживете сина і чоловіка.
Що то Чорнобиль одбере у вас онука, а потім і сина.
Не знали, що ті книги, які ви мені подаруєте перед смертю,
будуть довго пахнути особливим запахом чистенької хати.
Що коли я писатиму ці рядочки –
буду плакати і сумувати за вами, ріднесенька,
як ітиму до святого Причастя, завжди згадуватиму вас із дідом.
…
Бо Господь є добрий.

«18. Бо велика мудрість Господня: він сильний владою і всевидющий.
19. Його очі на тих, які його страхаються, і сам він відає кожне діло людське.
20. Нікому не велів він бути нечестивим, нікому не давав він дозволу грішити.»


2012

Спрагло всотую
кожне твоє слово
вимірюю щільність поглядів
напругу дотиків
щирість поцілунків
опір притягання
тривалість мовчання
глибину споглядання
межу терпіння
жагу бажання
ауру взаємности
форму пестощів
манеру стримування
ступінь довіри
запилююсь
присутністю твоєю, мов бджілка
ти мені в і р и ш?..
2012

Промінь золотом
Вишиває рушники хмар,
А вони все одно
Плачуть срібними струнами…

31.05.12

Своими поцелуями сладкими, жаркими,
Объятиями головокружительными,
Полынным запахом тела сильного
Ты меня словно заклинаешь,
Пеленая в ткани прозрачные,
Прочные, невесомые,
Легкие, лучезарные,
      И ничто не проходит сквозь них,
Чтоб нарушить
Мое ощущение счастья,
Мою наполненность тобой,
И этой, такой долгожданной, близостью.

А когда дни идут без тебя,
       Пролетают или еле движутся,
И теряют рубины надежд,
И уже называются
       неделями,
Без тебя
Я стаю уязвимой и слабой,
Ни во что, ничему я не верю,
Среди снов, как в траве густой, путаюсь,
И боюсь подать голос,
       И страшусь замолчать,
Никогда с тобой больше не видеться.

Но ты снова приходишь.
Вбираешь меня глубокими глазами,
Теплый и земной,
Прижимая к колотящемуся сердцу,
Как в последний раз,
Завораживаешь, зачаровываешь,
        Обвиваешь защитным коконом,
Заклинаешь от бед...

И опять –
        Меня отпускаешь,
Оставляешь одну,
Идти по кругу...





30 июля, 2011

вчора я писала про море, але ж його не випити
і не перевернути догори денцем як склянку,
а ти так любиш спостерігати, як останні краплі
помаранчевого соку безпомічно злітають униз
і їх злизує піниста губка у моїй руці, а
ти змушений рятуватися, і вкотре обіцяти,
що більше так не робитимеш.я вірю і згадую море

ти пам'ятаєш нашу першу зустріч? надвечірнє узбережжя
мій погляд витав у далекій далечині, вишукуючи щастя,
а воно стояло зовсім поряд і не попереду, а позад мене
і благально просило вітру, сильнішого і дужчого, ніж той,
що грався полами легенького халатика.ти заздрив хвилям

бо вони могли заглянути у мої очі знизу, торкнутися ніг
і відчути легке тремтіння, було холодно і я озирнулася


2012

Ти, ймовірно, мені не напишеш...
Ти, ймовірно, мене не напишеш
У горнятку духмяної кави
Молоком по гарячій піні
Хвилі спогадів і печалей,
Ніби гілкою по воді.


Ти, ймовірно, мене не почуєш...
Ти, ймовірно, в мені не почуєш
Галасливу мелодію весен,
Що вирує березовим соком
Під атласом тонкої кори,
Наче соло струмка на осонні.


Ти, ймовірно, мене не відпустиш...
Ти, ймовірно, мені не відпустиш
Незамолені, покаянні, несвідомі й свідомі...
Мабуть, не наповниш мої долоні
Сяйвом тихої благодаті,
Мов пелюстками диких яблунь.


Та з тобою приємно мовчати
І дивитись на срібний вітер.
Буть свічадом, буть білим світом,
Бути поруч під спільним небом,
Що приспало в суворій хмарі
Ніжні проліски...


2012 р.

Різдво. Саморобна церква.
Колись це була сільська водонапірна башта,
Потім – бібліотека, що гніздилася (від слова «гніздо»)
Під самісіньким дахом цієї башти,
А тепер ось –

Маленька кімната, білена крейдою.
Стеля нависає низько; дивно, чому
Саме прямокутність цієї кімнати
Так не відповідає моїм уявленням про церкву?
Ми із сестрою стоїмо під самою грубкою,
Але ноги мерзнуть. Святкова літургія
Триває години три, ми запізнились.
Отець Василь наверстує упущене – говорить довго.
Його святкове вбрання, шите синіми нитками
Однією з прихожанок громади,
То виникає, то зникає за голубою фанерою
Маленьких царських врат. Паперові голуби і янголи
Звисають із паперових ікон, що їх позносили прихожани,
Пришпилених до паперово-крейдяних стін –
Уся ця саморобна церква, навіть сам отець Василь
Нагадують орігамі, складене із білого паперу
Людьми, що називають себе «громадою»…

Ноги мерзнуть, літургія триває.
Та ось нарешті – «Вірую».
Наш сусід хутко зникає за дверима –
Там стоїть дзвін, єдиний дзвін цієї церкви,
Підвішений до перекладини,
Із занадто високим голосом, що тяжіє до фальцету.
У нашої молитви з’являється музичний супровід:

Вірую
Дзень!
в Бога Вседержителя, Творця неба і землі.
Дзень!
І в Ісуса Христа, Сина Його єдиного, Господа нашого,
Дзень!
який був зачатий від Духа Святого…
Дзень!

Це ж треба – у сусіда майже музикальний слух,
Лише раз не потрапив у такт.

Я дивлюся на нього і знову пригадую:
Його батько послав на смерть мого прадіда,
Доносом у 37-му.
Як йому дивитися на мене?

Я виходжу і стаю на його місце,
Я входжу до його тіла,
Я відшукую поглядом у натовпі свою власну постать,
Я б’ю у дзвін:

Мій батько
Дзень!
послав на смерть її прадіда.
Дзень!
Що робити маю?
Я вибив для її баби й діда
краще місце на нашому кладовищі.
Дзень!
Бог свідок, простіше було вибити кращу ділянку
під будівництво у нашому царському селі.
Дзень!
А тепер ось будую церкву…

Вона, ця нова церква, лише за сотню кроків звідси.
Велика, двохкупольна,
Кажуть, наступного року стане до ладу.
Перенесуть до неї начиння із саморобної церкви, де краще,
І все це орігамі перетвориться
На розігнутий лист паперу
У зморшках і згинах…

Це якесь закляте місце вічних метаморфоз.
Колись тут стояла інша церква –
У 30-х її зруйнували, коли до школи ходив мій дід.
(Він казав: коли розібрали попівський сарай,
Звідти посипалися людські пожертви – хліб,
Попи віддавали його свиням;
Дід до смерті не сприймав священників та релігії,
Для нього це було одне і те ж).

Церкву зруйнували, а церковноприходську школу залишили –
Мою школу.
Вона загинула в 90-ті, її розтягли по цеглині,
І на половині шкільного подвір’я
З’явився котедж нового жителя царського села.
А на іншій половині – нова церква.

Це закляте місце вічних метаморфоз:

Водонапірна башта → Бібліотека → Церква;

Церква → Школа → Котедж → Церква;

Навіть сусідній клуб не оминула ця доля:

Клуб → Фабрика → Склад → Пустка…

Це закляте місце вічних метаморфоз.

…Господи! Чому ти в’яжеш такі міцні вузли?
Чому вдягаєш мені на ногу Свого ланцюга
І тягнеш мене до цього клятого місця,
Наче пса?...

А на подвір’ї моєї школи – тепер церкви
Свого часу відкопували рештки священників;
Про мого однокласника говорили,
Що він знайшов у ямі череп.
Той Віталик постійно був у чомусь винний,
І на це не впливали ніякі метаморфози клятого місця.
Малолітній хуліган…
Його вже кілька років, як немає,
Він повісився у сусідньому садку,
І його мати, що торгувала при дорозі поряд,
Навіть не змінилася на лиці від цієї звістки –
Так спилася,
Його батько давно, як помер від туберкульозу,
Його сестра вийшла заміж і втекла звідти,
Їхня хатка розлізлася по швах,
І тільки сусідка запитувала час від часу:
«Віталику, ти не голодний?..»

Господи,
Я могла би продовжувати цей вірш безкінечно,
Певно, це вже навіть не вірш – це проза,
Це вже мало не Прохасько –
«з цього можна зробити кілька віршів»;
Отак би й писала далі –
Без абзаців, без розділових знаків,
Слово за слово, наче кільця того ланцюга,
На якому Ти мене тримаєш,
Господи.

17.01.2010

віршована дитяча п'єска на одну дію.

Новорічна пригода

В ролях: Дід Мороз, Снігуронька, Русалка Лісова, Лицар, Баба Яга, Заєць(він же - чортеня), Білочка.

Декорації зимового лісу. На галявині – новорічна ялинка. Входять Дід Мороз і Снігуронька.

Снігуронька:
Дідусю, подивись! Який красивий ліс,
Немов до свята вбрався нарочито!
Ялини в білому вбранні - як наречені,
Нас із тобою радісно чекають.
Дід Мороз:
Споконвіків, як Новий Рік надходить,
Природа завмирає урочисто,
Бо для зими це є найбільше свято.
Снігуронька:
А де ми будем Новий Рік стрічати?
Дід Мороз:
Тут, недалечко. Вийдемо із лісу,
А там стоїть ошатний дитсадочок.
Нас дітвора чекає з нетерпінням,
Щомиті у віконця виглядає,
Готує вірші, танці і пісні.
А я несу їм подарунків торбу!

(Вбігає білочка):
Як добре, що сьогодні вас зустріла!
Дозвольте всіх із святом привітати,
І дітям подарунок передати:
Ось ці смачненькі лісові горіхи.
Скажіть, що це від білочки…
Дід Мороз:
Ой, білочко, яка ж ти молодчина!
А ще до того щедра й працьовита.
Нехай тобі щастить у Новім Році!

(На прощання потискає білочці лапку, і вона біжить геть).

(Вбігає зайчик):
Шановний Дід Мороз! Від імені всіх зайців
Вітаю я тебе із Новим Роком!
Від зайчиків приніс я подарунок:
Ці шоколадні імпортні цукерки.
Ми так подумали: малятам ти даруєш
Цукерки, іграшки, всілякі сувеніри,
Та я не чув ніколи й ні від кого,
Щоби тобі хоч щось подарували.
А ви ж, мабуть, з дороги зголодніли…
Просила дуже заяча спільнота,
Щоб тільки вам віддав цей подарунок.
Дід Мороз:
Спасибі, зайчику, рости ж бо здоровенький!
Ми по одній цукерці покуштуєм,
Щоби на нас зайці не ображались.
(Гладить зайчика по голівці. Заєць низько кланяється і біжить геть).

Дід Мороз:
Давай, Снігуронько, підкріпимось хутенько,
На цім пеньочку трохи відпочинем,
Та й знову в путь…

(Дід Мороз і Снігуронька відкушують потроху кожен від своєї цукерки).

Снігуронька:
Ой лишенько, що діється зі мною!
В очах темніє, й дуже хочу спати. (позіхає)
Ти йди, Дідусю, Новий Рік стрічати,
А я отута… трошечки посплю.
(Позіхає, сідає на пеньок і міцно засинає).

Дід Мороз:
Снігуронько, негоже спати в лісі!
Зима таких помилок не прощає.
А раптом напосяде вовча зграя?.. (позіхає).
Дива!.. В яку ж це ми потрапили халепу?
Бо я і сам… страшенно хочу спати.
Посиджу трохи, а тоді
Снігурку розбуджу…

(Вмощується на пеньку і засинає міцним сном).

(Навшпиньки входить заєць. Підходить до Діда Мороза і Снігуроньки, пильно вдивляється в їхні обличчя, потім зове когось жестом).
(З-за сцени):
Ну що?

Заєць: (гучним шепотом):

Вони вже сплять!

(Входить Баба Яга)
Баба Яга:
Сплять? Йес! Усе іде по плану!
(«Заєць» скидає маску зайця, під нею маска чортеняти. Смикає за бантик, що на короткому заячому хвості, бант розкручується і перетворюється на довгий хвіст чортеняти. Кривляється до глядачів).
Чортеня:
Ну! Всі побачили, хто в лісі найсильніший?
За п’ять хвилин вона обох приспала!

Баба Яга:
Я ж недарма зовуся Бабою Ягою,
Бо я розумна, хитра і підступна!
Чортеня:
Якими чарами ти їх зачарувала?
Баба Яга:
Не вистачало на них чари тратить!
Купила он в аптеці клофеліну,
І непомітно всипала в цукерки,
А ти, дурне, обох їх пригостило! (насмішкувато дає потиличника)
Чортеня:
Ти ба, а я й не здогадався…
Баба Яга:
Мене цікавить торба подарунків.
Заради неї я й пішла на діло!
В цій торбі є, напевно, шоколадки,
А ще ляльки, машинки, ведмежата…
(мрійливо):
Як я люблю їм відривати лапки!..
Чортеня:
І голови поскручуємо теж?
Баба Яга:
Еге ж! (гладить його по голівці).

(Баба Яга підходить до Діда Мороза, штовхає його ногою, забирає торбу).

Ану, розлігся!

Чортеня: (штовхає ногою Снігуроньку).
Ну, розляглась!

(Баба Яга і чортеня спішно розв’язують торбу, смикаючи її кожний до себе, похапцем дістають цукерки, жадібно їдять, викидаючи з торби іграшки, топчуть і футболять їх ногами, голосно плямкають, щось вигукують, по-дикунськи регочуть).

(Входить Русалка Лісова).
Я молода Русалка Лісова.
Он там я у дуплі спокійно спала,
Але прокинулась від гамору якогось.
І бачу я, що ця нечиста сила
У діток хоче Новий Рік відняти.
Не можу я стерпіть це неподобство!

Баба Яга(глузливо):
Ти ба, вона стерпіть таке не може!
Іди вже спати у своє кубло,
Бо я тебе перетворю в ялинку,
А лісники тебе зрубають завтра!
Чортеня:
Чисто в натурі, на кого батон крошиш!

Русалка Лісова (із сумом):
Не зможу я перемогти цю нечисть…
(Через деякий час вираз її обличчя змінюється із сумного на радісний)
Заждіть! Я Лицаря покличу на підмогу!
(гукає до лісу):
Гей, Лицарю, агов, приходь хутчіше!
(Заходить Лицар)
Ти кликала, моя прекрасна панно?

Русалка Лісова (схвильовано):
Мій Лицарю, ти сильний і сміливий.
Чи ти зумієш цю Ягу прогнати?
Лицар:
Я все своє життя зі злом боровся.
Боровся, і завжди перемагав!

(Підходить до Баби Яги)
Баба Яга:
Пацан, ти що, посмів змагатися зі мною?
Тебе я з світу ізведу одною лівою рукою!
Я зараз чари напущу, й перетворю тебе на мишу.
Сама ж в кота перевернусь,
Тебе я з’їм, і кістки не залишу!
(Чарує):
Летіла сова, шалена голова, та й сіла на дишло.
А я ворожу, тебе ворожу, перетворись на мишу!

(Лицар, усміхаючись, іронічно дивиться на Бабу Ягу).

Баба Яга: (розгублено)
Ти ба, сьогодні щось не вийшло…
Лицар:
Не вийшло, і не вийде!
Бо я тебе ніскільки не боюся!
Баба Яга (злісно):
Ах ти бридкий паршивий лицаряко!
Та я ж тебе ворожною мітлою заколю!
Чортеня:
Так його! Мочи!

(Тримаючи мітлу в обох руках держаком уперед, наче списа, вона, розігнавшись, кидається на лицаря. Лицар робить швидкий крок убік і Баба Яга, розминувшись із ним, з розгону встромляє мітлу в декорацію, що стоїть на сцені. З причитаннями і прокльонами вона намагається вивільнити мітлу, падає. Підходить Лицар і виймає меча).Лицар:
За всі лихі діла, що ти творила,
Тобі кінець прийшов, нечиста сило

Баба Яга (жалібно):
О, добрий молодче, помилуй, не губи!
При всім народі чесно обіцяю,
Що злого я вже мислити не буду.
Мені й самій набридло зло творити:
Робити підлість, порчу насилати –
Я свою душу (каюсь!) занедбала,
І втратила моральну чистоту.
Іще в дитинстві так мені кортіло
Образити, штурхнути, насміятись,
Аби когось довести до плачу.
З поганих звичок виросли злі чари,
Й мене перетворили на Ягу.
Але це зло я вижену із себе!
Я хочу усміхатися привітно.
А ще я добре знаюся на травах,
І буду ними лікувати хворих…
Оці дарунки я віддам негайно,
І Дідуся Мороза розбуджу. Добре?
Лицар:
Ну, добре!

(Баба Яга поспіхом збирає іграшки, ласкаво звертається до Діда Мороза):

Дідусику Морозику, вставай!

Чортеня: (робить реверанс)
Снігуронько, шановна панно, прокидайтесь!

(Дід Мороз і Снігуронька підводяться, труть очі, позіхають)
Дід Мороз:
Мені такий чудний наснився сон,
Що ніби в нас украли подарунки.
Так ось вони…
Снігуронька:
А я клянусь, що бачила в ві сні,
Як Лицар переміг нечисту силу.
Русалка Лісова: (до себе)
Так і було.
(до лицаря) Ходімо, друже, ми своє зробили…
Снігуронька:
Не йдіть! Давайте разом Новий Рік стрічати!
Баба Яга:
Візміть і нас! Я покажу вам хвокуси й шаради!

Дід Мороз:
Ну от і добре! Спільним товариством
Дітей на святі будем веселити.
Тихіш! Ви чуєте? Там в лісі голоси!
Снігуронька:
Та це ж назустріч нам спішать малята!

(На сцену вибігає малеча. Звучить музика. Починається Новорічне свято.)

У твоїй душі недовіри більше, ніж любові.
Ти не віриш жодному моєму слову. А ні доказу.
Варто тільки відійти від тебе на день
І тобі вже здається, що я зрадив, що я з іншою,
Що став чужим і вже вічність ти не відчувала
Ні мого тепла, ні моєї ніжності.

У твоїх руках любові більше, ніж у душі.
Бо коли повертаюся – руки тягнуться до мене,
Обіймають, пригортають, пестять…

А душа залишається холодною, аж поки я
Диханням своїх пальців не зігрію її.

Я ж ніколи не знав,
Що між твоєю душею і моїми руками -
Пряма залежність.


2011

Сонячний промінь
крізь відчинене вікно
увійшов до кімнати,
погладив твоє
сонне тіло
і притулився до
розніжених ніг.
Потім розтікся
спраглим цілунком
по плесу
персів –
видно він
теж
мужчина.


2011

Ось вони стоять обабіч дороги –
Твої свідки, Господи.
Вони знають кожну літеру Твого наймення.
Поглянь, як воно пурхає довкола їхнього язика,
Наче метелик.
Вони прийдуть сьогодні до мене додому,
Вони постукають – і я відчиню їм,
Вони прокажуть своє пророцтво – і я почую.
Той, хто знає Твоє ім’я, не може
Свідчити марно.

Пробач, Господи,
Що не називаю тебе на ймення –
Я його не знаю.
Хочеш, я одягну найчистішу сорочку й краватку
І подамся із проповіддю по квартирах?
Або стану побіля вокзалу з Твоїми журналами
І почну закликати:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»
Даруй мені тільки
Найменшу літерку з власного імені,
Закинь мені її до рота, наче льодяника,
Дай мені нею прочистити голос!..

А сьогодні мені знову наснилося,
Що я стою на краю провалля.
Господи, Господи – де ж Твої свідки,
Де Твої ловці,
Чому вони не ловлять мене у цій безодні?
Ось вони стоять – обабіч дороги.
І кожна їхня сторінка волає:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»

І я прокидаюсь.

одного ранку була осінь
ти привів мене сонну й босу
на кухню

старезні ночви
виноградом нагодував
нічносинім
що вистоявся і обважнів
у терпких туманах

той виноградник
вже півстоліття вкорінюється
разом із дідовими зморшками
у нас на подвір"ї

голі ноги занурюємо
у ротище ночв
і сині душі витікають із грон
дотягуються обіймами до колін
пустують лоскочуться між пальцями

вино зачате у танці
вже набирається сили
почастуєтеся
у день зав"язі обручок
бо написано нам тисячі ранків
щоб дотанцювати босоніж
до краю вічности

Свіжий затишний вечір, що збігся до собачого гомону та лязгу цеберка -
і ти слухаєш.
Павутиння, туго заплетене лише для поторку роси.
Відро, підняте і тихе, до краю повне - це дзеркало,
що спокушає першу непорушну зірку до коливання.

Череда повертається додому там, по завулку, накидаючи на огорожі
кільця свого теплого подиху -
темна ріка крові, численні брили,
що гойдають непролите молоко.
"Місяць!" - раптово скрикнеш ти, - "Місяць! Місяць!"

І місяць поступається назад, як художник, вражений творінням,
що зображає його власний подив.

"Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
«Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?»
«Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?»
Українська народна пісня


«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,
тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.
Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму.
Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.
Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.

Я не вимагаю середземноморських круїзів,
брендових ресторацій,
номерів у готелі для нафтових магнатів,
я не прошу жодної картини Моне...
Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах
і
я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.

Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,
не намагайся запам'ятати втомленим моє лице.
Є така любов...на кінчику вії,
коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

Пересохлими губами літо
Цілує мене у спину
І на місці поцілунків
Виростають крила.
Волелюбним соколом
Піднімаюся в небо
Щоб показати тобі
Красу світу і власну силу.
Перетворююся під хмарами
На білого лебедя,
Щоб ти, задоволено,
Побачила вірність
У моєму серці.
Потім стрімголов
Падаю аж до самої землі
І, на рівні твого вікна,
Стаю голубом,
Щоб воркотати тобі
Про свою ніжність
І розповідати
Про таємниці кохання.
Сідаю на підвіконня
І стаю синицею,
Щоб ти могла
Зловити мене у жменю
І відчути свою владу
Над моїм життям.
А коли розтулиш пальці
Я випурхну у кватирку
І перетворюся на бузька,
Бо я так хочу
Зробити тобі подарунок
До Дня Матері.


2011

***

Якщо я забажаю
Змалювати своє життя,
Чи написати про це музику,
Створити поезії,
Почну з покритої кригою річки.
Але у Бердичеві подібне є дуже рідко,
Коли ще снігу нема, а мороз вже пропік
Воду сантиметрів за п’ять.

Так, я – річка,
Котра має своє існування
І не буває холоднішою ніж
Плюс чотири градуси за Цельсієм.
Бо мені потрібно жити.
Мені подобається жити навіть так!
Як там у класика:
«…И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит?..».

за законами жанру
щоб стати крутою дівою ще й поеткою
я мала би бути схожою на Жанну
чи Анну чи Ліну чи хоча би дружити зі Свєткою
цілуватись з тобою плюючи в Сену
перевертати гондолу горлати пісні у Венеції
смажитись до непристойності на пляжах древньої Греції
виходити в астрал коли закінчився алкоголь
і шукати поміж солоних скель лукаву посмішку Алголь

та я не вживаю алкоголю не спокушаюсь лукавим
єдина моя згубна пристрасть - надто міцна кава
у мене природньо відбілені яблуком зуби
нема силікону а-ля Анджеліна у губах
не пахкаю кальяном укупі з іншою трутизною
і не ламаю крила ганяючи за крутизною
нема у друзях онлайн фейків Коельо ані Борхеса
не шепочуть услід "це та сама…
кажуть вона трохи поетеса"

зате коли я попросила "скажи що я хороша бо я зараз розплачусь"
ти написав "знай ти найкраща"

08.06.2011