Літній вечір дихав спокоєм. В зеленому небі над золотавою смужкою вечірньої зорі мерехтіла Венера. Ще лунала пісня садової славки. На сусідньому дереві виспівував чорний дрозд. Душа упивалася гармонією Землі і Всесвіту, зливалася зі світом і розчинялася в ньому.
Раптом судоми розірвали м'язи нестерпним болем. Не стало нічого, крім болю і нерозуміння того, що відбувається:
- Що це?
- Це вторгнення. Не треба лякатися. Біль минеться і ми навчимося не причиняти один одному неприємних відчуттів, - відгукнувся зсередини заспокійливий голос.
- Хто це? - голос не зменшив біль, зате розбудив страх.
- Я не знаю, як тобі краще мене звати. Давай ти сам вигадаєш мені ім'я, - примирливо запропонував той же голос.
Зі мною відбувалося щось непоправне. Налякана уява вже малювала обриси незворотних руйнувань, за ними замаячив обрис смерті. Чужий голос наводив на думку про можливу втрату мого Я - дисоціативний розлад ідентичності. Але в психіатрії не описані випадки спілкування роздвоєних особистостей, вони виключно по черзі володіють одним людським тілом.
- Заспокойся. Короткочасний біль не причинить тобі шкоди. Я впевнений, що ми подружимося. Ми здатні розуміти один одного. Єдина незручність - я завжди буду з тобою. Сподіваюся, ти зможеш до цього звикнути.
- Чому я повинен до тебе звикати?
- Тому що я вже зробив вибір. Ти теж можеш вибирати - або прийняти мою присутність, або почати війну зі мною за право бути в твоєму тілі.
Слово "війна" викликало нові судоми болю. Навіть без цієї безцеремонної погрози я б не став затівати війну. В мене від народження миролюбна вдача - подарунок чи кара природи. Думаю, що вроджені особливості характеру ми одержуємо вже після народження стараннями наших батьків. Моя далекоглядна мама убезпечила мене від майбутніх конфліктів бажань і можливостей. Якось вона зупинилася зі мною у відділі дитячих іграшок помилуватися паровозиком, у віконечко якого визирав усміхнений машиніст. Під час руху паровозик брязкав колесами і гудів. Я тут же подумки всівся в кабіні біля машиніста, потягнув за важіль гудка і ми помчали вперед. Висмикнула мене з кабіни мама, коли досхочу намилувалася паровозиком і вирішила, що готова йти далі. Це була моя перша спроба висловити незгоду з маминим рішенням - я почав просити: "Купи!!!" Навряд чи іграшка була надто дорогою. Але мама не хотіла заохочувати непослух. Мабуть, вона, як і я, боялася незворотності. У своїй першій і останній відчайдушній війні я зазнав поразки - мене, брикаючого і горланячого, мама на руках винесла з магазину. Вона не помітила, як я подумки повернувся в кабіну паровозика до усміхненого машиніста. Можна завадити людині володіти речами, але не можна заборонити фантазувати. Чим менше дає реальний світ, тим щедріший світ фантазії.
Ніхто не знав, як багато часу я проводжу у вигаданому світі, який першим почав обживати усміхнений машиніст паровозика. Зараз зі мною в тих місцях, де я подумки живу, жінки, які могли б мене покохати, чоловіки, з якими я міг би потоваришувати. Ми ніколи не тільки не воюємо, але й не сперечаємося. Ми дивимося на світ одними очима - моїми. Між нами повна злагода. Ніхто не здогадується про існування цього вигаданого світу і не намагається вторгнутися.
Вторгнутися... Це слово повернуло мене до болючої реальності - світ моїх фантазій зазнав вторгнення і я не знав, як його захистити. Я не вмію воювати.
- Не варто цим перейматися, - озвався той самий спокійний голос. - Тобі не доведеться зі мною воювати. Я постараюся не порушити нічого в твоєму світі. Я тільки буду присутнім. Дай мені ім'я. Якщо ти знатимеш, як до мене звертатися, моя присутність не буде тебе лякати.
- Чому б тобі самому не назватися? - мене дивувало його бажання одержати від мене ім'я.
- В мене немає імені. Ми обмінюємося інформацією, повністю зливаючись один з одним, а розділившись стаємо тотожними. Тотожності не розрізняються.
- Як же мені звертатися до тебе, ти чи ви? Скільки вас? – я все ще губився у спробах визначити тип мого розладу ідентичності, не без гордості відмітивши, що моя особистість спромоглася на щось невідоме науці.
- Звичайно, ти, - той же голос поклав край моїм сумнівам.
- Як тобі подобається ім’я Ідем? – з підзабутої латини я згадав слово, яким можна було називати будь-що нове й невідоме.
- Важливо, щоб це ім’я подобалося тобі. Я хочу, щоб ми з тобою подружилися.
Я дав йому ім'я Ідем і змирився з ним. Мене переконали, що спілкування - це основа психічного здоров'я людини. В соціумі людина відчуває себе захищеною, самотність руйнує особистість. Я не хотів зруйнуватися, тому намагався жити життям інших людей, допускав їх у своє життя і переконався, що люди причиняють більше руйнувань і болю, ніж самотність. Я зрозумів, що в мені немає нічого особливого, здатного викликати особливу симпатію чи любов. В дитинстві мої друзі домагалися моєї дружби не тому, що вважали мене вартими своєї дружби - вони вважали себе вартими будь-чиєї дружби. Коли прийшов час кохання, я зробив ще одне відкриття: я не став обранцем для обраної моїм серцем, їй потрібно було, щоб її кохали, байдуже, я чи хтось інший. Я був надто звичайним, щоб стати для неї особливим. Коли вона пішла від мене, я прийняв це як належне, бо не бачив причини, чому вона повинна залишатися зі мною.
Зараз, коли в мою свідомість вторглася незрозуміла говірка істота, мене бентежило тільки одне - чому це сталося саме зі мною. Якщо це не психічний розлад, то чим я привернув увагу цієї дивної істоти? Що Ідему від мене треба? Як себе вести з ним? Мені не хотілося, щоб він вважав землян такими, як я. Я не найкращий і не годен представляти будь-кого, крім себе.
Я обірвав свої думки. Не варто перейматися, це був не мій вибір.
- Як довго нам доведеться бути разом?
- Тобі нецікаве наше знайомство?
- Варто було запитати про це до вторгнення.
- Ти б не згодився.
- Що ти хочеш дізнатися від мене?
- Ти не можеш мені розповісти нічого нового, я знаю більше, ніж ти. Я хочу відчувати так, як відчуває людина.
- Для чого?
Це запитання було зайвим. Мене не хвилювало, чому Ідем хоче відчувати як я. Мене хвилювала присутність чужинця в моєму житті, а ще більше в світі моєї фантазії. Можливо, я соромився, що хтось став свідком того, що зрілий самодостатній чоловік забавляється вигадками.
Я ніколи не подорожував - боявся, що реальність зруйнує вигаданий мною світ. Я не хотів ніяких змін. В моєму домі всі речі знають свої місця, я добре роблю свою роботу, яка дає мені відчуття причетності до життя і достатньо грошей, щоб безбідно жити. В мене є друзі, які не стали близькими людьми, є дружина, яка мириться з тим, що не стала моєю коханою.
Мені легше знаходити друзів і коханих серед тих, кого немає серед живих. Я чую їхні голоси через тисячоліття, століття, десятиліття і проживаю з ними їхні життя. Мене хвилюють їхні долі, думки, сказані слова і самотність. Можливо, зараз хтось з тих, кого через століття назвуть генієм, теж шукає і не знаходить розуміння серед живих. В сучасному світі люди недотичні. Можна звикнути до того, що, зустрівшись, ми обмінюємося неважливими словами і розходимося назавжди або якийсь час удаємо дружбу чи кохання. Сильні почуття відлякують можливими стражданнями. Як пояснити істоті з іншого світу наскільки нецікаві для неї мої бездіяльні почуття?
Ідем мовчав. Я вирішив раніше лягти спати, щоб добре виспатися. Завтра прокинуся і все буде так, як досі. Ніякого вторгнення, ніякого Ідема.
Настав звичайний ранок, минув звичайний день зі звичними справами і нарешті прийшов вечір. Я вечірня людина, моє найцікавіше життя починається з заходом сонця, коли в пітьмі зникає маленька Земля і виринає безмежний Всесвіт моєї фантазії.
Я люблю читати. Рука звично потяглася до книжкової полиці. В моїй упорядкованій електронній бібліотеці зібрані книги, які я читав, читаю, чи збираюся прочитати. Але є паперові книги, які необхідно читати, гортаючи сторінку за сторінкою, гортаючи час. На цій полиці зліва стоять зібрані зі всього світу, перекладені на різні мови вірші Лі Бо. Скільки людей до мене роздивлялися ієрогліфи, намагаючись за ними почути голос людини зі зниклого часу, відчути світ таким, як його відчували ті, хто переписував і зберігав його вірші. Як мало змінилися люди за тисячі років. Їх все так же хвилюють мелодії мови, які творять відчуття, думки, образи. Квітка лотоса, хвилі туману, місяць над головою, зграї перелітних птахів у небі несуть через час вічні сум'яття, неспокій, тугу. Багато прекрасних речей створено людським розумом, але ні лазерні шоу, ні досконалі форми автомобіля чи літака не пробуджують таких сильних почуттів, як самотня жовта квіточка гусячої цибульки на чорній післязимовій землі.
- Я знав, що ти зрозумієш, чому я хочу відчувати, як ти? - несподівано озвався той, кого я назвав Ідемом.
- Ні, не зрозумію. Ти ж говорив, що знаєш про землян все. Що тобі ще треба?
- Прочитай те, що зібрався читати.
Повагавшись, я відкрив сторінку з закладкою.
- Тобі читати вголос?
- Мені однаково. Я не сприймаю коливання повітря. Я чую те, що чує твій мозок - електромагнітні імпульси в нейронах.
- Що ж, слухай. Це написав Лі Бо(1) півтори тисячі років тому:
Я високо в горах
ночую в зруйнованім храмі.
Так близько зірки мерехтять,
що рукою подати до них.
Боюся порушити тишу
земними словами.
Не смію завадить розмові
богів неземних.
Я дивився на кам'яні руїни на вершині гори, на сузір'я в чорно-синьому небі, не схожі на наші. Через все небо беззвучно котила зоряні хвилі Небесна ріка. Внизу, в урвищі, струменіли туман і тиша, яку не почуєш в наш галасливий час. Людина наодинці з беззвучним світом відчуває присутність когось більшого й значнішого, ніж сама, кого хочеться назвати Богом.
- Це тому, що Всесвіт живий, - озвався Ідем.
- Ти єдина жива істота зі Всесвіту, яку я знаю. Ти зустрічав Лі Бо в його земному житті?
Я дуже хотів почути ствердну відповідь, розпитати деталі, відділити історію його незвичайного життя від міфів. Навіть не знаю, для чого це мені. Ніщо не здатне змінити створений часом образ скинутого богами на землю бунтівного сяня (2). Зажевріла надія, що Ідем може відтворити загублені в часі рядки.
- Ні, ми не зустрічалися, - відповів Ідем, - до мене ніхто не бував на Землі.
- Якщо ти здатен відчувати електромагнітне випромінювання, то ти міг би розпізнати в реліктовому випромінюванні релікти людського життя. Ми ж теж електромагнітні.
- Ви не здатні зупинити згасання своїх хвиль, вони вмирають разом з вами.
- А ви? Чому Ви не згасаєте?
- Ми вміємо користуватися космічними підсилювачами і ділимося при зустрічах своєю енергією.
- Ви безсмертні?
- Ні. В світі є багато смертельних небезпек. Не завжди вдається їх уникнути.
- Це, мабуть чорні діри? - я цікавився астрономією і знав, що з чорної діри не вдасться вибратися нікому.
- Ні, не чорні діри. Я не можу розповісти тобі, який наш Всесвіт. Він не такий, як ваш. Тобі для розуміння потрібні слова, а потрібних слів у людей немає.
- А ти можеш розповісти своїми відчуттями?
- Якщо ти зможеш перетворитися в електромагнітне випромінювання, організоване так, як моє, то відчуватимеш, як я.
- Як це зробити?
- Я не знаю.
- Крім нас у Всесвіті ще є Розум?
- Є, але не схожий на ваш. Всесвіт не знає таких істот, в яких співіснують два світи: реальний, яким його знаєте ви, і вигаданий, створений з нічого, багато в чому схожий на реальний. Ти читаєш, і бачиш те, про що читаєш, ти відчуваєш, як відчував Лі Бо. В цьому можна заплутатися. Почитай ще.
Я перегорнув сторінку:
Сіяє на сонці вершина Шанлу, сизий дим.
Повис вдалині водограй над потоком річним.
Чи бачу правічне стремління до неба води -
Чи падає Річка Небесна(3) з космічних глибин.
Ідем мовчав. Я перегорнув ще кілька сторінок:
У домі чийому співає нефритова флейта?
Мелодія з вітром весняним пливе над Лояном.
Почуєш мелодію древню „Похилені верби” -
До рідного дому і саду полинеш думками.
Ідем озвався:
- Ти хочеш побувати в цих місцях, про які читаєш?
- Мабуть, ні.
- Мабуть, бо не впевнений, чи хочеш?
- Не хочу. Там все змінилося. Біля древніх монастирів сучасні готелі, електроопори, вишки мобільного зв'язку, скрізь натовпи туристів. В людському мурашнику самотність інша на смак. Юрми затуляють собою світ і не відчувають ні божественної сутності природи, ні присутності богів. В житті не залишилося місця для міфів. Міф перебільшував значимість людини. Не стало віри, що людина здатна самовдосконаленням зрівнятися з богами, і люди здрібніли. Лі Бо шукав шлях до безсмертя, до життя поза часом. Самотність наближала його до богів.
За Синім Лотосом[4] в безмірність висоти
Я слідую один, лишивши місто.
Джерельні води повний місяць відбілив.
Неначе іній, дзвін прозорий, чистий,
В повітрі дивні аромати ллють свічки,
Тут неземні молитви меж не знають,
Тут наодинці з міріадами світів
Від світу у мовчання віддаляюсь.
Тут чисте серце розірве земні тенета,
Щоб позабути назавжди падіння й злети.
Знову заговорив Ідем:
- Як ти відрізняєш вигадку від реальності?
- А як ти відрізняєш себе від своїх тотожностей? Ти знаєш, де ти справжній, а де продубльований?
- Мені це не потрібно знати. У нас різні дороги. Ми тотожні лише мить і більше ніколи не зустрічаємося. Всесвіт безмежний. Але ти знову не відповів. Як ти відрізняєш свій реальний світ від вигаданого?
Я спробував пригадати пояснення Канта, що людина сприймає світ не таким, яким він є, а таким, яким він їй здається. Людина живе одночасно у двох світах, предметному, частиною якого вона є і законам якого підпорядковується, і в позачуттєвому світі ідей, який живе за законами, встановленими власною волею людини. Я не спромігся пояснити нічого, мені не вистачило слів, щоб прилаштувати до теорії пізнання трансцендентальність досвіду, ноуменальність світу та неідентичність предмету і образу, що, як мені здавалося, допомогло б Ідему самому знайти відповідь на його питання. Він знехтував моєю спробою навернути його в кантіанство - світ ідей для нього не мав ніякого змісту. Його задовольнила відповідь, що пам'ять дозволяє співвідносити предмети і явища з реальним або вигаданим світом. У нього не було вигаданого світу, він не потребував слів для опису побаченого, але теж мав пам'ять. Він не цікавився моїми поясненнями, як влаштований світ, як організоване людське суспільство, що люди знають і чого прагнуть. Він справді все знав і про людей, і про Землю.
Я відчував свою відповідальність за те, якими постануть земляни перед представником космічного Розуму. Так давно і так безуспішно ми шукали контакту з позаземними цивілізаціями. І ось це сталося просто й буденно. Немає схвильованих журналістів з фотоапаратами і телекамерами, сюди не прибувають делегації з різних країн, найвидатніші учені не діляться своїми знаннями і не черпають космічну мудрість. Я не знав, як і кому можна розповісти про того, кого я називаю Ідемом, і не стати об'єктом уваги психіатрів. Він присутній тільки в моєму житті. Для всіх інших його немає.
І все ж день за днем я переконувався, що Ідем реальний. Я став для нього приладом, яким він вимірював, вивчав світ. Ми разом дивилися на ранкові і вечірні зорі, спостерігали багатобарвні феєрії, влаштовані повним місяцем серед хмар, бродили чорними від дощу стежками, освітленими сполохами блискавиць, дослухалися, як гуркоче грім і вітер шелестить листям. Він любив слухати музику - гармонія звуків зачаровувала його в тій же мірі, як і мене. Ми зійшлися в тому, що обом подобалося бути бездіяльними уважними спостерігачами. Люди, тварини, птахи, метелики - все було гідним вивчення, все вабило і хвилювало більше, ніж раніше. Ідем всьому додавав значущості - він все відчував вперше.
Я звик до нього. Він дивився моїми очима, слухав мелодії моїми вухами, відчував дотики моєю шкірою, мій ніс ділив з ним насолоду чи відразу від запахів, мій язик був і його язиком, моя дружина була й для нього джерелом екстатичної насолоди. Мені здавалося, що якась його частина стала тотожною зі мною - адже він умів творити тотожності. Коли він не міг визначити, що в моїй уяві реальне, а що фантомне, запитував, уточнював. Але ніколи не давав порад, не хвалив і не осуджував, просто жив разом зі мною моє життя.
Вперше в житті до мене прийшли незнайомі мені відчуття відкритості й спорідненості. Я вже не був тим маленьким хлопчиком, який хотів назавжди забрати з собою паровозик з усміхненим машиністом. Неможливе, недосяжне, втрачене - життя наповнило ці слова реальним болісним змістом. Я знав, що Ідем буде зі мною, доки не дослідить вміст всіх комірок мого мозку. Коли він знайде відповіді на всі свої запитання, його раціональна, логічна сутність покличе його геть від мене, від Землі.
Коли настав цей час, він попросив прочитати на прощання щось з Лі Бо. Я взяв з книжкової полиці книгу.
Прилітають сюди
дикі гуси за тисячі лі,
Ось у вирій на північ
вони повертаються знову.
Я дивлюсь на них,
на прибульців з чужої землі,
Що за парою пара
рушають в дорогу сувору.
Їх вже мало лишилось
на плесах річок і озер,
Різко в небі кричать,
що мій брат ще напише
Що обіцяний лист
ще на крилах вони принесуть.
Все це, братику,
казка красива, не більше.
Ідем зник безболісно. Що його вже немає, я відчув по тому, як спорожнів раптом світ. Людство так і не дізналося, що на Землі побував представник мислячої сутності, який мандрує Всесвітом для того, щоб увібрати в себе всю його мудрість. Мене втішає думка, що з моєю допомогою через півтора тисячоліття вигнаний сянь повернувся додому - в Безмежність.

(1) Лі Бо (701 - 702) — китайський поет періоду династії Тан, один з найвидатніших поетів у китайській літературі. Відомий багатою уявою, провокуючою поведінкою, вільним від стереотипів світоглядом, зневагою до побутових зручностей і високих посад.
(2) Аналога поняттю „сянь” в нашій культурі немає, тому звичайно перекладають сянь як святий або безсмертний, звертаючи увагу на складову частину ієрогліфа „людина гір”, де гори – сакральне місце перебування сянів. Категорія сянь означає не безсмертя, а інше буття з принципово відмінними психосоматичними якостями, швидше енергетичними, ніж матеріальними. У даосів є два рівні сянів: Небесний сянь і Земний сянь. Хо Чі-чанг(659-744) - один з групи „Чотирьох поетів з Янцзи” і великий друг Лі Бо, називав його «вигнаним (заблудлим) сянем".
(3)Небесна річка - Чумацький Шлях
(4) Лі Бо описує власну медитацію в буддійському монастирі Дунлінь, збудованому у 384 р. на горі Лушань. Синій Лотос – образна назва очей Будди. Лі Бо називав себе Пустельником Синього Лотоса. Село, в якому жив Лі Бо з батьками, звалося Цінлянь цунь (Село Синього Лотоса)
Лі Бо ПЕЧАЛЬ НА ЯШМОВИХ СХІДЦЯХ
На східці яшмові упали білі роси,
Ніч довга: вже й панчішки вимокли шовкові.
Час опустити пологу кришталь дзвінкоголосий,
Осінній місяць хай малює в нім узори.
Це один з найвідоміших текстів Лі Бо, який приводиться у всіх антологіях. Написаний у формі цзюецзюй (обірваних і обрізаних рядків), він приваблює простотою і традиційними китайськими поетизмами - осінь, ніч, місяць.
Наложниця китайського імператора Бань доживала віку в самотині у віддалених покоях палацу. Свою долю вона виплакала в "Оді власній печалі". Відтоді яшмові східці стали поетичним символом не лише імператорського палацу, а й покинутої коханої.
Лі Бо повторив дослівно назву вірша улюбленого поета Се Тяо (464 - 499) "Печаль на яшмових східцях":
Увечері в покоях / опустила полог із перлів
Блиснув світлячок/ потух, розтанув у мороці.
Довга ніч.../ Шию вбрання із шовку;
Думки тільки про вас/ - коли вже їм буде кінець?"
Нескінченно довго триває ніч. Схвильована жінка вийшла на ганок без черевичків і панчішки вимокли в росі. Опущений над постіллю кришталевий полог - символ любовного побачення, піднятий - символ жіночої самотності.

Премія "Hugo Award for Best Short Story" 2005 рік
Я знайшов її на задвірках сусідчиного гаража. Сусідка була пенсіонеркою й переїздила до Флориди, вона швидше б згодилася виставити більшість своїх речей на продаж, ніж оплатити доставку вантажу на південь.
Мені було одинадцять років, і я шукав книгу про Тарзана, або про Хопалонга Кессіді з епосу Кларенса Малфорда, або, можливо (якби моя матінка дивилася в інший бік), заборонений роман Мілкі Спіллейна. Я знайшов і їх, але потім втрутилася реальність. Вони були по 50 центів кожна (і цілий долар за „Цілуй мене безжально”), а все, що я мав, було з нікелю.
Тому я порився ще трохи і нарешті знайшов книгу, яка була в моєму ціновому діапазоні. Вона називалася „Моя подорож з котами”, автор міс Прісцилла Уоллес. Не Прісцилла, а міс Прісцилла. Протягом багатьох років я думав, що міс було її іменем.
Я погортав, сподіваючись знайти на її сторінках хоча б декілька фотографій напівоголених дівчат. Там взагалі не було ніяких фотографій, тільки слова. Я не здивувався, коли зрозумів, що у автора на ім'я міс не буде гіпсових оголених жінок на протязі її книги.
Я вирішив, що в книзі забагато фантазійного і жіночного, як для хлопчика, який прагнув цього дня до Малої ліги – літери на обкладинці якимсь чином виступали над поверхнею, форзаци були з елегантного глянцю. Палітурка була обтягнена червонуватим оксамитом, була навіть закладка і атласна стрічка для зав'язування. Я хотів було покласти її назад, аж вона відкрилася на сторінці 121, яка сповістила, що друк обмежено 200 примірниками. Це показало річ у іншому світлі. Чи міг сказати Ні обмеженому випуску мій власний ліміт нікелю? Я приніс її наперед гаража, слухняно розрахувався своїм нікелем і дочекався остаточного перегляду мамою (вона завжди роздивлялася і ніколи не купувала – купівля має на увазі розставання з грошима, а вона і мій батько були дітьми Депресії, які ніколи не купують те, що дешевше взяти в оренду, або ще краще, взяти безкоштовно).
Тієї ночі я прийняв важливе рішення. Я не хотів прочитати книгу з назвою „Подорож з моїми котами” жінки на ім'я міс, але я витратив на неї свій останній нікель, ну, останній без урахування надходжень наступного тижня, і я зачитував всі інші мої книги до стану, коли можна майже побачити в них борозни від моїх очей.
Так що я взяв її без особливого ентузіазму, прочитав першу сторінку, потім наступну, і раптом мене перевели в колоніальну Кенію, Сіам, Амазонію. Міс Прісцілла була здатна описувати речі так, що я жалкував за тим, що мене там не було, а коли я дочитував розділ, то відчував, ніби побував там. Були міста, про які я ніколи не чув раніше, міста з екзотичними назвами на кшталт Маракайбо, Самарканд, Аддіс-Абеба, Деякі з такими назвами, як Константинополь, я навіть не міг відшукати на карті.
Її батько був мандрівником ще в ті часи, коли були мандрівники. Вона відправилася у свої перші закордонні подорожі разом з ним, і він, без сумніву, привив їй смак до дальніх країн. (Мій власний батько був наборщиком. Як я їй заздрив!)
Я сподівався наполовину, що африканський розділ заповнять скажені слони і леви-людожери, і, можливо, це було, але це було не те, на що дивилася вона. Африка може бути цікава зубами й кігтями, але вона задивлялася на золоте ранкове сонце, і пітьму, неясні місця заповнював подив, а не жах.
Вона здатна була знайти красу в будь-якому місці. Вона описувала двісті продавчинь квітів, які вишикувалися вздовж Сени в неділю вранці в Парижі, або звичайні чахлі квіточки посеред пустелі Гобі, і якось вірилося, що кожна з них була така чудова, як вона розповідала.
І раптом я здригнувся, почав дзвеніти будильник. Це був перший раз, коли я над чимось не міг зупинитися всю ніч. Я відклав книжку, зібрався до школи, і після школи біг додому, щоб змогти дочитати.
Мабуть, я читав її шість, сім чи більше разів цього року. Я дійшов до того, що міг би слово в слово повторити окремі частини. Я був закоханий в екзотичність цих далеких місць, можливо, трохи закоханий і в автора теж. Я навіть написав їй захопленого листа на адресу „Міс Прісцилла Уоллес, кудись”, але, звичайно, він повернувся.
Тієї осені я показав „Подорож з моїми котами” Роберту Хайнлайну і Луї Л’Амору, і другу, і мене дражнили її фантазійною обкладинкою, і тим, що вона була написана жінкою, так що я поклав її на полицю і впродовж багатьох років про неї не згадував.
Я ніколи не бачив ті прекрасні, загадкові місця, про які вона написала. Я ніколи не робив багато чого. Я ніколи не був знаменитим. Я ніколи не був знайомий з багатими і знаменитими. Я ніколи не одружувався.
Настав час, коли мені стукнуло сорок, я нарешті дозрів, щоб визнати, що ніде й ніколи не може статися зі мною нічого незвичайного і захоплюючого. Я написав половину роману, який я ніколи не збираюся закінчити й продати, і я провів двадцять років у безплідних пошуках когось, кого я зміг би покохати. (Це було Одним Кроком, Другим Кроком було знайти когось, хто зміг би покохати мене, ймовірно, це було ще важче, але я ніколи на це не спромігся).
Я втомився від міста, пліч-о-пліч з людьми, які чіпляються за щастя і успіх, яке вислизало від мене якимсь чином. Я народився і виріс на Середньому Заході, у підсумку опинився в північних лісах штату Вісконсин, де екзотичними містами були невеличкі міста, як Менітоук і Міннаква, і Уособ – далеко від Макао і Маракеші та інших блискучих столиць з книги Прісцилли Уоллес.
Я працював літературним редактором в одній з місцевих щотижневих газет – таких, де право на придбання ресторану і актуальні продажі нерухомості більш важливі, ніж правильний правопис назв у новинах. Це була не найскладніша на світі робота, але вона подобалася, і я не шукав ніяких проблем. Юнацькі мрії про тріумф минули разом з юнацькими мріями про кохання і пристрасть; на цій останній сходинці я спокійно зупинився.
Я орендував маленький будинок біля невеликого безіменного озера в якихось п'ятнадцяти милях від міста. Він був не без частки шарму: в ньому була старомодна веранда з гойдалкою біля ганку, така ж стара, як і будинок. Там стирчав посеред озера пірс для човна і залишилося навіть корито з водою для коней колишнього власника. Там не було кондиціонера, але він дійсно не був потрібен, а взимку я сидів біля каміна, читаючи останній трилер у м'якій обкладинці.
Це сталося наприкінці літа, коли повітря Вісконсина дещо охололо, я сидів біля згаслого каміна, читаючи про гарматний гуркіт запальної автомобільної погоні в Берліні чи Празі, чи в якомусь ще місті, яке я ніколи не побачу, і задаючи собі питання, чи таким буде моє майбутнє: самотній дід проводить вечори за читанням фантастики, камін, закутані в ковдру ноги, і єдиний його товариш – смугастий кіт...
І якась причина – ймовірно, згадка про смугастого кота – нагадала мені про „Подорож з моїми котами”. У мене ніколи не було кота, але в неї були два, і вони всюди подорожували разом з нею.
Я не згадував про книгу багато років. Я, навіть, не знав, чи вона ще й досі є. Але чомусь мені захотілося її взяти і подивитися на неї.
Я пішов до вільної кімнати, де зберігалися ще не розпаковані речі. Було, мабуть, два десятки ящиків з книгами. Я відкрив першу з них, потім іншу. Я рився в Бредбері, Азимові, Чандлері, Намметсі, десь з глибини розкопав під Людлюмсом, Емблером і парою Зейна Сірі таку ж елегантну, як завжди, мою єдину з обмеженим тиражем.
Чи не вперше, можливо, за останні тридцять років, я відкрив книгу і почав її читати. І знову потрапив у полон, як і в перший раз. Це було так само чудово, як я пам'ятав. І як я робив це тридцять років тому, я втратив лік часу, і так само закінчив читати – коли сходило сонце.
Я не зробив багато роботи, яку слід було зробити вранці. Все, на що я був здатен, це думати про ті вишукані описи і проникнення у світи, яких більше не було, а потім мені стало цікаво, чи ще існує сама Прісцилла Уоллес. Вона, ймовірно, перетворилася на дуже стару леді, але, можливо, я відновлю того старого листа і нарешті відправлю його. В обідню перерву я пішов до місцевої бібліотеки, вирішив відшукати все написане нею. Там не виявилося нічого ні на полицях, ні в картотеці. (Це була хороша старомодна сільська бібліотека у колишньому готелі, з комп'ютеризованими запасами, зібраними за кілька десятиліть. Я повернувся в офіс і за комп'ютером продовжив пошук. Було тридцять сім різних інших Прісцилл Уоллес. Одна була актрисою в малобюджетних фільмах. Одна викладала в Джорджтаунському університеті. Одна була дипломатом у Братиславі. Одна була художником недільних коміксів для розфарбовування.
Коли я вже був впевнений, що комп'ютер її не знайде, на екрані з'явилося наступне: „Уоллес, Прісцилла, нар. 1892, пом. 1926. Автор однієї книги: „Подорож з моїми котами”.
1926. Так багато листів від шанувальників тоді чи зараз; вона померла за десять років до мого народження. І все ж мене раптом охопило відчуття втрати, і образи – обурення, як це хтось помер молодим, і всі свої непрожиті роки вона сприймалася людьми, які ніколи не побачать красу, яку вона знаходила скрізь, де бувала.
Такими людьми, як я.
Було також фото. Воно було схоже на репродукцію зі старого темно-коричневого фото, на ньому була струнка темноволоса жінка з великими темними очима, які мені здалися сумними. Можливо, то була моя власна печаль, бо я знав, що вона помре у тридцять чотири роки, і вся її пристрасть до життя помре разом з нею. Я роздрукував копію фото, поклав її в ящик столу і взяв її з собою додому. Я не знаю чому. Цьому було тільки два пояснення. Якимось чином життя, чиєсь життя, заслуговує більшого. Особливо того, хто міг дотягнутися з могили, доторкнутися до мене і змусити мене відчути, принаймі, доки я читав її книгу, що, можливо, світ не настільки нудна і буденна річ, як це мені здавалося.
Тієї ночі, підгрівши заморожений обід, я сів біля каміна і почав знову гортати „Подорож з моїми котами”, перечитуючи то тут, то там свої улюблені місця. Було одне про величну ходу слонів на тлі засніженого Кіліманджаро, і ще про захоплюючий аромат квітів, коли травневого ранку вона гуляла в садах Версаля. А потім, наприкінці, було те, моє найулюбленіше:
„Тут так багато ще належить побачити, так багато ще належить зробити, що в такі дні я хотіла б жити вічно. Мене втішає щира віра, що після того, як мене не стане, я буду жити знову доти, доки хтось бере цю книгу і читає її”.
Це, звичайно, була втішна віра, більше безсмертя, ніж до якого будь-коли прагнув я. Я ніколи не залишав ніякого сліду, ніяких ознак, за якими хтось міг би дізнатися, що я тут був. Після моєї смерті через двадцять років, можливо, через тридцять, щонайбільше, ніхто ніколи не дізнається, що я вже не існую, що ім'я людини Ітон Оуенс – це моє ім'я. Ви ніколи не зустрічалися з ним, він ніколи знову не буде жити, працювати і вмирати тут, де він був щодня, не роблячи нікому ніякої шкоди, і що це всі його досягнення.
Вона не подобалася. Або, можливо, її дуже любили. Вона не була ні політиком, ні королівським воїном. Їй не поставили жодного пам'ятника. Вона написала забуту невелику книгу про подорожі і померла, не встигши написати іншу. Вона померла понад три чверті століття тому. Хто згадує Прісциллу Уоллес?
Я налив собі пива й знову почав читати. Так чи інакше, її вдавалися деталі описів кожного екзотичного міста і первісних джунглів, менш екзотичними і первісними їй вдавалися деталі описів одноманітних будинків. Як часто, читаючи, я не міг збагнути, як їй це вдавалося. Мене відволік стук на веранді. Кляті єноти нахабнішають з кожною ніччю, подумав я, але потім почув чітке мяу. Мій найближчий сусід жив за милю, і це здавалося досить великою відстанню для котячих прогулянок, але я надумав вийти й подивитися, і якщо на кішці є ошийник з жетоном, то дізнатися, хто її власник, а якщо немає, то прогнати геть, перш ніж вона почне з'ясовувати стосунки з місцевими єнотами.
Я відкрив двері і вийшов на веранду. Звичайно, кіт був тут, маленький, білий, з парою підпалин на голові й спинці. Я нахилився, щоб його взяти, і він відступив на пару кроків.
„Я не збираюся зробити тобі боляче”, - лагідно сказав я.
„Він про це знає”, - озвався жіночий голос. „Він просто соромиться”.
Я обернувся, там була вона, сиділа на гойдалці біля ганку. Вона зробила жест, кіт пройшов через веранду і заскочив їй на коліна.
Я побачив, що цю особу роздивлявся сьогодні на фото в темно-коричневих тонах. Я вивчав її кілька годин, доки не запам'ятав кожен штрих. Це була вона.
„Прекрасна ніч, чи не так?" – сказала вона, тоді як я продовжував п'ялитися на неї. „І тихо. Навіть птахи сплять”. Вона помовчала. „Тільки цикади прокинулися співати нам свої симфонії”.
Я не знав, що сказати, тому просто дивився на неї і чекав, коли вона зникне.
„У тебе блідий вигляд”, - зазначила вона після короткої паузи.
„Ти здаєшся реальною”, - нарешті вдалося мені проквакати.
„Звичайно, я знаю, - посміхнулася вона. - Я реальна”.
„Ти міс Прісцилла Уоллес, і я так багато часу думав про тебе, що в мене почалися галюцинації”.
„Я що, схожа на галюцинацію?”
„Не знаю, - зізнався я. - Я не думаю, що коли-небудь раніше вони в мене бували, тому не знаю, як вони виглядять, крім того, що вони, очевидно, схожі на тебе”. Я зупинився. „Вони могли б виглядіти набагато гірше. Ти гарна”.
Вона розсміялася. Кіт, вражений, здригнувся, і вона його легенько погладила. „Я думаю, що ти намагаєшся змусити мене почервоніти”, - сказала вона.
„Ти можеш червоніти?” - я запитав і відразу пошкодував за цим.
„Звичайно, можу, - відповіла вона, - хоча сумнівалася в цьому, коли поверталася з Таїті. Вони там таке проробляють!” Потім: „Ти читав Подорож з моїми котами, чи не так?”
„Так, читав. Це було одне з моїх найзаповітніших захоплень, коли я був дитиною".
„Це був подарунок?” – запитала вона.
„Ні, я купив сам”.
„Це дуже приємно”.
„Так приємно нарешті зустрітися з автором, який доставив мені стільки втіхи”, - сказав я, відчуваючи себе знову і знову незграбною дитиною.
Вона здавалася здивованою, і ніби хотіла запитати ще про щось. Потім передумала і знову посміхнулася. Це була мила посмішка, на яку я сподівався.
„Це дуже гарна власність, - сказала вона. - Тут все твоє аж до озера?”
„Так”.
„Тут живе ще хтось?”
„Тільки я”.
„Тобі подобається твоє приватне життя”, - сказала вона. Це було твердження, а не запитання.
„Не особливо, - відповів я. - Так вже вийшло. Здається, людям не подобається подобатися мені”.
"Чому, чорт візьми, я кажу тобі це?" - думав я. Я навіть перед собою цього не визнавав.
„Ти здаєшся дуже хорошою людиною, - сказала вона. - Мені важко повірити, що люди тебе не люблять”.
„Можливо, я перебільшую, - зізнався я. - Здебільшого, вони мене не помічають”. Я зайорзав. „Я не збирався вантажити тебе собою”.
„Ти все сам. Ти повинен розвантажити себе з кимось, - відповіла вона. - Я думаю, тобі потрібно більше впевненості в собі”.
„Можливо”.
Вона подивилася на мене тривалим поглядом. „Ти продовжуєш дивитися так, ніби чекаєш, що станеться щось жахливе”.
„Я чекаю, що ти зникнеш”.
„Це було б страшно?”
„Так, - швидко відказав я. - Було б”.
"Тоді чому б тобі просто не прийняти , що я тут? Якщо ти помиляєшся, то доволі швидко про це дізнаєшся".
Я кивнув. „Так, ти Прісцилла Уоллес, все гаразд. Саме так могла відповісти вона”.
„Ти знаєш, хто я. Можливо, ти скажеш мені, хто ти?”
„Мене звати Ітон Оуенс”.
„Ітон, повторила вона. - Гарне ім’я”
„Ти так думаєш?”
„Я б так не сказала, якби так не було”. Вона помовчала. „Я повинна звати тебе Ітоном, чи паном Оуенсом?”
„Ітоном, або як завгодно. Я відчуваю, ніби знаю тебе все життя.” Я відчув, що зараз знову зніяковію. „Я навіть написав до тебе листа, коли був дитиною. Але він повернувся”
„Мені б хотілося цього, - сказала вона. - Я ніколи не отримувала листів від шанувальників. Чи ще від когось”.
„Я впевнений, що сотні людей хотіли тобі написати. Можливо, вони не змогли ніде дістати твою адресу”.
„Можливо”, - сказала вона невпевнено.
„Насправді, якраз сьогодні я хотів написати до тебе знову”.
„Що б ти не хотів сказати, можеш говорити це мені прямо в очі”. Кіт зіскочив знову на веранду. „Тобі не дуже зручно на перилах, Ітоне. Чому б тобі не підійти і не сісти біля мене?”
„Я б хотів, але це забагато”, - сказав я, підводячись. Потім, подумавши: „Ні, краще не треба”.
„Мені тридцять два роки, - сказала вона здивованим голосом. - Мені не потрібна компаньйонка”.
„Зі мною вона не потрібна, - запевнив її я. - Крім того я про неї й не думав”.
„Тоді в чому проблема?”
„Справді? – сказав я. - Якщо я сяду біля тебе, в якусь мить моє стегно торкнеться твого, або, можливо, я випадково торкнуся тебе рукою. А...”
„І що?”
„А я не хочу переконатися, що тебе насправді немає”.
„Але я є”.
„Сподіваюся, що це так, - сказав я. - Але я в це повірю набагато легше звідси, де я є”.
Вона знизала плечима. „Як хочеш”.
„Цієї ночі моє бажання таке”, - сказав я.
„Тоді чому б нам не посидіти, просто насолоджуючись бризом і ароматами Вісконсина”.
„Це зробить тебе щасливою?” – сказав я.
„Перебування тут робить мене щасливою. Знання, що мою книгу читають, як і раніше, робить мене щасливою”. Вона трохи помовчала, дивлячись у темряву. „Яка зараз дата, Ітоне?”
„17 квітня”.
„Я маю на увазі рік”.
„2004”.
Вона здивувалася: „Це так далеко?”
„Після...” – сказав я нерішуче.
„Після моєї смерті, - сказала вона. - О, я знаю, що я, мабуть, давним-давно померла. У мене немає ЗАВТРА, і мої вчора минули дуже давно. Але нове тисячоліття? Здається... - вона шукала підходяще слово, – „надмірним”.
„Ти народилася у 1892 році, більше ста років тому”, - сказав я.
„Звідки ти це знаєш”.
„Я запустив пошук про тебе через комп'ютер”.
„Я не знаю, що таке комп'ютер”, - сказала вона. Потім раптово: „Ти також знаєш, коли я померла?”
„Я знаю, коли, але не як”.
„Будь ласка, не кажи мені, - сказала вона. - Мені тридцять два і я тільки-но написала останню сторінку моєї книги. Я не знаю, що буде далі, і було б помилкою, якби ти мені про це розповів”.
„Все гаразд”, - сказав я. Потім, позичивши в неї вираз обличчя: „Як хочеш”.
„Пообіцяй мені”.
„Обіцяю”.
Раптом маленький білий кіт напружився і подивився за двір.
„Він бачить свого брата”, - сказала Прісцилла.
„Це, напевно, тільки єноти, - сказав я. - Від них можуть бути неприємності”.
„Ні, - наполягала вона. - Я знаю мову його тіла. Там його брат”.
І, звичайно, за мить я почув виразне мяу. Білий кіт стрибнув з веранди і попрямував до нього.
„Я б краще забрала їх, перш ніж вони зовсім загубляться, - сказала вона, встаючи. - Таке трапилося одного разу в Бразилії, я не могла їх знайти протягом двох днів”.
„Я візьму ліхтарик і піду разом з тобою”, - запропонував я.
„Ні, це може їх налякати, не можна так робити, щоб вони не кинулися втікати в незнайомому місці”. Вона встала і глянула на мене. „Ти здаєшся дуже хорошою людиною, Ітон Оуенс. Я рада, що ми нарешті зустрілися”. Вона сумно посміхнулася. „Я просто хочу, щоб ти не був таким самотнім.”
Вона спустилася у двір і пішла в темряву, перш ніж я зміг збрехати і сказати їй, що прожив багате, насичене життя і не був самотнішим за всіх. Раптом я відчув, що вона не повернеться. ”Ми ще зустрінемося?” – крикнув я їй услід, коли вона зникла з виду.
„Це залежить від тебе, чи не так?” – надійшла з темряви її відповідь.
Я сидів на веранді і чекав, щоб вона знову з'явилася з котами. Нарешті, незважаючи на холодне нічне повітря, я заснув. Я прокинувся, коли сонце освітило гойдалку у другій половині дня.
Я був один.
Мені знадобилося майже півдня, щоб переконати себе, що те, що трапилося напередодні ввечері, було просто сном. Він не був схожий на будь-який інший сон, який мені снився раніше, бо я запам'ятав кожну деталь з нього, кожне сказане нею слово, кожен її жест. Звичайно, вона насправді не могла навідатися до мене, але так само я не міг вигадати Присціллу, так що я, нарешті, покинув усе і скористався комп'ютером, щоб спробувати дізнатися про неї більше.
Там не було більше нічого, крім знайденого її імені і того короткого запису. Я спробував пошукати „Подорож з моїми котами”, але теж повернувся з порожніми руками. Я перевірив, чи немає написаних її батьком книг про його подорожі. Немає. Я навіть зв'язався з кількома готелями, в яких зупинялася вона сама або разом з батьком, але в жодному з них не зберігалися такі давні записи.
Я пробував один за одним різні напрямки пошуку, але жоден не був плідним. Минуле поглинуло її так само повністю, як колись поглине мене. Крім книги, єдиним доказом для мене, що вона колись жила, залишався ще запис у комп'ютері, який складався з десяти слів і двох дат. Розшукувані злочинці не могли б сховатися від закону краще, ніж вона сховалася від нащадків.
Нарешті, я виглянув у вікно і зрозумів, що вже настала ніч, і всі розійшлися по домівках. (У щотижневої газети немає нічних змін). Я зайшов до місцевої забігайлівки, перехопив бутерброд з шинкою і чашку кави та й подався назад до озера.
Я подивився о 10:00 новини по телевізору, потім сів і знову взявся за свою книгу, щоб просто переконати себе, що вона дійсно колись жила. За кілька хвилин мене пройняв неспокій. Я відклав книгу назад на стіл і вийшов подихати свіжим повітрям.
Вона сиділа на веранді там, де її не було минулої ночі. Біля неї примостився інший кіт, чорний з білими лапками і білими колами навколо очей.
Вона зауважила, що я дивлюся на кота. „Це Витрішок, - сказала вона. - Мені здається, що це виключно гарне ім'я, чи не так?”
„Я допускаю”, - сказав я розгублено.
„Той, що білий, Смішок, тому він вічно потрапляє в халепу”. Я нічого не відповів. Нарешті вона посміхнулася. „Про якого з них ти говоритимеш?”
„Ти повернулася”, - нарешті спромігся я.
„Звичайно”.
„Я знову читав твою книгу, - сказав я. - Мені здається, що я не зустрічав нікого, хто б так сильно любив життя”.
„Є багато за що його любити”.
„Для декого з нас”.
„Це навколо тебе, Ітоне”, - сказала вона.
„Я віддаю перевагу тому, що бачать очі. Це ніби як ти народжуєшся щоранку у новому світі, - сказав я. - Я припускаю, що продовжив читати твою книгу і хочу її перечитувати – щоб розділити з тобою те, що бачиш і відчуваєш ти”.
„Ти можеш самостійно відчувати світ”.
Я похитав головою. „Я віддаю перевагу тому, що відчуваєш ти”.
„Погано, Ітоне, - щиро сказала вона. - Ти ніколи нікого не любив, чи не так?”
„Я пробував”.
„Це не те, про що кажу я”. Вона дивилася на мене з цікавістю. „Ти коли-небудь був одружений?”
„Ні”.
„Чому ні?”
„Я не знаю”. Я вирішив, що можу їй чесно відповісти. „Мабуть, тому, що ніхто з них не зрівнявся б з тобою”.
„Я не була такою вже й особливою”.
„Для мене була. Ти була завжди”.
Вона насупилася. „Я хотіла написати книгу, щоб збагатити твоє життя, Ітоне, а не зруйнувати його”.
„Ти його не зруйнувала, - сказав я. - Ти зробила його стерпним”.
„Я думаю...” – вона замислилася.
„Про що?”
„Про моє перебування тут. Воно дивне”.
„Незрозуміле заниження, - сказав я. - Більше підходить слово Неймовірне”.
„Вона схвильовано похитала головою. „Ти не розумієш. Я пам'ятаю минулу ніч”.
„Я теж – кожну її секунду”.
„Я не це мала на увазі”. Вона розгублено гладила кота. „Я ніколи не повертаюся в ночі, які минули. Зараз у цьому не була впевнена. Я думала, що, мабуть, все забудеться. Але сьогодні я пам'ятаю останню ніч”.
„Я не впевнений, що піду з тобою”.
„Ти не можеш бути єдиною людиною, яка читала мою книгу після моєї смерті”. Вона подивилася на мене довгим поглядом. „Можливо, я неправа”.
„У чому?”
„Можливо, що привів мене сюди не той факт, що хтось мене читає. Можливо так сталося тому, що тобі хтось так гостро був потрібен”.
„Я...” – почав я гаряче і замовк. На мить здалося, що весь світ замовк разом зі мною. Враз вийшов місяць з-за хмари і десь зліва загукала сова.
„Що це?”
„Я збирався сказати тобі, що я не зовсім самотній, - сказав я. - Але це було б неправдою”.
„Тобі немає чого соромитися, Ітоне”.
„Тут немає чим похвалитися перед іншими”. В ній було щось таке, що змусило мене сказати їй те, чого я не говорив нікому, навіть собі. „У мене були такі великі надії, коли я був хлопчиком. Що я буду любити свою роботу і буду її робити добре. Я хотів знайти жінку, яку любитиму і проведу з нею залишок життя. Що я побачу ті місця, які ти описала. Я спостерігав, як з роками помирала кожна з моїх надій. Зараз я живу, сплачуючи рахунки і регулярно проходжу огляд у лікаря”. Я глибоко зітхнув. „Я думаю, що моє життя можна описати як реалізацію зменшення очікувань".
„Тобі слід ризикувати, Ітоне”, - сказала вона м”яко.
„Я не закоханий в тебе, - сказав я. - Я хотів би, але не можу. Крім того немає незвіданих країн, щоб туди поїхати”.
Вона похитала головою. „Я не це мала на увазі. Кохання передбачає ризик. Ти повинен ризикнути одержати рану”.
„Я був поранений, - сказав я. - Нічого не написано про кінець”.
„Можливо, тому я тут. Ти не повинен страждати за примарою.”
„Чорт візьми, я не повинен”, - подумав я. Вголос я сказав: „Ти примара?”
„Я себе такою не відчуваю”.
„Ти не схожа на неї”.
„Як я виглядаю” – запитала вона.
„Так прекрасно, як я тебе завжди уявляв”.
„Мода змінюється”.
„Але не краса”, - сказав я.
„Це дуже люб'язно з твого боку, але я повинна здаватися дуже старомодною. Справді, світ, який знала я, повинен тобі здаватися примітивним”. Її обличчя прояснилося. „Це нове тисячоліття. Розкажи, що відбувається”.
„Ми побували на Місяці і наші кораблі здійснили посадку на Марс і Венеру”.
Вона подивилася на нічне небо. „Місяць!” – вигукнула вона. Потім: „Чому ти тут, якщо міг би бути там?”
„Пам'ятаєш, я не ризиковий”.
„Такий захоплюючий час, щоб жити! – натхненно сказала вона. - Я завжди хотіла побачити, що за наступним пагорбом. Але ти – ти зможеш побачити, що за наступною зіркою!”
„Це не так просто”, - сказав я.
„Але буде так”, - наполягала вона.
„Коли-небудь,- погодився я. - Не за мого життя, але коли-небудь”.
„Тоді ти повинен будеш помирати з найбільшим небажанням”, - сказала вона.
„Я про це дізнаюся”.
Вона подивилася на зірки, ніби вгадуючи, до якої з них полетить. „Розкажи мені більше про майбутнє”.
„Я нічого не знаю про майбутнє”, сказав я.
„Моє майбутнє. Твоє нинішнє”.
Я розповів їй все, що міг. Вона здавалася враженою, що сотні мільйонів людей зараз подорожують у повітрі, що серед моїх знайомих всі мають автомобіль, що в Америці майже не залишилося подорожуючих поїздом.
Думки про телебачення зачарували її. Я вирішив не говорити, яким безмежно пустим було воно від самого початку. Кольорові фільми, звукове кіно, комп'ютери – вона хотіла знати про них все. Вона дуже хотіла дізнатися, чи стають гуманнішими зоопарки, якщо стають гуманнішими люди. Вона не могла повірити, що пересадка серця стала буденною справою.
Я говорив протягом декількох годин. Нарешті я відчув таку спрагу, що запропонував їй зробити перерву на пару хвилин, і пішов на кухню, щоб взяти для нас якісь напої. Вона ніколи не чула про Фанту і Доктор Пеппер, їй і мені не сподобається пиво, тому я зробив чай з льодом для неї і з пелюстками для себе. Коли я приніс це на ганок, ні її, ні Витрішка не було.
Я навіть не спробував їх шукати. Я знав, що вона повернулася в ніщо, з якого прийшла.
Вона приходила знову у найближчі три ночі, іноді з одним котом, іноді з обома. Вона розповідала мені про свої подорожі, про її нездоланне прагнення побачити, що там буде в маленькому вікні часу, відведеного нам, людям, а я розповідав їй про різні дива, яких вона ніколи не побачить.
Це було дивно, щоночі розмовляти з фантомом. Вона запевняла мене, що була реальною, і я вірив у те, що вона казала, але все ще боявся до неї доторкнутися і виявити, що врешті-решт вона була лише мрією. Якимсь чином, ніби знаючи про мої побоювання, коти теж трималися на відстані;
Ні разу в жоден із вечорів ні один з них не доторкнувся до мене.
„Жаль, що я не бачив всі ті визначні пам'ятки, які бачили вони”, - сказав я на третю ніч, кивнувши на котів.
„Деякі люди вважають, що це жорстоко, возити їх по всьому світі з собою”, - відповіла Прісцилла, недбало гладячи рукою спинку Витрішка, коли він муркотів. „Я думаю, що було б більшою жорстокістю залишити їх позаду”.
„Із жодним котом, тим, або цим, який прийшов першим, ніколи не виникало ніяких проблем?”
Звичайно, виникали, - сказала вона. - Але коли ти когось любиш, ти миришся з проблемами”.
„Так, я думаю, що ти так і робила”.
„Звідки ти знаєш? - запитала вона. - Я думала, що ти ніколи нікого не любив, як ти кажеш”.
„Можливо, це неправда”.
„Так?”
„Я не знаю, - сказав я. - Можливо, я кохаю когось, хто зникає щоночі, коли я повертаюся спиною”. Вона дивилася на мене і раптом я відчув себе дуже ніяково. Я знічено знизав плечима. „Можливо”.
„Я зворушена, Ітоне, - сказала вона. - Але я не з цього світу, не така, як ти”.
„Я не скаржуся, - сказав я. -Мені досить тих митей, які я отримую”. Я спробував посміхнутися; це було катастрофою. „Крім того я навіть не знаю, наскільки ти реальна”.
„Я тобі кажу, що я є”.
„Я знаю”.
„Що б ти робив, якби знав, що я є”, - запитала вона.
„Насправді?”
„Насправді”.
Я дивився на неї. „Тільки не сердься”, - почав я.
„Я не буду сердитися”.
„З першої миті, коли я побачив тебе на своїй веранді, я хотів обійняти й поцілувати тебе”, - сказав я.
„Тоді чому не зробив так?”
„Я того... боявся того, що коли спробую до тебе доторкнутися, тебе не стане, і якщо я переконаю себе, що тебе немає, то не зможу бачити тебе знову”.
„Згадай, що я тобі говорила про кохання і ризик?”
„Я пам'ятаю”.
„І що?”
„Можливо, я спробую завтра”, - сказав я. „Я просто не хочу тебе втратити. Я не відчуваю себе настільки сміливим сьогодні ввечері”.
Вона посміхнулася, посмішка здалася сумною. „Можливо, ти втомився мене читати”.
„Ніколи”.
„Але ж одну книгу весь час. Як довго ти зможеш її читати?”
Я дивився на неї, молоду, яскраву, можливо за два роки до смерті, і звичайно, менше, ніж за три. Я знав її майбутнє, всі чудові події, які вона могла бачити, які чекають попереду.
„Тоді я буду читати одну з інших твоїх книг”.
„Я написала й інші?” – запитала вона.
„Десятки інших”, - збрехав я.
Вона не змогла перестати посміхатися. „Справді?”
„Справді”.
„Дякую, Ітоне”, - сказала вона. „Ти зробив мене дуже щасливою”.
„Тоді ми квити”.
На березі озера здійнялася галаслива сварка. Вона швидко озирнулася, шукаючи котів, але вони були на ганку і теж дослухалися до шуму.
„Єноти”, - сказав я.
„Чому вони сваряться?”
„Мабуть на берег викинуло дохлу рибину, - відповів я. - Вона не надто придатна для спільного використання”.
Вона розсміялася. „Вони нагадують мені деяких людей, яких я знаю”. Вона зупинилася. „Деяких людей, яких я знала”, - поправилася вона.
„Здається, ти сумуєш за своїми друзями?”
„Ні, в мене були сотні знайомих, але дуже мало близьких друзів. Я ніколи не залишалася на одному місці настільки довго, щоб завести їх. І тільки коли я з тобою, розумію, що втратила”. Вона змовкла. „Я не зовсім розумію. Я знаю, що я тут з тобою у новому тисячолітті, але відчуваю, ніби тільки-но відсвяткувала свій тридцять другий день народження. Завтра покладу квіти на могилу батька, а наступного тижня я відпливаю до Мадрида”.
„Мадрид?” – повторив я. „Ти будеш дивитися, як на арені б'ються хоробрі бики?”
Дивний вираз її обличчя. „Хіба це цікаво?” – сказала вона.
„Це не те, що тобі цікаво?”
„Я не маю поняття, що буду робити в Іспанії... Але ти читав усі мої книги, так що ти знаєш”.
„Ти ж не хочеш, щоб я тобі розповів?” – сказав я.
„Ні, це все зіпсує”.
„Я буду за тобою сумувати, коли ти поїдеш”.
„Ти візьми одну з моїх книг, і я повернуся сюди”, - сказала вона. „Крім того я пішла ще понад сімдесят років тому”.
„Це все ускладнює”, - сказав я
„Не дивися так сумно. Ми знову будемо разом”.
„Це тільки тиждень, а я вже не можу згадати, що було в моїх вечорах, коли я ще не почав говорити з тобою”.
Сварка на озері стала голоснішою, і Смішок з Витрішком почали тулитися один до одного.
„Вони лякають моїх котів”, - сказала Прісцилла.
„Я піду і розгоню їх”, - сказав я, спускаючись з веранди і направляючись туди, де билися єноти. „І коли я повернуся, - я сміливішав біля неї все більше, - можливо, я нарешті з'ясую, наскільки ти реальна”.
Доки я добирався до озера, бійка ставала все більшою і більшою. Один великий єнот з половиною рибини в пащі дивився на мене, ніскільки не злякавшись. Двоє інших, не настільки великих, трималися на відстані близько десяти метрів. Всі троє були в крові від численних подряпин, але не здавалося, ніби якийсь з них страждав від одержаних травм.
„Так тобі й треба”, - пробурчав я.
Я розвернувся й поплентався від озера назад до будинку. Коти ще були на веранді, але Прісцилли не було. Я здогадався, що вона зайшла до будинку, щоб взяти собі ще чаю з льодом або скористатися ванною кімнатою – фактор на користь того, що вона не була примарою, але, коли за декілька хвилин вона не вийшла, я кинувся шукати її в будинку.
Її там не було. Її не було ніде ні в дворі, ні в порожньому сараї. Нарешті я повернувся і сів чекати її на веранді.
За пару хвилин Витрішок заскочив мені на коліна. Я не намагався його погладити кілька хвилин, перш ніж до мене дійшло, що він був реальним.
Вранці я купив корм для котів. Я не хотів залишати його на веранді, бо не був упевнений, що коли вітер донесе до єнотів його запах, вони не прогонять Смішка і Витрішка, тому я поклав його в миски на підставку біля кухонної раковини. У мене не було сміттєвого кошика, так що я залишив вікно кухні відкритим, щоб вони могли приходити й виходити, коли їм заманеться.
Я насилу поборов бажання дізнатися про Прісциллу більше через комп'ютер. Залишилося все, що було реальним, чому вона померла, я не хотів знати. Як вродлива жінка, яка мандрує по всьому світу, помирає у тридцять чотири роки? Її роздерли леви? Вбили дикуни? Вона стала жертвою жахливої тропічної хвороби? Була пограбована, зґвалтована і вбита у Нью-Йорку? Що б там не сталося, у неї відібрали півстоліття. Я не хочу думати про книги, які вона написала б за цей час, про радість, яку вона відчувала б, подорожуючи з одного нового місця до іншого. Ні, я зовсім чітко не хочу знати, як вона померла.
Я працював неуважно декілька годин, потім посеред дня скочив і поспішив додому. До неї.
Я відчув, що щось було не так, з миті, коли вийшов зі свого автомобіля. Гойдалка біля ганку була порожньою. Смішок і Витрішок стрибнули з веранди, підбігли до мене й почали тертися під ногами, ніби шукаючи захисту.
Я покликав її по імені., ніякої відповіді. Потім я почув шурхіт з будинку. Я побіг до дверей і побачив єнота, який вилазив з вікна кухні тією дорогою, якою прийшов.
Там був безлад. Очевидно, він полював на їжу, і так як у мене все було в банках або заморожене, він кинувся шматувати в будинку все, шукаючи чогось їстівного.
А потім я побачив це: Подорож з моїми котами була пошматована так, ніби в єнота була істерика через відсутність їжі і він взявся за книгу, яку я залишив на кухонному столі. Сторінки були пошматовані на клоччя, обкладинка була теж пошматована, і він навіть помочився на те, що залишилося.
Декілька годин я гарячково намагався зібрати все докупи, сльози текли по моєму обличчю вперше відтоді, як я був дитиною, але не міг врятувати нічого – і це означало, що Прісцилла не прийде ні сьогодні, ні будь-якої іншої ночі, доки я не знайду ще одну копію книги.
У сліпій люті я схопив рушницю і потужний ліхтарик і вбив перших шістьох знайдених єнотів. Це не принесло полегшення, особливо коли я заспокоївся настільки, щоб подумати, що вона подумає про мою кровожерливість.
Мені здавалося, що ранок ніколи не настане. Коли він прийшов, я помчався в офіс, включив свій комп'ютер і спробував знайти екземпляр книги Прісцилли на www.abebooks.com і www.bookfinder.com, двох найбільших комп'ютерних сайтах, якими користуються дилери для продажу книг. В продажу не було жодного примірника.
Я зв'зався з іншими книжковими дилерами, послугами яких користувався в минулому. Жоден з них ніколи не чув про цю книгу.
Я зателефонував у відділ авторських прав при Бібліотеці Конгресу, вважаючи, що вони могли б мені допомогти. Не пощастило: на Подорож з моїми котами ніколи не заявлялися авторські права, не було жодного файла з копією. Мене пройняв такий трепет, ніби я бажав не річ, не книгу, а жінку.
Нарешті я зателефонував Чарлі Гріммісу, який рекламує себе як детектива книг. Він зробив велику частину роботи серед укладачів антологій, які шукають права та дозволи на невідомі давно надруковані книги і оповідання, їм байдуже до того, хто над чим працював, а хто отримав свої гроші.
Йому знадобилося дев'ять днів і це коштувало мені шістсот доларів, але я нарешті одержав остаточну відповідь:
Шановний Ітоне.
Ти влаштував для мене захоплюючу погоню. На півдорозі я б заклався, що такої книги немає, але ти був правий: очевидно, що в тебе був власний екземпляр з обмеженого тиражу.
Подорож з моїми котами – це самвидав Прісцилли Уоллес (пом. 1926) обмеженим тиражем 200 примірників., надруковано давно неіснуючим видавництвом Adelman Press of Bridgeport, штат Коннектикут. Книга ніколи не була захищена авторським правом або зареєстрована в Бібліотеці Конгресу.
Тепер ми маємо частину гіпотези. Наскільки мені відомо, ця жінка Уоллес роздала близько ста п’ятдесяти примірників друзям і родичам, останні п’ятдесят примірників, ймовірно, були втрачені після її смерті. Я перевірив, за останні десять років не було в продажу жодної копії в будь-якому місці. Важко отримати достовірні дані за більше ніж останні 10 років. Враховуючи, що вона була невідома, що книга була видана з марнославства і що вона призначалася для людей, які її знали, не дуже велика ймовірність того, що існують хоча б п’ятнадцять чи двадцять примірників.
Усього найкращого,
Чарлі.
Коли нарешті настає час приймати ризики, ви не думаєте про це, а просто дієте. Я покинув свою роботу у другій половині дня і минулий рік петляв по всій країні, полюючи за примірником Подорожі з моїми котами. Я так і не знайшов, але продовжуватиму пошук, не дивлячись на те, скільки це займе часу. Я самотній, але не зневірився.
Чи був це сон? Чи була вона галюцинацією? Кілька знайомих, яким я зізнався, думають, що так. До дідька, я б теж так думав, якби подорожував наодинці. У мене є два коти – компаньйони, і вони настільки реальні, наскільки бувають коти.
Так для людини без мети настає нарешті день, коли вона приступає до найважливішої в житті місії. Жінка, яку я кохаю, занадто рано померла півстоліття тому назад. Я єдиний, хто може повернути їй втрачені роки, якщо не всі відразу, то хоча б увечері і у вихідні, але так чи інакше вона їх отримає. Я проводжу всі свої вечори так, щоб показати їй досі не знайдену річ. Тепер я збираюся почати збирати її завтра.
У всякому разі, це історія. Моя робота втрачена, як і більша частина моїх грошей. Я не спав двічі у одному ліжку більше ніж чотириста днів. Я схуднув і ношу свій одяг довше, ніж збирався. Це не має значення. Єдине, що має значення, це знайти примірник цієї книги, і коли-небудь, я знаю, це станеться.
Чи жалкую я за чимось?
Тільки за одним.
Я ніколи не доторкався до неї. Жодного разу.

Навіть не знаю, що мене турбує більше, мій радикуліт чи мій артрит. Одного разу в один прекрасний день вони об'єдналися. Можуть вилікувати рак і зробити пересадку кожного з клятих органів вашого тіла; могли б подумати, щоб винайти спосіб збавити від хвороб і болю.
Скажу я вам, що старість не для зніжених.
Я пам'ятаю, що в мене був нормальний сон. Принаймі, нормальний для мене. Я піднімався по чотирьох східцях ганку. Після трьох східців залишалося ще шість, коли я долав шість, залишалося десять, і так далі по наростаючій. Я мабуть піднімався б далі, якби якесь створіння не розбудило мене.
Воно стояло біля мого ліжка, дивлячись на мене зверху вниз. Я кілька разів моргнув, намагаючись сфокусувати свої очі, і втупився знову, впевнений, що це просто продовження сну.
Воно було, можливо, шести футів заввишки, бискуча шкіра, майже сріблястий металік, фасетчаті яскраво-червоні очі, як у комахи. Його вуха загострені, як у кажана, рухалися біля голови незалежно одне від одного. Його рот стирчав трубкою на кілька дюймів, і здавався придатним тільки для смоктання рідини. Його руки були тонкими без натяку на м'язи, потрібні щоб ними рухати, його пальці були тонкими й неймовірно видовженими. Воно було дивною кошмарною фігурою, яку я вигадав колись.
„Привіт, тату”, - сказало воно.
Ось тоді я зрозумів, що не сплю.
„Так ось як ти виглядиш”, - пробурчав я, спустивши ноги, і сів. „Що, чорт візьми, ти тут робиш?”
„Я теж радий тебе бачити”, - відповів він.
„Ти не відповів на моє запитання”, - сказав я, намацуючи навколо свої тапочки.
„Я чув про маму, не від тебе, звичайно, і я хотів би наприкінці побачити її ще раз.
„Ти здатен бачити цими штуками?” – запитав я, показуючи на очі.
„Краще за тебе”.
Велика несподіванка. Чорт, кожен може бачити краще за мене.
„І все ж, як ти тут опинився?”- сказав я і став на ноги. Старий камін вже не грів, як я не старався, в кімнаті було холодно, так що я надів халат.
„Ти не змінив кодові слова на вході після того, як я поїхав”. Він оглянув кімнату. "Ви не поміняли шпалери”.
„Планували замок, який перевірятиме візерунок сітківки, зчитуватиме ДНК, або щось ще”.
„Так зроби. Вони не змінилися”.
Я оглянув його зверху донизу. „Дідька зо два вони не змінилися”.
Він, здавалося, хотів відповісти, але передумав. Нарешті він сказав: „Як вона?”
„У нею бувають погані дні і найгірші дні”, - відповів я. „Вона може бути колишньою Джулією два або три рази на тиждень протягом однієї або двох хвилин, але це все. Вона може говорити, як і раніше, як і раніше, впізнає мене”. Я зробив паузу. „Звичайно, вона тебе не впізнає, але тебе взагалі ніхто й ніколи не впізнає”.
„Як давно вона в такому стані?”
„Мабуть, вже рік”.
„Ти повинен був мені сказати”, - сказав він.
„Для чого?” – запитав я. „Ти відмовився бути її сином і став тим, ким є зараз”.
„Я досі її син і в тебе були мої контактні дані”.
Я глянув на нього: „Ну, ти не мій син, вже не мій”.
„Мені жаль, що ти так думаєш”, - відповів він. Раптом він принюхався. „Якийсь затхлий запах”.
„Хворі старі будинки схожі на хворих старих людей”, - сказав я. „Вже функціонують не в повну силу”.
„Ви могли б перебратися в менше, новіше житло”.
„Цей будинок і я постаріли разом. Не кожен захоче пройти спочатку до цього пекла, чорт забери”.
Він оглянувся навколо. „Де вона?”
„У твоїй колишній кімнаті”, - сказав я.
Він повернувся, вийшов у коридор. „Хіба ви ще не замінили цю річ? - запитав він, показуючи на старий стіл біля стіни. - Він був зламаний і хитався, коли я ще жив тут”.
„Це звичайний стіл. На ньому тримається все, що я на нього ставлю. Все, що має значення”.
Він подивився на стелю: „Фарба вже облупилася”.
„Я надто старий, що ремонтувати самому, а маляр коштує дорого. Я живу на обмежені доходи”.
Він не відповів на це, але пішов коридором і почав возитися з дверною ручкою, коли я догнав його.
„Замкнено”, - сказав він.
„Іноді вона встає і йде гуляти, а потім не може пригадати, як повернутися додому. - Я поморщився. - Ймовірно, я ще потримаю її тут якийсь час, а потім її заберуть як особу, яка потребує особливого догляду”.
Я проказав кодове слово і двері відкрилися.
Джулія, зіпершись на подушки, дивилася на порожній голоекран в кімнаті, не звертаючи уваги на пасмо сивого волосся, яке заважало дивитися лівим оком. Канал, який вона дивилася, закінчив своє мовлення на ніч, але для неї це не мало ніякого значення. Вона з задоволенням спостерігала за мерехтінням сірого куба.
Я переставив лампу до ліжка, увімкнув і обережно прибрав назад її волосся. Тепер, коли кімната була освітлена, я міг бачити нашого сина, роздивитися його. Його голограма, на якій він грає у бейсбольній команді середньої школи, все ще була на стіні, а також він у смокінгу на випускному вечорі, і на комоді його приз за перемогу у науковому конкурсі, хоча вже запилений. Прямо над ним його диплом коледжу. На поверхні стінки були й інші фотографії та голографії від часу, коли він ще був дитиною, і за місяць до того, що Джулія завжди називала його перетворенням. Я міг бачити, як здригнулося його обличчя, коли він подивився на пам'ятки юності навколо, і я відчув, що майже здатен читати його думки. Вони перетворювали це прокляте місце в храм, який, я вважаю, у нас був, але той, яким він був, не той, яким він став зараз. І я б переїхав звідси, тому що тут були втішні речі минулого, навіть ті, які більше не мали імені.
„Привіт, Джордане, - сказала Джулія, посміхаючись до мене. - Як справи?”
„Я в порядку, Джуліє. Ти не проти, якщо я вимкну Голо?”
„Я рада, - сказала вона. - Як справи?”
„Я замовив екран з відключенням”.
„Це ще серпень?” – запитала вона.
„Ні, Джуліє, - терпляче сказав я. - Зараз лютий, як і вчора”.
„О, - сказала вона, насупившись. - Я думала, що це міг би бути серпень”. Потім з дружньою посмішкою: „Як справи?”
Раптом наш син зробив крок уперед: „Привіт, мамо”.
Вона подивилася на нього і посміхнулася: „Ти справді дуже гарний”.
Він простягнув руку і взяв її руку тими довгими, як палиці, пальцями, перш ніж я встиг його зупинити.
„Я скучав за тобою, мамо”, - сказав він. Здавалося, ніби він задихається від хвилювання, але я не міг сказати це з упевненістю, бо його голос не змінювався в цих мелодійних дзвіночках. Це було так не схоже на людський голос, що я не знаю, як ми могли його розуміти, але якось ми його розуміли.
„Вже Хелллоуїн? – запитала Джулія. - Ти нарядився для вечірки?”
„Ні мамо, це такий мій вигляд”
„Ну, я думаю, що ти гарний”. Вона змовкла і нахмурилася: „Я тебе знала?”
Він посміхнувся, сумно подумав я. „Колись. Я твій син”.
Вона трохи помовчала, і я знав, що вона намагається згадати. „Я думаю, що колись у мене був маленький хлопчик, але я не можу пригадати його імені”.
„Мене звати Філіп”.
„Філіп... Філіп...” – повторила вона. Нарешті вона похитала головою. „Ні, я думаю, що це був Джордан”.
„Джордан твій чоловік, сказав Філіп. - Я твій син”.
„Я думаю, що колись у мене був маленький хлопчик”, - сказала вона. Її обличчя на мить потьмяніло. Потім: „Вже Хеллоуїн?”
„Ні, - сказав він м’яко. - Я дам тобі поспати. Ми поговоримо вранці”.
„От і добре, - сказала вона. - Я тебе знаю?”
„Я твій син”, - сказав він.
„Я впевнена, що колись давно у мене був син, - сказала вона. - Як справи?”
Я бачив, як кришталева сльоза бігла вниз по його срібній щоці. Він ніжно поклав руку на ліжко і зробив крок назад. Я активував голоскрін, знайшов станцію, яка все ще вела передачу, прибрав звук і залишив її щасливо дивитися на це, та й пішов з Філіпом у зал, замкнувши за собою двері.
Ми пішли на захаращену кухню з іі старою технікою і трьома щілинами у плитці на підлозі. (Кожен з нас відповідальний за одну з них.) Я вважав кімнати дому затишними, але побачив, як він дивиться на пропалені місця на кухонному столі, які він зробив випадково дитиною, і в цю мить відчув себе винним, що не полагодив їх.
"Ти повинен був мені сказати про неї”, - сказав він, коли справився зі своїми емоціями.
„Ти не повинен був залишати нас, або ставати тим, ким ти є”.
„Чорт візьми, вона моя мати!” Куранти стали голоснішими. Я допускаю, що це він так кричить, видзвонюючи.
„Ти нічого не зміг би з цим зробити”. Я взявся за дверцята холодильника і відкрив, щоб дістати пиво. „До цього тільки ти один хотів відправитися туди, звідки ти, чорт візьми, прийшов?” Я подумав про це і спохмурнів. „Ти здатен пити людські напої?”
Він не відповів, але підійшов і взяв пиво. Я бачив, що банка не може поміститися в його роті, так що просто дивився і чекав, коли він попросить склянку або, можливо, миску. Він знав, що я дивлюся на нього, але, схоже, це його мало непокоїло. Натомість якась річ – не язик і не зовсім соломинка – вислизнула з його рота, і коли воно витягнулося на кілька дюймів, він увіткнув це у верхню частину бляшанки. Він ковтав кілька секунд, і я знав, що якимсь чином пиво опинилося в його роті.
Він опустив бляшанку і втупився в старий вимпел, який я причепив на стінці, коли він був маленьким хлопчиком.
„Ти все ще уболіваєш за Пітонів?”
"Завжди”.
„Як їхні справи?” Був час, коли для нього це було важливо, але це було багато років тому.
„У них не було пристойного захисника з тих пір, як Кріс став капралом”, - відповів я.
„Але ти вболіваєш за них не дивлячись на це”.
„Ти не перестанеш уболівати за команду тільки тому, що для неї настали важкі часи”.
„Команду або батьків”, - сказав він. Я не знав, що на це сказати, тому промовчав, і через якийсь час він заговорив знову: „Я знаю, що є ліки від хвороби Альцгеймера. Я припускаю, що ви їх вже спробували”.
„Є різні види старечих деменцій. Вони всі називаються хворобою Альцгеймера, але це не вона. Вони ще не вияснили, як лікувати те, що в неї”.
„Є фахівці в інших світах. Можливо, хтось з них міг би за це взятися”.
„Ти космічний мандрівник, - гірко сказав я. - Де ти був, коли її можна було вилікувати?”
Він уставився в мене. Я уставився в нього, вирішивши не відводити погляд першим.
„Чому ти так сердишся на мене? Я знаю, що ви завжди про мене дбали. Я ніколи не був обузою, я не взяв з вас ні цента відтоді, як закінчив коледж”.
„Ти нас покинув”, - сказав я. „Ти покинув свою матір, ти покинув мене, ти покинув нашу планету, ти навіть покинув своє тіло. Ця бідолашна жінка в кімнаті не може згадати імені свого сина, але вона памєятає, що в Хеллоуїн люди схожі на тебе”.
„Це моя робота, чорт візьми!”
„Тисячі екзобіологів є прямо тут, на землі! – відрізав я. - Я знаю лише одного, який перетворився на монстра зі срібною шкірою і червоними очима”.
"Мені запропонували можливість, яку могли одержати дуже мало чоловіків і жінок, - відповів він. - Я скористався нею”.
Навіть за боєм курантів він не міг приховати образу в голосі. „Більшість батьків пишались би”.
Я дивився на нього цілу хвилину, вражений тим, що він досі не розуміє. „Я повинен пишатися тим, що ти став Єдиним, у кому не залишилося і сліду від людини?” – сказав я нарешті.
Він витріщив фасетчаті очі комахи. „Ти дійсно вважаєш, що в мені не залишилося нічого людського?” – запитав він зацікавлено.
„Подивися в дзеркало”, - сказав я йому.
„Я пам'ятаю, як ти говорив мені, коли я був хлопчиком, що ніколи не можна судити про книгу за її обкладинкою?”
„Це правда”.
„Ну і що?” – сказав він.
„Я просто побачив, як одна зі сторінок висковзнула, щоб посмоктати пиво”.
Він глибоко зітхнув, тонко задзвеніли куранти. „Ти був би щасливішим, якби я не міг пити?”
Я серйозно так не думав ні хвилини. „Ні, це не зробило б мене щасливішим, – сказав я йому, коли сформулював свою відповідь так, щоб і він зміг зрозуміти. - Ти знаєш, що зробило б мене щасливішим? Онуки. Син, який відвідує нас на Різдво. Син, з яким я міг би вийти з дому, щоб нарешті бути винагородженим. Я ніколи не пропонував тобі йти по моїх слідах, вчитися в моєму коледжі, займатися моїм бізнесом, навіть жити в цьому місті. Ти хотів би бути нормальною людиною, у, чорт забери, ненормального батька?”
„Ні, це не так”, - визнав він. Тоді: „”Краще чи гірше, ви прожили своє життя. Я маю право на своє життя”.
Я похитав головою: „Твоє життя закінчилося одинадцять років тому. Зараз ти живеш життям якоїсь інопланетної істоти”.
Він схилив голову і зацікавлено дивився на мене. Він був схожим на пташку.
„Що тебе турбує більше, що я покинув Землю, чи що я став тим, ким є?”
„Шість з одного і півдюжини з іншого. Ти знав, що був сенсом життя своєї матері, але ти її залишив і подався на окраїну галактики”.
„Не зовсім на окраїну”, - сказав він, і я не міг визначити за курантами, чи це була саркастична, уїдлива чи просто пряма відповідь. „А моя мама хотіла б залишити мене тут, коли я хотів бути там”.
„Ти розбив її серце!” – відрізав я.
„Якщо я це зробив, мені щиро жаль”.
„Вона змістовно провела роки, тоді, коли ще здатна була дивуватися,” – продовжив я. „Я теж. Ти так багато обіцяв і мав так багато можливостей, чорт візьми! Не було нічого, що б ти хотів і не міг! Небо було межею!”
„Я став тим, ким хотів, - сказав він м’яко. - І зірки були моєю межею”.
„Чорт візьми, Філіп! – сказав я, хоча колись поклявся собі ніколи не називати його людським іменем. -Ти міг би провести все своє життя тут і ніколи не побачити навіть тисячної долі того, що може запропонувати Земля”.
„Це правда. Але інші вже бачили це”. Він зупинився і повернув долоні дуже людським жестом. „Я хотів побачити речі, яких ніхто інший ніколи не бачив”.
„Я не знаю, що там, - сказав я, - але наскільки це може відрізнятися? Що робить наші гори, пустелі й ріки такими нудними для тебе?”
Він зітхнув тонким пронизливим брязкотом. „Я намагався пояснити це тобі одинадцять років тому, - відповів він нарешті. - Тоді ти не зрозумів. Ти і зараз не розумієш”. Він зробив паузу. „Можливо, просто не здатен”.
„Напевно, так”, - погодився я. Я підійшов до шафи з відсутньою ручкою, відкрив двері нігтями, як завжди це робив.
„Ти так і не замінив ручку,- відмітив він. - Я пам'ятаю день, коли її зняв. Я чекав, що буду покараний. Ти просто розсміявся, ніби я зробив щось миле”.
„Бачив би ти вираз свого обличчя, коли прийшов з нею в руках, ніби ти думав, що я відправлю тебе у в’язницю”. Я відчув, як мої губи розтягуються в задерикуватій посмішці і прогнав її геть. „У всякому разі вона відкривається, як і раніше”. Я відкрив, взяв декілька пляшечок і поклав їх у кишеню.
„Ліки для матері?”
Я кивнув, тримаючи їх. „Вона отримує чотири різних види вранці і два вночі. Я дам їй їх трохи пізніше.” Я дістав ще одну пляшечку.
„Я думав, як ти щойно сказав, що вона отримує на ніч дві пілюлі”.
„Отримує”, - сказав я. Я показав третю пляшечку: „Це цукрові пілюлі. Я залишаю їх для неї на комоді”.
„Цукрові пілюлі?” – повторив він так, що я подумав, він спантеличено насупився.
„Вона думає, що все ще може себе вилікувати. Звичайно, вона не може, але це дає їй ілюзію, що може. І якщо в якийсь день вона бере шість, і забуває прийняти в інший день, це не має ніякого значення”.
„Це дуже мило з твого боку”.
„Я любив її майже півстоліття, - відповів я. - Я міг би віддати її в притулок і відвідувати щодня або кожен десятий день. Ймовірно, вона не помітить різниці. Але я роблю так, бо люблю її. Навіть якщо вона не відчуває, що у власному будинку їй буде більш комфортно, серед дрібниць і деталей свого життя. Ось чому я перевів її в твою, а не в гостьову кімнату; фотографії, призи, навіть вигляд старої ручки до шафи, це все, що нагадує їй про тебе”. Я подивився на нього. „Я не розставався з твоїм життям протягом одинадцяти років, коли вона в минулому нагадувала мені”.
Він просто дивився на мене і нічого не відповідав.
„Чорт візьми! – відрізав я. - Ти не міг би сказати, що це було секретне завдання для військових, навіть якщо це було брехнею?”
„Ви б швидко виявили, що я збрехав”.
„Я б і не намагався. Ми б пишалися тим, що ти служиш нашій країні, або нашій планеті, або що, чорт візми, ти служиш”.
„І це все? – запитав він, раптом розсердившись. - Ти вважаєш втраченим сина в іншому світі, але тобі може сподобатися, що хтось може стріляти в нього?”
"Це не те, що я сказав”, - відповів я, захищаючись.
„Саме це ти сказав”. Він протягом довгої хвилини роздивлявся мене очима комахи. „Ти ніколи не зрозумієш. Вона змогла б, а ти не зможеш”.
„Тоді чому ти їй ніколи цього не сказав?”
„Я намагався”.
„Ну, ти безумовно не досяг би успіху, - сказав я гірко. - І вже надто пізно, щоб спробувати ще раз”.
„Вона не з тих, хто ненавидить мене, - сказав він. - Я вже переїхав і почав своє власне життя, коли підвернулася ця можливість. Ти так говориш, ніби я досі потребую твоєї підтримки Я був самостійною дорослою людиною за шість штатів від тебе”. Він помовчав. „Я досі не знаю, що тебе турбує більше: що я залишив планету, чи що я залишив її у такому вигляді”.
„Колись ти був членом нашої сім”ї. Через чотири місяці ти навіть не був представником людської раси”.
„Я залишаюся ним”, - наполягав він.
„Глянь на себе у дзеркало”.
Він приставив до голови вказівний палець довжиною у дванадцять дюймів.”Те, що тут, не рахується?”
„Кажуть, що очі – це дзеркало душі, - відповів я. - З повагою ставлюся до комах”.
„Тоді чого ти від мене хочеш?” – запитав він. „Ти хочеш, щоб я займався твоїм бізнесом?”
„Ні, звичайно, ні”.
„І ти б відмовився від мене, якби я був безплідним і не зміг дати тобі онуків?”
„Не говори дурниць”.
„Що, якби я відправився на другий кінець світу? Я міг би бачити тебе не частіше, ніж один раз на десять років. Ти б відрікся від мене, як зробив це одинадцять років тому?”
„Ніхто від тебе не відрікався, - нагадав я, намагаючись вгамувати свій гнів. - Це ти відрікся від нас”.
Він глибоко зітхнув. Принаймі, я думаю, що він це зробив. З цими курантами я не міг бути впевненим.
„Ти коли-небудь хотів запитати в мене, чому?, - сказав він нарешті
„Ні”.
„Якщо це так тебе хвилювало, то чому ні?” Я думаю, що він спохмурнів. Я не міг сказати напевно, не з його обличчям. „Я не розумію”.
„Якби це було потрібно, якби ти повинен був так зробити, щоб врятувати своє життя, чи щось подібне, то я б запитав. Але це був твій вільний вибір, ні, мене хвилювало, не чому ти так зробив, а тільки те, що ти зробив так”.
Він довго і холодно дивився на мене. „Всі ці роки, коли я тут жив, і навіть після того, як пішов звідси, я думав, що ти любив мене”.
„Я любив Філіпа, - сказав я і скривився. - Тебе я не знаю”.
Раптом я почув, що Юлія слабко стукає в двері і пішов по ветхому коридору, щоб відімкнути її. Я не помічав, яким витертим був килим, чи тріщини в штукатурці, але я бачив, що він дивиться на це так, як дивлюся і я теж, зважуючись у якийсь із днів щось зробити по дому.
Я промовив кодове слово, доволі тихо, щоб вона не розчула його по ту сторону дверей, і за мить вони відкрилися. Вона стояла там босоніж в одній сорочці, тонка і тендітна, руки і ноги, як зубочистки з висохлою плоттю на них, дивлячись лагідно і здивовано.
„Що сталося?” – запитав я.
„Мені здалося, що я чую, як ти з кимось сперечаєшся”. Її погляд упав на Філіпа. „Привіт, - сказала вона. - Ми раніше зустрічалися?”
Він обережно взяв її за руку, і нагородив тим, що здавалося задумливою посмішкою, хоча я не міг бути впевненим. „Давним-давно”.
„Мене звати Джулія”. Вона простягла зморщену з бурими плямами руку.
„А мене Філіп”.
Тінь лягла на колись гарне обличчя. „Мені здається, що я колись знала когось, кого звали Філіпом”. Вона помовчала, потім посміхнулася. „Ти носиш дуже гарний костюм”.
„Дякую”.
„І я люблю твій голос, - продовжила вона. - Він дзвенить, як дзвіночки на ганку, коли їх розгойдує легкий вітерець”.
„Я радий доставити цим задоволення”, - сказала істота, яка колись була нашим сином.
„Ти вмієш співати?”
Він знизав плечима, і все його тіло, здавалося, сяє, ніби світло відбивається від нього. „Я справді не знаю, - зізнався він. - Я ніколи не пробував”.
„Ти здаєшся голодним”, - сказала вона. „Чи можу я приготувати тобі щось поїсти?”
Я підштовхнув його, і коли він глянув на мене, дуже швидко хитнув головою Ні, вона двічі влаштовувала в кухні пожежу, перш ніж я почав замовляти доставку всіх наших страв. Він миттю це зрозумів. „Ні, дякую. Я поїв перед тим, як приїхав”.
„Дуже погано, - сказала вона. - Я добре готую”.
„Б’юся об заклад, ти чудово готуєш Денверський пудинг”. Це завжди був його улюблений десерт.
„Найкраще, - відповіла вона, сяючи від гордості. - Я люблю тебе, юначе". Потім розгублено нахмурилася. „Ти людина, чи не так?”
„Так”.
„Це Хеллоуїн?”
„Ще ні”.
„То чому на тобі такий костюм?”
„Ти справді хочеш про це дізнатися?”
„Як можна більше”, - сказала вона. Раптом вона здригнулася. „Але доволі холодно стояти босоніж у дверях. Ти не дуже заперечуватимеш, якщо я заберуся під ковдру, доки ми базікатимемо? Ти зможеш сидіти прямо біля ліжка, буде гарно і затишно. Джордане, ти не міг би зробити для мене трохи гарячого шоколаду? І, можливо, трохи для... Я забула твоє ім’я”.
„Філіп”, - сказав він.
„Філіп, - повторила вона, хмурячись. - Філіп. Я впевнена, що я знала Філіпа колись давним-давно”.
„Я впевнений, що так і є”, - сказав він тихо.
„Ну, ходімо”, - Джулія повернулася і пішла в свою кімнату, забралася в ліжко, у якому колись спав Філіп, підперла себе подушками, вкрилася ковдрою і пледом до пахв. Він пішов за нею і став біля ліжка.
„Немає необхідності там стояти, юначе, - сказала вона йому. - Візьми стілець”.
„Дякую”, - сказав він, взявши стілець, яким користувався при написанні магістерської дисертації на своєму комп’ютері, і переніс його для того, щоб сидіти поруч з нею.
„Джордане, я думаю, що ми хотіли б випити гарячого шоколаду”.
„Я не знаю, чи він його п’є”, - відповів я.
„Навіть залюбки, як деякі”, - сказав він.
„Добре!, - сказала Джулія. - Ти можеш принести дві чашки на підносі, одну для мене і одну для ... Вибач, але я не знаю твого імені”.
„Це Філіп”.
„І ти повинен називати мене Джулією”.
„Чому б мені не називати тебе мамою”, - запропонував він.
Вона розгублено насупилася. „Чому ти так сказав?”
Він простягнув руку і дуже ніжно взяв її за руку. „Немає причини, Джуліє”
„Джордане, - сказала вона, - я думаю, що мені хочеться трохи гарячого шоколаду”. Вона повернулася до Філіпа. „Ти теж не проти, юначе? Ти людина, чи не так?”
„Я є і буду людиною”.
Я пішов зробити гарячий шоколад, доки вона не попросила про це знову. Я зайшов на кухню, розгубившись з вибором посуду підходящого розміру – я не знаю чому; вибирати можна було з двох, і я сам його не п’ю – я намірився налити в пару чашок. Потім згадав форму його рук і пальців, і вирішив, що менш ймовірно розплескати кухоль, той старий кухоль з Пітонами, який він подарував мені на мій день народження, коли йому було дев’ять чи десять років. Я думав, що він витратив місячну стипендію, щоб купити його. Я хвилину дивився на нього з ніжністю, і запитував, чи він його впізнає. Тоді я згадував хто – чи радше що – наливав у нього раніше і зробив це знову. Весь процес зайняв можливо три чи чотири хвилини від початку і до кінця. Я поставив чашку і кухоль на тацю, додав ложечку для Джулії, бо вона полюбляла розмішувати будь-що підходяще, і поклав пару серветок. Тоді взяв тацю і поніс назад у спальню.
„Просто постав це на нічний столик, Джордане, будь ласка”, - сказала вона, і я поставив це на нічний столик.
Вона нетерпляче повернулася до Філіпа. ”Що далі?”
До цього дня я не знав, як таке обличчя, як у нього, може виглядати задумливим, але він його зробив таким. „Це найкраще з усього, що я коли-небудь бачив, - сказав він і голос його дзвенів делікатно. - Я хотів би сказати, що вони прозорі, але це не зовсім так. Їхні тіла насправді призми, вони розкладають сонячне світло і земля під ними переливається сотнею барв, коли вони літають”.
„Це звучить чудово!” – сказала Джулія, її обличчя було жвавішим за те, яке я бачив останніми місяцями.
„Вони рояться десятками тисяч. Це ніби летить калейдоскоп довжиною в милю, і постійно змінні кольори займають площу розміром з невелике місто”.
„Як цікаво!, - з ентузіазмом сказала вона. - Що вони їдять?”
Він знизав плечима. „Ніхто не знає”.
„Ніхто?”
„Є тільки близько сорока чоловіків і жінок на планеті, і ніхто з нас не піднімавcя в кришталеві гори, де вони гніздяться”.
„Кришталеві гори! – повторила вона. - Це дуже красиво!”
„Це не такий світ, який би ти могла б коли-небудь уявити, Джуліє, - сказав він. - Є рослини і тварини, які тобі ніколи й не снилися”.
Вона перепитала: „Рослини? Чим можуть відрізнятися рослини?”
„Я бачив декілька рослин в горщиках у вашій вітальні, біля старого фортепіано, яке ймовірно, все так же розстроєне, - сказав він. - Ви коли-небудь розмовляли з ними?”
„Звичайно”, - сказала Джулія. Вона обдарувала його посмішкою. „Але вони ніколи не відповідають”.
Він посміхнувся їй у відповідь. „Мені відповідають”.
Вона вчепилася в його руку обома руками, ніби боялася, що він може піти до того, як розповість їй про свої рослини.
„Що вони кажуть? – запитала вона. - Б’юся об заклад, вони говорять про погоду”.
Він похитав головою. „В основному вони говорять про математику і одночасно про філософію”.
"Я колись знала про ці речі, - сказала вона, а потім невпевнено додала, - я так думаю”.
„У них немає інстинкту самозбереження, так що вони не прив'язані до дощу чи добрив, - продовжував Філіп. - Їх не хвилює голодні вони чи ні. Вони використовують свій інтелект для вирішення абстрактних проблем, тому що для них всі проблеми мають абстрактний характер”.
Я не міг утриматися, щоб не запитати: „Вони справді існують?”
„Вони справді існують”.
„Як вони виглядають?”
„Не так, як будь-яка з рослин на Землі. Більшість з них напівпрозорі квіти, і майже всі мають тверді відростки, такі крихітні гілочки, які ударяються одна об одну. Ось так вони спілкуються”.
„Як ти говориш курантами, так вони розмовляють легкими ударами? – запитала Джулія. - Як ви розумієте один одного?”
„Перші декілька людей вивчали півстоліття значення їхніх ударів і дотиків. Тепер ми спілкуємося через мій комп’ютер, він перекладає кожну з наших мов на іншу”.
„Що розказують тобі рослини?” – запитав я.
„Не надто багато, - визнав він - Вони дуже різні. Але поговоривши з ними тривалий час, ти дізнаєшся, чому чоловіки б’ються так немилосердно, що важко залишитися живим. Ніщо не має для них значення. Вони нічого не домагаються і вони ні про що не дбають, навіть про математику. У них немає ні надій, ні ілюзій, ні мети”. Він помовчав. „Але вони унікальні”.
„Я”, - почав я і зупинився. Я збирався сказати, що хотів би побачити одну з тих рослин, але не захотів, щоб він подумав, ніби мені цікава його розповідь. Саме тоді Джулія потягнулася за чашкою, але чи будь-яке її бачення було неправильним, чи може рука тремтіла – і очі, і руки останнім часом не виправдовували її сподівань – чашка хитнулася і почала перекидатися. Філіп так швидко випрямив пальці, що мої очі не вслідкували за ними, і він підхопив чашку до того, як три каплі впали на тацю.
„Дякую, юначе”, - сказала вона.
„Будь ласка”. Він глянув на мене і вираз його обличчя говорив: все що ти думаєш про мене, ким я став, цього не могло б бути дванадцять років тому. На мить всі замовкли. Потім Юлія знову заговорила. „Це Хеллоуїн?”
„Ще якийсь час ні”.
„О, це правильно! Ти носив свій костюм у якомусь іншому світі. Розкажи мені більше про тварин”.
„Деякі з них дуже красиві, деякі з них велетенські і жахливі, деякі з них маленькі і ніжні, і всі вони не схожі на все, що ти коли-небудь бачила чи могла уявити”.
„Чи є там?.. – вона нахмурилася. - Я не можу згадати жодного слова”.
„Не поспішай”, - сказав він, подаючи їй одну зі своїх рук і лагідно погладжуючи іншою, щоб її заспокоїти. „У нас ціла ніч”.
„Я не можу пригадати”, - сказала вона, майже плачучи. Все її тіло напружилося, коли вона шукала слово, яке могло назавжди вислизнути від неї. „Великий, - нарешті сказала вона. - Це був великий”.
„Велике слово?”- запитав він.
„Ні”, - сказала вона, хитаючи головою. „Великий!”
Він здавався розгубленим. „Ти мала на увазі динозаврів?”
„Так!” – закричала вона, з виразом полегшення на обличчі, коли втрачене слово, нарешті, з’явилося.
„У нас немає динозаврів, - сказав він. - Вони були унікальними для Землі. Але в нас є тварини, які більші за найбільшого динозавра, який будь-коли жив. Один з них настільки великий, такий великий, що у нього немає природних ворогів – і тому ніщо не може заподіяти йому біль, і в нього немає підстав ховатися, він світиться у темряві”.
„Неперервно всю ніч? – запитала вона, сміючись. - Невже він не може вимкнути світіння, щоб змогти поспати?”
„Йому це не потрібно”, - сказав Філіп, ніби говорячи з дитиною, якою насправді вона й була.
„Так як він світиться все життя, він не переймається тим, що може не заснути”.
„Якого він кольору?” – запитала Джулія.
„Коли він голодний, він світиться насиченим червоним кольором. Коли він гнівається, він блакитний”. Нарешті він посміхнувся. „І коли хоче спокусити подружку, він стає яскравіший за жовтий, який ти коли-небудь бачила, і спалахує, як божевільний, майже на п’ятдесят футів у висоту кожні дві секунди”.
„О, я хотіла б його побачити, - скзала Джулія. - Це прекрасне місце, світ, де ти живеш!”
„Я теж так думаю”. Він подивився на мене. „Не всі так думають”.
„Я б усе віддала, щоб потрапити туди”.
„Для цього не треба все, - сказав Філіп, і я спробував уявити собі яким би тоном це було сказано, якби він був людиною. - Просто більшість речей”.
Вона зацікавлено дивилася на нього. „Ти народився там?”
„Ні, Джуліє, не там, - сказав він і якось здалося, що на його обличчі відобразилася нескінченна печаль від того, що він використовує її власне ім”я. - Я народився тут, у цьому будинку”.
„Це, мабуть, було до того, як ми сюди переїхали, - сказала вона, відкидаючи таку думку і знизуючи вузькими плечима. - Але якщо ти тут народився, для чого ти вбрався у костюм для Хеллоуїна?”
„Так виглядять люди, з якими я живу”.
„Це має бути десь на периферії”, - сказала вона переконано. „Я не пригадую таких, як ти, у супермаркеті чи в лікаря”.
„Це дуже дальня периферія”, - сказав він.
„Я так і думала”, - сказала Джулія. „І твоє ім’я?..”
„Філіп”, - сказав він і вдруге тієї ночі я побачив, як сяюча сльоза скотилася по його щоці.
„Філіп, - повторила вона. - Філіп. Це дуже гарне ім’я”.
„Я радий, що тобі подобається”.
„Я впевнена, що колись знала Філіпа”. Раптом вона позіхнула. „Я трохи втомилася”.
„Ти хочеш, щоб я пішов?” – запитав він з готовністю.
„Чи можу я тебе попросити про послугу?”
„Все що завгодно”.
„Мій батько розповідав мені казку на ніч, коли вкладав спати, - сказала Джулія - „Чи не міг би ти розповісти мені казку?”
„Ти ніколи не просила про це мене”, - вирвалося в мене.
„Ти не знаєш жодної”, - відповіла вона.
Я мусив був визнати, що вона права.
„Я був би щасливий, - сказав Філіп. - Чи треба трохи приглушити світло, коли ти заснеш?
Вона кивнула, прибрала подушки, відкинулася головою назад на одну з них. Він потягнувся до лампи в стіні над тумбочкою – єдине, що я додав у кімнаті після того, як він її залишив. Коли не зміг знайти вимикач, він згадав, що вона працює від голосових команд, і наказав їй пригаснути. Потім в тій же кімнаті, де вона розповідала йому казки майже щоночі, він розповів одну для неї.
„Жив-був один юнак”, - почав він.
„Ні”, - сказала Джулія. Він зупинився і з інтересом подивився на неї. „Якщо це казка, він повинен бути принцем”.
„Звичайно, твоя правда. Давним-давно жив принц”.
Вона схвально кивнула. „Так краще”. Потім: „Як його звали?”
„Як ти думаєш, як його звали?”
„Принц Філіп”, - сказала Джулія.
„Ти абсолютно права, - відповів він. - Давним-давно жив-був принц Філіп. Це був дуже гарний собою юнак, він завжди старався робити так, як наказували король з королевою.. Навчався лицарству і лицарським турнірам, і будь-яким іншим речам, в яких повинен знатися принц. Коли уроки були виконані, його зброя почищена і прибрана, він закінчував вечеряти, йшов до своєї кімнати і читав про такі казкові місця, як країна Оз або Країна чудес. Він знав, таких місць немає, але він жалкував за ними кожного разу, і кожного разу, коли знаходив книгу чи голограму про них, він читав чи переглядав її, і сподівався, що в той чи інший спосіб коли-небудь зможе побувати в таких місцях”.
„Я знаю, що він відчував, - сказала Джулія зі щасливою посмішкою на зморщеному обличчі, яке я й досі любив. - Це було б чудово, йти по вимощеній жовтою цеглою дорозі з Опудалом і Залізним чоловіком, або розмовляти з Чеширським котом, або навідатися до Моржа і Теслі?”
„Так само думав і принц Філіп”, - погодився він. Він різко нахилився вперед.
„А потім в один прекрасний день він зробив дивне відкриття”.
Вона сіла і схвильовано заплескала в долоні. „Він дізнався, як дістатися до країни Оз!”
„Не Оз, а до ще дивовижнішого місця”.
Вона відкинулася назад, раптом втомившись від зусиль. „Я дуже рада! Це кінець?”
Він похитав головою. „Ні. Тому що, бачте, ніхто в тому місці не був схожим з принцем або його батьками. Він не міг розуміти людей, які там жили, і вони не могли розуміти його. І вони боялися тих, хто виглядів і говорив інакше”.
„Більшість людей, - сказала вона сонно, заплющуючи очі. - Вони теж були вдягнені в костюми для Хеллоуїна?”
„Так”, - сказав Філіп. „Але це були особливі костюми”.
„Так?”, - сказала вона, знову відкриваючи очі. „Як?”
„Після того, як він вдягне його, він вже ніколи не міг би його зняти”, - пояснив Філіп.
„Чарівний костюм!” – вигукнула вона.
„Так, але це означало, що він ніколи не зможе бути королем у країні своїх батьків, і його батько король дуже розгнівався на нього. Але принц знав, що у нього більше ніколи не буде шансу відвідати таке чудове королівство знову, тому він надів костюм, покинув свій палац і відправився жити у чарівному королівстві”.
„Костюм було незручно вдягати?” – запитала вона, її голос був набагато уважнішим, ніж досі.
„Дуже, - відповів він те, про що я ніколи раніше не думав. - Але він ніколи не скаржився, тому що ніколи не сумнівався в тому, що воно того варте. І він прибув у цю чарівну країну, і він побачив там дивовижні і прекрасні речі. Кожного дня було нове диво, щоночі нове видовище”.
„І жив він довго й щасливо?” – запитала Джулія.
„До цих пір”.
„І він одружився з прекрасною принцесою?”
„Поки що ні, - сказав Філіп. - Але він сподівається”.
„Я думаю, що це гарна казка”, - сказала вона.
„Дякую, Джуліє”.
„Ти можеш звати мене мамою, - сказала вона і голос її був твердим і незаперечним. - Ти можеш піти”. Вона повернулася до мене, і я міг би сказати, що це колишня Джулія, реальна Джулія дивилася на мене. „І краще б ти помирився з сином”.
І так само швидко, як вона це сказала, колишня Джулія зникла, як це вона часто проробляла в минулі дні, і вона знову була Джулією, до якої я звик за останній рік. Вона відкинулася на подушку і подивилася на нашого сина ще раз.
„Я забула твоє ім’я”, - винувато сказала вона.
„Філіп”.
„Філіп, - повторила вона. - Яке гарне ім’я”. Пауза. „Це Хеллоуїн?”
Перш ніж він встиг відповісти, вона заснула. Він нахилиася і поцілував її в щоку деформованими губами, потім встав і пішов до дверей.
„Я зараз поїду”, - сказав він, коли я вийшов за ним з його кімнати.
„Не треба”, - сказав я.
Він дивився на мене з надією.
„Давай на кухню”, - сказав я.
Він пішов за мною вниз по обвітшалому коридору, і коли ми добралися туди, я дістав два пива, відкрив і налив дві склянки.
Запитав: „Хіба було так сильно боляче?”
Він знизав плечима: „Це закінчилося”.
„Там дійсно кришталеві гори?”
Він кивнув.
„І квіти, які розмовляють?”
„Так”.
„Ходімо зі мною до вітальні”, - сказав я, направляючись з кухні. Коли ми прийшли, я сів у крісло і жестом запропонував йому сісти на диван.
„Про що будемо?” – запитав він.
„Це велика честь?”
„Було більше шести тисяч претендентів на це місце, - сказав він. - Я переміг їх усіх”
„Чи було це справді щось особливе? – запитав я. - Це мабуть вилетіло їм у копієчку, зробити тебе таким, як ти є?”
„Більше, ніж ти можеш собі уявити”.
Я зробив ковток пива. „Давай поговоримо”.
„Ми говорили про матір”, - відповів він.
„Все, що залишилося, це Пітони і я не встигаю за ними”.
„Тим більше”.
„Ох?”
„Розкажи мені про країну чудес”, - сказав я.
Він залишився на три дні, спав у давно не використовуваній кімнаті, і потім повинен був повернутися. Він запросив мене приїхати провідати його, і я обіцяв, як зможу. Я, звичайно, не можу залишити Джулію, коли вона піде, я, ймовірно, буду надто старим і немічним, а це довга і виснажлива подорож.
Але приємно знати, що якщо коли-небудь буде знайдено спосіб опинитися там, мене зустріне люблячий син, який може провести старого по тих місцях і показати всі визначні пам’ятки.