Маленькою мавпочкою дівчинка горнеться до мами. Щастя переповнює її від того, що мама - з нею, без мами дівчинці страшно і хочеться плакати. Мама примовляє: "Зараз, донечко, зваримо кашку. Будеш добре їсти кашку - виростеш велика і розумна”.
Сорока-ворона теж варить своїм діткам кашку, щоб вони виросли великими і розумними. Усім діткам варять кашку.
Ласкава мамина мова тішить дівчинку. Дрова в плитці потріскують, зрідка попихкують димом крізь щілини між кружками. Блищать на закопченій стіні ополоники і ножі, притягують погляд. Дівчинка не помічає убогості кухні. Вона не знає слова "убогість”. Світ, що її оточує, заповнює ласкавий мамин голос.
Рипнули двері. Це немама, Вона протягує до дівчинки свої руки, кличе: "Іди-іди до мене”. Дівчинка охоче тягнетья до неї своїми рученятами. Вона любить немаму. Немама вміє гратися і в сороку-ворону, і в ладушки, і в козу рогату, яка так лоскітно буцає своїми ріжками,. Ось і зараз немама всадовила її на коліно і пострибала конячка: "Гоп-гоп-гоп, Таня їде на конячці, гоп-гоп-гоп”. Дівчинка підстрибує, змахуючи рученятами і радісно сміється. "Катю, віддай мені Танечку! У вас же є Ната, а в мене нікого немає”, - просить немама. "Танечко, будеш моєю донечкою? ”- звертається до дівчинки. Голос у неї ласкавий, як у мами. Дівчинка лякається, що мама погодиться. Дівчинка вже не хоче їхати на конячці. Вона боїться немами. Вона не хоче бути її донечкою. Рясні сльози вихлюпнулися з оченят. Мама не бачить. "Ма-а-а-м-а-а!”- тягнуться до мами рученята, - "Ма-а-а-м-а-а!” Дівчинка не вміє утекти від немами, не вміє сказати, що не хоче бути нічиєю донечкою, тільки маминою. Зараз немама забере її туди, де немає мами, де страшно і слізно.
Мамині руки підхопили дівчинку: "Ні-ні-ні, ми не віддамо нашу донечку нікому. Це моя Танечка, це моя люба донечка! Заспокойся, не плач, моя крихітко! Мама нікому тебе не віддасть... Ну, для чого лякати дитину!”- докірливо до немами.
Як же любо дитині на руках у мами. Обвиваються рученята навколо маминої шиї. Мокре личко притискається до маминої щоки. Схитнувся і щез страх. Щастя повертається, переповнює - мама з нею.
Минають дні. Таня вже знає, що не можна розхитувати стільчик, коли сидиш на ньому і п’єш чай з чашки. Можна впасти, боляче забитися, ще й розбити чашку. Ніби й хитаєш стільчик злегка, аж раптом ніжки злітають вище голови... Тато за це посвариться, і поб’є стільчик, щоб не перекидався. А мама зразу запитує : "Де жопка, будемо бити жопку, щоб не розгойдувала стільчик”. Мама не знає, що винен стільчик?
Таня любить тата. Тато підкидає її під стелю і ловить. Лячно і радісно. Тато веселий, у нього колючі вуса. Він коле цими вусами щічки і вони разом сміються. Тато підкидає під стелю і сестричку. Сестричка злякано верещить. Чому? Тато ж зовсім не страшний. Ось він згадав, що у Тані чобітки не підковані: "Таню, йди до мене, треба тобі підкувати чобітки. Давай сюди ніжку”. Ніби молоточком постукує по підошві: "Куй, куй, чобіток, подай, бабо, молоток. Не подаси молотка, не підкую чобітка”. Та пальцем-шильцем –"Ш-ш-ш-ш!” – як залоскоче. Таня стриб і навтіки. Тато за нею: "Ти куди в одному чобітку! Треба ж і другий підкувати!” Доки другий чобіток не підкує, нікуди від нього не сховаєшся. Підкував чобітки – знову клопіт. Підкрутить свої чорні вуса, підморгне:
- Батько вдома? – питає.
- Вдома, - відказує Таня.
- Гармошка готова?
- Готова.
- Можна на ній пограти?
- Можна.
Тато не помічає, що вхопив не гармошку, а Таню. Перебирає пальцями по реберцях та наспівує: "Туба-та, туба-та, туба-та-та”. Хіба можна втриматися від лоскоту. Заливається дзвіночком Таня, сміється тато, а сестричка сховалася на ліжку за подушкою: "Немає вдома батька, немає!” Еге ж, нашого татка не обдуриш. Гратимеш і ти на гармошці, бо вдома і батько, і обидві гармошки.
Коли мама прийде з роботи, тато її посадить до себе на коліна, пригорне, поцілує. Тут сестричка швиденько до мами на колінця забралася – їй теж поцілунок. " І я, і я!” – це Таня вслід за сестричкою. Тато всіх охопить своїми великими руками, щоб не попадали. Добре, коли вдома і тато, і мама.
Мама пише листа бабусі. Таня сидить у неї на ручках. Дивиться, як на папері малюються візерунки. Доторкнулася... Мама свариться: " Не можна торкатися до листа, ще чорнило не висохло. Бачиш, який пальчик брудний?” Витерла пальчик. Знову мама пише. Тьмяніше світить гасова лампа. Мама підкручує фітіль. Дописала: "Танечко, дай сюди свою ручку”. Приклала руку до чистого аркуша, обвела олівцем кожен пальчик. Сестричку покликала, на іншому аркуші обвела сестриччину руку. Дві долоньки обмальовані – одна більша, друга – менша. Поклала малюнки в конверт: "Хай бабуся погляне, які ви в нас великі виросли”.
Прийшла весна. Небо над головою синє-синє, та так близько, що хочеться доторкнутися. Таня простягає догори руки, підстрибує, але ні - до неба не дістати. Винесла з хати стільчик, забралася на стільчик – теж не дістала. Довелося взяти довгу-довгу лозину. Як не підстрибувала на стільчику, небо було ще вище. Сестричка пояснила:
- Бачиш, які високі дерева. Небо вище від дерев, ти його лозиною не дістанеш, бо вона коротка. Глянь краще на дорогу – ось там земля закінчується. Ходімо туди, подивимося, що на краю землі.
- Та ж мама битиме, якщо ми підемо з двору.
- Не битиме. Ми тільки подивимося й швидко вернемося. Ти мамі не кажи, що ми до краю землі ходили, вона й не знатиме
- Не скажу. А вовк нас не з’їсть?
- Не з’їсть. Вовки в лісі живуть, а ми до лісу не підемо, підемо по дорозі. Там вовків немає.
Сестричка збігла по східцях у хату, винесла щось загорнуте в газету. Взявшись за руки, прямують до краю землі.
- Що це ти несеш?
- Я миску розбила, ту, що з синім обідком. Ми скинемо черепки з краю землі, щоб мама не побачила і не сварила за шкоду.
- А якщо там немає ями, куди ж ми їх скинемо?
- Тоді самі зробимо яму. Ти мамі про миску не розказуй. Добре?
- Добре.
Чимчикують дівчатка по дорозі. Вже й село позаду.
- Де ж той край землі? – не витримує Таня.
- Дивися вперед, бачиш?
- Бачу. А туди ще довго йти?
- Ні, не довго. Скоро прийдемо.
Пройшли ще. Таня запхикала:
- У мене ніжки болять, Я не хочу йти до краю землі.
- І я вже не хочу. Ми, мабуть, не туди пішли, що так довго краю немає. Куди ж черепки подіти?
- Давай їх вдома на городі закопаємо.
Повернули сестрички назад. Увечері повернулася мама з роботи та й не помітила, що миски немає. Переглядаються сестрички та пирскають – смішно, що вони знають про миску, а мама і не здогадується.
Сьогодні Таня з Натою прийшли з вулиці додому, глядь, мама лежить в ліжку, а біля неї щось пхикає.
- Мамо, що це? – кинулися до неї дівчатка.
- Це ваша сестричка - посміхається мама.
- Звідки ж вона взялася? В нас же її не було.
- Ми з татом проходили біля магазину, й почули, що в канаві, в калюжі, хтось плаче. Придивилися, а то маленька дівчинка. Пожаліли її, та й взяли собі. Хочете, щоб це була ваша сестричка?
- Хочемо! – в один голос вигукнули обидві. - А можна до неї доторкнутися?”
- Звичайно, можна, тільки обережно, щоб не зробити їй боляче.
Взимку приїхала в гості з України бабуся. Привезла гостинці – цукерки і грудку меду. Цукерки такі солодкі... А мед ще солодший.
Бабуся любить, щоб все було так, як годиться. Вона слідкує, щоб Таня не кидала іграшки на підлозі. Перед сном треба скласти платтячко на стільчик. Панчохи треба скласти носочок до носочка, п’яточка до п’яточки, згорнути і сховати під подушку, щоб уранці були теплими.
Не можна залишати недоїдені окрайці хліба, бо окраєць всю ніч ганятиметься, спати не даватиме тому, хто його не з’їв. Не можна на собі пришивати ґудзики, бо можна зашити собі розум. Щоб не зашити розум, треба взяти в зуби нитку або край комірця.
Коли просити бабусю: "Бабусю, дай хліба”, - вона сміється: "Поскачи діда”. І треба стрибати та співати: "Скачу, скачу діда за шматочок хліба. Хто дасть – той пан, хто не дасть – той кабан”. Бабуся хліба й без пісеньки дасть. Але так веселіше. Коли просиш масла, "У печі погасло”, - відкаже вона. Поскаржишся на борщ, що гарячий, а вона: "Студи дураче, під носом вітер є”. Бабуся навчила віршика про зайчика, у якого був окраєць хліба, про пташку, яку діти впіймали і хотіли нагодувати сухарями й напоїти чаєм.
Ще бабуся вчить танцювати і співати. Мама прийде додому, сяде на стілець. Бабуся запитає: "Любі наші маківники, як сіяти мак?” Треба ніби розкидати рукою макове насіння і співати: "Ось так сіють мак, ось так-так сіють мак". Потім бабуся запитає: "Любі наші маківники, як же росте мак?” Тут треба присісти, здійняти руки догори, поволі вставати та співати: "Ось так росте мак, ось так-так росте мак”. Бабуся знову запитає: "Любі наші маківники, як же їдять мак?” Треба прикласти кулачок до рота, постукувати по ньому долонькою другої руки і співати: ”Ось так їдять мак, ось так-так їдять мак”. І що воно таке – мак?
Взимку є таке свято – ялинка. Біля ялинки треба стати і розповісти віршик. Таня ходила у мамину школу і теж розповіла віршик біля ялинки:
Москва наша люба,
Москва наша славна,
Красою ти дужа,
Ділами преславна.
Москва наша люба
Червона столиця,
На тебе не можна
Ніяк надивиться.
Всі плескали в долоні. Таня теж плескала в долоні. Аж відкрилися двері й почали заходити вовки, ведмеді, лисиці. Мама казала, що це діти, а не звірі. Ось Коля, Віра, Вова. Вони в масках. Вова маску зняв – хлопчик, а коли одягнув маску – ведмідь. Таня плакала і просилася додому. Це так страшно, коли Вова то ведмідь, то хлопчик. У Тані є вдома гумові ведмідь і корова. Тільки ж її ведмідь завжди залишається ведмедем, а корова – коровою.
Бабуся сварить маму і тата за те, що вони заїхали у Сибір: "Як це не дати дитині яблучко, чи кавунчик! Що ви тут забули! Повертайтеся додому”. Тато сміється: "Дівчата, поїдемо в Україну?” Сестричка тільки скік на піч, а з печі на палаті (це таке ліжко під стелею), та звідти: " Не поїду!”. А Таня - мала, навіть, на піч забратися не може - високо. Добре, тато підсадив. І на палаті без тата не дострибнути. Ось і Таня на палатях біля сестрички і теж гукає звідти: "Не поїду!”
Незабаром бабуся поїхала в Україну. Якось тато дістав два великі чемодани, такі великі, що Таня з Натою в них сховалися і налякали тата, коли він відкрив чемодан. В чемодани склали речі, тато взяв у обидві руки по чемодану, сестрички з двох сторін ухопилися за ручки чемоданів і пішли на поїзд. Мама з малою сестричкою залишилися, бо мамі до літа не можна полишати роботу, а сестричка не вміє йти поруч з татом і триматися за чемодан.
Поїзд їхав в Україну, а за вікном бігли дерева назад у Сибір. Тані не сиділося біля тата, вона раз-по-раз зістрибувала з верхньої полиці, де вони з Натою роздивлялися у вікно, і вирушала в подорож по вагону. До неї усміхалися, кликали до себе:. "Розкажи нам віршика. А співати вмієш?” Тут згодилася і бабусина, і мамина наука. Розказувала, співала все, що вміла, поверталася до тата і сестрички з пеленою, повною кедрових горішків. Ната ж соромилася і не хотіла ні співати, ні вірші розповідати, хоча теж все знала.
Проїхали річки Урал, Волгу, приїхали в любу і славну Москву. У Москві небо не було розкреслене різнокольоровими смужками, як на малюнку у книжці, а було, як у Сибіру, синє з хмаринками.
У Москві є зоопарк, там люди роздивлялися на верблюда, а потім почали від нього втікати, хоча він стояв на місці і тільки ворушив губами. Тато пояснив, що верблюд хотів на людей плюнути, тому всі втекли. Ната, коли на неї плюнути, не втікає, а теж починає плюватися. Це ж весело, бігати і плюватися. Треба було всім плюнути на верблюда і втекти.
У Москві знову сіли в поїзд і поїхали до маминої мами – до бабусі Дуні, щоб у неї жити. Приїхали надвечір, вечеряли, бабуся розпитувала тата, як у Сибіру живуть люди. Слухає й Таня, що розповідає тато. Раптом незнайоме слово "калмики”, і тато заговорив тихше. Так тихо, що Таня забралася до нього на колінця, щоб краще чути.
- Кажуть люди, що привезли їх під село десь після Нового року. Жінки з дітьми, діди та баби ходили по вулицях, стукали в двері, просилися, щоб дозволили хоча б ніч заночувати. Жодна людина калмиків до себе в хату не пустила, боялися. Бо перед тим голова сільради обійшов усі двори і попередив, хто впустить до себе в дім ворогів народу, теж стане ворогом народу. Походили, походили калмики селом, та куди й ділися, до весни їх ніхто не бачив. А весною, коли зійшов сніг, зібрали трупи замерзлих.
Журиться бабуся:
- Як же можна так з людьми!..
- А Ви б їх впустили? – запитує тато.
- Тату, я б впустила – вихоплюється Таня.
- Мовчи, дитинко, та нікому не розказуй, що чула, - бабуся до Тані, і до тата, - а ти знай, що можна при дітях говорити, а чого й не можна.
- Хто вони, ці калмики? - задумується Таня.
В глибині дитячої душі, поруч з таємницею розбитої тарілки, причаїлася до часу нерозгадана таємниця калмиків.
Наступного дня дівчатка з бабусею пішли до тітоньки Луші, бо треба було ломацюгою зігнати з печі Федьку, щоб ішов до школи. На змазану жовтою глиною долівку тітонька розстелила газети, щоб глина сохла повільно і не розтріскувалася. Бабуся як побачила газету, аж руками сплеснула:” Лушо, що ж ти робиш! Ти чи не бачиш, що в газеті портрет Сталіна? Не дай Бог, хтось побачить! У Сибір захотілося?” Метнулася тітонька прибирати та ховати газету.
Без бабусиних застережень Таня сховала таємницю портрета Сталіна поруч з таємницею калмиків.