Вікопомне полювання сталося ще за царя Панька, коли була земля тонка, пальцем ткнеш – воду п'єш. Де сталося? До гадалки не ходи – звичайно, не в Харкові, а в любій моєму серцю степовій Покровці. Ще селяни не забули голодовку 1947 року і земляків, з'їдених, що гріха таїти, українськими людожерами. Тихими вечорами, сидячи в хатах за наглухо закритими ставнями і запертими на засув дверима, під блимання каганця розмовляли про підвали з розчленованими людськими тілами, про людські пальчики в холодці та плоскі нігті у ковбасі. Щоб врятувати дітей від майбутніх голодовок, вдень їм читався лікбез про те, що з весняних дарів природи можна голодній людині вживати – козелики, грицики, крокиш, сік кленів, пташині яйця... От, не треба підказувати всяку живність, яка гавкає, м'явкає, рохкає, мукає, мекає. В українському екстримі вона до весни не доживає.
Щоб вберегти дітей від людожерської згуби, дозволяли нам гратися тільки на подвір'ї або біля двору. Що не дитина – то неслух. Тому заборони приправлялися розповідями про страшного степового тхора, який їсть дітей, що відбилися від дому.
Чи можна людину, навіть, якщо вона ще дитина, тримати у вічному страху? Таки ні. День, тиждень, місяць, ну, нехай рік, страх змушує чаїтися і завмирати. Та настає день, коли зранку говориш собі, що краще загинути в сутичці з Тхором, ніж плазувати все життя у бабиній дерезі біля двору. Отож, настав неминучий день дитячого повстання проти Тхора. З бузкового гілля були нарізані рівнесенькі патички, у порожнисте осердя верхівок увігнані справжні залізні гвіздки, з протилежного кінця прив'язане нитками куряче стернове пір'я – це бойові стріли. Крадькома з трусів викрадені резинки – на тятиву для луків, зроблених з міцного гілля гледичії. Озброєний луками і стрілами загін виступив через город до балки і далі у Степ на бій з Тхором.
Суцільним золотим килимом вистилали кульбаби схили балки, зеленіли хліба. Падали з безхмарного неба під ноги жайворонки і, кульгаючи, відводили бойовий загін в сторону від своїх гніздечок. Пурхали між кульбабами різнобарвні метелики, змушуючи бійців на якийсь час забути про криваву мету походу. Серед цього замилування прекрасним і вічним зростають поети, піснярі, мрійники, тільки не завойовники.
Відважний загін йшов вперед і вперед - назустріч Тхору. Це лякливе створіння, яке повинно було хижо накинутися на нас, як тільки ми покинули охоронну зону бабиної господи, тремтіло в своїй норі, прислухаючись до наших переможних кроків. Воно так і не зважилося прийняти бій. Чи озвучити висновок, принесений з того походу? Хто ні разу не виходив на бій з Тхором, знайте – страшний тільки той, кого боїшся.
Було ще багато таємних походів у Степ – він став рідним краєм, Батьківщиною, доступною для споглядання і любові частиною вічного, всеосяжного Буття.
Любов до Степу і зневага до Тхора залишилися на все життя.