Потрапити в Покровку можна поїздом, можна приїхати рейсовим автобусом, можна добратися на попутках по трасі до повороту на село і далі два кілометри пішки. Не бачили, щоб він приїхав поїздом, автобусом, попутками. Вадим появився нізвідки. Перед обідом без речей, але з паспортом зайшов у контору питати роботи і житла. Він був з міста, бо на той час селу паспорти не видавали: засвідчувала особу і підтверджувала прописку довідка з сільради, яка видавалася тільки в надзвичайних випадках і була дійсна нетривалий час. Розмістили його у баби Груні і направили працювати помічником комбайнера – під час жнив кожна пара робочих рук дорогого варта.

Традиційно по закінченню жнив у селі влаштовувалися гуляння - байрам. З польового стану у двір тракторної бригади привозилися величезні каструлі, доставлялися свинячі, телячі та овечі туші, овочі, фрукти, крупи. Тут кухарки готували частування для байраму. Надвечір приводили сюди під руки нашого сільського музику – сліпого баяніста Симона Івановича, а Вася Мозговий зі своїм бубном приходив сам. Під їхню музику застілля з піснями й танцями тривало до ранку.
На байрамі, наші дівчата вперше зойкнули, побачивши за столом незнайомого парубка. Півбіди аби тільки побачили. Як він співав! Як кружляв у танці дівчат і молодиць! Гарний, ставний, балакун, жартівник! Не злічити, скільки дівочих сердець розбилося в друзки на цьому байрамі, скільки молодиць провели ревізію своєму сімейному життю і зітхали вночі, розглядаючи свого мирно сплячого судженого-рядженого. Парубки було захвилювалися та швидко заспокоїлися. Зайда не виявляв ніякого інтересу до їхніх милих.

Селом пішов поголос, що він зачастив до аптеки. Там працювала горбатенька Майя Олексіївна – непримітна, як гороблинка, смирна, як тихе літо. Зібрані під білий ковпак дрібненькі безбарвні кучерики, наче перепалені штучною завивкою. Бездоганно білий, без жодної зморщечки халатик на тендітному скаліченому тільці, черевички на високих шпилечках. Розмовляла, ніби саме вас чекала у своїй осяйно чистій аптеці. Кидалася шукати в шухлядках потрібні ліки, якщо не знаходила, тут же тонюсіньким голосочком замовляла потрібне телефоном у районній аптеці і винувато просила зайти через два-три дні, коли привезе потрібне.
Поза очі всі звали її Майєчкою, хвалили, жаліли і забували про неї, ледь переступивши за поріг аптеки. При всіх її чеснотах ніхто з парубків ніколи не пробував до неї залицятися. Була вона непомітна: без віку, без статі, без друзів і подруг, не бувала ні в клубі ні в кіно, ні на танцях.

Цієї осені ні Майєчка, ні Вадим не займали моїх думок. І мене, і нашого здоровенного сірого кота Бармалея цікавили горобці. Якщо Бармалей був до них небайдужий весь рік зранку до вечора, то моєю увагою вони заволоділи саме з настанням осінніх холодів і осінньої мряки. Минулися щасливі горобині дні, коли ночували вони на грушах біля хати. Дощі змусили шукати затишнішого притулку. Як тільки вечоріло, горобці повисали під стріхою в ряд, наче горобине намисто.
Вибравши час, коли темного вечора батьків не було вдома, тихо приставила до стіни драбину від горища. Горобці мирно спали. Коробку з-під черевиків в руки – і вгору за горобцями. Не скажу, що збирати горобців просто, деякі застерегли небезпеку і пурхнули на грушу. Але шість м'яких і теплих жмутиків пір'я, в якому шалено тріпотіли маленькі сердечка, опинилися в моїх руках, а далі в коробці. Залишилося запастися зерном для завоювання довіри і дружньої приязні та приступити до дресирування акторів власного горобиного цирку.
Посеред кімнати поставлено миску з водою, насипано зерна, актори випускаються на волю. За час, який потрібен, щоб тричі крикнути "тпрусь!!!”, Бармалей пробудився від дрімоти і передушив усіх акторів. Як могли вони настільки бездумно метатися по кімнаті, що всі траєкторії польотів закінчувилися в котячих кігтях – не можу пояснити досі. Мордата, сонна, ледача тварюка виявила незбагненну спритність, хитрість, безжальність і жадібність. Роки за два він заплатив головою за свою мисливську майстерність. Його наздогнала кара за любов до сусідових голубів.

Слабша духом особистість посивіла б від такої втрати. Я ж не встигла пройти тест на силу духу, бо прийшли подружки кликати в баню. Не кажіть, що село миється тільки влітку у ставку, а далі – ну, скільки тієї зими. Справді, літня баня була у ставку або у банях-будках, для яких воду гріло сонце у встановленому зверху сорокалітровому оцинкованому баку. В холодну пору року село мало втіху – баню з парилкою. Майстровиті господарі будували такі бані на своєму подвір'ї для себе, а також для всіх бажаючих митися та паритися за 15 копійок.
У бульварі перед двором дядька Петра сиділа дівчача черга в баню.
- Хто зараз миється?
- Вадим і Майєчка.
- Удвох?!?
- Удвох.
- Не може бути.
Відірвиголова Нінка підговорила таку ж бойову Надьку підсадити її повище, щоб зазирнути у банне віконце. Але обидві впіймали облизня - віконце зсередини було щільно завішене якоюсь одежиною.
Згодом Вадим і Майєчка вийшли таки разом. Рожеві, усміхнені, взявшись за руки, пішли геть. На той час Вадим вже вів у школі танцювальний кружок, де замість відомих з першого класу лявонихи та кабардинки навчав нас народним танцям для святкових виступів у клубі, а також, на прохання бажаючих, викладав вальс, шейк і ще модний чарльстон. Не скажу, що всі дівчата були в нього закохані, але напівзакохані точно. Як завмирало серце, коли він зі сцени співав, підморгуючи залу:
Ах, мадам, какие губки,
Краше не сыскать.
Я не сплю вторые сутки,
Мой приятель пять.
Я вважаю шедевром пісенного мистецтва Вадимові куплети:
Заглянул к фотографу, он мне знаком,
Снял меня на карточку вместе с ишаком.
И тепер соседи не поймут никак,
Где же я на карточке, где же мой ишак.
Що ще додати, весь Вадимів репертуар пам'ятаю досі. Як досі пам'ятаю горе від двох великих втрат того осіннього вечора – горобців і Вадима.

Парубки пробували врозумити Вадима: "Навіщо тобі калічка? Ти ж можеш полюбити найгарнішу дівчину нашого села і вона буде твоєю”. Вадимову відповідь ще довго казали й переказували: "Найгарнішу я вже любив. Тепер хочу любити таку, яка любитиме тільки мене”.
Вадим не помилився, Майєчка кохала його більше за життя, дужче, ніж всі наші дівчата разом взяті. Він теж буквально носив її на руках. Це була на диво щаслива сім'я. Щастя закінчилося літом того року, коли їхня дочка закінчили школу. Невдовзі після доньчиного випускного вечора Вадима пішов на рибалку. Знайшли його з ножем у спині на березі балки біля закинутих вудок. Поруч стояла пуста пляшка з-під вина. Звідки прийшов убивця, куди він подівся, не знає ніхто.
Колесо Фортуни зробило повний оберт.

О, Фортуна, ти бездумна,
наче місяць, в крузі змін;
то зростаєш, то зникаєш;
ти життя руйнуєш плин.
То терзаєш, то втішаєш,
не лишаєш сподівань.
Злидареві, владареві
Не відомий долі план.

Невблаганний і безжальний
колеса Фортуни хід,
безталання і страждання
неможливо зупинить.
Розгадати, ми не здатні,
коли доля вступить в гру.
Якщо долі спину голу
підставляєш, бути злу.
("Carmina Burana”, невідомий автор, ХІІІ століття)