Коли чекаєш, час повзе повільно. Дитинство - невпинне чекання майбутнього. Хочеться підглянути, розгадати, зазирнути за завісу тайни, яким буде світ, люди, я. Немає тієї шестирічної малої, яка відважно місила два кілометри покровської грязі задля пакуночка новорічних солодощів. Рік за роком дитячі руки квапливо розкривали подарунок і клали цукерки за обидві щоки. Спочатку шоколадні Ластівку, Ромашку і химерно названу Чіо-чіо-сан. Затим доходила черга до Шкільних і Лайки. Нарешті карамельки Яблуко, Слива, Полуниця. І кінець святу.
Рік за роком - дев'ять подарунків, які все більше втрачали свою принадність. І ось нарешті десятий Новий рік. Випускний клас. Вже не Новорічний ранок, а Новорічний вечір, святкова самодіяльність і танці... Дівчачий хор третій рік підряд виспівує "Який тихий вечір нині наближається, лиш Боржава на бистрині не вгавається" і з особливим піднесенням - "Отчего гармонь поет? Оттого что кто-то любит гармониста". Що з того, що за гармоніста у нас старий і сліпий, з подзьобаним віспою обличчям Симон Іванович. Співає баян про кохання, яке вже постукало, присушило, покликало.
У цьому році в школі буде новорічний маскарад і призи за найкращі костюми. Чим всіх вразити? Першим спадає на думку Чінгачгук - Великий Змій. Недавно це кіно показували в клубі. Немає нікого кращого за Чінгачгука. У порівнянні з ним потьмянів негероїчний образ друга Кольки. Щоб стати Чінгачгуком, є все: заячі шкурки для мокасинів, куряче пір'я для головного убору (зійде за орлине), лук і стріли майструвалися багато разів, то й зараз не проблема. "Тату, можна на горищі взяти заячу шкурку? Мамо, можна в комірці взяти трішки пір'я?" З повним розумінням дозволено все.
Закипіла робота. На уроках домоводства нас навчили кроїти й шити черевики з полотнини. Розкреслена шкурка. Хутром назовні - халявки, хутром всередину - підошви. Зшито, одягнено, поважно походжено перед дзеркалом в індіанських мокасинах - вилитий Чінгачгук, ні додати, ні відняти. Надимаючись від пихи, сидячи у дикунських мокасинах, нанизую на нитку чінгачгукові подвиги - метр курячого пір'я. Аж обридло - стільки подвигів за один день. Мабуть, день за днем додавати по пір'їні було не так обтяжливо. Пальці сколоті, праця завершена. Але в чому справа? Замість гарно стирчати над головою і стелитися по спині пір'я негероїчно поскручувалося віхтями, ніскільки не схоже на Чінгачгукову красу і гордість. "Мамо, що робити, щоб пір'я стирчало вгору?". Неіндіанська мама знає індіанські звичаї - треба пір'я нашити на головну пов'язку. Треба, то й треба. Чінгачгук знову береться за голку - подвиги нашиваються на старий, непотрібний пасок від маминого вельветового халату. Нарешті головний убір готовий. Дещо засмучує, що пір'я біле, все ж воно повинне бути сірим. Але що поробиш, покровські кури всі однієї масті, а орли тут не водяться. Добре що не водяться, бо тоді довелося б орла вполювати... Хай літає!
Настругано стріл, зігнуто лук. Знову походжено перед дзеркалом в мокасинах, у пір'ї, коричневих байкових шароварах і простій вовняній кофтині, оздобленій бахромою від портьєр. Залишилася дрібниця - маскарадна маска з паперу на поворозочках з суворої нитки. Аж не терпиться дочекатися вечора. Уява малює, як відкриваються двері в спортзал, де стоїть новорічна ялинка, і заходить Чінгачгук. Всі вражені! На цьому політ уяви закінчувався.
Потім по розкислому багну два кілометри до школи. Брудні чоботи замінено на мокасини. Пір'я. Лук зі стрілами. Маска. Відкриті двері. Ялинка. Біля ялинки гомінка юрма. Хто в чому. Льончик - Д'Артаньян при шляпі, плащі і шпазі. Вовка - солдат в гімнастерці, касці, з дерев'яним автоматом і алюмінієвою гранатою на ремені. Шурко - морячок у безкозирці і з матроським комірцем... Але ж подивіться на дівчат! Очей не відвести від цієї краси! Люба в строкатій циганській спідниці, в намисті, квітчаста хустка на плечах. Алла у вишиванці і віночку. Тома - Снігурочка в блискучому кокошнику і білому платті. Сніжинки, принцеси, королеви... І жодного Чінгачгука!
Була самодіяльність. Люба танцювала циганочку, Казик - матроський танець. Чінгачгук проникно співав про тополі - "мы растем и старимся, но душою всегда юными останемся", старенькі сорокарічні вчительки витирали сльози. Призи за найкращі костюми одержали Д'Артаньян і Чінгачгук. Коли почалися танці, Чінгачгук зрозумів, що червоношкірим індіанцям немає місця на святі блідолицих, і тихо почалапав додому зі своїми заячими мокасинами і курячими подвигами.