"Одного разу Чжуану Чжоу наснилося, що він перетворився на метелика. Пурх-пурх: справді метелик! Подумав: тільки цього мені не вистачало, тепер я не знаю, чи я ще Чжоу!
Враз прокинувся: плоттю-тілом він Чжоу! Не може зрозуміти: Чжоу сниться, що він метелик, чи метелику сниться, що він Чжоу.
Виявляється, метелика і Чжоу треба розрізняти... Ось що таке живі метаморфози!"

Чжуан Чжоу

Живу я поруч з міським цвинтарем. Не з моїм щастям колись на нього потрапити - цвинтар закритий і черга бажаючих на ньому упокоїтися розтягнулася не менше, ніж на сто років. Не долежу... Таким, як я, потойбічні сервіси надає установа, яку давно вже приглянула за оптимістичне поєднання вивісок "Туристичне агентство" і "Ритуал".
Оскільки на сьогодні ніяких туристичних подорожей не заплановано, гайда зі мною у напівкруїз по півпериметру цвинтаря. Тут і повітря чистіше, ніж деінде, і через гарненький рожевий паркан двометрової висоти визирають ще вищі хвойні і листяні дерева. На деревах буяє життя: тьохкають солов'ї, торохтять дятли, кують зозулі, зойкують сойки, цвірінчить пташиний дріб'язок. На паркані місцеві дописувачі інформують живих і мертвих про актуальні політичні події і, звичайно ж, про найголовніше: до кого і в якій формі прийшло кохання. Прес-служба цвинтаря регулярно прибирає з паркану актуальну інформацію задля розміщення ще актуальнішої. Тож слухаємо, читаємо і думаємо про минуще й вічне.

Коли закінчилася передостання війна, старожили ганяли тут взимку вовків. Втікали сіроманці від суворих харківців у такі непрохідні приміські болота, що куди тому Петербургу до Харкова в галузі боліт. Харківці обзавелися радянським цвинтарем на окраїні післявоєнного міста. На цвинтарях дорадянських за радянською традицією скрізь облаштовувалися парки культури і відпочинку з атракціонами і танцями, так би мовити, під девізом "Тряхнемо кістками!"

На моєму цвинтарі ще не танцюють. Але, не зважаючи на це, погожим Першотравневим ранком не на пустому місці виникла думка, що й тут не все гаразд з потойбічним життям. О шостій годині чоловік у яскравій помаранчевій жилетці косить траву на газонах круг цвинтаря (і правильно, раніше почнеш - раніше закінчиш, та й за роботу в святковий день подвійна оплата).

О! Цей божевільний аромат скошеної трави! Швидше сюди - насолоджуватися запахами покосу й пташиними співами. Ба! Дивне явище порушує гармонію весняного ранку. На тротуар і паркан біля цвинтаря виповзла незліченна кількість виноградних равликів. Їх не менше, ніж сепаратистів на площі Свободи під час антимайдану. На відміну від сепаратистів, у равликів відчувається нестача організаторів - замість направленого руху загонів у транспорті і пішки безладні переміщення групами і поодинці у всіх напрямках по всіх трьох просторових координатах і, враховуючи сакральність місця, не виключений інтенсивний рух ще й по четвертій координаті - часовій.

На тротуарі вже лежать розчавлені шкаралупи - не переймаються люди життям і здоров'ям равликів. Люди, куди ви поспішаєте? Поруч цвинтар. Що як це душі померлих вселилися в равликів?! Вбиваючи равлика, ви позбавляєте його шансу пройти ланцюжок перетворень і знову стати людиною!
І кому я це кажу?! Мимо промчав велосипедом адепт церкви здорового способу життя - під колесами тільки хруснули кілька неперероджених.

Равлики! Що ж ви робите? Чому вам не сидиться на безпечному цвинтарі? Вам немає про що бесідувати в тіні дерев серед трав і квітів? Скошено - не зорано. Вам вистачить того, що залишилося. За літо ще наросте. Поверніться назад, інакше вам загрожує цивілізаційна катастрофа! І кому я це кажу?!

Звичайно, відправляючись у напівкруїз ніхто з нас не здогадався прихопити віничок, щоб промітати собі дорогу серед нерозумних равликів. Та звідки ж їх стільки?! Рветься серце від хрусту шкаралуп, а розум вимагає дії. Озирнувшись, чи ніхто не бачить (ось і добре, що ще рано, людей майже немає - тільки спортсмени та собачники), починаю збирати і відправляти равликів через щілини в паркані туди, звідки приповзли, подумки радіючи генетичній працьовитості українців. Оглядаю звільнені від равликів паркан і тротуар і з відчуттям виконаного обов'язку повертаюся до звичних справ.

Але наступного ранку равлики знову тихо бешкетують на дорогах. Піднявши на антенах повище витріщені очі, вдивляються в далину і повзуть на зустріч з іншою цивілізацією - з велосипедами, автомобілями і іншими згубними для равликів пристроями. Все так же вперто тягнуть свій скарб по мокрому асфальту в незнаний світ. Як би то донести до їхньої свідомості, що природний добір суворо ставиться до тих, хто переступає цивілізаційну межу?
* * *
Нарешті сухе літо. Погожий ранок. На обрії жодного равлика. Знайомі бігуни, велосипедисти, пси. Недалеко війна, але в місті тихо. Тільки-но пройшла назустріч невисока літня жіночка в незмінних джинсах і з незмінним пакетом в руках. Я знаю, що то за пакет - в ньому нерозтрачена любов, яку вона не встигла віддати світу. Щоранку з нього на асфальт висипається суміш з круп і шматочків хліба для вдячних голубів. На звичному місці видніється строкатий килим з пір'я - сизого, сірого, рудого, білого. Не варто заморочуватися, що буде з ними, коли закінчиться любов. Чи хтось знає, що буде з нами?
Десь згори роздається добре знайомий вигук: "Чю-люк!" Здивовано підводжу очі - над голубами на тролейбусному дроті сидить... омелюх? Звідки? Ще зовсім недавно їхні чубаті зграї з тихим сюрчанням обсідали голі дерева, і асфальт устилався почавленими ягодами омели або горобини. Як тільки зазеленіло перше листя, омелюхи відкочували на північ. Невже цей відбився від зграї? Підходжу ближче, щоб краще роздивитися вибрик природи. Омелюх зривається з гілки і гострокрило падає до голубів. Зауважую незвичну красу польоту і по центру охвістя зубець з довшого пір'я. Налякана голубина зграя знялася в повітря і осіла на деревах по той бік дороги. Омелюх не потерпав від голоду, він шукав друзів - знехтувавши покинутим голубами частуванням, повернувся на дріт. Голуби знову злетілися до сніданку.
Я роздивляюся чубчик на голові у "омелюха", червоні на жовтому щічки, білі плями на крилах і перламутрово-сіре пір'я. Папуга! Австралійський папуга корелла! Звідки він взявся біля тихого українського цвинтаря, здатного здивувати хіба що травневими забігами равликів? А папуга, вигукнувши вчергове "Чю-люк!", що на пташиній мові мало б означати "ми з вами однієї крові", знову намагається приєднатися до пернатого товариства. Голуби, не знайомі з особливостями пташиного світу Австралії, знову розпізнали стрімкий яструбиний політ і кинулися врозтіч. Знову папуга опинився сам один на щедрому застіллі. Ні, не водити йому за собою голубину зграю. Голубині інстинкти ніколи не визнають його своїм.
2014 р.