Не пиши мені, не шукай мене,
Не збивай з пантелику, благаю.
Не руйнуй моє вже життя нове.
Твої звістки чомусь так лякають.

Твої руки не ті, і ти сам не той,
Твоє тіло змінилось дуже.
І ти сам не свій, з нею п'єш вино,
А ми просто з тобою друзі.

Твої губи теж помінялись вже
Ніжно їй поцілунок дарують.
І чомусь мені ніби все одно...
Якби ж ти не писав мені, чуєш...

Якщо я із ним та ти з нею вже,
То чому тобі так не йметься?
Написав мені, цього не зітреш,
Як і того, на що здається.

Добре нам обом, розвели мости.
Розділяють нас океани.
Та чомусь узяв та й цієї весни
Вирив сам і тобі, й мені яму.

Мені байдуже теж, що вона твоя,
А тобі - що із ним засинаю.
І не мрію я, як твоя рука
Не її, а мене обіймає.

Просто так, як ти сам тоді сказав:
"Весна завжди для нас особлива".
І напевно тому у блакитних очах
Моїх туга на хвильку застигла.

Ти такий далекий, але не чужий
І весна для нас буде вічна.
Навіть хай не зійдуться ніколи мости...
Та її пам'ятаю щорічно.

Тільки не пиши, не тривож мене,
Не зведи з пантелику, благаю.
Нехай вже це життя нове
Принесе нам щось схоже до раю.

Я собі з ним тут, а ти з нею там,
Океани нас розділяють
І мостам отим не зійтись ніяк.
Не пиши, 
не тривож,
благаю...


травень, 2020

Одна, і ще одна.
А після неї третя.
Червоного вина
Налию знову нехотя.

Ти п'єш і пив, навіщо?
До чого тут вино?
На що же, чоловіче,
Тобі здалось воно?

Ти знову підставляєш
Бокал мені під руки.
Я знову наливаю
Тобі червоні трунки.

Почнемо говорити?
Розкажу, що бентежить?
Іще тобі налити?
Та чи це сльози? Нежить.

Я змовчу і продовжу.
Розказувати буду.
Можливо так, збентежу,
Що не потерплю блуду.

Та ні, ти знову просиш
Налити ще вина.
Найважче, що не визнав,
У чом твоя вина.

Я зморщусь і наллю ще.
Продовжую журитись.
Навіщо ж на дівчат,
Як звір якийсь дивитись?

Чому не розумієш,
Якщо мені болить,
Коли тобі до іншої
Заскочити кортить?

І вже би наче звикла,
Та щось таки марудить.
І дуже мені прикро,
Та хай вже Бог розсудить.

І далі по розмові
"Нема за що переживати..."
Мої руки, як в змові
Продовжать наливати.

Навіщо п'єш і пив ти?
Хоч це мені поясниш?
Тобі б до ліжка дійти
І так уже не тямиш.

Тоді палкі обійми,
Такі ж твої цілунки.
Якщо я їх не візьму,
То мені скрутиш руки.

Тепер ти мене любиш.
Тепер ти хочеш жару.
Чого ж тільки не зробиш?
Та вже нема запалу.

Якщо усі підходять,
І кожна тобі мила,
І це вони не роблять -
То якась «вища сила».

Та нащо мені з ними
Самій собі рівнятись?
Завершувати рими
Й з тобою враз кохатись?

Шановний чоловіче,
У мене ще є гордість.
Твоя тебе не кличе?
Для цього ж треба совість.

Невже ж така жахлива,
Що треба напиватись?
Чому, як чиста голова,
То зась на ласки сподіватись?

Та ні, веду я монологи
Нікому не потрібні.
Ти розвернувся від знемоги
Слухати сльози жалюгідні.

Краще ти вип'єш вже таблетку
І без проблем собі заснеш.
Щоб плакати знайду «жилетку»:
Що ти посіяв — те й пожнеш.

І зі сльозами на обличчі
Наллю собі також вина.
Хіба ж у тому, що не люблять,
Буває теж наша вина?

А ти вже спиш десятим сном.
Мені ж чомусь то сльози ллються.
Я на одинці із вином.
То й не люби мене. Здаюся.

І пий, як хочеш. Скільки влізе.
Мені іще одне вміщається.
Шкода, що все оце гризе
І монологом залишається.

Ти п'єш і спиш, і так щодня.
Я до світанку засинаю.
Сама в сльозах, мов те дитя.
Надіюсь ще, бо я кохаю.



25.07.2019р.

Не тривож мене, не пиши мені,
Знаю, осінь мене теж вбиває.
Але я вже з ним, тільки в голові
Чомусь ім’я знайоме лунає.
Я не можу так! Навчи розлюбить,
Навчи, щоб було байдуже.
Нехай поболить і тоді згорить.
І ім’я, й усі спогади, друже.
Тільки може раз у похмурий день
Знову осінь чомусь ввірветься.
Там, де ти — весна, і моє ім’я
Незнайомим тобі здається.
 


травень, 2020

Тремтячі руки. Скотилась сльоза.
Ні, мені зовсім не боляче.
Хіба ж я така у світі одна
Ридаю сьогодні поночі?


Хіба мені першій сьогодні вночі
Від любові відреклися?
Хіба лиш мої особисті кати
Кохати вічно колись клялися?


Ні, я така не одна, годі брехні.
Не одну мене розлюбили.
Клянуться убити, топчуть в багні.
Чи бачив ти, щоб мертву колись вбили?

Хіба можна мене, яка вже світу білого не бачить,
Засліпити хоч одним катом, хоч одним вікном,
Як насправді вже й він не бачить?
Я не можу почути, як мене ображають,
Як мене хочуть знищити.
Я глуха і німа і не можу в благаннях кату крикнути.

Я не можу стояти перед катом на колінах
І просити у нього милостині,
Без ніг і рук, без вуст й душі.
Не поможе навіть Господь істинний.

Мене не існує й щоб дихати тоді не потрібне повітря
Не потрібно ні їжі вже, ні води, ні зимою зігрітися.
Не потрібні ні лікарі, ні юристи, й ні перед кимсь клонитися.
Тоді й любов твоя мені — як мертвому ковдрою вкритися.
Не гріє вже й не гріла. І без неї обійдуся.
Шкода тільки ката. Немає йому в чиє лице плюнути.
Немає кого заставити страждати. Ні одна сльоза у світі не котиться.
Настав вже й час тобі вмирати, одному бути поночі.


Шкода, шкода, та не мені.
Мені вже час йти, досить вже.
На цьому світі всі живі,
Нема чого робити мертвим же.


Я йду туди, де всі кати не зможуть мене пригнобити.
Одна мета, одна лиш ціль
Там — любити й любити.
Прощавай на віки, мій чорний лицар.
Забудь назавжди ім'я моє.
Ти не кат, а клоун. І не бісися.
Ця посмішка дика виглядає так собі.

Сьогодні знову дурна. Дурна і тупа, як завжди.
«Кусок гівна» і що там ще сьогодні й завжди казав ти?
Розкричався й розкидався всім, що під руку попало.
Розізлився. Чи тобі так легше тепер стало?
 
Ну що ж, я звикла, хоча ні, мені досі боляче.
Від любові і серця розлітаються частинки колоті.
От так відполовиняться і позсихаються.
А ти прийдеш просити побачення.
На очі сльози солоні навертаються
І я не хочу знову тебе бачити.
Не на довго, як завжди, і висунуті звинувачення
Заховаю у схованку, сказавши їм «до побачення».
Бо приходить вночі усе, що зробило мені боляче.
І не дає дихнути, не дає рухнутись, руки сковує.

На ранок прокидаюсь і ще один день марно.
Ходжу, дихаю, їм, існую, прикидаюсь так гарно.
Прикидаюсь, що все добре і колись буде ще краще.
Але в кишені тримаю лезо, тепер мені ще важче.
Важко триматися і важко всміхатись, щоб нічого не запідозрилось.
Маю план і лише від того сили примножилось.
І лише тому сьогодні знову всміхаюся -
Подумки ж з усім світом прощаюся...

Обійму тебе знову, скажу, що заспокоїлась.
Скажу, що я винна і пообіцяю гарно поводитись.
Сьогодні посміхнусь усім знову і неначе забула все я.
Насправді в кишені маю прекрасне рішення я.
Тепер ніхто мені не зможе зробити боляче.
Ніхто не потопчеться на ранах розколотих.
І якщо я дурна, то тільки сьогодні, вчора й завтра.
Але зовсім скоро прийде моя правда.

І, тримаючи в кишені цей секретний дарунок,
Даю тобі мій прощальний останній цілунок.
 

жовтень, 2018 р.

 

І зараз навмисне на дні.

Навмисне, бо так мені й треба.

Бо гіршими не бувають дні,

Ніж проведені без тебе.

Тону

Тону. І вже не витягти мене з полону.
Думки прядуть одна за одною тісну канву.
Її на шию затягну, забувши заборону
Робити те, чого «ніколи не зроблю». 

Навіщо так тонути без води й без цілі?
Навіщо просто залишатись на мілі,
Якщо не зрозумілі нам пусті надії?
За мріями униз, не збувшись, полечу. 

Канва тяжка. Як тяжко її прясти.
Носити тяжче все ж в душі тяжкий тягар.
І якщо я планую скоро впасти,
То тільки би не бачити на дні твоїх страждань

Тону. Навіщо крики, порятунки кволі?
Тону — і все, оце і є фінал.
Й останній подих, мабуть, стане порятунком долі
У світі незавершених скупих бажань.

Тони. Тони хоч тут і ти зі мною.
Раніше поруч, згадую, літав.
Як я, було, тягнула тебе вгору -
Так зараз ти закинув нитки обіцянь.

 

Пряду і далі. Задихнутися би швидше,
Бо повільніше задихатись нема сил.
У світі цім мене щоночі буде гризти
Те, що лишило вже давним-давно без крил.
 
Пряду. Прясти б й на шиї одягнути
Усім отим, що так просили мене вниз
Й тобі тугіше вузол затягнути
І якорем зробити легкий хмиз.
Коли на дні лежати буду,
Востаннє вгору подивлюсь:
Як ти насправді вільних всюди
Ілюзіями сам склепав собі тюрму.
Ти псевдозадихаєшся і псевдоплачеш.
Я псевдонасміхаюся й в душі тихцем тверджу:
Як добре, що в воді ніхто уже не бачить,
Що на очах створило мутну пелену.

Тону... Ти відпусти і дай померти.
Для тебе ні хвилини не живу.
І не стогни так жалюгідно й вперто!
Усе одно ніколи більше не прощу. 

28.04.2014р.

В усьому винна тільки я.
Минулого назад не повернути.
І навіть, якби я змогла
Тебе до себе пригорнути, ...

...То я б не пригорнула,
Бо тільки думкою про це
Боюсь власноруч на віки прикути,
Боюсь, що це ще не усе
І так тягне мене
До тебе...

05.03.2014р.

Я не хочу ні чути, ні дихати.
Лиш давитись німими криками.
Я змогла би кудись поїхати,
Чи тікати кудись синіми ріками.
Я змогла би падати крилами.
Я хотіла б кидатись птахами.
Але швидше льодом згоріла би.
Небо не пустить — трима двома руками...

Я б хотіла забутися милями
Та, лиш взявши з собою радіо,
Що з домівки солі краплинами
Передасть мені мамині казки...

Я не хочу напам’ять обіймами
Зігрівати. Ліпше каміннями.
Я не хочу та мушу всіяти
Тебе критими поглядом іскрами.

Я не можу відразу забутися
Та чи варто про це усе думати?
Коли я і ти ще не збулися,
Коли я і ти навряд збудемся...
Коли я і ти не забудемся...

2014 рік

Я вже не друг тобі давно й не ворог.
Я і не брат тобі і не сестра.
Я і не та, хто із ангельським хором
Підносить вгору, вище, в небеса...

Мабуть, чужі чомусь в миттєвість стали,
Мабуть, в серцях утих кохання ураган,
Але я відчуваю, як місцями,
Душа тріщить і рветься пополам.

Ми довго тішились обоє, милувались
В той час, коли близькі ненавиділи «НАС».
Мабуть, вони вже наперед вгадали
Ту участь, що попереду.
Потрібен був лиш час.

І от усе частіше відчуваю холод,
Який відлунюється навіть в чотирьох стінах,
А серце відчува любові голод
І так твого йому не вистача.

Та я продовжую об батарею жалюгідно грітись,
Торкаючись колись коханого холодного лиця.
І як, скажи, у ті холодні очі не дивитись?!...
Коли з’їдає в грудях вічна пустота...

2012р.-19.10.2013 р.

(Початок закладено біля ЛНУ ім.Ів.Франка)

Нічого вже немає!
Між нами все скінчилось...
Душа не помирає,
А серце знов забилось.
І руки не тримають
Ті речі, що лишились.
Тебе я забуваю
І з цим давно змирилась.
Вже дихаю нормально
І сльози зупинились.
В майбутнє утікаю -
В минулому стомилась.
У вересні востаннє
З тобою ми зустрілись.
Я вдячна, що нічого
У нас не повторилось.


08.01.2012 р.

Не варто повертатись,
Я знаю, не варто.
Ми помилились,
Відкрили не ті карти.

«Я повертаюсь!» -
Вирішила твердо зранку.
Думки лишила в холодній постелі,
Мокрій від сліз пустелі Дакару.

«Не варто...» - зітхаю, тягнусь по цигарку.
Курити лишила, забула і це зранку.
«Не треба.» І крапка. І чай. І канапка.
«Забудь» в голові й до рота цигарка.

2012 рік.

Пустка на пустці пустотою всипана.
Руки рукою моєю роз’єднані.
На території нашої повісті
Болі свої від усіх зашифровую.
Скандую останнє собі над вухами,
Шепочу на повний голос криками.
Мене не стримати маршрутами лівими,
Мені не знайомі банальні втоми.
Тобою зіграна моя мелодія.
Навіщо фарби, якщо все чорне?
Я хочу іскрами на небі всіяти
Тобі шляхи сплести у колію.
На смуток створена у квітні місяці,
З журбою змішана, така з гірчинкою.
Тобою зчитана, напам’ять вивчена;
Тобою дихаю і так продовжую.
Немов розбита скраю середини.
Мені лишаються хвилині лічені.
Тобі всміхаюся вустами-лезами.
Тебе немає поруч, ти далеко ще.
Надовго в відчаї топлюся хвилями,
Назавжди вірна своєму горю.
Така жорстока, така наївна я,
Що пам’ятати тебе не зможу.
Уся в апатії, тремчу в істериці,
Учусь поєднувати оксиморони.
Тобі присвячую, тобі написано.
Ти знаєш сам, хто я -
Твоя стара знайома.
Ти краще вслухайся собі всередину
І, якщо смикне щось, тоді я поруч,
Де обіцяла колись лишитися.
Для інших я всього лиш
Нікому Невідома.


2012 р.

Твої гармати вже давно напоготові -
Ти оголосив мені страшну чорну війну.
Я підіймаю вгору білий гладіолус.
Ти переміг мене, бо я тобі здаюсь.

І не потрібно проливати більше крові.
Не хочу знати ні печалі, ні жалю.
Бажання в мене дивні й навіть хворі,
Та я волію переможеною бути, бо люблю. 

Твоя галера вже звертає до причалу.
І танки забирай! Тебе благаю і молю.
Не розумію звідки в тебе стільки ж то запалу?
І чим я ненависть таку в тобі творю?

Навіщо ти не любиш мої сині очі?
Чому негарна тобі посмішка моя?
І руки в мене кволі й ноги дико босі,
І вся статура бридка і крива.

Дозволь же бути поряд і кохати!
Набридло битись об невидиму стіну.
Закінчуймо війну і досить з почуттями грати.
Дай щастя хоч хвилину на добу. 

Ти переміг, а я і не боролась.
Заволодів усім, що мала я.
До твоїх ніг кладу я білий гладіолус.
Ти гладіатор, а я лише ягня.

І навіть я здаюсь тобі слабкою.
І хай забудеться тепер моє ім’я.
Та знаєш, скільки треба сили й волі,
Щоби левицю обернути на ягня?

 

09.02.2016 р.

Давай, витинай циркулем контури букв, слів і навіть речень

На моєму тілі, на моїх руках, а особливо спині, не вагаючись, переходь на плечі.

Доходь до шиї і черкни, побачивши, не лякайся марно:

Моя кров чорна, як і ти, стікає вниз, виглядаючи майже шикарно.

Сповзай і ти по всій мені, і лиш на колінах затримайся трохи,

А потім лиши мене на самоті і дай назавжди спокій.

Не потрібно істерик, я не вірю словам, бо вони, як темне жало,

Люблять приходити по ночах, коли душа розкрита зустрічає світанок.

Коли я довірилась тобі, твоє жало мене навмисне вжалило.

Така несподіванка, що твої попередні у спину ножі заросли з переляку шрамами.

Я напевно повірила б тобі знов і наперекір усім дала б ще шанси,

Але це чорне жало в мені заважає робити перед тобою реверанси.

Та й та чорна кров, що стекла, вижити завадила тілу.

І ти негайно від мене втікай, поки я мститись не захотіла.

 

2014 рік.

Боляче ставити черговий смайл крізь сльози.
Все доволі сумно і не бачу, де цьому межа.
Ну навіщо написав ці романтичні прози,
Якщо я для тебе вже давним-давно чужа?

І ось навчися потім знову довіряти людям,
Повір на слово й так, щоб без дурних вагань.
А вони твоє ж приносять серце на широкім блюді
Й, обідаючи, майже не поставлять лишніх запитань.

«Як тобі, — мовляв, — приємно, мабуть, правда?
Чи напевно біль тебе клубочком обвила?
Знаєш, я, звичайно, міг й позволікати,
Але ницість наді мною владу здобула». 

Другий сяде біля нього,покладе тарілку:
«Що, кохана, як сьогодні твоя голова?, -
І встромив у серце тугу жирну гілку,-
Я подумав, хай болить тобі і тут злегка».

Третій взяв руками серце і говорить:
«Може не одразу до страждань перейдемо,
А спочатку я зізнаюсь, як тобою страшно хворий,
Ну а потім набрешу, як віддано люблю давно?

Моя ніжна, найпрекрасніша Афіно!
Я з тобою і в вогонь, і в воду, і в бою.
Правда, гарно? Ти уже мені повірила?
Закохалась?»- ну а далі без жалю.

«На тобі, погане дівич-серце,
Мабуть, поки кислотою обіллю,
А коли скуйовдиться воно і стане мертве,
Я його твоїм батькам на блюді принесу.

Розкажу їм, як тебе кохав я,
І поплачу, трохи викличу жалю.
Ніби-то тебе урятував я.
"Ну, вона спалила все сама",- скажу.

І не буде навіть кому захистити.
Я тоді із честі, гідності багно малюю.
Хай тебе не зможе геть ніхто любити!
І напевно мені шкода... Але ні — жартую!». 

Дякую тобі, мій злий, безжалісний товариш!
Ти мене навчиш не довіряти людям.
Раз мені в грудині все цілком ошпариш
І нікому більше не відкрию груди...


2014 рік