Тону

Тону. І вже не витягти мене з полону.
Думки прядуть одна за одною тісну канву.
Її на шию затягну, забувши заборону
Робити те, чого «ніколи не зроблю». 

Навіщо так тонути без води й без цілі?
Навіщо просто залишатись на мілі,
Якщо не зрозумілі нам пусті надії?
За мріями униз, не збувшись, полечу. 

Канва тяжка. Як тяжко її прясти.
Носити тяжче все ж в душі тяжкий тягар.
І якщо я планую скоро впасти,
То тільки би не бачити на дні твоїх страждань

Тону. Навіщо крики, порятунки кволі?
Тону — і все, оце і є фінал.
Й останній подих, мабуть, стане порятунком долі
У світі незавершених скупих бажань.

Тони. Тони хоч тут і ти зі мною.
Раніше поруч, згадую, літав.
Як я, було, тягнула тебе вгору -
Так зараз ти закинув нитки обіцянь.

 

Пряду і далі. Задихнутися би швидше,
Бо повільніше задихатись нема сил.
У світі цім мене щоночі буде гризти
Те, що лишило вже давним-давно без крил.
 
Пряду. Прясти б й на шиї одягнути
Усім отим, що так просили мене вниз
Й тобі тугіше вузол затягнути
І якорем зробити легкий хмиз.
Коли на дні лежати буду,
Востаннє вгору подивлюсь:
Як ти насправді вільних всюди
Ілюзіями сам склепав собі тюрму.
Ти псевдозадихаєшся і псевдоплачеш.
Я псевдонасміхаюся й в душі тихцем тверджу:
Як добре, що в воді ніхто уже не бачить,
Що на очах створило мутну пелену.

Тону... Ти відпусти і дай померти.
Для тебе ні хвилини не живу.
І не стогни так жалюгідно й вперто!
Усе одно ніколи більше не прощу. 

28.04.2014р.