Не пиши мені, не шукай мене,
Не збивай з пантелику, благаю.
Не руйнуй моє вже життя нове.
Твої звістки чомусь так лякають.

Твої руки не ті, і ти сам не той,
Твоє тіло змінилось дуже.
І ти сам не свій, з нею п'єш вино,
А ми просто з тобою друзі.

Твої губи теж помінялись вже
Ніжно їй поцілунок дарують.
І чомусь мені ніби все одно...
Якби ж ти не писав мені, чуєш...

Якщо я із ним та ти з нею вже,
То чому тобі так не йметься?
Написав мені, цього не зітреш,
Як і того, на що це здається.

Добре нам обом, розвели мости.
Розділяють нас океани.
Та чомусь узяв та й цієї весни
Вирив сам і тобі, й мені яму.

Мені байдуже теж, що вона твоя,
А тобі - що із ним засинаю.
І не мрію я, як твоя рука
Не її, а мене обіймає.

Просто так, як ти сам тоді сказав:
"Весна завжди для нас особлива".
І напевно тому у блакитних очах
Моїх туга на хвильку застигла.

Ти такий далекий, але не чужий
І весна для нас буде вічна.
Навіть хай не зійдуться ніколи мости...
Та її пам'ятаю щорічно.

Тільки не пиши, не тривож мене,
Не зведи з пантелику, благаю.
Нехай вже це життя нове
Принесе нам щось схоже до раю.

Я собі з ним тут, а ти з нею там,
Океани нас розділяють
І мостам отим не зійтись ніяк.
Не пиши, 
не тривож,
благаю...


травень, 2020