* * *

Сила вимірюється не тим, як сильно ти можеш вдарити, щоб повалити противника на землю.
Сила вимірюється тим, який удар ти можеш витримати, щоб захистити те, що любиш понад усе.

* * *

Життя не вимірюється кількістю прожитих років,
воно вимірюється секундами, які ти запам*ятав на все своє життя.

Колись він ходив.
Радів життю. Усміхався.
Стежками у лісі гуляти любив.
Жартував, дарував і часто сміявся.
Відсміявся.
Я зустрів його.
А він без ноги.
Обпертий на милиці, погляд сумний.
Німий.
В очах жаль. Біль. Позбавлені мрії.
Я ішов, а він ні.
Наші погляди зустрілись.
Я не запитав, він не відповів.
В душі болі розгорілись.
В його очах заздрість.
Я ішов, а він ні.
Я ішов, а він не міг.
І вже не зможе.
Він прикутий до землі. До милиць.
І вже не гуляти лісом. Не збирати гриби.
Я пройшов. Він іти не в змозі.
Його заздрісний погляд мене проводжав.
В очах жаль.
І його. І моїх.
Він без ноги. Обірвані мрії.
Він без ноги...

За усмішкою ти ховаєш біль і смуток печалі,
Ти радієш і смієшся, ховаєш горя медалі,
Ти гуляєш по ночах, ховаєшся від суті,
В диму сигарет відбуваєш покуту.

Вино, горілка, дешеві сигарети,
Все іншим пацанам робиш ти мінети,
Ти смієшся, в очах, здається блиск,
А на самоті плачеш і в щасті шукаєш зиск.

Кожний вечір одне і те ж - сміх,
але я знаю - він несправжній.
На серці пошрамований гріх
і кинджал болю сакральний.

Одне життя, одна смерть,
одне серце б*ється в грудях,
одна душа полонила тіло вщерть,
одна поразка несеться на ворожих кулях.
Буває тільки одна справжня любов,
і тільки одна в жилах розтікається кров,
знов...
Один Бог на небесах,
один диявол у темних закутках душі,
лиш одне добро творить чудеса,
лиш одне зло губить душі людські.
Одне чорне, одне біле,
один я на цілому світі,
і один ти...
і всесвіт один.

Мої вірші сповнені смутку, незрозумілої туги,
вони горять, як в темряві свічки,
світять куди стежиною іти,
мої вірші бояться пустоти,
прагнуть щастя,
але їм призначено по болі іти.

Бог Творець, Бог Син, Бог Дух Святий -
один Бог, але в особі трьох.
Не зрозуміти закон цей непростий,
але так є, як знаю, що ступаю крок
у час.
Минуле, Теперішнє, Майбутнє -
мить, час і віковічність,
як не забути незабутнє,
так не скоротити вічність.
Три хрести стояли на Голгофі,
ступили ми у третє тисячоліття,
у житті ми лишень гості,
що спричинили так багато лихоліття.

Борися - побореш.
Бийся - переможеш.
Не здавайся - дійдеш.
Не ламайся - не зламають інші.
Ніколи не сумнівайся
та за гріх покайся.

Упав.
Піднявся.
Далі пішов.
Знайшов.
Не здався.
В душі охолов.
Втратив.
Програв.
Та далі ішов.
Заразу страху в душі поборов.
Ішов.
Упав.
І знову піднявся.
В житті нікому він не скорявся.
Просто ішов.

Давним-давно це сталось
ще за часів Велеса і Зевса...
Два поети
(їх імена потонули в небутті)
прийшли до обителі богів
просити крила.
Мовляв,не для них
ходити по землі.
Вони прагли поглянути на світ,
людей і їхні вчинки
з високості,
з неба
( де немає пакостей і злості).
Боги послухали.
Їм крила в дар віддали.

Перший поет перетворився в Альбатроса.
красивий птах, могутній,
пір*я в нього біле, наче сніг,
крильми широкими, як світ, взмахнув
і розтанув у світах.
Вітрах...
Овіяв поглядом весь світ, прорізав небеса
і вітрова гладінь широка
понесла поета
в даль.

З висоти небес світ такий прекрасний,
мільйони людей, що гуляють вранці
і ввечері.
Машини. Парки.
Тихі озера. Гамірні міста.
Буйні ліси. Найвищі вершини.
Ах...красота.
Поет Альбатрос на вірші віддав
усю красу земної хвилини.
Людини...
Красу світу малював. Небо. Щастя. Зорі.
Дельфінів, що плавали у морі.
Поет радів, що вирвався в простори.
Творив красу
і жив красою.
Літав. Співав.
Не знав він неспокою.
Творив красу, літав у високості
і здалеку не бачив він пакостей і злості.

Другий поет перетворився в Ворона.
Страшного. Чорного. І, здавалось, злого.
Птах полетів у сірість міста,
на смітники,
де зранку попрокидалися бомжі,
ішли шукати їсти,
голодні, обмерзлі, кляли небо
і потирали кості.
Ворон пролетів мимо повії,
вона стояла при дорозі,
мерзла,
чекала заробітку, клієнта,
її біль і смуток птах побачив.
Десь на дорозі мрії охололі,
а у провулках сліди
несправжньої любові.
Десь сварку чути із вікна,
десь тихий плач дитини,
небо видно з дна,
та з неба дна не видно.
Ворон сів на гілку. Задивився.
Невже тільки біль і горе?
ні.
Цілувалися закохані.
Сміялися діти.
Ішов хлопець. В очах блиск.
Він переможе.
Щирі усмішки. Дівчинка упала.
Але хлопець допоміг їй встати.
Засміялися.
Ні, Ворон не зможе відірватись від землі,
хоча у нього крила, він не рветься в небо,
йому неба не треба.
З неба не видно землі,
а з землі видно небо.

Минули роки.
Повмирали птахи,
пооблітало пір*я.
Посідали боги
на небесне подвір*я,
почали дивитись, що сотворили птахи.

Хвалили Альбатроса.
Такі прекрасні вірші сотворив.
Прекрасні рими. Образи чудові.
Така краса. Такі мелодії.
Слова небесні і медові.
Хвалили Альбатроса.

Відкрили поезію Ворона.
Пом*яту. Зів*ялу. Написану на обгризках.
Дрібних папірцях.
не раз у Ворона камінням кидали.
Попадали.
Не раз болем і кров*ю вірші стікали.
Боги здивувалися.
Ні рими, ні щастя,
ні краси, ні печалі.
У віршах Ворона - просто життя.
Без тайни вуалі
і без непотрібних прикрас.
Просто життя. Таке як воно є.
і боротьба. Вічна боротьба добра і зла.
Битва, де не буде перемоги.

Ворон бачив знизу те, чого не бачив Альбатрос.
Ворон бачив кожного, Альбатрос тільки всіх.
Ворон бачив дві сторони медалі, Альбатрос її бік.

Час іде. Убиває птахів.
Альбатрос падає у прірву віків.
і його тіло ніхто уже не знайде...
А Ворон гине на току електричних проводів
і його труп валяється на дорозі.
І кожен хто йде
переступає через труп Ворона.
І...

корабель у морі
на березі маяк
я потопаю у крові
байдужості зівак
серцям бракує любові
моря прагне моряк
заборони придумуєм нові
на березі досі світить маяк
корабель потопає у морі
не врятує його вже жодний моряк

Я хочу обняти безмежність,
наповнити життям пустоту,
Я хочу з'їсти буденність
і провалитись крізь висоту.

Я вогонь хочу випити,
запалити вогнищем лід,
Я вітер хочу зловити
і cколихнути цілісінький світ.

Я хочу летіти, я хочу упасти
блискавиці руками впіймати,
Золоте яблуко із раю украсти
і літати, літати, літати.

Де початок й кінець у кола?
Де до пекла чи раю дорога?
Що таке вірш? ( невже це просто слова об’єднані в риму?)
Що таке совість?( частина людини чи вияв Божої сили?)
Як здобути щастя, ступаючи по гОрі?
Як знайти істину сховану у морі?
Чому сліпці бачать більше, ніж ми зрячі?
Хто така Людина? Насправді. Без фальші.
Яка сила схована у вірі?
Як пояснити чудеса?
Скільки часу в вічності?

Ідуть переможені переможці
по асфальтованій землі.
Їхні погляди згорьовані
Уже не вклоняться весні.
Вони скорили цілий світ,
перемогли усіх, звалили на коліна
та програли у двобої самі собі
і душа поразкою згоріла.
Не змогли убити совісті
( Не убити незнищенну!)
В своїй життєвій повісті
помилилися страшенно.

Вогонь без тепла, сонце без світла,
Душі пустота…
Вода без життя, ліс без дерев,
Небо без хмар,
Душі пустота…
Очі без радості, серце без любові,
Вени без крові,
Душі пустота…
Німа тишина, безмовний крик сірих очей,
Важка пустота бездомних ночей,
Пустота…
Ні болю, ні плачу, ні сміху, ні радості.
Пустота.

розриті Могили,
роздерті Серця,
втрачена Сила,
Життя у Мерця.
Загублені крила,
Вогонь, як Вода.
душа загорілась.
Він—не вона.
Любов десь поділась,
Прийшла пустота.
Хтось сміється від горя,
Хтось нарікає—недоля,
А воля…
Тільки волі прагнуть ті, що в кайдани закуті.
Птахи тільки неба бажають, до суші прикуті,
Тільки пам’яті просять душі забуті,
А я… я прошу…Сили…

Закрилися очі,
Тіла присипала земля,
Пройшли палаючі ночі,
Забулись їх імена.
Із ран витекла вся кров,
Охрестила нових полководців,
Згоріла, погасла остання любов,
Без стягів ідуть переможці.
Могили зрівнялись з землею,
Час їх зрівняв, роздробив у пісок,
Лишилось тільки витати душею
В обителі світу думок.
Віки пожерли, здавалось, вічну славу,
І вже не герой ти, ні тиран,
Як Помпеї спопелила лава,
Час понищив вас.
Не згадають ні діти, ні внуки,
Не пом’януть ні злом, ні добром.
Хоча б мали за що… Стрільці готують луки,
Воїни мечі. Будуть битись зі злом.
Творити новий світ.
Прийдуть переможці і переможені.
Через сотні нових літ.
А душі в вічність заморожені
Не роздроблять часу лід.
Імена помруть,
Лишиться лиш те, що встиг зробити за життя,
Нащадки живуть,
Але від смерті нема вороття.
Вони теж пізніше помруть.
Лишаться тільки діла,
Великі, злі, добрі, малі,
І їх не розвіє імла,
Хоч би які були вітри сильні.

Споконвіку було Слово…
Слово народило Людину,
Людина народила злобу.
Злоба породила силу,
Сила народила рани,
Рани породили біль,
А біль згартував терпіння,
Терпіння породило надію,
Надія дарувала спасіння,
Спасіння дало нам мрію.
Мрія народила Любов,
Любов сотворила щастя,
А щастя—знову Слово,
Древнє і чисте, неначе Причастя.
Слово породило Людину
І кожну Божу хвилину
Людина родить Слово.
Знову і знову, і знову.

Біль. У серці застрягло лезо ножа. В очах пустота.
В душі обірвалась тендітна струна.
Провина? За що?
Не зробив нічого злого. Лиш добро зробили мені.
А в душі біль. Не знаю чому.
На рани сиплять сіль. Хто? Кому?
Мені.
Нічиєї провини нема.
Лиш пустота. А вона…
Хоча яка різниця? Нічиєї провини нема.
Просто біль.
На шрами душі просипали сіль.
Нечайно.
Бажаючи добра.

Вас—зрозуміли тільки потім,
Через десятки, сотні довгих літ.
Вас—ненавиділи до злості,
За вами гнався весь продажний світ.

Ви—сиділи по тюрмах роками,
Не ламались, чекали нових перемін.
Ви—жили своїми думками,
Думками, що розтрощили множество стін.

Ваша зброя—то совісті слово,
Що легше за вітер і чисте, наче хрусталь.
Ваша зброя—то правди печаль,
Що жалила вогнем тирана продажного, злого.

Ваші імена—пошепки казали,
Прагли стерти їх з розумів людей.
Ваші імена—на трибунах кричали,
Ними надихали творців нових ідей.

Вам—життя дарувало тільки біль,
Тюрми, черствий хліб і чорну сіль.
Вам—безсмертя дарувало славу,
Таку могутню, незнищенну, мов вогненну лаву.

Скільки не витирай з полиці пил, він все-одно повернеться туди,
Скільки не сповідайся, все-одно повернуться у душу гріхи,
Скільки в ванні не купайся, все-одно до шкіри прилипне бруд,
Та постійна боротьба на секунди очищатиме, і тяжкий найважчий труд.

2.

Душа. Ніщо—у світі матерії і грошей.
Душа. Все—що в грудях мати мусиш.
Душа не вибира людей,
Люди вибирають душу.

3.

Серце. Б’ється вічно в ритм життя,
Гаряче, наче лава, чи зимне, наче сталь.
Груди розрива серцебиття –
Могутнє, як таран, чи ламке, немов хрусталь.

Я зачепився через перепону,
Впав на коліно, відчув сморід заборони.
В душі щось сильно заболіло,
Світ створив для мене нові перешкоди.

Мої очі опустились додолу,
Втупились в холодну сірість землі,
Так захотілось повернути додому,
Так захотілось здатись мені.

Але ні! Я встану і йтиму далі вперед!
Підніму очі ген високо в небо,
І не треба мені ваших подачок, ваших карет,
Я йтиму ногами, бо для щастя нічого більше не треба.

Я піду до кінця, крізь біль і печаль,
Прорвусь крізь стіну із брехні,
Розіб’ю фальші кристал
І, надіюсь, душа не дозволить зламатись мені.

Дійду до мети, або впаду мертвим посеред дороги,
Але не зупинюся, ні, ніколи,
Переступлю через найвищі, найтяжчі пороги,
І розірву, як ланцюг, найміцніші кордони.

Час—нестримна течія ріки,
А ми—крапельки води, що течуть за нею,
Час вривається у вічності піски,
А ми стаємо безсмертною душею.

Вона стояла з лопатою в руках.
Сива, зморщена, змучена, безсила –
Біля ніг її вирита могила,
Й усмішка болі на вустах.

«Природо! Стій! Не треба! Почекай!
Живи! Живи ще! Не вмирай!»

Вона усміхнулася так сумно,
Подивилась з болем на цей світ,
Послухала, як літаки здійнялися шумно,
Згадала, як косить людство наше СНІД.

«Ні. Я вже не маю сили.
Я чую смерть. Вона іде.
Радіація, Сміття—спалили мої крила,
Я вже майже мертва і лице моє бліде.»

Вона усміхнулася тужливо,
Присіла біля власної могили.
«Сьогодні ще не кінець. Хоча…усе можливо.
Якщо ви не схаменетесь, діти, то у мене сили
Не буде завтра жити.»

В цей день діду не клювало,
Весь день на марне просидів,
Вже сонце за обрій сідало,
А дід чомусь надію все-таки грів.

І раптом…Рибка попалась на гачок!
Дід потягнув на себе вудку,
Він хоч старий, та все ще був качок,
Дьоргнув раз і витяг Рибку прудко.

Здивуванню діда не було меж,
Адже Рибка не проста, золота,
І говорити вміла теж.
«Відпусти, діду, - попросила та, -
Я здійсню три твої бажання,
Зроблю все, що забажаєш,
Дам золота, молодість, кохання.
Тільки не вбивай мене. Ти ж знаєш
Я Золота Рибка. Я творю чудеса.»
Дід подумав і розгладив вуса.
Не сказав ні слова.
Взяв він Рибку і відніс додому.
Хай баба з нею говорить—в неї краща мова.
«Відпусти мене, будь ласка, -
Рибка до баби промовляє, -
Я верну тобі молодість, красу,
Дам золоту і славу.» Не знає
Рибка, що ще обіцяти має.
Та баба, як і дід, на бажання була бідна
І сказала просто на словах:
«Я їсти хочу. Та й пора обідня.» -
Не вгледіла Рибка жалості в очах.
На пательню кинули Рибку,
Зажарили і з’їли,
Взяли хліба скибку –
Нічого кращого ті двоє не уміли.

Мораль: Більшість людей не вірить в чудеса.
А чудес не буває, якщо в них не вірити.

Я стояв на Майдані,
Я тримав прапор у руці.
Я горів вогнем надії,
Кричав «Так!» і «Ні брехні!»
Я був, як ураган, як смерч могутній,
Я вірив в правду і запаляв чужі серця,
В ці дні грудневі і морозні,
Нікому з нас не забракло їжі і тепла.
Я вірив, вірив і боровся,
Стояв і мерзнув до кінця,
Я вірив, чесно, і молився,
Щоб страх і слабкість не розвели серця.
Я знав, що правильно роблю,
Що з помаранчевим прапором на холоді стою.
Я боровся за державу. Чесну. Надійну. Єдину.
Ту, що любить своїх громадян.
І у ці вогненно-морозні хвилини
Я вірив, що мрія здійсниться,
Що не зрадять політики, які разом з нами стояли
На холоді, і багато, ой, дуже багато нам обіцяли.
І у ці хвилини пам’ятаю, як сниться:
Квітуча держава, надійна, багата,
Щасливі люди по вулиці снують,
Грошей, добробуту багато,
Люди в радості живуть.
Приємні були сни. Я вірив в них.
Вірив, що політики не збрешуть,
Зі мною був міліон отих,
Що помаранчеві події в пам’яті ще крешуть.
Минуло майже п’ять років…
Я сиджу дома. Допиваю пиво з банки.
Життя нудне й пусте, як оці засмальцьовані фіранки.
Я втратив роботу.
Заощадження в банку чомусь не віддають.
Жінка пішла, забрала дітей,
Пішла до багатого, хай діти у нього ростуть.
Вдома пусто, тихо, темно,
Я так сиджу уже давно,
Коли я прошусь на роботу, то відсилають чемно.
Кажуть: нема роботи поки-що.
А жити як? За що?
Продав телевізор, меблі, цінні речі,
Проїв усе, здається, не минуло й дня,
Йду на пошуки роботи.
Зранку, ввечері. Щодня.
Та у працедавців свої турботи.
Зря надіявся, я зря!
Продав машину, здав квартиру,
Став жити дома, як чужий.
В тісній кімнатці ходжу ввечері по-тиху,
Щоб не злився хазяїн новий.
Тоді я вирішив піду до політиків,
Адже тоді вони обіцяли допомогти.
О Боже! Який же я був тоді дурний!
Мене зустрів якийсь хмир пихатий,
Пузатий, жирнощокий,
Виліз з новенького мерседеса.
Він вислухав мене. Уважно. Майже співчутливо.
«Поможемо, - сказав він якось урочисто, -
Дайте мені ваш номер телефону і я зв’яжуся з вами.
Скоро.»
У мене на спині, здається, розрослися крила,
У серці з’явилася надія,
В руках—давня моя сила.
Та щось у серці кольнуло болюче.
Я оглянувся, а депутат цей…О падлюче!
Папірець з телефоном викинув в смітник…
Серце моє обірвалося, мов камінь,
Я прозрів, побачив правду.
Їм байдуже до нас.
Вони не пожаліють вас.
Навіщо я тоді мерзнув на Майдані?
Боровся! Вірив! Сподівався!
Вони повелися з нами як погані ***
******* ** ***** **** *** ** ***.
Та годі цих проклятих слів,
Цей кривавий мій болючий спів.
Я побачив правду. На жаль.
Серце впало у прірву, у печаль.
Де я живу? У країні де я лишень
Потрібний, коли треба стояти на Майдані!
У країні, де за пару гривень
Мушу кланятися начальникам поганим.
Я зайшов у магазин. Взяв пляшку горілки
І пішов додому…..

Ми знаєм майже все на світі:
Атоми, протони, електрони і нейтрони,
Фізики і хімії знаєм всі закони.
Зірки всі на небі вже поназивали,
В космосі, на Місяці—де ми тільки не бували?

Ми людину розібрали на дрібні частинки,
Зробили з неї не істоту, а одні клітинки.
Землю ми змінили так –
Рідна мати не впізнає!
А людина лізе, лізе, як…
Щось шукає, щось вивчає, інтеграли визначає…

Я розумію—це прогрес.
Без нього—нікуди.
Ми повинні йти вперед
До нових незнаних меж.

Але коли ідеш з життям
Нога у ногу,
Навіщо таранити все, що стоїть перед тобою?
Навіщо стінку кам’яну бити головою?
Обійти не краще буде стороною?
Навіщо на шляху прогресу,
Прокладати килим мертвої природи?
Чому в бетонну броню закували ми планету?
Чому змертвили всі її дороги?
Чому? Навіщо? Задля чого?

Якщо знищена планета—це ціна прогресу,
То краще я піду на тернистий шлях регресу.
Бо краще жити у печері,
Та бачить сонце, місяць, небо,
Ніж іти в майбутнє,
Де усе це буде штучне.

Я за те, щоб ми учились і вивчали,
Ішли вперед, жили красиво,
Пізнавали й будували
Невідоме нам майбутнє диво.

Але я прошу лиш про одне: не руйнувати!
Залиште на Землі хоч те що є –
Його і так вже мало!

Сьогодні йду у магазин.
Став рано вранці, ще навіть не світало,
Сів у сторічний «лімузин»,
Глянув в небо, закуте з хмар забрало.

Я встиг. Ще черги не було.
Хоч з хвилини на хвилину під дверми тут будуть сотні.
Вже місто машинами гуло,
І зашуміли станції польотні.

- Привіт! Повітря чисте є?
- Є, - відповів похмурий продавець.
- По скільки? – він скривився-сполотнів.
- По сто. – я теж відразу спохмурнів.
Рипнули двері, прийшли якісь люди,
Заспані, потомлені, як доісторичні мухи,
Нечесані, неголені, життям сумним змордовані.
- Тобі повітря з запахом води, -
Сказав продавець з сарказмом, -
- чи може моря, лісу, квітів, гір? Ходи!
- Будем вибирати разом!
Я стояв. Мовчав. Мені ставало страшно.
Понад усе на світі я б хотів,
Хотів так сильно, що бувало лячно,
Вдихнути це повітря, яке колись давно
Там пахло квітами, що з вини хортів,
Перетворились в дим…загинуло воно.

Я ніколи не побачу квітів,
Дерев, морів,
На їх місцях лишились сіті
Каналізаційних труб і ніті
Електричних проводів.

Я бачу небо. Проте воно сіре,
Наче мертве, знищене, забуте,
А мама колись казала: було небо голубе,
Приємне, ніжне, чарівне.

- То яке ти будеш брати?
Продавець не вперше окликав мене.
- Просте. Без запахів. Головне, щоб чисте, -
Відповісти заставив я себе.

Я простяг гроші, він зітхнув:
- Невже ти ніколи не хотів би відчути запах гір,
Тих, що були за давніх пір?

Я головою лиш хитнув:
- Грошей нема. Та й…
Запах… Хіба вже щось повернеш?

Тиха краса Полісся. Садки,
Що потопають у пахучості весни.
Ще юні, що тільки народились квіти,
І вітер, що розносить їхні солодкі запахи.

Дерева, що потопають в шубах
Біленьких квітів і суцвіть.
Озера, на чиїх блакитних водах
Завмерла красота усіх століть…

Чому так раптом все міняється у світі?
Чому озера раю на планеті
Переодягаються у шати цвинтарів?
Чому Чорнобиль, колись таке цвітуче щастям місце
Перетворився на могилу для мерців?
Завжди питань тих так багато,
Бракує лиш людей, щоб відповіли на все.
Та й що з того? Хіба вже стане легше?
Вже вибухнув реактор, осквернивши
Воду, вітер, трави, квіти
І людей, що возвели це все.
Радіоактивні атоми зарази
Проникають в нашу кров, серця
І повільно, неначе ***
Висмоктують із нас життя.
На жаль, не можна повернути час назад,
Не можна виправити минулих помилок,
Але можна жити дальше ,
Пам’ятаючи про те, що колись було.

Сумна краса Полісся. Садки,
Які вже не бачитимуть весни,
Ще юні, що тільки народились квіти,
І вітер, що розносить їхні радіоактивні сни.

Дерева, що чахнуть зсередини,
Бо не гріє їх уже тепло людських сердець.
Пустка. Лише осквернена природа евакуйованих земель,
І Чорнобиль, вісник смерті…

Шматок землі
Ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
(Л. Костенко)

Лилася кров, палали вогні,
Кувалася сталь, дзвеніли мечі…

Так є, було і буде,
Так нам написано в житті.
Ніхто страждань минулих не забуде,
Репресій голодів, гонінь.
Років неволі, служби, рабства…
Ніколи!
Докіль живі не забудем ми…

Наш досвід кривавий і гіркий,
Колючий, немов шипшини колючки,
Наш досвід скроплений водою
І кров’ю прадідів-дідів.
Наш досвід, наче та гора Голгофа,
На яку ми йшли, щоб нас там розп’яли.
На тій Голгофі височенній
Стоять хрести—не три! О ні!
Їх там сотні, тисячі, мільйони,
А, може, й більше…я не знаю.

Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.

Колись в минулому давно
Князювали в нас князі.
Величні, горді і могутні,
Як Святослав, Володимир і Ярослав.
Вони вели народ наш
До величі, слави і пошани,
До перемог, що оспівував весь світ
І нас боялись, знали, поважали.
Від наших імен тремтіли вороги.
Атакували Русь половці й татари
Та здолати—так і не змогли.

Але Русь розтерзана упала,
Начебто розвіялась в прах.
Чому ж?

Вороги тут винні та не зовсім.
Князі, молоді і запальні, не розумні ще,
Завзяті, роздерли Русь на кривавії шматки,
Заради влади, золота й багатства…
І коли у двері їхні постукали враги,
Не об’єднались, ні, а розсварилися ще більше.
І ворог двері одчинив, вирвавши із петель,
Ввійшов у хату і з господаря зробив собі раба.

Пропала слава, пропала Русь,
Через егоїзм князів пустоголових.
Та не помер, на щастя, наш народ,
Не здався, не похилив він голову.

В ярмі у ворога страждав,
Та не схилив ніколи голови,
Його били й мордували,
Та на коліна не поставити того,
У кого в серці горить вогонь нещадний,
Вогонь гарячіший від пекельного вогню,
Вогонь душі, вогонь сердець…

Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Йшли.

Так народились козаки.
Не стерпіли палаючі серця,
В плугу хазяїна чужого
Гнути спину, не стерпіли і …

Пішли вони на Січ,
На Запорожжя,
Пішов один, а потім другий,
Прийшла сотня, тисяча
Воїнів завзятих,
А потім ще, і ще, і ще.

Так народилося козацтво,
Вільнолюбиві, палаючі серця,
І неначе ураган вогненний,
Пронеслися вони по Україні,
Визволяючи жінок братів, сестер,
Виганяючи врага.

І росло козацтво, наче вогнище,
В якого не жаліли кидати дрова.
Тремтіли вороги, не знали що робити,
Як чули ім’я Хмельницького,
Так западали їм серця і тряслися руки.
Вогненна буря, яку підняв Богдан,
Палила все, що лиш могло горіти,
І вогонь чистильний аж до неба запалав.
І освітив він небо, наче сонце вогняне.
Вогонь і меч! Вогонь і меч!
Ось кара праведна для тих, хто загнав
Народ наш у презренний плуг.

Та помер Богдан, що з боротьби вродивсь,
І буря почала втихати
Забракло серця вогняного,
Щоб вогонь народний підживляти
І знову почалося найстрашніше,
Що могло лиш статись.
Боротьба…війна…не з ворогами…
А між козаками –
За власть, клейноди, булаву.

А ворог постукав у двері,
Гостряком меча і переступив поріг,
Ввійшовши в хату,
Де сварились хазяї, їх діти і жінки,
Що роздирали хату власноруч.
А ворог лиш прийшов і загарбав все,
І з хазяїв поробив собі покірних слуг.

Тим разом впали на коліна.
Заставили нас голову схилить.
Але надія в серці не згоріла,
І вогонь не згас, і пам’ять пам’ятала
Хто ми є, а ким були.

Плуг, ярмо, чужі поля,
А ми раби, що жили гірш собаки,
І жили ми, і жили ми,
Але як раби.

Піднімались з океану мас,
Могутні хвилі вогняні,
Проте…
Бог зробив в природі так,
Що хвилям дано підніматись
І падать знов, розбиваючись об скали.


Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.

Тепер ми незалежні, врешті решт!
Ми живемо у своїх хатах,
Працюєм на своїх полях,
І живемо ми самі для себе,
А не для пана, що завше з батогом стояв.
Ми вільні, ми скинули кайдани,
Окови тяжких літ, але…

Коли ми боремось, ми завжди разом.
А коли в нас мир, то сваримось із братом.
Чому?
Чому роздерли ми країну
На Північ, Південь, Захід, Схід?
Чому кордоном зробили ми Дніпро?
Чому ми боремося за прапори –
Оранжеві, білі з червоними серцями,
За біло-голубі,
А не за синьо-жовті??
Чому ми сваримось брат із братом,
Коли нам треба об’єднатись,
Стати плече в плече, пожати міцно руки,
І працювать заради блага нашого й дітей.
Чому ми боремось за гроші?
За владу? Хіба вони нам
Потрібні будуть, коли у своїй хаті,
Ми знову станемо слугами?

Згадайте, що було колись:
Чому ми програвали?
Чому ставали ми рабами?

Хіба минуле не навчило?
Хіба діди нам не казали,
Як нас голодом морили,
Хліб наш власний з хати відбирали?
Хіба ми хочем цього знову?
Щоб повторялись помилки?
Хіба минуле не навчило?

Невже ми століттями боролись,
Щоб розсваритись і зруйнувати все?

Ми ж почали тільки будувати
Свій новий дім,
Ми заклали лишень фундамент,
А вже ділимо і дах, і стіни.
Годі!
Нам треба забути всі незгоди й сварки.
Нам треба міцно потиснути руки і почати
Разом будувати. Спільно.

Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Не впадімо знову.

Кривавий туман, що згущається над нами,
Прилип заразою до шкіри, брудними ріками
Стікає вниз нашими пошлими тілами.
Тілами… тілами…
Ми осліпли у тумані, загубили всі дороги,
Не важно—де вперед, а де назад ногами,
Наші душі у заразному дурмані
І нам вже пофіг на тупі моралі.
Вже давним давно забили на закон і правду.
Правду? Ми її давно спалили, закопали у могилу
І заразою брехні добре так накрили. Не знайдеш!
Нащо нам та правда—від неї тільки клопіт!
Вона народжує проблеми—а нам треба гроші.
Брехні трохи не зашкодить, а правда буде потім.
Кривавий туман згущається над нами,
Обплутує шнурами, поглинає нас з руками
І ногами. А ми не опираємось –
Нам простіше бути рабами. Нам не треба
Свободи і правди. Треба грошей, вілли, неба –
А про совість, честь і правду ми згадаєм
Згодом. Може…

Нереальні сни реальності,
Кислий присмак ненормальності,
Усе життя—формальності,
Життя—пусті банальності.
Нереальні сни реальності,
Тільки в вашій нереальності
Можна відшукати краплинку справжності.
В дзеркалі нереальності, ненормальності,
Я бачу тільки відбиток реальності.
Нереальні сни реальності,
Солодкий присмак ненормальності.


Тікати нікуди уже, ми самі себе
Закопали у труну. Що ми наробили, Боже?
Проміняли правду на брехню. Створили фальшиві закони,
Намалювали придумані кордони, з життя зліпили собі вигідні канони.
І жити забули. Ми чахнем зсередини.
Вже ворони давно кружляють над нами,
Вони чують падаль, що ми називаєм душами.
Ми живем, ще серце б’ється, б’ється,
Але смерть давно спасінням нам здається.
Життя давно стало ненормальним.
Все в дзеркалі кривому обернулося несправжнім.
Правда в брехню перетворилася, усмішка в гримасу,
Доброта підлістю змінилася. У нас немає часу.
Ми падаєм, падаєм униз, ми загрузли
У власному лайні, а ключ від щастя загубили
І мусим жити у брехні.
Нереальні сни реальності,
Кислий присмак ненормальності,
Усе життя—формальності,
Життя—пусті банальності.
Нереальні сни реальності,
Тільки в вашій нереальності
Можна відшукати краплинку справжності.
В дзеркалі нереальності, ненормальності,
Я бачу тільки відбиток реальності.
Нереальні сни реальності,
Солодкий присмак ненормальності.

У снах відриваюсь від землі,
Бачу правду, що в закутках ховається в лахмітті,
Зверху видно і душі людські, що
Живуть у власному смітті.
У світі нереальності все видно не так,
Тут усе на поверхні, немає злорадних підтекстів,
Тут не треба ховатись від «друзів» атак,
Бо в нереальності немає фальшивих аспектів.
І так хотілося назавжди заспати у сні,
Сховатись у світ нереальний, показати
Фак реальній брехні.
Бо у світі реальності я бачу тільки
Нереальність. У світі реальності я не бачу
Справжності. Тут лише ілюзії і людські банальності.

Нереальні сни реальності,
Кислий присмак ненормальності,
Усе життя—формальності,
Життя—пусті банальності.
Нереальні сни реальності,
Тільки в вашій нереальності
Можна відшукати краплинку справжності.
В дзеркалі нереальності, ненормальності,
Я бачу тільки відбиток реальності.
Нереальні сни реальності,
Солодкий присмак ненормальності.

Світ перевернувся з ніг на голову.
Вже давно світ нереальності став
Справжньою реальністю.

Хто ми? Черв’яки…
Хто ми? До пояса зігнуті раби…
Хто ми? Простаки…
Хто ми? Ніхто.
Ми темна маса, міліони,
Що плазуєм перед царями,
Поліруєм їх корони.
Ми покірні слуги, нам плюють в лице,
А ми, бля, мовчимо і ще дякуєм за це!!!!!
Нас обманюють, нас змішують з болотом,
А ми все рівно віримо в брехню
І на трони саджаємо всю оцю сволоту.
Надіваєм їм корони, стелимось під ноги…
Хто ми? Хто ми?
Міліони! Міліони!
Хто ми? Хто ми?
Міліони! Міліони!
Вони сидять на вищих щаблях влади,
Животіють у розкошах, багатстві?
А ми горбатим спину за копійки. Раби! Раби!
Їх горстка, пару сотень,
А грошей мають більше, ніж ми усі.
Де логіка? Я її не бачу. А ми всі
Смирно закриваєм очі на їх махінації смішні.
Чому? Чому?
Нас же ж багато!
Чому? Чому?
Нас же ж багато! Нас же ж багато!
У нас така дурна привичка:
Схилив голову й моя хата скраю.
Я нічо не бачу. А там життя покаже.
Може, стане краще.
Можливо, пора вже щось міняти?
Вершину здобувати? Може, хватить
Перед ними плазувати?
Пора, пора, по місцях все розставляти
І перемагати! Бо ми не можем програти!
За нами правда! Народ не може помилятись!
Пора цей устрій поміняти,
Насадити правду і державу нормальну склепати,
Щоб ці уроди не мали чого розкрадати!
Бо ми…годі хребти прогинати!
Пора! Плечі розправляти!
І будувати!
Майбутнє.
Наше.
Життя.
Нас багато, нас міліони,
А ми дивимось, як горстка уродів
Диктує нам свої закони.
Пора! Розривати канони, розбивати трони.
Пора…міняти своє життя.
Послухай своє серцебиття:
Скоро буде інакше, повір і вставай.
Вставай. Пора!

Запали запальничку.
Поглянь
На вогонь.
Він горить,
Як свіча,
І не гріє долонь.
Подуй
На нього:
Він гасне.
Немає вогню.
А тепер візьми бензин.
Розлий по землі.
Візьми сірник, запали і впусти.
Вогонь!
Його багато! Він палає!
Жар вогненний руки обпікає!
Подуй.
Загасити не можеш?
Подуй сильніше.
Не гасне? Ні?
Такий вогонь подихом не загасиш.
Люди, як вогонь:
Знайди у свому серці той бензин,
Який тебе розпалить, підніме до вершин,
Знайди бензин у собі, який розпалить вогнище,
Що не загасне від холодних подихів життя,
Знайди бензин, знайди пристанище
І гори! Гори!
Викинь запальничку,
Підпали бензин—це ти.
Не зволікай!
Нічого не бійся!
Ти вогонь! Отож палай!

Ти сам собі збудував тюрму.
Сховався від світу, дошками вікна заколотив
І вдаєш, ніби час гріхи твої простив.
Ховаєшся від сонця, від людей знайомих колись.
Скрадаєшся по тінях, наче привид. Краще помолись!
На тебе тикають пальцем, хтось тебе жаліє,
Другий в твою сторону плює. А про що,
Про що ТИ мрієш!!??
Вже ні про що. Всі твої мрії згоріли
Вщент в той момент, коли ти вперше
Прийняв дозу! Боже!
Чому Ти не дав нам власті повернути час назад?
Чому Ти не дозволив врятувати душу?
Чому страждати так тепер ти мусиш?
Немає вже дороги назад.
Ти живеш без світла, ховаєшся від тіней,
Ти не знаєш що робити. Головою в стінку бити???
Пізно вже!!!
Ти тремтиш, ти хочеш дози,
Без неї вже не можеш,
Перед очима туман—ти продаш душу
За цей чортовий дурман.
Тебе ламає ломка, ти майже неживий,
Ти робиш укол і тобі здалося, що ти знов ожив.

Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф.
Душа мучиться в конфузії,
Головне в житті для тебе кайф.
Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф,
Щастя на дозу, любов на кайф.

Тобі вже не важно, як тебе звати.
Ти прах від того, ким був колись.
Для тебе головне—дозу дістати
І хоча ти ще кричиш собі: «Борись! Борись!»
У тебе вже немає сил сопротивлятись.
Ти забив на свої мрії, сховав їх глибоко під
Подушку.
Ти вискочив з життя, тепер мета одна –
Здобути дози трошки: відірватись від буття.
Ти ще дихаєш, та вже душевно мертвий,
В твоїй крові палає білий демон,
Він хоче жерти, а їжі вже нема.
Нічого вже нема. Все кануло у пропасть.
Лише якісь слова, ще з попереднього життя,
Та ні…їх теж ти викинув у пропасть.


Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф.
Душа мучиться в конфузії,
Головне в житті для тебе кайф.
Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф,
Щастя на дозу, любов на кайф.

Мені жаль тебе, ти сам зруйнував собі життя,
Знищив себе, життя батькам,
Ти хочеш вирватись, та уже не можеш.
В тебе немає нікого, ніхто не допоможе,
В твою сторону не подивиться жоден.
Тебе чекає смерть на смітнику або в брудній канаві,
І сумніваюсь, що хтось тебе по-людськи поховає.
Бо у тебе вже давно життя немає,
Немає…
Мені жаль тебе, тебе ніхто не чекає,
І жодне серце заради тебе не палає,
Не згоряє…
Пізно вже! Ти обрав свій путь!
І будь що будь!
Та такі як ти ДО ТРИДЦЯТИ ВСЕ ОДНО ПОМРУТЬ!!!!!

Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф.
Душа мучиться в конфузії,
Головне в житті для тебе кайф.
Ти проміняв життя на ілюзію,
Щастя на дозу, любов на кайф,
Щастя на дозу, любов на кайф.

Епілог: Перш ніж щось зробити, зробити найгірше подумай: а тобі того треба?
Ти думаєш біла доза дасть тобі щастя? Ти забрехався сам собі.
Пропадеш… Повір мені.

Я народився не таким, яким мав би народитись.
Змалку моє пір’я стало чорним, наче ніч глуха,
Пуста душа у мене. Може, не треба було дивитись
В море нічної пустоти. А ти,
Брате, народився з білим пір’ям, так, як має бути,
Так, як родяться усі. Лише я один
Пішов проти законів. Не визнав моральності кордонів
І став серед своїх ізгоєм. Ізгоєм!
Моє чорне пір’я палило ваші очі,
Ви шептались позаочі, не дивились мені в очі.
В вас росла ненависть, ви мене кляли,
Ви мене боялись, прогнали, відреклись.
Ви мене боялись, прогнали, відреклись.

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.

Всі дороги однакові, коли нікуди йти,
Коли тебе кинули на поталу орлам. Життя без мети,
Як поле несіяне. У ньому немає чому прорости.
Мене прогнала рідна сім’я, бо я народився
Не таким, як вони. Бо у мене пір’я
Чорне—не біле. А це вже гріх. Для нього спокути немає.
Я! Лечу назустріч смерті, куди ж іще летіти?
Коли ніхто не любить, не чекають дома діти,
Коли нема до кого летіти.
На очі навертається капля дощу
Та не зринає, бо не знає, не знає,
Не знає, як плакати має. Я прошу!
Дай сили мені долетіти!
Дай надію, якої немає!
Дай щастя, що у битві здобути я маю!
Дай жаги, щоб волі напитись!
Бо мені треба самому летіти,
А впереді темнота і небес пустота. Пустота…

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.

Можливо, чорне пір’я—то моя доля.
Я не кляну її, ні, ніколи.
Чорне пір’я—моя зброя, і відколи
Я зрозумів хто я, для мене зникли кордони.
Моє темне пір’я, смертоносні кігті—
Прокляття і благословення. Я відречений всіма,
Та я такий один. А вони всі білі—клони
Всі однакові, їм не світять корони.
А я чорний. Злий чи добрий. Ще не знаю.
Про майбутнє не питаю. Я летіти маю
Ввись. Далеко в небо. Аж до сонця.
І я знаю: дано мені злетіти на престоли,
Здобути найдорожчі корони, порушити усі заборони…
Або—упасти додолу, вниз і розбитися вщент.
І ніхто не згадає, не заплаче.
Або-або—така у мене доля.
Я чорний голуб—супутник волі.

Мої очі пусті, з них ні разу не стікала сльоза,
У небі хмари густі, зараз розверзеться гроза,
Я лечу назустріч грозі
Я дивлюся в її очі страшні,
Я клянуся
Не опустяться крила мені.
Я летітиму назло вітрам,
Назло грозі, на зло небесам.
Я летітиму ввись, не знаю куди,
Впереді—чекає ніхто, ззаду—ідуть вороги.
Мені нікуди йти, у мене немає мети,
Я одинокий птах, якого несуть у далеч вітри,
У далеч вітри, у далеч вітри.
Я впаду або долечу.
Головне, зі мною вітри.

Криваве сонце запалало вогнем,
Сьогодні змінилося завтрашнім днем,
Ніч, як медуза Горгона, оповила весь світ,
Зжерла зла день, розпалила зоряний лід.
Тиша смерті натягнулась, як колючий дріт,
Вампіри, демони, убивці вийшли з-за воріт,
Десь у тиші загавкав кіт
І від страху планети збилися з орбіт…
Ні!!!!!
Кривава ніч нарешті настала,
За наші гріхи почалася розправа.
Десь неподалік сокири точать кати,
А ти…Біжи! Біжи!
Смерть і Кара іде!!!
Не врятуватись нікому, нікому уже!
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Якщо небо упаде на землю, я навіть не здивуюсь,
Хіба, мабуть, від злості закурю.
Наш світ одна суцільна ніч, вже давно
Погасли ті свічки, що ще трохи проганяли темноту.
Уже їх нема. Погасли світочі. Усюди пустота.
Нема добра—за нього є ціна.
Маєш гроші, то й купляй,
А як ні, то…то іди гуляй.
Ми вже давно залишились без моралі.
Дві тисячі років до неї ішли. Куди вже далі?
І не знайшли!
Наша мораль—то гроші, гроші то закон, то сила.
Гроші тепер наш бог, за них матір би продала сина.
Ми совість заховали в сейфі, вона невигідна уже,
Краще, Боже, ми викинем її.
Кому потрібна совість в епосі брехні?
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Страшний Суд колись настане,
Але ми не боїмося.
Танками й ракетами озброїмося
І ніякий бог нас не дістане!
Ніч душить планету у своїх тенетах,
Погасли зорі на останніх планетах,
Всесвіт заплакав, із неба покапав дощ.
Хотів очистити нас, та…
У нас же ж парасолі!
Годі!
Апокаліпсис настав. І Бог тут ні причому .
Ми самі все розпочали.
Совість в яму закопали. Апокаліпсис настав.
Коли кожен ховає в рукаві кинджал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли кожен скриває в усмішці оскал, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в очах пустота, це—Апокаліпсис Душ!
Коли в серці замість емоцій байдужість одна, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ми мовчки дивимось, як у нас вмирають під ногами, це—Апокаліпсис Душ!
Коли нещасного вбиваєм плювками, це—Апокаліпсис Душ!
Коли гроші єдине у світі, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!
Коли ніхто не любується запахом квітів, це—Апокаліпсис Душ!

Тануть сніги
Розтікаються води
У Матінки Землі
Починаються пологи.

Все ще холод надворі
Бушують морози
Та сонце гріє угорі
На людські долоні.

У Матінки Землі
Почалися роди
Я відчуваю у душі
Пробудження природи.

Я відчуваю як душа
Летить назустріч сонцю
Я відчуваю як вона
Тремтить радіє у сторонці.

У Матінки Землі
Почалися роди
Розтанули сніги
Розтеклися води.

І народилася Весна! Дитина сонця і трави,
Дитина Матінки-Землі, прийшла в квітчастому вбранні,
Прийшла і заспівала—пробудила чари:
Чарівні співи солов’їв і сумні октави
Душевних струн нашої гітари.




Народилася Весна!!! –
Заспівали діти.

Народилася Весна!!! –
Розпустились квіти.

Народилася Весна!!! –
Загули трембіти.

Народилася Весна!!! –
Скажи і ти чарівні слова.

Поезія—то дивна штука.
Вона говорить правду, часом бреше.
Розкривайте, друзі, вуха –
Вона як мед отруйний потече.

У світі тисяч міліардів слів,
Усіх їх вже колись казали.
Але я вірю, що десь в душі моїй блукає спів,
Про який ще поети ні слова не сказали.

Я вірю, що колись знайду його,
Ті слова, що ніхто їх не сказав,
Ті слова, що в нетрях серця мойого
Блукають. Чекають тільки одного—щоб життя їм дарував.

Найгірше, коли людина знає наперед,
Що її чекає завтра.
Коли день за днем іде так само,
Коли сірість будня не розчиняють кольорами.
Страшно, коли сьогодні таке саме, як завтра.
Коли всі дні у році—це 365 сьогодні.
Навіщо тоді життя, якщо воно лишень
Один день, прожитий безліч раз?
Можливо прокидатися вже час,
Щоб завтра стало іншим, ніж сьогодні?

Життя вирує, воно кипить,
Життя повсюди, воно не спить,
Життя живе, воно спішить.
Життя прожить життя летить.

І навіть, коли тобі здається, що ти зовсім сам,
Як перекотиполе, що підкоряється вітрам,
Як одинокий маяк, що світить шлях невідомим кораблям,
Як загублений човен, що блукає по морях,
Ти не один, не сам, з життям!

Поряд з тобою щось співає птах,
Що заховавсь за спиною, десь в густих гіллях,
Він не скаже слів розради,
Але
Заспіває пісню, розвіє тугу і печаль.
«Ти не один!» - лунає поклик у вітрах.
«Ти не один!» - вирує хвиля у морях.
«Ти не один!» - шепоче шепіт у лісах.
Ніхто ніколи не один, життя завжди з тобою,
Воно десь спереду іде і тягне за собою,
Немов рибину, що має плисти за водою.
Просто оглянься навкруги, подивись навколо,
Підніми очі у світи, скинь з душі пелену болі,
Поглянь в серця людей, що поряд з тобою,
Ставши їх частиною, станеш ти собою.

Ти ніколи не сам, просто навчися роздивлятись
Довкола. Життю привчися усміхатись,
І просто з радості сміятись.
Бо з тобою
Я,
Життя,
І пташка, що щойно навчилася літати.

Дмуть вітри,
Розривають душу
І несуть її кудись в степи.

Я за вітрами бігти мушу,
Бо вони украли всі мої скарби –
Душу.

Дмуть вітри, всесильні, буйні,
Розривають душу на шматки,
Рвуть її, неначе злі ненависні кати –
Вітри сильні, вітри буйні.

А душа єдине, що у мене є.
Все решта – порох;
Він безцінний,
А душа єдина – втратиш душу втратиш все.

Я женуся за вітрами
По стежках життя.
Вони украли мою душу
І біжать, біжать…

А я не зупинюся, бігтиму щодня,
І одного разу за душу рукою я вхоплюся,
І вже назад не відступлюся,
Не віддам душі,
Не віддам життя.

І хай вітри бушують, рвуться,
Розімкнуть пальці мої не можна вже ніяк.
І я від душі не відступлюся,
Бо хоча з душею важко,
Та без неї ж як?

Хто може бачити за горизонт?
Я бачу у вікні лиш довгий простір,
Що тягнеться, немов змія, до краю землі.
Я бачу тільки місце, де небо сходиться з землею.
А що ж далі? Що ж за ним?
Хто може бачити за горизонт?
Я ні. Не можу. Жаль.
Я йду вперед дорогою по степу,
Йду день, і два, і три,
Та горизонт все ще так далеко,
Ще треба так багато йти.
Я йду, іду, а він тікає
І ні на метр до нього я не наближаюсь.
А що ж за ним? Минуле
Чи майбутнє? Пекло там чи рай?
Я так хотів би все це знати,
Але можливостям людини, на жаль, буває край.
Хто знає, що за горизонтом?
Таких людей чомусь обмаль.

Усе своє життя коротке
Стою на роздоріжжі:
Переді мною дві дороги,
Освітлені в туманнім світлі.

Так у всіх людей, і в мене, і у тебе.
Наш шлях—це знак питання,
Зупинись під ним, постій, послухайся себе
І дай відповідь на душевне запитання:

«Іти туди де ХОЧУ?
Чи туди де ТРЕБА?»

Я так часто чую від людей знайомих:
Я хочу їхати на море, віддихнути трохи,
Але мені треба бути дома,
Бо я втрачу міліони.

Мені жаль оцих людей,
Які вже не живуть—існують!
Жінка ця і чоловік оцей,
Вони, як тіні, по вулиці снують.

У них немає ні цілі, ні мети,
Вони—неначе роботи,
Їм нікуди іти,
У них немає щастя, ні скорботи.

Їм треба те, і те, і те.
У них немає часу вже на хочу.
Життя їх сіре і пусте,
У них немає щастя анітрохи.

Не варто жити так, як тіні,
Слід бачити нам світло,
Жити радістю других,
Тішитися пахощами квітки
І жити, жити, жити –
Кожен день…
Іти вперед, не сумніватись
І на кожному кроці старатися сміятись.

Бо ж для чого ми на світі?
Тобі ТРЕБА жити?
Чи ти, може, ХОЧЕШ?

Задумайся і вибирай -
Стежки ці зовсім різні.

Нарешті виліз на вершину
Невідомої гори,
Я глянув поглядом донизу,
Де розкинулись степи.
Я бачив світ, такий простий,
Яким він був колись,
І я бачив невидимі стежки,
Та, на жаль, не знав, якою з них іти.
Земля чомусь круглою вродилась,
На ній нема прямих доріг.
І я стою на перехресті
Усіх земних шляхів-доріг.
Я вправі йти хоча б зигзагом,
Але іти, іти і йти.
Бо сенс життя в простому:
Головне не стій! Іди!

Кожне слово має бути зрошене любов’ю,
Зоране надією, полите щастям, а то й горем,
Слово омите має бути кров’ю,
Або сліз печальних морем.

Кожне слово повинно линути із серця,
З найпотаємніших закутків душі,
Де правда і любов, немов сіяння Сонця,
Горить палаючим вогнем.

Кожне слово має бути, як вогонь,
Що горить нестримно, рветься в небо,
І хоча йому кричать: «Та охолонь!»
Він не може, бо горіти—це його потреба.

Тільки тоді родиться в словах могутня сила,
Яка, немов ураган на шляху усе знесе,
Тільки тоді злетять слова, неначе крила,
І вітер силу слів по світу рознесе.

Тоді слова поламають усі тюремні стіни,
Які повиростали з наших власних «Ні!».
Запалають, як палали в Ліни,
І спопелять всі паростки брехні.

Вірші народжуються з болю,
Вірші від щастя мало хто писав,
Родяться з проблем, нещастя, горя,
Витікають кров’ю із кривавих ран.

Я не боюся змій,
Хоча—це страшні тварини,
До них обертатися не смій!
Укусять ядом в спину.

Я боюсь лише людей,
У котрих із язика стікають каплі яду,
Котрі, бувало, не досплять ночей,
Та придумають тобі ужасну кару.

Вони—перед тобою, як вірні друзі,
Слова їхні ллються, наче мед,
Вони обіцяють бути поряд в щасті і нарузі.
«Обіцяють! Ха!» - колись сміявся Архімед.

Ти тільки обернешся—а вони вже бризжать ядом,
У рукавах ховають прокляті кинджали,
Вони стоять так близько, рядом,
Вони готуються, щоб наносити удари.

…У спину…З темряви…З провулка…

Такі зміюки не б’ють у груди,
А знаєте чому?
Бо мусили б заглянуть жертві в очі,
І побачить там свої гріхи.
Свої бажання звірські, куці,
Свої ненависні мети.

Бо в очах Людини—впізнають себе:
Довгий хвіст, ядовиті зуби, роздвоєний язик,
Луску і ницість—геть усе!
І на шиї повішаний ярлик…

Вогненна кров із ста сердець Землі,
Гаряча лава, що рветься із вулканів.
Вогонь! Вогонь! Я поклоняюся тобі!
Всемогутній дар Прометея і титанів.

Вогонь, ти палиш серця, руйнуєш душі,
Ти спопеляєш все, що в тебе на шляху.
Добре, зле—палиш усе у лютій бучі,
Місію руїни виконуєш тяжку.

Ти несеш смерть, а разом з тим життя.
Ти заставляєш страху заглядати в вічі,
Перемагати, йти завжди до кінця,
З вогненним серцем вступати в найстрашніші січі,
І померти тілом; та душа безсмертна не зникне із буття.

Вітер Бурі, ти ревеш повсюди,
Душі наші кігтями ти рвеш,
Тебе чомусь так бояться люди,
А я-то знаю, що ти, як бестія живеш.

Ти вільний тільки там, де нема кордонів,
Ти не визнаєш ні одного із людських законів,
Ти блукаєш світом, шукаєш завжди долі,
Ти вічний мандрівник, супутник волі.

Ти живеш в степу, бо там лише свобода.
Твоя домівка у серцях, яким за добро не потрібна нагорода.
Вітер Бурі, Хазяїн Революцій, вириваєш
Вже із землі дерева, а на їх місці насаджаєш…

Хвиля Океану, ти сприяєш Бурі,
Горою пнешся в небо, розбиваєшся об схід,
Ти як стріла, як смертоносні кулі,
Летиш вперед, щоб розбити всякий лід.

Ти не терпиш спокою ніколи,
За що не знаєш, та борешся завжди.
Ти била в берег ще коли,
Усі ми снили наші сонні сни.

Хвиля Океану, у тобі сила, у тобі дух.
На хребті несеш ти правди владу,
Розбиваєш ворога у пух,
Завдаєш смертельного удару.
Вогонь, Вітер Бурі, Хвиля Океану,
Лишень до вас маю я пошану,
І до людей, які живуть із вами,
Щоб жити у безсмерті з нами.

Квітень 2009-го. Одеса. 18-й рік незалежності.
Ховають студента Максима Чайку, якого вбили у
центрі міста за те, що любив Україну.
(З газети)



Двадцять один рік—це так нещадно мало,
Коли серце проштрикає ніж, як смертоносне жало.
Двадцять один рік—це так нещадно мало,
Коли життя тільки-но почалось…

Він любив Україну, всім серцем любив,
Нею він жив, за неї молитви молив.
За неї і вмер…
Коли антифський ніж сорочку роздер.

Він помер у центрі українського міста,
Бо був українцем і хотів, щоб Україна була Україною.
Його убили ті, що в серці були злі та
Хотіли, щоб Україна і досі була душ наших руїною.

Хто ми такі? Що ми таке?
Коли у нашій країні вбивають за те,
Що людина славить славу своєї держави.
Коли вбивають за любов до Батьківщини,
Так же ж скоро уб’ють матір за любов до дитини.
Коли вбивають за правду,
А в душах сіють брехню.
Хто ми такі? Що ми таке?
Якщо ми вбиваєм людину,
Розриваєм серце людське
За те, що людина любить свою країну.
Хто ми такі? Що ми таке?
Хіба ми люди? Невже?
Якщо дозволяєм, щоб в Україні українця
Убивали лише за те,
Що він українець.

Не можна так. Ми повинні гордитись
Тим ким ми є. Не можна стидатись
Своєї землі.

Не можна, щоб всяка «Антифа»
Убивала за те, що ти той, хто ти є.

Так далі не може бути.
Я молюся, щоб так не було.

Гарячі ріки лави течуть, палячи дороги,
Поглинають все: асфальт, машини, світлофори.
Пливуть повільно, не спішать,
Женуть людей, як стадо, а ті лиш плачуть і кричать.

Лава, неначе Бог, всесильна,
Запливає у під’їзд, розриває двері, стіни,
Плавить балки, поглинає…доми, доми!
А на верхніх поверхах в кімнатах плачуть діти,
Та вже ніхто не зможе їх спасти.

Трамвай. У ньому пусто, тихо –
Рятівники вже вивели усіх людей.
Трамвай стоїть серед дороги смирно
І, немов приречене ягня,
Чекає, коли його розплавить лава.
А час летить…

Та вивели не всіх людей, не всіх!!
У вагоні залишився чоловік!
Непритомний, він не може йти. Він помирає,
А лава близько…немов амеба
Трамвай безжально поглинає.

Один рятівник не чекає, не тремтить
Перед стихією. У трамвай він повертає
І непритомного собі на плечі закидає.
Ох, чорт, тяжкий же він! Цей чоловік!
А лава смертні вироки шепоче, проклинає
Обох! Вогненними ріками
Трамвай пропащий окружляє.

Рятівник нарешті-врешт дійшов до виходу,
Проте…лава створила перепону.
Вогненною змією перекрила зла дорогу.
«Лиши його! Покинь! – кричали друзі, -
Він й так вже мертвий! Лиши й стрибай!»
Та він не відпустив…
Не зміг покинути людини.
Якби покинув, то ще б лаву перескочив,
А так…

Він стрибнув з чоловіком на плечах.
Та не перестрибнув ріки.
Відчув вогонь пекельний у ногах…
Боги!
Він уже вмирав, його палила лава
(Який це біль!!!),
Поглинала, ненаситно поїдала.
А він знайшов у собі сили
І відкинув чоловіка зі своїх плечей.
Врятував його, а сам помер,
Не залишивши по собі і могили.

Світ народжує Героїв—така його природа…
В огненних жорнах земних надр,
В полум’ї війни, у жару сердець,
У запалі битви, у сплетінні ласк
Родиться герой, родиться борець.

Світ народжує героїв…
Він мусить це робити.
Без героїв—світ не світ,
Без них—кому серця палити?
Без них—кому розбити серця лід?

Світ народжує героїв…
Своїх найкращих дочок і синів,
Що не хилять голови, не згинають ніг,
Що йдуть вперед і не оглядаються в сутінки віків,
Що не стають на шлях простих доріг
І не віддають судьбу в руки чужих богів.

Світ народжує героїв…
Ті полум’яні душі, що горять,
Немов зірки, немов Сонця,
Ті палаючі серця,
Що ніколи не згорять.


Світ народжує героїв…
І шляхи дає героям він тернові,
Шляхи—як ріки крові, океани сліз.
Шляхи—ніким не знані, невідомі.
А в кінці—пекло або рай,
Де немає горя ані втіх.

Герой. Відважний воїн, хлопець молодий,
Що біжить вперед і тремтячими руками
Прижимає автомата до грудей,
Прощається з думками.
Він знає…знає…знає:
Загін розгромлять вщерть,
Та його це не лякає.
Він підставляє груди під удари куль,
І стріляє, і стріляє…
Цівка крові витікає з уст,
А він вмирає, він вмирає…
Та смерть вже не страшна йому.
Він поліг за те, що святе йому,
І не жалкує жодної хвилини,
Бо він ще житиме—у крові власної дитини.

Герой. Народний ворог, вічний в’язень,
Він той, кого шукають всі державні пси.
Він дисидент, інакодумець,
А таким немає місця в царстві Щастя-Лжи.
Він кричить про правду.
Наповен голос, на весь світ,
За це його повели на розправу –
В тюрму на десятки довгих літ.
Та він не здався, не зламався,
Боровся поки жив,
Тільки для народу він старався,
Для нього душу-кров випустив із жил.

Герой. Та бідна багатостраждальна мати,
Що вдовою ростила сина, жила задля нього,
А тепер його життя в палаті,
Хвороба серця—кінець всього.
Задля порятунку сина
(Дитині ж тільки двадцять літ!)
Лягла на операційний стіл…
Всміхнулась…Помолилась…
Так і завершився життя її політ.
Вона віддала своє життя,
Задля життя дитини –
Вона пішла з буття
З усмішкою…щасливої людини.

Світ народжує героїв…
Завжди.

Янголи і Демони

Рай — Пекло

Світло — Темрява

Біле — Чорне

День — Ніч

Вода — Вогонь

Радість — Смуток

Вперед — Назад

Сміливість — Страх

Вірність — Зрада

Янголи і Демони.

Я?