Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.10
18:53
А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
2026.03.10
13:03
Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
2026.03.10
11:25
Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
2026.03.10
10:51
Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
2026.03.10
06:15
Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
2026.03.09
22:56
Закоханими у себе бувають не лише політики.
Люби себе і хай тебе ревнують.
Якщо любов нерозділена, розділи її із собою.
Люби себе та не залюблюй.
У любові до себе, коханого, він позбувся усіх конкурентів.
Багато любові в одному тілі виявило
2026.03.09
22:03
Садки вишневі рідної Вкраїни
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
2026.03.09
19:49
Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
2026.03.09
16:25
Весна - велика вільна витівниця!
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
2026.03.09
15:59
Коротке наше літо промайнуло,
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
2026.03.09
12:43
Він не просто поет, не лише малював олівцем,
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
2026.03.09
12:26
І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
2026.03.09
11:54
Шевченко - НАШ.
І цей НАШ складається з мільйонів МІЙ.
Присутність великого Кобзаря особливо відчутна сьогодні, коли наша багатостраждальна земля здригається під ракетними ударами московитських варварів…
Тарас - поруч.
Він, як і завжди, - на передовій
2026.03.09
10:07
Невже я цього літа не відчую
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
2026.03.09
09:25
Борис Ласкін (1914-1983)
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
2026.03.09
08:36
В небесній черемсі, така чепурна,
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Павло Погуц (1992) /
Вірші
/
Корзина
Лилася кров, палали вогні….
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Лилася кров, палали вогні….
Шматок землі
Ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
(Л. Костенко)
Лилася кров, палали вогні,
Кувалася сталь, дзвеніли мечі…
Так є, було і буде,
Так нам написано в житті.
Ніхто страждань минулих не забуде,
Репресій голодів, гонінь.
Років неволі, служби, рабства…
Ніколи!
Докіль живі не забудем ми…
Наш досвід кривавий і гіркий,
Колючий, немов шипшини колючки,
Наш досвід скроплений водою
І кров’ю прадідів-дідів.
Наш досвід, наче та гора Голгофа,
На яку ми йшли, щоб нас там розп’яли.
На тій Голгофі височенній
Стоять хрести—не три! О ні!
Їх там сотні, тисячі, мільйони,
А, може, й більше…я не знаю.
Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Колись в минулому давно
Князювали в нас князі.
Величні, горді і могутні,
Як Святослав, Володимир і Ярослав.
Вони вели народ наш
До величі, слави і пошани,
До перемог, що оспівував весь світ
І нас боялись, знали, поважали.
Від наших імен тремтіли вороги.
Атакували Русь половці й татари
Та здолати—так і не змогли.
Але Русь розтерзана упала,
Начебто розвіялась в прах.
Чому ж?
Вороги тут винні та не зовсім.
Князі, молоді і запальні, не розумні ще,
Завзяті, роздерли Русь на кривавії шматки,
Заради влади, золота й багатства…
І коли у двері їхні постукали враги,
Не об’єднались, ні, а розсварилися ще більше.
І ворог двері одчинив, вирвавши із петель,
Ввійшов у хату і з господаря зробив собі раба.
Пропала слава, пропала Русь,
Через егоїзм князів пустоголових.
Та не помер, на щастя, наш народ,
Не здався, не похилив він голову.
В ярмі у ворога страждав,
Та не схилив ніколи голови,
Його били й мордували,
Та на коліна не поставити того,
У кого в серці горить вогонь нещадний,
Вогонь гарячіший від пекельного вогню,
Вогонь душі, вогонь сердець…
Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Так народились козаки.
Не стерпіли палаючі серця,
В плугу хазяїна чужого
Гнути спину, не стерпіли і …
Пішли вони на Січ,
На Запорожжя,
Пішов один, а потім другий,
Прийшла сотня, тисяча
Воїнів завзятих,
А потім ще, і ще, і ще.
Так народилося козацтво,
Вільнолюбиві, палаючі серця,
І неначе ураган вогненний,
Пронеслися вони по Україні,
Визволяючи жінок братів, сестер,
Виганяючи врага.
І росло козацтво, наче вогнище,
В якого не жаліли кидати дрова.
Тремтіли вороги, не знали що робити,
Як чули ім’я Хмельницького,
Так западали їм серця і тряслися руки.
Вогненна буря, яку підняв Богдан,
Палила все, що лиш могло горіти,
І вогонь чистильний аж до неба запалав.
І освітив він небо, наче сонце вогняне.
Вогонь і меч! Вогонь і меч!
Ось кара праведна для тих, хто загнав
Народ наш у презренний плуг.
Та помер Богдан, що з боротьби вродивсь,
І буря почала втихати
Забракло серця вогняного,
Щоб вогонь народний підживляти
І знову почалося найстрашніше,
Що могло лиш статись.
Боротьба…війна…не з ворогами…
А між козаками –
За власть, клейноди, булаву.
А ворог постукав у двері,
Гостряком меча і переступив поріг,
Ввійшовши в хату,
Де сварились хазяї, їх діти і жінки,
Що роздирали хату власноруч.
А ворог лиш прийшов і загарбав все,
І з хазяїв поробив собі покірних слуг.
Тим разом впали на коліна.
Заставили нас голову схилить.
Але надія в серці не згоріла,
І вогонь не згас, і пам’ять пам’ятала
Хто ми є, а ким були.
Плуг, ярмо, чужі поля,
А ми раби, що жили гірш собаки,
І жили ми, і жили ми,
Але як раби.
Піднімались з океану мас,
Могутні хвилі вогняні,
Проте…
Бог зробив в природі так,
Що хвилям дано підніматись
І падать знов, розбиваючись об скали.
Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Тепер ми незалежні, врешті решт!
Ми живемо у своїх хатах,
Працюєм на своїх полях,
І живемо ми самі для себе,
А не для пана, що завше з батогом стояв.
Ми вільні, ми скинули кайдани,
Окови тяжких літ, але…
Коли ми боремось, ми завжди разом.
А коли в нас мир, то сваримось із братом.
Чому?
Чому роздерли ми країну
На Північ, Південь, Захід, Схід?
Чому кордоном зробили ми Дніпро?
Чому ми боремося за прапори –
Оранжеві, білі з червоними серцями,
За біло-голубі,
А не за синьо-жовті??
Чому ми сваримось брат із братом,
Коли нам треба об’єднатись,
Стати плече в плече, пожати міцно руки,
І працювать заради блага нашого й дітей.
Чому ми боремось за гроші?
За владу? Хіба вони нам
Потрібні будуть, коли у своїй хаті,
Ми знову станемо слугами?
Згадайте, що було колись:
Чому ми програвали?
Чому ставали ми рабами?
Хіба минуле не навчило?
Хіба діди нам не казали,
Як нас голодом морили,
Хліб наш власний з хати відбирали?
Хіба ми хочем цього знову?
Щоб повторялись помилки?
Хіба минуле не навчило?
Невже ми століттями боролись,
Щоб розсваритись і зруйнувати все?
Ми ж почали тільки будувати
Свій новий дім,
Ми заклали лишень фундамент,
А вже ділимо і дах, і стіни.
Годі!
Нам треба забути всі незгоди й сварки.
Нам треба міцно потиснути руки і почати
Разом будувати. Спільно.
Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Не впадімо знову.
Ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
(Л. Костенко)
Лилася кров, палали вогні,
Кувалася сталь, дзвеніли мечі…
Так є, було і буде,
Так нам написано в житті.
Ніхто страждань минулих не забуде,
Репресій голодів, гонінь.
Років неволі, служби, рабства…
Ніколи!
Докіль живі не забудем ми…
Наш досвід кривавий і гіркий,
Колючий, немов шипшини колючки,
Наш досвід скроплений водою
І кров’ю прадідів-дідів.
Наш досвід, наче та гора Голгофа,
На яку ми йшли, щоб нас там розп’яли.
На тій Голгофі височенній
Стоять хрести—не три! О ні!
Їх там сотні, тисячі, мільйони,
А, може, й більше…я не знаю.
Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Колись в минулому давно
Князювали в нас князі.
Величні, горді і могутні,
Як Святослав, Володимир і Ярослав.
Вони вели народ наш
До величі, слави і пошани,
До перемог, що оспівував весь світ
І нас боялись, знали, поважали.
Від наших імен тремтіли вороги.
Атакували Русь половці й татари
Та здолати—так і не змогли.
Але Русь розтерзана упала,
Начебто розвіялась в прах.
Чому ж?
Вороги тут винні та не зовсім.
Князі, молоді і запальні, не розумні ще,
Завзяті, роздерли Русь на кривавії шматки,
Заради влади, золота й багатства…
І коли у двері їхні постукали враги,
Не об’єднались, ні, а розсварилися ще більше.
І ворог двері одчинив, вирвавши із петель,
Ввійшов у хату і з господаря зробив собі раба.
Пропала слава, пропала Русь,
Через егоїзм князів пустоголових.
Та не помер, на щастя, наш народ,
Не здався, не похилив він голову.
В ярмі у ворога страждав,
Та не схилив ніколи голови,
Його били й мордували,
Та на коліна не поставити того,
У кого в серці горить вогонь нещадний,
Вогонь гарячіший від пекельного вогню,
Вогонь душі, вогонь сердець…
Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Так народились козаки.
Не стерпіли палаючі серця,
В плугу хазяїна чужого
Гнути спину, не стерпіли і …
Пішли вони на Січ,
На Запорожжя,
Пішов один, а потім другий,
Прийшла сотня, тисяча
Воїнів завзятих,
А потім ще, і ще, і ще.
Так народилося козацтво,
Вільнолюбиві, палаючі серця,
І неначе ураган вогненний,
Пронеслися вони по Україні,
Визволяючи жінок братів, сестер,
Виганяючи врага.
І росло козацтво, наче вогнище,
В якого не жаліли кидати дрова.
Тремтіли вороги, не знали що робити,
Як чули ім’я Хмельницького,
Так западали їм серця і тряслися руки.
Вогненна буря, яку підняв Богдан,
Палила все, що лиш могло горіти,
І вогонь чистильний аж до неба запалав.
І освітив він небо, наче сонце вогняне.
Вогонь і меч! Вогонь і меч!
Ось кара праведна для тих, хто загнав
Народ наш у презренний плуг.
Та помер Богдан, що з боротьби вродивсь,
І буря почала втихати
Забракло серця вогняного,
Щоб вогонь народний підживляти
І знову почалося найстрашніше,
Що могло лиш статись.
Боротьба…війна…не з ворогами…
А між козаками –
За власть, клейноди, булаву.
А ворог постукав у двері,
Гостряком меча і переступив поріг,
Ввійшовши в хату,
Де сварились хазяї, їх діти і жінки,
Що роздирали хату власноруч.
А ворог лиш прийшов і загарбав все,
І з хазяїв поробив собі покірних слуг.
Тим разом впали на коліна.
Заставили нас голову схилить.
Але надія в серці не згоріла,
І вогонь не згас, і пам’ять пам’ятала
Хто ми є, а ким були.
Плуг, ярмо, чужі поля,
А ми раби, що жили гірш собаки,
І жили ми, і жили ми,
Але як раби.
Піднімались з океану мас,
Могутні хвилі вогняні,
Проте…
Бог зробив в природі так,
Що хвилям дано підніматись
І падать знов, розбиваючись об скали.
Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Тепер ми незалежні, врешті решт!
Ми живемо у своїх хатах,
Працюєм на своїх полях,
І живемо ми самі для себе,
А не для пана, що завше з батогом стояв.
Ми вільні, ми скинули кайдани,
Окови тяжких літ, але…
Коли ми боремось, ми завжди разом.
А коли в нас мир, то сваримось із братом.
Чому?
Чому роздерли ми країну
На Північ, Південь, Захід, Схід?
Чому кордоном зробили ми Дніпро?
Чому ми боремося за прапори –
Оранжеві, білі з червоними серцями,
За біло-голубі,
А не за синьо-жовті??
Чому ми сваримось брат із братом,
Коли нам треба об’єднатись,
Стати плече в плече, пожати міцно руки,
І працювать заради блага нашого й дітей.
Чому ми боремось за гроші?
За владу? Хіба вони нам
Потрібні будуть, коли у своїй хаті,
Ми знову станемо слугами?
Згадайте, що було колись:
Чому ми програвали?
Чому ставали ми рабами?
Хіба минуле не навчило?
Хіба діди нам не казали,
Як нас голодом морили,
Хліб наш власний з хати відбирали?
Хіба ми хочем цього знову?
Щоб повторялись помилки?
Хіба минуле не навчило?
Невже ми століттями боролись,
Щоб розсваритись і зруйнувати все?
Ми ж почали тільки будувати
Свій новий дім,
Ми заклали лишень фундамент,
А вже ділимо і дах, і стіни.
Годі!
Нам треба забути всі незгоди й сварки.
Нам треба міцно потиснути руки і почати
Разом будувати. Спільно.
Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Не впадімо знову.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
