
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.17
17:12
Дивлюсь на те, як Трамп себе веде
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бо
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бо
2025.08.17
08:17
Мрій рожевих світ далекий,
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
2025.08.16
22:23
О, скільки масок, лиць, гримас, личин!
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.
Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.
Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,
2025.08.16
21:40
Із Бориса Заходера
Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.
І Бука про себе промукав:
Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.
І Бука про себе промукав:
2025.08.16
11:11
Заходиш до кімнати із якимось олівцем
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
2025.08.16
09:23
Літні дні лічені -
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!
Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!
Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни
2025.08.16
06:52
Правду легко зрозуміти,
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.
2025.08.15
21:59
Старий шукає ровесників,
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
2025.08.15
18:27
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Шахерезада і
Шахерезада і
2025.08.15
18:17
тісно у барі
шумно
Юр
наливай що є
музика шестиструнна
спокою не дає
будьмо
шумно
Юр
наливай що є
музика шестиструнна
спокою не дає
будьмо
2025.08.15
13:49
Сполох мій перед ранком,
Запеленався в сон ще.
Тільки-но роси впали,
Вітер себе зморив.
Ще не торка фіранки
Краєм рожевим сонце,
В шибі блідий черпалок
Носиком догори.
Запеленався в сон ще.
Тільки-но роси впали,
Вітер себе зморив.
Ще не торка фіранки
Краєм рожевим сонце,
В шибі блідий черпалок
Носиком догори.
2025.08.15
06:42
Чи не ти казала досі
І тлумачила завжди, –
Хто, чому й за ким голосить,
І не вирветься з біди?
Чи не ти співала тихо,
Користь маючи від знань, –
Що коли не збудиш лихо,
То не матимеш страждань?
І тлумачила завжди, –
Хто, чому й за ким голосить,
І не вирветься з біди?
Чи не ти співала тихо,
Користь маючи від знань, –
Що коли не збудиш лихо,
То не матимеш страждань?
2025.08.14
23:34
Тримаєш жезли у руці –
виконують все фахівці,
по профілю їм виші ці,
бо долі слід в їх вишивці.
14.08.2025р. UA
виконують все фахівці,
по профілю їм виші ці,
бо долі слід в їх вишивці.
14.08.2025р. UA
2025.08.14
22:55
Сховавши ідентичність десь на дно,
Вбачаючи у зраді доброчинство,
Пишається змосковщене лайно
Своїм холуйським недоукраїнством.
У нетрях зубожілої душі
Усе чуже, холодне і вороже.
Позбутися московської іржі
Вбачаючи у зраді доброчинство,
Пишається змосковщене лайно
Своїм холуйським недоукраїнством.
У нетрях зубожілої душі
Усе чуже, холодне і вороже.
Позбутися московської іржі
2025.08.14
21:45
Ти намагаєшся когось знайти
у натовпі, але все марно.
Натовп - це магма,
це хаотичний потік.
Ти думаєш, що знайомі
прийдуть на цей захід,
але вони десь забарилися,
щезли у випадкових справах.
у натовпі, але все марно.
Натовп - це магма,
це хаотичний потік.
Ти думаєш, що знайомі
прийдуть на цей захід,
але вони десь забарилися,
щезли у випадкових справах.
2025.08.14
15:02
На маленькій ділянці огороду, де не було ніяких рослин, після зливи, що заплескала землю, я угледів нірку. Спершу подумав, що це лисиця мишкувала. Тут неподалік на покинутому обійсті вона давно хазяйнує. Напено бігати з лісу, щоб вполювати крілика чи кур
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Павло Погуц (1992) /
Вірші
/
Корзина
Лилася кров, палали вогні….
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Лилася кров, палали вогні….
Шматок землі
Ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
(Л. Костенко)
Лилася кров, палали вогні,
Кувалася сталь, дзвеніли мечі…
Так є, було і буде,
Так нам написано в житті.
Ніхто страждань минулих не забуде,
Репресій голодів, гонінь.
Років неволі, служби, рабства…
Ніколи!
Докіль живі не забудем ми…
Наш досвід кривавий і гіркий,
Колючий, немов шипшини колючки,
Наш досвід скроплений водою
І кров’ю прадідів-дідів.
Наш досвід, наче та гора Голгофа,
На яку ми йшли, щоб нас там розп’яли.
На тій Голгофі височенній
Стоять хрести—не три! О ні!
Їх там сотні, тисячі, мільйони,
А, може, й більше…я не знаю.
Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Колись в минулому давно
Князювали в нас князі.
Величні, горді і могутні,
Як Святослав, Володимир і Ярослав.
Вони вели народ наш
До величі, слави і пошани,
До перемог, що оспівував весь світ
І нас боялись, знали, поважали.
Від наших імен тремтіли вороги.
Атакували Русь половці й татари
Та здолати—так і не змогли.
Але Русь розтерзана упала,
Начебто розвіялась в прах.
Чому ж?
Вороги тут винні та не зовсім.
Князі, молоді і запальні, не розумні ще,
Завзяті, роздерли Русь на кривавії шматки,
Заради влади, золота й багатства…
І коли у двері їхні постукали враги,
Не об’єднались, ні, а розсварилися ще більше.
І ворог двері одчинив, вирвавши із петель,
Ввійшов у хату і з господаря зробив собі раба.
Пропала слава, пропала Русь,
Через егоїзм князів пустоголових.
Та не помер, на щастя, наш народ,
Не здався, не похилив він голову.
В ярмі у ворога страждав,
Та не схилив ніколи голови,
Його били й мордували,
Та на коліна не поставити того,
У кого в серці горить вогонь нещадний,
Вогонь гарячіший від пекельного вогню,
Вогонь душі, вогонь сердець…
Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Так народились козаки.
Не стерпіли палаючі серця,
В плугу хазяїна чужого
Гнути спину, не стерпіли і …
Пішли вони на Січ,
На Запорожжя,
Пішов один, а потім другий,
Прийшла сотня, тисяча
Воїнів завзятих,
А потім ще, і ще, і ще.
Так народилося козацтво,
Вільнолюбиві, палаючі серця,
І неначе ураган вогненний,
Пронеслися вони по Україні,
Визволяючи жінок братів, сестер,
Виганяючи врага.
І росло козацтво, наче вогнище,
В якого не жаліли кидати дрова.
Тремтіли вороги, не знали що робити,
Як чули ім’я Хмельницького,
Так западали їм серця і тряслися руки.
Вогненна буря, яку підняв Богдан,
Палила все, що лиш могло горіти,
І вогонь чистильний аж до неба запалав.
І освітив він небо, наче сонце вогняне.
Вогонь і меч! Вогонь і меч!
Ось кара праведна для тих, хто загнав
Народ наш у презренний плуг.
Та помер Богдан, що з боротьби вродивсь,
І буря почала втихати
Забракло серця вогняного,
Щоб вогонь народний підживляти
І знову почалося найстрашніше,
Що могло лиш статись.
Боротьба…війна…не з ворогами…
А між козаками –
За власть, клейноди, булаву.
А ворог постукав у двері,
Гостряком меча і переступив поріг,
Ввійшовши в хату,
Де сварились хазяї, їх діти і жінки,
Що роздирали хату власноруч.
А ворог лиш прийшов і загарбав все,
І з хазяїв поробив собі покірних слуг.
Тим разом впали на коліна.
Заставили нас голову схилить.
Але надія в серці не згоріла,
І вогонь не згас, і пам’ять пам’ятала
Хто ми є, а ким були.
Плуг, ярмо, чужі поля,
А ми раби, що жили гірш собаки,
І жили ми, і жили ми,
Але як раби.
Піднімались з океану мас,
Могутні хвилі вогняні,
Проте…
Бог зробив в природі так,
Що хвилям дано підніматись
І падать знов, розбиваючись об скали.
Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Тепер ми незалежні, врешті решт!
Ми живемо у своїх хатах,
Працюєм на своїх полях,
І живемо ми самі для себе,
А не для пана, що завше з батогом стояв.
Ми вільні, ми скинули кайдани,
Окови тяжких літ, але…
Коли ми боремось, ми завжди разом.
А коли в нас мир, то сваримось із братом.
Чому?
Чому роздерли ми країну
На Північ, Південь, Захід, Схід?
Чому кордоном зробили ми Дніпро?
Чому ми боремося за прапори –
Оранжеві, білі з червоними серцями,
За біло-голубі,
А не за синьо-жовті??
Чому ми сваримось брат із братом,
Коли нам треба об’єднатись,
Стати плече в плече, пожати міцно руки,
І працювать заради блага нашого й дітей.
Чому ми боремось за гроші?
За владу? Хіба вони нам
Потрібні будуть, коли у своїй хаті,
Ми знову станемо слугами?
Згадайте, що було колись:
Чому ми програвали?
Чому ставали ми рабами?
Хіба минуле не навчило?
Хіба діди нам не казали,
Як нас голодом морили,
Хліб наш власний з хати відбирали?
Хіба ми хочем цього знову?
Щоб повторялись помилки?
Хіба минуле не навчило?
Невже ми століттями боролись,
Щоб розсваритись і зруйнувати все?
Ми ж почали тільки будувати
Свій новий дім,
Ми заклали лишень фундамент,
А вже ділимо і дах, і стіни.
Годі!
Нам треба забути всі незгоди й сварки.
Нам треба міцно потиснути руки і почати
Разом будувати. Спільно.
Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Не впадімо знову.
Ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
(Л. Костенко)
Лилася кров, палали вогні,
Кувалася сталь, дзвеніли мечі…
Так є, було і буде,
Так нам написано в житті.
Ніхто страждань минулих не забуде,
Репресій голодів, гонінь.
Років неволі, служби, рабства…
Ніколи!
Докіль живі не забудем ми…
Наш досвід кривавий і гіркий,
Колючий, немов шипшини колючки,
Наш досвід скроплений водою
І кров’ю прадідів-дідів.
Наш досвід, наче та гора Голгофа,
На яку ми йшли, щоб нас там розп’яли.
На тій Голгофі височенній
Стоять хрести—не три! О ні!
Їх там сотні, тисячі, мільйони,
А, може, й більше…я не знаю.
Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Колись в минулому давно
Князювали в нас князі.
Величні, горді і могутні,
Як Святослав, Володимир і Ярослав.
Вони вели народ наш
До величі, слави і пошани,
До перемог, що оспівував весь світ
І нас боялись, знали, поважали.
Від наших імен тремтіли вороги.
Атакували Русь половці й татари
Та здолати—так і не змогли.
Але Русь розтерзана упала,
Начебто розвіялась в прах.
Чому ж?
Вороги тут винні та не зовсім.
Князі, молоді і запальні, не розумні ще,
Завзяті, роздерли Русь на кривавії шматки,
Заради влади, золота й багатства…
І коли у двері їхні постукали враги,
Не об’єднались, ні, а розсварилися ще більше.
І ворог двері одчинив, вирвавши із петель,
Ввійшов у хату і з господаря зробив собі раба.
Пропала слава, пропала Русь,
Через егоїзм князів пустоголових.
Та не помер, на щастя, наш народ,
Не здався, не похилив він голову.
В ярмі у ворога страждав,
Та не схилив ніколи голови,
Його били й мордували,
Та на коліна не поставити того,
У кого в серці горить вогонь нещадний,
Вогонь гарячіший від пекельного вогню,
Вогонь душі, вогонь сердець…
Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Так народились козаки.
Не стерпіли палаючі серця,
В плугу хазяїна чужого
Гнути спину, не стерпіли і …
Пішли вони на Січ,
На Запорожжя,
Пішов один, а потім другий,
Прийшла сотня, тисяча
Воїнів завзятих,
А потім ще, і ще, і ще.
Так народилося козацтво,
Вільнолюбиві, палаючі серця,
І неначе ураган вогненний,
Пронеслися вони по Україні,
Визволяючи жінок братів, сестер,
Виганяючи врага.
І росло козацтво, наче вогнище,
В якого не жаліли кидати дрова.
Тремтіли вороги, не знали що робити,
Як чули ім’я Хмельницького,
Так западали їм серця і тряслися руки.
Вогненна буря, яку підняв Богдан,
Палила все, що лиш могло горіти,
І вогонь чистильний аж до неба запалав.
І освітив він небо, наче сонце вогняне.
Вогонь і меч! Вогонь і меч!
Ось кара праведна для тих, хто загнав
Народ наш у презренний плуг.
Та помер Богдан, що з боротьби вродивсь,
І буря почала втихати
Забракло серця вогняного,
Щоб вогонь народний підживляти
І знову почалося найстрашніше,
Що могло лиш статись.
Боротьба…війна…не з ворогами…
А між козаками –
За власть, клейноди, булаву.
А ворог постукав у двері,
Гостряком меча і переступив поріг,
Ввійшовши в хату,
Де сварились хазяї, їх діти і жінки,
Що роздирали хату власноруч.
А ворог лиш прийшов і загарбав все,
І з хазяїв поробив собі покірних слуг.
Тим разом впали на коліна.
Заставили нас голову схилить.
Але надія в серці не згоріла,
І вогонь не згас, і пам’ять пам’ятала
Хто ми є, а ким були.
Плуг, ярмо, чужі поля,
А ми раби, що жили гірш собаки,
І жили ми, і жили ми,
Але як раби.
Піднімались з океану мас,
Могутні хвилі вогняні,
Проте…
Бог зробив в природі так,
Що хвилям дано підніматись
І падать знов, розбиваючись об скали.
Ми падали, вставали, йшли,
Знов падали і піднімались.
Йшли.
Тепер ми незалежні, врешті решт!
Ми живемо у своїх хатах,
Працюєм на своїх полях,
І живемо ми самі для себе,
А не для пана, що завше з батогом стояв.
Ми вільні, ми скинули кайдани,
Окови тяжких літ, але…
Коли ми боремось, ми завжди разом.
А коли в нас мир, то сваримось із братом.
Чому?
Чому роздерли ми країну
На Північ, Південь, Захід, Схід?
Чому кордоном зробили ми Дніпро?
Чому ми боремося за прапори –
Оранжеві, білі з червоними серцями,
За біло-голубі,
А не за синьо-жовті??
Чому ми сваримось брат із братом,
Коли нам треба об’єднатись,
Стати плече в плече, пожати міцно руки,
І працювать заради блага нашого й дітей.
Чому ми боремось за гроші?
За владу? Хіба вони нам
Потрібні будуть, коли у своїй хаті,
Ми знову станемо слугами?
Згадайте, що було колись:
Чому ми програвали?
Чому ставали ми рабами?
Хіба минуле не навчило?
Хіба діди нам не казали,
Як нас голодом морили,
Хліб наш власний з хати відбирали?
Хіба ми хочем цього знову?
Щоб повторялись помилки?
Хіба минуле не навчило?
Невже ми століттями боролись,
Щоб розсваритись і зруйнувати все?
Ми ж почали тільки будувати
Свій новий дім,
Ми заклали лишень фундамент,
А вже ділимо і дах, і стіни.
Годі!
Нам треба забути всі незгоди й сварки.
Нам треба міцно потиснути руки і почати
Разом будувати. Спільно.
Ми падали, вставали, йшли.
Знов падали і піднімались.
Не впадімо знову.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію