В цей день діду не клювало,
Весь день на марне просидів,
Вже сонце за обрій сідало,
А дід чомусь надію все-таки грів.

І раптом…Рибка попалась на гачок!
Дід потягнув на себе вудку,
Він хоч старий, та все ще був качок,
Дьоргнув раз і витяг Рибку прудко.

Здивуванню діда не було меж,
Адже Рибка не проста, золота,
І говорити вміла теж.
«Відпусти, діду, - попросила та, -
Я здійсню три твої бажання,
Зроблю все, що забажаєш,
Дам золота, молодість, кохання.
Тільки не вбивай мене. Ти ж знаєш
Я Золота Рибка. Я творю чудеса.»
Дід подумав і розгладив вуса.
Не сказав ні слова.
Взяв він Рибку і відніс додому.
Хай баба з нею говорить—в неї краща мова.
«Відпусти мене, будь ласка, -
Рибка до баби промовляє, -
Я верну тобі молодість, красу,
Дам золоту і славу.» Не знає
Рибка, що ще обіцяти має.
Та баба, як і дід, на бажання була бідна
І сказала просто на словах:
«Я їсти хочу. Та й пора обідня.» -
Не вгледіла Рибка жалості в очах.
На пательню кинули Рибку,
Зажарили і з’їли,
Взяли хліба скибку –
Нічого кращого ті двоє не уміли.

Мораль: Більшість людей не вірить в чудеса.
А чудес не буває, якщо в них не вірити.