Ми знаєм майже все на світі:
Атоми, протони, електрони і нейтрони,
Фізики і хімії знаєм всі закони.
Зірки всі на небі вже поназивали,
В космосі, на Місяці—де ми тільки не бували?

Ми людину розібрали на дрібні частинки,
Зробили з неї не істоту, а одні клітинки.
Землю ми змінили так –
Рідна мати не впізнає!
А людина лізе, лізе, як…
Щось шукає, щось вивчає, інтеграли визначає…

Я розумію—це прогрес.
Без нього—нікуди.
Ми повинні йти вперед
До нових незнаних меж.

Але коли ідеш з життям
Нога у ногу,
Навіщо таранити все, що стоїть перед тобою?
Навіщо стінку кам’яну бити головою?
Обійти не краще буде стороною?
Навіщо на шляху прогресу,
Прокладати килим мертвої природи?
Чому в бетонну броню закували ми планету?
Чому змертвили всі її дороги?
Чому? Навіщо? Задля чого?

Якщо знищена планета—це ціна прогресу,
То краще я піду на тернистий шлях регресу.
Бо краще жити у печері,
Та бачить сонце, місяць, небо,
Ніж іти в майбутнє,
Де усе це буде штучне.

Я за те, щоб ми учились і вивчали,
Ішли вперед, жили красиво,
Пізнавали й будували
Невідоме нам майбутнє диво.

Але я прошу лиш про одне: не руйнувати!
Залиште на Землі хоч те що є –
Його і так вже мало!