Гарячі ріки лави течуть, палячи дороги,
Поглинають все: асфальт, машини, світлофори.
Пливуть повільно, не спішать,
Женуть людей, як стадо, а ті лиш плачуть і кричать.

Лава, неначе Бог, всесильна,
Запливає у під’їзд, розриває двері, стіни,
Плавить балки, поглинає…доми, доми!
А на верхніх поверхах в кімнатах плачуть діти,
Та вже ніхто не зможе їх спасти.

Трамвай. У ньому пусто, тихо –
Рятівники вже вивели усіх людей.
Трамвай стоїть серед дороги смирно
І, немов приречене ягня,
Чекає, коли його розплавить лава.
А час летить…

Та вивели не всіх людей, не всіх!!
У вагоні залишився чоловік!
Непритомний, він не може йти. Він помирає,
А лава близько…немов амеба
Трамвай безжально поглинає.

Один рятівник не чекає, не тремтить
Перед стихією. У трамвай він повертає
І непритомного собі на плечі закидає.
Ох, чорт, тяжкий же він! Цей чоловік!
А лава смертні вироки шепоче, проклинає
Обох! Вогненними ріками
Трамвай пропащий окружляє.

Рятівник нарешті-врешт дійшов до виходу,
Проте…лава створила перепону.
Вогненною змією перекрила зла дорогу.
«Лиши його! Покинь! – кричали друзі, -
Він й так вже мертвий! Лиши й стрибай!»
Та він не відпустив…
Не зміг покинути людини.
Якби покинув, то ще б лаву перескочив,
А так…

Він стрибнув з чоловіком на плечах.
Та не перестрибнув ріки.
Відчув вогонь пекельний у ногах…
Боги!
Він уже вмирав, його палила лава
(Який це біль!!!),
Поглинала, ненаситно поїдала.
А він знайшов у собі сили
І відкинув чоловіка зі своїх плечей.
Врятував його, а сам помер,
Не залишивши по собі і могили.