Осінь вже до зими стелила шлях опалим листям, холодним вітром, колючим дощем, в перемішку зі снігом. І сільське життя потрохи входило у русло спокою, бо праця в полі завершилася, худоба уже не йде на пасовище, погода, переважно, похмура, то на вулицях було тихо, тільки поодинокі перехожі, школярі, у відповідний час, й автомобілі злегка тривожили цю сумну картину, й птахи поховалися в гнізда, а люди в оселі. Хтось читає газети, хтось переглядає телепередачі, інші щось роблять на господарстві чи йдуть до сусідів на тиху розмову про життя, яке не втішає ні молодих, ні старших, бо кожний день і кожен рік ведуть до краху.
Ганна теж деколи до сусідки забігала, але дуже любила вишивати, то часто попоравши господарку, сідала біля вікна, брала в руки голку, і творила узори. Вишивала, думала про сина, про весну, яка знову принесе чимало турбот, бо крім праці на городі, треба буде ще й огорожу оновляти, дах на стайні перекрити, та часто, наче на хвилях пливе у спогади, де радість з смутком обнялися.
Дитинство її збігло в турботах про молодих сестричок, і корову пасла, і гусей, бо батьки працювали на колгоспному полі, а дідусь з бабусею всю господарку тримали на своїх плечах. Роки збігали, як вода, і невдовзі Ганнуся випускницею стала. А там і заміж вийшла й синочка народила. Чоловік працював будівельником, жили у хаті його батьків, і почувалися щасливими. А коли уже три роки виповнилося дитині, то Ганна влаштувалася продавчинею у місцевому магазині. Заробітки її були невеликі, але складали копійку до копійки, і через декілька років збудували собі оселю. За цей час Ганна народила ще двох хлопчиків – близняток. Та на горе батькам, не мали вони доброго здоров’я, і до року часу покинули цей світ. Чорна трагедія так струсонула ними, що довго не могли відчути реалії життя. Але коли захворів Арсен, то наче пробудились від страшного сну, що болем сковував серце і думки. Захвилювалися, затремтіли і почали його лікувати. Але недуга виявилась не задавненою і виліковною, то невдовзі Арсена виписали з лікарні. Ця втішна звістка, як сонце, оживила згорьоване подружжя, і у великій та просторій хаті знову зазвучали веселі голоси та музика, бо арсен навчався у музичній школі, то часто грав на скрипці. Ганна плакала і дякувала Богові за ознаку того, що потрібно турбуватися про живих, бо про тих, хто на небі, Господь подбає. Вона ходила до церкви, щиро молилася, відчувала, що сили потрохи повертаються у її зморене тіло і вже не так гірко плакала. А ось чоловік часто скаржився на болі в серці та інших органах. І в лікарні не припинялися ці болі. А через рік пішов за межу життя. Цю слізно – тривожну сторінку своєї долі так гірко їй читати, що хочеться перегорнути й забути про все, що так мучило й тривожило у минулому. І хоч спогади не так легко відігнати, як муху, та все ж вона, силою волі, направляє думки до сонячних днів. Адже життя не стоїть на місці, і з часом рани трохи загоюються, але, на жаль, не забувається те, що пекло болем і сльозами гірчило. То ж Ганна заглиблювалася у вишиття і направляла думки до світла, бо колись бабуся казала, що сорочку синові чи доньці потрібно вишивати у гарному настрої, та з піснею на устах, щоб аура радості і любові, а не смутку, витала над ними. А вона бажає Арсенові тільки щастя, то кожен хрестик в узорі його вишиванки мережила з молитвою в думці та мріяла про його сонячне майбутнє, бо як інакше може бути, коли Арсен, дякувати Богові, добрий, розумний і з вигляду гарний. Вже й працює у якомусь агентстві, бо має вищу освіту, й зарплату отримує. Але часто каже, що за таку роботу, яку він виконує, у Європі платять набагато більше. А в нашій державі лише олігархи добре почуваються. Ганна, деколи, старається якось непомітно покласти у його гаманець дві – три сотні, та він завжди віддає жартуючи, - якщо тобі мамо, забагато тих копійок пенсійних, то відкладай на весілля.
Вона усміхається своїм думкам і шепоче, - Боже, пошли моєму синові здоров’я та щастя і наверни на думку - приїхати сьогодні додому, бо я вже так скучила за ним, і хочу щоб він пояснив мені, що це зараз твориться таке у Києві, бо один каже: «Протестують студенти», другий: «Мирна революція», а третій лякає сумними прогнозами на завтра. Навіть телевізор дивитись якось маркотно, бо ж до бійки доходить деколи на майдані. Але ж і боротися якось треба з тим, що діється в нашій державі. Ганна згадала недавню телефонну розмову з сусідкою, яка в Італії доглядає жінку похилого віку. Вона сказала, що бабуся виплачує їй щомісяця тисячу євро з своєї пенсії. А моя мізерна – пенсія не дозволяє й купити щось дорожче, бо кожна копійка на рахунку. Ганна, якби могла, то й сама поїхала б на такі заробітки, щоб допомогти синові трохи грошима, а може й на квартиру заробила б. Та куди там, якщо всякі болячки мучать. Якби ж то було добре, коли б і в нас так люди жили, як у Європі. Якби справедливість правила нашою владою, якби народ відчував себе захищеним.
Думки її перемішувалися кольорами світлішими й темнішими, як і на узорі синової вишиванки. А коли сутінки заглянули у вікно, збулася мрія – Арсен приїхав. Він приніс сонце до хати і велику радість у материнське серце.
Арсен був збуджений, багато говорив про майдан, про політику, про правду та кривду, з друзями й однокласниками, які зійшлися до оселі Ганни, щоб обговорити останні події у державі. А за північ вирішили: «Їдемо на майдан!» вона не перечила їм, бо з розмови зрозуміла, що там вирішується майбутнє України. І поблагословивши їх на добру справу, пішла готувати речі й харчі синові в дорогу. А вранці, Арсен примірявши, ще недошиту вишиванку, усміхнувся, обняв її лагідно за плечі, і сказав, - уявляєш, матусю, яким я буду гордим і веселим коли одягну цю сорочку і пройдуся селом. А якщо ще й правда на майдані переможе, а вона обов’язково переможе, то я і знімати не буду цей скарб, бо вишиванка гріє душу, і виділяє українців серед інших народів. А тоді поцілував її і пішов. Ганна перехрестила сина, побажала в думках здоров’я й удачі, та провела до воріт. Стояла довго, дивилася у слід стрункій постаті, що віддалялася і витирала сльози, які силою волі стримувала від ночі. А в хаті помолилася і взяла у руки голку, бо вишивання її завжди заспокоювало. Але сьогодні чомусь у голові блукали тривожні думки. Адже ефір доносив сумні новини і жіноче серце йокало болем. Ганна намагалась приємними спогадами затамувати неспокій у душі, та натомість, бачила себе то на могилі батьків, то чоловіка, то біля труни близняток І сльози заважали мережити узор. Тоді зі словами: «Досить того плачу, бо голова й серце болітимуть. А сина поруч немає, то хто допоможе, коли зляжу». Переступила через цей пекучий вогонь болю, і направила думки на «Майдан», який бачила на телеекрані. Там, зі сцени, хтось розповідав про ті корупційні й ганебні справи у яких погрузла наша країна і про ту правду, яка вивела на майдан студентів, які тут стоятимуть, допоки влада не почує їхніх вимог. Ганна чомусь раптом пригадала, який встид їй довелося пережити через хабар, який зараз називають корупцією й іншими модними словами. Вона, наче б то було вчора, чітко бачить непривітного лікаря, який незважаючи на плач і зойки Арсена від болючих голковколювань й інших процедур обслідування, дуже твердо і без слів заспокоювання, робив свою справу. А вона обливалася сльозами, стоячи в куточку лікарського кабінету, і не знала, як зменшити дитячі страждання. Тремтіла, як листок на вітрі, давилася пекучим клубком, що здавлював горло і відчувала такий біль у серці, що здавалося, ось-ось впаде. «Мабуть потрібно цього лікаря якось задобрити. Але, як підійти до нього? Як гроші в кишеню халата білого вкинути?» - думала жінка. Та коли Арсенчик знову жалісливо скрикнув, то різко підійшла до дитини й тремтячою рукою поклала у глибоку кишеню лікаря п’ятдесят гривень. Він зразу якось змінився у поведінці, усміхнувся і випрямився. Та коли подивився, без краплі сорому, на її п’ятидесятку, то, майже, викрикнув: «Що це ви мені дали!?» Ганна від сорому й переляку не могла й слова вимовити, а в голові майнуло: «Він, мабуть, не хабарник». А лікар продовжував: «Я таких грошей не беру. Мені ось такими платять»,- і показав їй п’тдесят доларів, які витягнув з другої кишені халата, що символізує чистоту, порядність, милосердя, чуйність. Ганна ще не стикалася з такою відвертою наглістю, тому ледь встояла, на, враз обмяклих, від почутого, ногах. Та, зібравшись з силами, тихо мовила, - пане лікарю, я… я не знала… я завтра принесу… тільки вилікуйте синочка.
Хотіла ще додати: «І будьте до нього трохи ласкавішим, бо він ще дитина», та не наважилася.
А наступного дня принесла долари, та ще й наповнену сметаною, маслом, медом, м’ясом індичим, курячим, сумку у його кабінет на четвертий поверх. Він подивився, що є в сумці, взяв гроші, і навіть не подякувавши, сказав, - сина вашого будемо лікувати. А ці продукти, показав рукою на сумку, занесіть у мій автомобіль, який стоїть у дворі. Вона двигала сходами тяжку ношу, і з гіркотою в душі, думала, - борони нас, Боже, від таких нахабних лікарів, та пошли вже їм якісь болячки, щоб мали хоч зерно милосердя в серці. Якби я від когось почула про такого лікаря, то ніколи не повірила б, що бувають такі корисливі люди, бо хіба можна, в білому халаті, проявляти ось таку безсоромність. Адже він, як і всі інші люди, отримує зарплату за свою працю. Але її думок і навіть голосу, ніхто не почує, бо тій хабарній системі, яка уже глибого вкоренилася, невигідно слухати бідних людей. Треба втішатися тим, що сина вилікують і, що не всі лікарі такі «сірі» у білих халатах. І так, без протесту, носила вона сумки три тижні, бо лікар сказав, що недуга скоріше не відпустить її сина.
Коли Ганна згадує той гіркий місяць, поїздок в обласну лікарню, який їй роком видався, то плакати хочеться й досі від такої несправедливості. І якби так не мучив радикуліт, та інші болячки, то теж поїхала би на столичний «Майдан», відстоювати Європейські позиції, бо жити у такому безладі уже несила. Адже країна погрузла в хабарництві, влада що хоче, те й робить, а бідний народ терпів та мовчав. Але всьому колись настаєкінець. От і вибухнув люд протестом всьому тому, що пригнічує, тисне обманом, коле, пече, гірчить у серцях і думках, зморенимй болем несправедливості, народ.
Ганна думками й почуттями підтримує майдан і дуже щиро молиться, щоб чогось гіршого не сталося, бо надто вже напружена обстановка з обох сторін накалюється над столицею, наче на вістрі ножа.
І ніби у воду дивилася, бо через тиждень побили і позатягували у тюрми молодь та студентів, які тільки словом гострим та правдивим боролися з діючою владою. З того часу і почалося те, що уже у зимові дні вибухнуло шумовими гранатами, коктейлями «Молотова», свиснуло кулями зі зброї озвірвлого «беркуту», і пролилася невинна кров. Тривога, біль, страждання, сльози, скупчилися над Україною. А в серці Ганни запалав такий пекучий вогонь, що не знала куди піти, що зробити, щоб хоч трохи заспокоїтися, ажде там її Арсен. Вишиття закинула, господарство порала, наче робот, і невідривно дивилася теленовини. Сусіди старалися якось відірвати її від екрана та сумних думок, навіть на видуманий день народження запросили. Вона прийшла, але ненадовго, і була далекою від застілля. Син теж заспокоював, як міг, частими телефонними розмовами. Казав, що його сотня у резерві, то її хвилювання трохи перевищені.
- Сину, я переживаю за кожного, хто поруч з тобою, хто стоїть на Майдані Гідності, бо вони всі чиїсь діти. А ти моя кровинка, моя надія й опора у житті, то як можна без тривоги й болю в серці дивитись на те, що зараз показують на кожному телеканалі, - говорила крізь сльози, і в думках дякувала Богові за те, що чула найрідніший голос.
– Та, мабуть, не витримаю довго такої нервової перенапруги, бо від кожної кулі вмираю, і поїду на Майдан, щоб бути поруч з тобою, і тими відважними людьми, хто твердо стоїть за правду, бо вже сили немаю терпіти те, що чую й бачу, хочу влитися у ряди волелюбів.
- Жартуєш мамо? А твої болячки, як відреагують на голод і перевтому? – запитував, з усмішкою, Арсен.
- Буду терпіти болі тілесні, щоб тільки душевні менше мучили, - говорила без ноток жарту в голосі.
А через тиждень, залишивши господарку на сусідів та ближчу родину, поїхала у Київ.
Арсен настільки здивувався її появі на Майдані, що ахнув, і на деякий час втратив дар мови. Оговтався, коли хлопці з його сотні почали жартувати з його оціпеніння і запитувати, - хто ця жінка з наповненими великими сумками?
- Це моя матуся! – майже викрикнув і міцно обняв та поцілував найріднішу людину в світі.
Жартуни враз замовкли, і не змовляючись, один за одним, підходили до втомленої, далекою дорогою, але усміхненої жінки, й цілували її натруджені руки. І вечір вони провели з нею, бо скучили за тихою материнською мовою, за домашніми харчами. А Ганна вгощала «соколиків», так вона називала сміливих хлопців з першої години зустрічі, пиріжками й всякими смаколиками, розповідала їм про свої хвилювання й тривожні сни, які її сюди привели і думками молилася за світлий день, який приніс би тишу, спокій та розуміння один одного у цьому протистоянні. Але наступний і всі подальші дні тягнулися вервечкою сіро – вогнянних, тривожно – напружених, криваво – болючих буднів. Ганна прилучилася до праці на кухні, варила, мила посуд, метушилася на рівні з молодими, і забувала про свої болячки. Та якось посковзнулася на снігу, впала права нога заболіла так, що аж в очах потемніло. Лікар, який оглядав її, сказав, що перелому немає, але деякий час доведеться полежати й полікуватися.
- Я не хочу в лікарню! – майже скрикнула стурбована жінка.
- Але вам і не потрібно туди їхати, - заспокоїв лагідно Ганну «батя - Іванович», який допомагав Арсенові везти її у медпункт. А тоді запитав лікаря чи можна їй вилікуватися в домашніх умовах.
- Звичайно, можна. Адже це тільки розтягування сухожилля, - відказав той.
- Я не поїду додому, - заперечила схвильовано Ганна. Краще мені вже у лікарні тиждень полежати, ніж так далеко їхати.
- Ви поїдете до моєї оселі, - сказав «батя - Іванич».
Вона здивувалася такій пропозиції, адже вони майже не знайомі, хіба – що інколи, на майдані, декількома фразами перемовлялися, коли вона виходила з кухні, щоб трохи освіжитися. І знову хотіла заперечити, та він продовжував, - вікна моєї квартири виходять на майдан, то будете в курсі всіх подій.
- Ні-ні, та як же я буду жити у вашій квартирі, коли ми навіть не знайомі. І що скаже ваша дружина? – знову заперечила Ганна. І почула у відповідь:
- Дружини у мене немає, а стосовно знайомства, то ви хіба не помітили, що ми уже два тижні спілкуємося у столовій та на майдані. Так що їдемо, без зайвих слів і хвилювань, бо у мене ви швидше одужаєте.
Арсен не втручався у їхню розмову, і лише, коли мати уже лягала на м’який диван у затишній кімнаті, то щиро подякував «баті – Іваничу», за особливу доброту. А він подав йому ключі, щоб відвідував неньку, коли захоче.
Ганна два дні почувалася погано, бо нога боліла, та ще й сором пригнічував, адже жила в чужій хаті, на чужих харчах, і Павло Іванович прислужував їй, наче вельможній пані. Але найбільше тиснуло й пекло в грудях те, що творилося за вікном квартири. На Майдані проливалася кров, і гинули молоді люди. А там її син, там добрий чуйний і розумний павло Іванович. Адже як виявилося із вчорашньої розмови, він викладач головного столичного вишу. І на Майдан пішов разом з своїми вихованцями, хоч міг би і не йти, бо уже пенсійного віку. Але як він сказав, його серце буде завжди молодим, бо працює з молоддю і від неї заряджається енергією й бажанням до життя активного й цікавого.
А на третій день, перемагаючи біль і сором, встала і пошкутильгала на кухню та взялася готувати, бо Арсен вже і друзів часто приводить на перепочинок з гарячим частуванням.
Павла Івановича це втішає, - бо хоч так, хлопці на деякий час зможуть зняти нервову напругу, яка зашкалює в їхніх думках, почуттях і кожній жилці, - каже він.
Коли уже мила посуд, то почула, що хтось відчинив двері. Стрепенулася, як сполохана птаха, та лагідна мова господаря дому заспокоїла. «Бачу ви уже на ногах. Це добре, бо у майданівській їдальні зменшиться відвідувачів. Адже у вас, пані Ганно, пахне смачніше. То скоріше вгощайте своїми стравами і розповідайте про себе, бо ми майже незнайомі.
День одягався в сутінки, а вони, зажурені подіями на Майдані, тихо розмовляли про те, що уже залишилося лише у їхніх спогадах, але стало основою життя. Ганна зворушила своєю розповіддю сивочолого чоловіка, до сліз, які він непомітно змахував з очей. А вона, коли вислухала історію Павла Івановича, то тяжко зітхнула і стурбовано мовила, - нелегко самому жити у такій великій квартирі, але ви присвятили себе науці, яка теж потрібна світу, як сонце і вода. Адже кожному своє. Зараз будемо ввечеряти, - додала трохи веселіше і встала з дивану.
- Ні-ні, - заперечив чоловік, відпочивайте уже. Я все сам не стіл покладу, головне приготувати. Ось тільки Арсенові зателефоную, щоб з хлопцями прийшов.
Коли четверо мужчин сиділи за столом, хвалили її смачну вечерю, й обговорювали події на Майдані, Ганна зі сльозами на очах й болем на душі, думала про те, що чула від хлопців, і не вірила, що у цій країні сніг змішався з вогнем, гинуть молоді люди, стогнуть і чорніють від горя матері, кохані, вдови. Здавалося, що це страхіття їй наснилося, бо як так могло статися, що у мирний час проливається кров, свистять кулі, горить земля. Телефон Арсена вивів її з тяжкої задуми. Йому сповістили що «беркут» наступає і потрібно відбиватися. Чоловіків враз, наче вітром здуло. І вона, крізь біль у нозі пошкутильгала у той вир подій, які тріщали вибухами «коктейлів молотова», криками і стогоном поранених. «О Господи, змилуйся», - шепотіли її знекровлені губи, а серце кричало таким страхом і болем, що словами не висловити.
Світанок, омитий кров’ю і зморений стріляниною, наче мечем штрикнувв у груди жінку, коли до квартири принесли пораненого Павла Івновича, а за ним й Арсена. Не знала що робити, чим допомогти, стікаючим кров’ю чоловікам. Тремтіла, як листок на вітрі, перев’язуючи їхні рани, і гарячково думаючи, кого покликати на допомогу. Адже тут лікар потрібний.
- Може «швидку» викликати? – запитала у розпачі Павла Івановича.
- Не потрібно. Я зараз попрошу прийти свою знайому. Вона лікарка, то, думаю, справиться з нашими «подряпинами», - сказав тихо він і попросив подати телефон.
А Ганна, завмерла від страху, за здоров’я чоловіків, які в цей час були для неї найдорожчими.
Але вже похилого віку лікарка, після огляду поранених, трохи заспокоїла її словами: «Не хвилюйтеся так дуже. Все буде добре. Адже рани не глибокі». Перев'язуючи їхні болючі місця.
- Я буду навідуватися, а ви спокійно доглядайте цих героїв, бо ваші емоції їм передаються, - сказала і пішла, бо, як сказала, - її чекають інші хворі й поранені на Майдані.
Згодом Ганна подружилася з доброю і розумною лікаркою. Дізналася, що Ольга Сергіївна родичка Павла Івановича. Вони обидві так піклувалися про недужих чоловіків, що через три тижні раділи їхньому одужанню і всі разом знову пішли підтримувати Майдан. А зима тим часом на весну повернула, та бажаного спокою і реформ не принесла. Але люди не розходилися, хоч їх і кидали за грати і вбивали за прагнення до правди й волі.
Ганна якось увечері сказала, що поїде додому, щоб усю живність продати й роздати, та звільнити сусідів і братову родину від турбот про її господарку, бо відчуває, що Майдан так скоро, як бажають сусіди, її не відпустить.
- Я завтра скажу нашому сотнику, щоб відпустив мене на два – три дні, бо ти сама не впораєшся із «зачисткою» господарки, адже вона у нас немала, - обізвався Арсен. Відчуваю, що не зможу переконати тебе матусю, щоб ти чекала мене вдома.
- А я підтримую ваше рішення, пані Ганно, бо розумію материнське серце. Якщо дозволите то я замість Арсена поїду з вами у село. Адже мені не потрібно у когось просити дозволу на це, - тихо мовив Павло Іванович.
Це дуже мудре рішення проблеми. Погоджуйся, мамо, на таку пропзицію, бо ще не відомо, чи мене відпустять майданівські події, - майже вигукнув Арсен. А тоді підійшов до сивого чоловіка, потиснув йому руку і подякував за розуміння й добре серце.
Ганна всю дорогу думала, як пояснити односельцям, приїзд Павлв Івановича, бо мала у селі репутацію порядної жінки. А тут раптом, приїхала із незнайомими чоловіком. І вирішила чисту правду розказати бабі Мотрі, а вона, як завжди, рознесе по всьому селу. Бо навіщо вигадувати якісь історії, коли і так не повірять.
Але, вона, вислухавши Ганну, якось дивно покрутила губами, рознесла селом, як сорока, не те що почула, а те, що побачила.
- Я вам, людоньки, правду кажу. Він так на Ганну дивиться, що тільки сліпий не побачить закоханості в його очах. Вони, мабуть, поженяться, бо як же інакше, коли уже разом приїхали і в село, - говорила тихо, але так, щоб усі чули. І наче у воду дивилася, бо на третій день, коли незважаючи на вмовляння сусідів, не спустошувата господарку. Все що мукало, хрюкало, кокотало й квакало, було роздароване й розпродане, а решту складено у сумки на Київ, і жінка, яка все життя трудилася, заплакала. Та Павло Іванович підійшов, обняв за плечі і лагідно мовив, - не журіться так дуже, Ганнусю тим, що можна наново нажити, коли захочем, бо віднині, з вашого дозволу, я буду завжди поруч.
А тоді опустився на коліна і додав урочисто, - прошу вас стати моєю дружиною, бо я закохався у ваші карі очі, добре серце, чуйну душу, щедру натуру. І дуже хочу бути вірним і надійним супутником у вашому подальшому житті.
Ганна, наче оніміла від почутого, бо не сподівалался на такий поворот подій, хоч і помічала тепло – ніжні чоловічі погляди, але не думала, що вони підкріплені такими щирими почуттями, й не знала, що сказати, та як повестися, щоб він піднявся з колін. А хвилини тягнулися. Як віти плакучої верби, й здавалося, цьому трепетно – хвилюючому напруженню не буде кінця. Ідилію тиші порушив вітер, що рипнув вхідними дверима, а вони подумали, що це хтось до хати заходить, і стали наче за командою «Струнко!» а коли зрозуміли який це «гість» до них завітав, то розсміялися, як діти. І цей щирий сміх, неначе чарівною паличкою, зняв напруження, яке полонило жіночі почуття й думки. Адже перед нею ще ніхто й ніколи не стояв на колінах, та й вік уже не до кохання, але Павло Іванович, ніби вгадавши її думки, заговорив переконливо, - я знаю що зараз діється у вашій душі, та запевняю,що буду вам добрим і люблячим чоловіком, а Арсенові названим батьком. Повірте. Я вперше так щиро закохався. Звичайно, у моєму житті були моменти радості і навіть щастя з протилежною статтю, але шлюбом вони не закінчувалися, бо так судилося. Чи може щось інше гасило почуття. А мені, чесно кажучи, так хотілося домашнього затишку. Та зрозумівши згодом, що моя «зірка» світить в іншу сторону, віддався праці з студентами, і зараз я поруч з ними. Вони називають мене «батя – Іванович», бо відчувають мою батьківську любов до них. Та це тільки на Майдані між нами така фаміліарність, а в аудиторії ми дотримуємося поведінки викладача й студента. Але зараз, коли здавалося б пора думати про щось тихе й спокійне,бо вік уже такий, то я, наче юнак, закохався у вас, і дуже прошу стати супутницею мого життя. Чи може я вам зовсім не подобаюся?
Це запитання схвилювало Ганну сильніше, ніж попередня мова. Не знала, якими словами стишити ті емоції, які тріпотіли в її почуттях. Адже її серце зразу відгукнулося ніжним стукотінням на щирі слова любові. Але, як признатися у цьому, коли сором’язливість не дає й слова мовити. То ж, з бентежним тремтінням у душі, підійшла до нього, й прихилилася до теплих і дужих грудей. А в голові, наче метеликом, майнуло: «Я, наче юна дівчина на побаченні, стою в обіймах коханого, і відчуваю як птаха щастя в’є гніздечко у моєму серці. І яке ж дивне та непередбачуване те життя. Хто б міг подумати, що воно так раптово повернеться до сонця. Лиш би син зрозумів наші почуття». Їхала в поїзді поруч з Павлом Івановичем і думала, думала, думала про все, що останніми місяцями торкнулося її душі та серця.
Але Арсен не зустрів їх на вокзалі, як обіцяв. То ж вони, залишивши сумки за порогом квартири, в тривозі, подалися на Майдан. І тут зрозуміли, що не буває сонця без темних хма, бо друзі Арсена сказали, що він з тяжким пораненням, у лікарні лежить без тями. Можливо, снайперська куля скосила, бо постріл у голову був таким влучним, що лікарі тільки руками розводять.
- Може б його за кордоном вилікували? – крізь пекучі сльози й тяжке схлипуування, благала Ганна лікарів. Я знайду кошти. Хату продам, і все, що маю, лише б сина рятували, щоб він повернувся до життя. Арсенчику, не залишай мене! Не йди з цього світу, адже ти ще такий молодий!
Павло Іванович заспокоював її, як міг, хоч серце його рвалося болем, бо цей сміливий, сповнений патріотизмом і правдолюбством хлопець, з першого знайомства сподобався йому своєю поведінкою, ставленням до людей, до матері й до життя.
- Нехай би мене ця куля зразила, - пекучим вогнем майнула думка, і гіркими сльозами викотилася з очей.
Світ померк того дня не тільки для Ганни, бо тих хлопців, що несли варту з Арсеном, теж не обминули влучні кулі, то матері, кохані, вдови, рвали світ голосінням, чорніли гори. Не бачили нікого й нічого, крім своїх найрідніших людей в домовинах. І небо плакало дощем колючим та сірим.
Ганна одягнула сина у вишиванку, яку не встигла дошити, домережати. Нитками квітучої материнської любові.
- Цю сорочку я вишивала з думками про твоє весілля, синочку. З мріями про онуків, та свою щасливу старість. А ти сьогодні усі мої мрії забираєш у могилу. Ця недошита вишиванка. Як твоє недожите, недоспіване, недолюблене життя, мій соколику. Ти був моєю єдиною опорою у житті, сонечком у сірі дні, надією у безнадії, а стаав воїном, «небесної сотні». Може, якби я була дошила цю сорочку, то твоя доля була би…
Її жалісливо – ніжну мову, перервав Павло Іванович, лагідно, але твердо, - не плач, мила, не тужи так гірко, бо сльозами горе наше не залити, голосінням не викричати. Лише молитва зараз полегшить наш біль.
І повів знесилену жінку до храму. Там вони опустилися наколіна і завмерли у молитовній скорботі. І так, з пекучими сльозами на очах, та в серцях молилися, допоки не почули: «Дорогенькі мої, встаньте, і заспокойтеся, бо день уже до ночі хилиться, а ви, мабуть, і не помітили цього в тому великому горі, яке зараз спіткало не одну українську родину. Я розумію вас. Але і молитися потрібно в міру. То ж ідіть, відпочиньте трохи. Я покажу вам. Де келії для подорожніх».
- Ми, отче, втратили сьогодні єдиного сина, крізь пекучий клубок у горлі, сказав тихо Павло Іванович, підіймаючись з колін.
А священник допоміг Ганні стати на отерплі ноги і запросив до захресті. Там вони напились води, і ніби якось спокійніше задихали від розважливих і мудрих слів отця Івана, який дуже старався піднести їхній дух та сили.
Додому повернулися притишені й зморені душевним і фізичним болем, який старались вгамувати різними таблетками. Та куди там, коли за вікном правда з неправдою боротьбу ведуть уже не словами, а вогнем і ссвинцем. Прилягли, але сном не забулися, бо гіркі думки терзали серця, а очі, крізь сльози, бачили Арсена живого, усміхненого, гарного, сміливого.
А ранок, молитвою «за упокій» сколихнув Майдан і жалісливо – бентежним «Пливе кача…» розірвав, густе від сліз та горя, повітря. Труни, наче кораблі, пливли над головами людського моря, що у скорботі хвилювало на площі, яка породила цих героїв. І до небес неслося щире, болюче, як кривава рана, світле як сонце: «Герої не вмирають!»
Ганна, опираючись на руку Павла Івановича, вже не плакала, бо сліз не було, тільки тяжко – претяжко схлипувала у тісному натовпі і в думках ромовляла з сином: «Ти, Арсенчику, йдеш у вічність і забираєш з собою мої мрії про тиху й безтурботну старість. Ти став героєм, але мене це не втішає, бо світ без тебе, мій сину, уже ніколи не буде для мене веселим. Ти був моїм сонцем, моїм серцем, моєю душею. А як можна жити без серця? Я скоро, синочку, полину до тебе і тих хлопців, які сьогодні поповнили «небесну сотню», бо що мене тут тримає? Відчуваю, що кожна хвилина холодить мою кров. Кожна жилка тремтить гарячим болем і усе тіло ниє, наче хтось мене возом переїхав. Ой, синочку, кровинко моя, попроси Господа, щоб недовгим був мій вік, бо життя без тебе – це чорна, пекуча і дуже – дуже болюча тьма».
Ганна нахилилася, щоб востаннє поцілувати Арсена і… впала на його холодне тіло без ознак життя.
А з піднебесся журливе «курли». Розливалося над майданом, і наче пісня сумна, тужлива, але весняна, іскрою надії на сонячні дні кріпило серця і скликало крізь горе, біль й тривоги, до того світлого майбутнього, яке боротьбою, ціною життя й пролитої кров’ю досягається.
Оксана Максимишин
Керівник літературно-творчого гуртка «Словограй»
2015 рік

    Він плакав, він страждав, він мучився й не знав куди іти і що робити, щоб біль у серці заглушити, щоб втерти сльози із очей й відчути тишу днів й ночей. Він так привик до поля бою, до свисту куль, до тих героїв, які за правду й світлу волю, скарб найдорожчий віддають, й стіною за любов стають. Там його вірні побратими, долають грані висоти. За ними прагне й він іти: «Та руки, руки де мої ? Як буду зброю я тримати, і ворожі танки підривати?» А його руки у землі. Їх, наче листя, обірвали, вчора гради навісні. «І як тепер на світі жити? Як хліб сіяти, дітей ростити? Як дружині розказати, що не збудує він вже хати, і не посадить деревце, бо як без рук зробити це? О, Боже , змилуйся, дай сили, кріпитись і не впасти на землі, яка прийняла передчасно рученьки мої. Вони вже там, а я ще тут». І його серце туга тисне, яка ось-ось сльозою бризне такою, що залиє світ, криком в небеса зірветься, колючим терном дум торкнеться, бо людина без рук, як птах без польоту, як ніч, що несе лише гризоту. І ні одного промінця, який би втішив, сил додав, і з тьми до світла, щоб підняв. О, ні, не буде в нього, того, що щастям величають. Бо без крил птах не літає.
    Нехай всі війни кануть в тьму, хай пропаде жорстока сила, що обірвала його крила, забрала половину світу, на палю смутку посадила. І десь вже є його могила. О Господи, кріпи його любовю, яка веде, крізь зими до тепла, і навіть творить чудеса. Життя не вічне, кожен знає, без рук й з руками помирають. Та сліди правди не зникають. Вони нетлінними скарбами, перед престолом Божим ляжуть, й про кожного із нас розкажуть.
    Якщо побачиш десь героя, що болем смутку оповитий, приниженням чиїмось побитий, шукає промінець любові - із словом серця підійди, та слід нетлінний залиши.
4 вересня 2015 в фейсбук…

    Сонце вже хилилося до заходу, а отець Іван, підкріпившись третім горнятком кави, продовжував трудитися над розрахунками будови храму, бо ще тільки-но фундамент заклали, а вже чимало грошей витрачено. А ще ж стіни й покриття треба у цьому році спорудити, бо парафіяни вже дуже хочуть з тимчасової церкви до нової і просторої перейти, то дорога кожна хвилина. І хоч при церкві є бухгалтер, який веде всі підрахунки, та отець Іван – голова усьому, що стосується церковної території. Тому старається бути в курсі всіх справ. І, в міру можливості, плече своє підставляє, коли буває трудно парафіянам нести “вахту” будови. Деколи вже й відпочинку хочеться, але думка про важливість цієї споруди, часто штовхає вперед і додає сили. І о. Іван разом з людьми щодня молиться й працює на благо Божого храму. Ось завтра треба їхати в обласний центр, щоб домовитися про будматеріали та їх доставку, а його автомобіль потребує ремонту, то найманим транспортом доведеться їхати. Ще й жнива покликали селян у поле, то треба буде знову звертатися до пані Ольги, бо вона завжди виручає громаду своєю “Таврією” у трудну годину, - подумав і підвівся з-за столу, щоб трохи розігнути ноги й спину. Через вікно помилувався красою літа і знову взявся за підрахунки. Але згадка про жінку, з якою не раз їздив у справах в якісь установи чи будмагазини, коли його “Лада” виходила з ладу, заволоділа думками так, що змушений був вийти надвір. Сів у садку на лавку й задивився у синє небо. А в голові проносилися кадри того, що враз блиснуло у серці соромом й тривогою, бо якщо гріх вилізе шилом із мішка, то буде, ой який скандал. Та вони домовилися більше не втішати сатану своєю поведінкою, щоб не наразитися на небезпеку бути осміяними, то може обійдеться без різних поворотів у житті. Але в пам’яті все залишиться і совість буде мучити. І ось зараз, наче наяву, бачить той день, коли пані Ольга везла його в райцентр, бо треба було керівництву представити документи будівництва церкви і він, у думках, відзначив, що її врода особлива. А вона, мовби прочитала його думки, ще й усміхнулася з особливою приємністю і... його серце якось дивно йокнуло й прискорено застукотіло. Це була вірна ознака того, що чорт плутає почуттями. Але він знав, що має захист від цього “жала” – духовний сан, сім’ю і повагу людей. Цим нехтувати не можна. І тому без страху спілкувався з нею і навіть жартував. Таких поїздок було інколи й дві на місяць, бо його старе авто більше в гаражі “дрімало”, ніж “бігало”. А пані Ользі чоловік подарував не тільки двоє діток, а й нову “Таврію” на 35-ий день народження, та й жила вона неподалік церкви, тому церковне керівництво зверталося до неї частіше, ніж до інших водіїв у справах поїздок.
    Священик різко підіймається на ноги і спішить у канцелярію, щоб цифрами підрахунків заглушити спогади. Але вони, як настирливі мухи, бриніли в голові і заважали працювати. Тоді він зайшов до церкви і став навколішки з молитвою на устах. Від щирої розмови з Богом трохи полегшало на серці, та думки все ж снувалися навколо того грішного дня, який і досі соромом пече в грудях. І через мить уже бачив ніжно-звабливу Ольгу, відчував її подих, і, наче бездумний, жадав жінки чужої і замужньої, забувши про все на світі. А вона насолоджувалася його ласками, так ніби ніколи їх і не знала. Може б ця поїздка, як і всі інші, завершилася оплатою за витрачене пальне, якби не проблема з колесом, що наїхало десь на цвях. Довелося трохи потрудитися, щоб поміняти його на запасне. А тоді ще під’їхали до якоїсь річки, щоб помити руки. А там казкова краса: верби, калина, трава заквітчана ромашками і пташки співом заливалися. Замилувавшись чаром літа, о. Іван прихилився до верби і сказав, – відпочинемо трохи на лоні природи, бо аж голова паморочиться від нинішньої спеки та довгої їзди.
    Ольга взяла з багажника одіяло, розстелила його на траві і тихо мовила, лягаючи навзнак, – трохи спину розправлю, бо, наче дерев’яна стала від напруження за кермом. Невдовзі й заснула під пташині переспіви. А він дивився на неї і відчував, як у тілі наростає бажання гріха, й призивав ангела-хоронителя до помочі у боротьбі із сатаною-спокусником. Та коли сів поруч з сплячою жінкою, то зрозумів, що переможуть злі сили, бо все єство враз напружилося і...підкорилося раптовим почуттям. Подальший шлях долали у сум’ятливому мовчанні, тільки погляди винуваті і прискорене дихання видавали стан їхніх сердець, а думки твердили: “Такого блуду більше не буде”. Але заборонений плід – солодкий й манливий. І була у них ще одна година блуду, коли знову автомобільна поломка затримала їх у дорозі. І муки каяття, як і попереднього разу, терзали душі.
– А завтра мені обов’язково треба їхати в область з документами до архітектора, а машина на “прив’язі”, бо щось їй бракує. Але може вже з кимось іншим поїду, щоб знову не впасти у гріх, – подумав з тяжкістю у серці і пішов до канцелярії, щоб працею заглушити гіркі роздуми.
А десь через годину прийшов староста церкви і повідомив, що заходив до Ольги і просив її поїхати завтра в область. Вона погодилася, то проблему з транспортом вирішено, можна й за інші справи братися. Отець Іван подякував, а в думках линуло, – це точно витівки “нечистого”, якому я піддався, і тепер він спокушатиме мене так часто, як захоче. Боже, поможи справитися з цим“вогнем утіхи злої”, бо одному мені не побороти сатану. Він молився і думав, що завтра треба буде проявити велику силу волі, щоб не піддатися спокусі, бо якщо це “шило” вилізе з мішка, то навіть страшно уявити картину розплати. А у мене дружина, діти і головне – чин священика. Треба мені озброїтися силою духу та стійкості й побороти ту “звірюку”, що переплутує думки, коли бачу Ольгу. Адже я її не кохаю. Це тимчасовий сердечний збій, який може призвести до інфаркту, якщо вчасно не вилікувати симптоми. Треба позбутися цієї напасті, – приказав собі і повірив, що наказ виконає.
    А паламар дід Тимко, мабуть, щось запідозрив у поведінці священика, бо запитав, чи не хворий, коли той виходив з церкви.
    Та, як виявилося пізніше, його не задовольнила відповідь: “Усе гаразд. Тільки трохи голова болить”, бо він сказав своїй бабі Олені, що о. Іван якось дивно весь день себе поводив і виглядав блідо.
А вона, замість поспівчувати, запитала з неприхованою цікавістю, – хто завтра повезе його в область?
– Ольга, бо на завтра обіцяють пару комбайнів вивести у поле, то чоловіки підуть жнивувати, – відповів дід.
А баба, покрутивши хитро губами і шморгнувши носом, витерла фартухом мокрі від прання руки, і з словами, – зараз повернуся, – подалася до сусідки. А вечором, коли вже готувалися до сну, повідомила йому таке, що цілу ніч роздумував над почутим. А вранці спересердя сказав, – ті дурні баби таке сплітають, що купи не тримається і ти, Олено, нікому не переповідай тої дурниці, що пахне клопотом і гріхом.
– Це ти, Тимку, дурний і сліпий, коли не бачиш, які погляди кидає Ольга на нашого пана отця, – зацокотіла баба. За цим зирканням щось криється. Це точно. І люди виведуть їх на чисту воду. Ось побачиш, як ми викриємо цей гріх.
– Ой, Олено, думай, що говориш, – сказав твердо дід і пішов до праці. Але розмова з бабою не сходила з думки і він уважно придивлявся до поведінки священика й Ольги, коли вони вирушали в дорогу. Але нічого підозрілого не помітивши, усміхнувся спокійно і взявся за справи важливіші, бо хоч і не мав уже сили будувати церкву, та легші роботи виконував вправно.
    А “Таврія” тим часом мчала сірою асфальтівкою і Ольга весело розповідала про свої та сільські новини. Отець Іван слухав і думав, як би то зав’язати мову про їхні стосунки та закрити їх, як прочитану книгу, але не знаходив потрібних слів. Так і не знайшов їх під час поїздки, бо на зворотному шляху був стурбований здоров’ям Ольги, адже вона скаржилася на біль у шлунку і часто ковтала таблетки. А він не міг сісти за кермо, бо не взяв з собою водійського посвідчення. То ж коли під’їхали до його обійстя, вона зовсім охляла і він запросив її до хати. Швиденько заварив чаю, бо дружини чомусь не було вдома, і подав Ользі. Але вона не пити хотіла, а прилягти. І схилилася на диванну подушку.
– Може лікарку викликати, чи швидку, – запитав стурбовано о. Іван.
– Не треба, – заперечила жінка. Зараз все минеться.
У цей час озвався телефон. Він підняв слухавку і почув голос дружини.
– Ти уже вдома. А я у мами, приїду може через тиждень з дітьми, бо скоро до школи пора наступить, то треба їм вже купувати необхідні речі.
– А чому ти вчора чи сьогодні вранці не сказала, що поїдеш до матері, – запитав з нотками ледь помітного обурення в голосі. І почув:
– Та я й не думала їхати, але перед обідом подзвонила мати і сказала, що в Андрійка температура, то я й подалася до них без оглядки. Та, дякувати Богу, уже все гаразд. Він, мабуть, на сонці перегрівся. А Оля чемна, бабусі допомагає і читає багато.
– Я сьогодні купив запчастини, то, як тільки поремонтую машину, зразу до вас приїду, – говорив уже без обурення і дивився на Ольгу, що дрімала на дивані. Його серце тріпотіло бажанням прихилитися до неї, а думки волали, – не спокушайся, бо хтось може постукати у двері і тоді скандал та ганебне вигнання з парафії – неминучі. Він підійшов до неї, протягнув руку, щоб розбудити і якнайскоріше зачинити за Ольгою двері, але, як тільки рука торкнулася її теплого плеча, то зрозумів, що розум не переможе почуттів.
А дід Тимко, як побачив, що на подвір’я священика заїхала машина, то зразу хотів зайти до нього і повідомити, що помер довгожитель села. Та баба приказала накосити трави корові, бо вона не напасається на лузі і зменшує надої. То мусив йти в сад і махати косою. Він любив таку працю, бо змалку батьки привчали до коси та плуга, тому трудився без злості на Олену. І навіть не відчув, як сонце своє проміння зі спекотного режиму в теплий перевело. День до вечора хилився. І дідусь заспішив до о. Івана. Він дуже здивувався, коли побачив, що авто Ольги ще у дворі. – Може поламалося, – майнуло в думках. Але, постукавши у двері і не почувши, як завжди відповіді священика, чомусь враз згадав вранішню розмову з бабою і зразу підійшов до вікна, та фіранки скривали таємницю закритих дверей. Постоявши трохи на сходах у сумних роздумах, вирішив піти на пасовище пригнати корову, а тоді повернутися і домовитися про панахиду з отцем, бо померший його родич. Та тільки-но зійшов з ганку, як почув гамір на вулиці. А через хвилину-другу юрба стурбованих людей зайшла на подвір’я через відчинені ворота і якась жінка зразу побігла до машини й дрючком почала періщити її. А два кремезних чоловіки, тим часом гримали у двері, зриваючи їх з петель, всі інші набундючено щось вигукували і гуділи, наче бджоли у вулику. Дід Тимко розумів, що твориться і дивився на такий цирк з широко відкритими очима. Та коли двері з грюкотом впали і через деякий час ті два мужі вивели під руки зовсім голу Ольгу, що плакала й впиралася, як могла, то вмить усе дійшло до його свідомості.
– Значить баба була добре поінформована про “зальоти” священика, а я їй не вірив. Треба було мені гучніше стукати у двері, може тоді Ольга хоч би одягтися встигла. А то сором і страх рвуть серце, – завертілося в дідовій голові. І чого ще не вистачало нашому настоятелю. Дружина, як писанка, діти здорові, люди шанують. Гріховних утіх забаглося. І ось вже пожинає “квіточки” цих утіх, а “ягідки” попереду.
– Односельчани, схаменіться! Бог їм суддя, – вигукнув дід Тимко, коли побачив, що голу Ольгу прив’язують до груші, що росла у дворі, а дехто уже тримає кропиву в руках. Та обурені люди навіть не обернулися на його слова і робили свою справу. Вони кричали: “Шлюха! Негідниця! Відьма! І як ти, паскуднице, посміла вчинити перелюб з священиком! Тебе треба каструвати та вигнати з села!” і шмагали жінку кропивою.
    На поріг, хитаючись, вийшов о. Іван, білий, як стіна. З словами: “Простіть нас, люди”, впав наче підкошений. Враз усі замовкли, а дід Тимко вигукнув ”Швидку викликайте!”. І кинувся до священика, що ніби мертвий лежав на східцях.
    Їхнє село межувало з райцентром, то уже через 10 хвилин лікарі констатували у нього серцевий напад, а в Ольги нервовий шок, насварились за таку “інквізицію” людей, що принишкло спостерігали за їхніми ділами, і повезли двох непритомних до лікарні. День тим часом згас. І всі у поганому настрої розійшлися до вечірньої роботи. А ранок знову зібрав юрбу біля священикової оселі, щоб обговорити складну ситуацію, яка приголомшила все село, та найбільше вразила діда Тимка. Він цілу ніч не спав, а, як тільки сонце встало, скоро попорав господарку і пішов до церкви. І ось уже три години тяжкими думками мучиться, бо ніяк не може зрозуміти поведінки отця Івана. – Не інакше, як чорт попутав, бо він чоловік розсудливий, то без допомоги сатани у гречку не скочить, – виправдовував у думках ганебний вчинок пароха. І дивувався, як же жінки все знають. А я не вірив своїй Олені. І сьогодні ніяк не можу повірити у те, що сталося. Та й похорон нині ще треба відбути з чужим священиком, – з гіркотою в душі думав дід і молився за благополучне вирішення цієї проблеми, бо він був би не проти прощення отця.
    Але громада вирішила священика-перелюбника вигнати з села, бо як можна до такого настоятеля йти на сповідь чи на пораду. Та й для церкви він є гріхом, бо осквернив свій сан ганебним вчинком. Хотіли й Ольги позбутися щоб не будоражила село, та куди її переселити, коли обоє з чоловіком корінні жителі цього села.
– Шкодую дуже нашу матушку, бо вона добра і чиста, як ангел, а через того “бабника”, щоб не сказати їдкіше, зчорніла, як угарок, і змарніла до невпізнання. Я вчора допомагала їй збирати речі, то не могла стримати сліз, бо вона така зажурена тим, що сталося, що й розмовляти не хоче, – говорила, з смутком в голосі, баба Олена сусідці Марині. А мій Тимко теж осунувся після того випадку, бо каже, що не сподівався від нашого священика такого поступку. Адже він розумний і добрий, то чому спокусився. Чому не подумав про наслідки? – А тому не подумав, що у такі моменти не до роздумів. І якби Ольга не вертіла хвостом, то нічого би й не було, – кажу йому. Адже вона ще дівкою була такою “крутійкою”, що хлопці за нею ходили, як прив’язані.
– Правду кажеш, – підтакувала Марина і вже, майже, бігла переповідати своїй кумі почуте, а кума сусідам і всім, хто проходив повз неї ,розказувала про Ольгу-перелюбницю з своїми “поправками” й “додатками”.
    Село, наче, вулик, гуло прикрою і неприємною подією. І чомусь більше ганьбили Ольгу, ніж священика, що потрохи одужував після інфаркту.
    Дід Тимко якось хотів провідати його, та не вийшло, бо саме тоді хворий лежав під крапельницею і лікарі не дозволили заходити в палату, тільки сумку з апельсинами й іншими вітамінними продуктами передали.
    А о. Іван перебував у такому пригніченні, що, якби міг, то крізь землю провалився б, не хотів з ніким зустрічатися, бо не знав, що говорити і як дивитися в очі тим, кого образив своєю ганебною поведінкою. І в деканат написав заяву про звільнення з парафії та від сану без його присутності. Дуже вибачався і просив задовольнити його прохання. Його зрозуміли і пішли назустріч й позбавили священства на три роки.
Але сумління мучило його серце, терзало душу і таким каменем тиснуло в грудях, що інколи аж сльозилися очі. А в голові, наче градом об вікна, стукотіли думки: “Що я наробив? Яким негідником виглядаю в очах людей? А суд Божий який чекає? Адже я порушив Господні заповіді, які у церкві виголошував і просив парафіян не приятелювати з силами зла. А сам спокусившого змія не зміг відігнати. Ну чому? Чому не призвав на поміч Божу ласку і світлий розум? Чому вчасно не схаменувся і не подумав про наслідки? Чи простить мені Бог і люди? Ой, бідна моя голова і нерозумна, бо якби була толкова, то не натворила б такої ганьби”. Єдиним розрадником у цьому хаосі думок та душевної зневаги до себе була дружина. Він розумів, що осоромив не тільки себе, а всю сім’ю і щиро каявся, впавши на коліна перед Марією: “Прости. Прости, кохана. Адже ти знаєш, що я тільки тебе кохаю. А цей мій гріх, наче якесь затемнення, задурманення в голові. А в моєму серці – ти єдина. І це свята правда. Повір, кохана...і прости мені, якщо зможеш . І не розривай нашого шлюбу, бо я цього не переживу”. Він говорив, крізь сльози в голосі. А вона, велична у своїй добродушності, мовчала і зітхала тяжко, витираючи гіркі краплини з лиця. Марія знала, що його слова щирі і правдиві, бо серце так підказувало і та сімейна ідилія, яка панувала до цього часу в їхньому домі. Але не могла й рота відкрити від того заціпеніння, яке бурею несподіванки й сорому пронеслося у її житті. І той “грім серед ясного неба” настільки приголомшив і вдарив у серце, що аж в очах потемніло і мову відібрало. Жінка була в тумані упадку й душевного болю і не відчувала землі під ногами, хиталася наче билина на вітрі, але знала, що цей хрест – випробування на міцність їхнього кохання, і тому сиділа біля недужого й засмученого до сліз чоловіка та молилася. Просила у Бога сили нести цю тяжку життєву ношу, щоб не впасти на потіху дияволу. Адже була впевнена, що це нечистий вмішався у їхнє життя. Вона вірила, що світло поборе тьму і у їхній долі знову запанує ідилія щастя, бо чоловік їй не зрадив, а просто не зміг встояти перед спокусою. І Ольга піддалася злій силі, бо не мала, мабуть у той час світлих думок. Але щире каяття Господь почує. І мені по вірі воздасться. Такими думками кріпиться і, навіть, деколи відчувала полегшення в душі. а коли вже з лікарні виписали Івана, то вдома трохи оговталася й почала розмовляти з ще трохи недужим чоловіком. Але наболілого не торкалися, бо навіщо ятрити життя минулим. Дні збігали у праці, в турботах про дітей та сумного-пресумного чоловіка і не було деколи часу думати про гірке й пекуче. Але минуле інколи робить крок у майбутнє.
    Вже, коли він трудився в бригаді будівельників, діти навчалися в школі, Марія з матір’ю поралися на збиранні картоплі й корову доглядали, бо переїхавши жити до її матері, вони зразу купили “годувальницю”, щоб діти мали молоко, якось задзвонив телефон. Час був вечірній, то Марія сиділа біля столу, допомагаючи своїм школярам готуватися до завтрашніх уроків, а чоловік щось читав, але до телефону підійшов і сказав, – слухаю. А через хвилину-дві, тремтячою рукою поклав слухавку і зблідлий та розгублений пішов до спальні.
    Марія, з тривогою в серці, встала і подалася за ним, щільно зачинивши за собою двері ,запитала, хто телефонував і що сталося?
    Він не озивався. Охопивши руками голову, сидів на ліжку і, здавалося, плакав. Вона сіла поруч, обняла за плечі й тихо заговорила, – не переживай, коханий. Я з тобою у смутку й радості. І ми разом всі труднощі подолаємо. А цю проблему вирішимо так, щоб не образити Бога. Адже аборт – це гріх.
Чоловік аж стрепенувся від її слів.
– Ти про що? – видихнув тяжко.
– Я про те, що тобі тільки-що сказала Ольга. Цього повідомлення я чекала кожного дня, хоч і молилася, щоб його не було. Але, видно, хрест наш має бути ще важчий. Адже такі спокуси часто з наслідками бувають.
    Він опустився на коліна, поцілував її руки і тихо мовив, – ти свята. А я негідник. Занапастив наше сімейне щастя, Піддався спокусі і тепер плачу, каюся, мучуся та ще й тобі клопоту великого завдаю. Знаю, що не буде мені прощення ні на землі, ні на небі. Але, повір, що я завжди кохав і кохатиму тільки тебе.
– Не про це зараз треба говорити. Встань з колін і скажи, що тобі повідомила Ольга, – її голос звучав приказові.
– Вона чекає дитину. Але це її не втішає, а пригнічує, бо ж байстрюком ростиме. Чоловік мовчить, діти теж насуплені і це штовхає її на думку, що, можливо, буде краще для всіх, якщо ця дитина не народиться, – відповів ледь чутно й зітхнув.
А Марія голосно сказала, – ні! Дитина ця побачить світ, бо вона, як і всі інші діти, має право на життя. І, якщо мати від неї відмовиться, то заберемо її собі. Адже не чужа ця дитина нам. Треба зустрітися з Ольгою і поговорити відверто й толково.
Він знову став перед нею на коліна і прошепотів, – ти, дійсно, дуже добра і свята.
– Ні, я не свята. Але маю в серці любов та повагу до Бога і стараюся жити згідно Його законів, – сказала трохи різко і вийшла з спальні.
    У напівпорожній кав’ярні невеликого, але віддаленого від їхніх помешкань містечка, де вони зустрілися, було тихо й затишно. Та Марія і її чоловік не відчували цього затишку. Було видно, що й Ольга пригнічена і напружена, як струна, тому розмова була лаконічною. Говорила переважно Марія, бо “спокушені дияволом” не знаходили слів, щоб висловити свої, переплутані соромом і хвилюванням, думки, заїкалися і ховали очі. А вона, не жаліючи, “жалила” їх словами, які уже давно обпікали серце, бо ніяк не могла зрозуміти їхнього гріхопадіння. Адже, як можна дорослим людям, не кохаючи одне одного, чинити перелюби. А на закінчення твердо мовила, – дитина народиться і буде щасливою, бо ви зробите все для того, щоб вона не почувалася сиротою при живих батьках. А, якщо ви, Ольго, соромитеся майбутньої дитини, то ми її виховаємо, як рідну.
ЕПІЛОГ
– Не їдь так швидко, адже Марійка казала, що гостина відбудеться аж під вечір, бо однокурсниць чекає, а їм здалека їхати треба, – говорила тихо, але радісно Марія, бо відчувала піднесення в душі.
Та отець Іван, ніби не чув її слів, і їхав “з вітерцем”, бо хотів якнайскоріше привітати доньку з повноліттям. Хоч ні одного дня народження вони не обминули щирими вітаннями й щедрими подарунками, але сьогодні це свято особливо втішне і величне, адже Марійка стала дорослою. А, здається, недавно була дівчатком, за яке всі хвилювалися й переживали, бо здоров’я мала слабеньке. Мабуть, відбилася на ньому та “пекуча інквізиція”, яка армагедоном пронеслася над її матір’ю. Він згадував, скількох лікарів вони відвідали, скільки різних медичних процедур витерпіла дитина і в душі молився, що минулися дитячі хвороби і в доросле життя Марійка входить здоровою. Та ще й майбутнє стелить їй долю вчительки, бо дуже любить дівчина дітей і мріє працювати з ними.
    Марія теж раділа, що її похресниця уже здорова, вродлива і, мабуть, щаслива, бо часто усміхається. Вона, під гул автомобіля, поринає у спогади і бачить той день, коли Ольгу виписали з пологового і вони везли її додому, бо чоловік сказав, – де є двоє дітей, там і третьому не буде погано. Дитя не буде почуватися сиротою, я запишу його на себе і виховаємо, як і старших дітей, бо дитина і мати – нероздільні. Вони пов’язані генетичною і духовною єдністю. А люди поговорять та й перестануть.
    Ці слова і похмуро-сумний вигляд Ольжиного чоловіка зворушили тоді Марію до сліз, бо вона знала, що твориться в його думках, душі й почуттях. І ця “буря”, можливо, все життя буде рвати струни їхніх душ. Але дитина від цього не повинна страждати, бо вона не просилася на світ. І коли Марія взяла на руки крихітне тільце, то звела очі до неба і попросила:
– Господи, огорни цю дитинку своєю ласкою і дай їй відчути радість земного життя. А я постараюся зігріти її опікою хресної матері.
Ольга, почувши ці слова, просльозилася і, впавши на коліна, поцілувала руки Марії й тихо мовила, – ми назвемо її вашим іменем.
    З того часу Марія турбувалася про Марійку і з дітьми своїми звела, коли трохи підросла. І чоловік не цурався дитятка, часто телефонував, а при потребі й навідувався й задовольняв майже всі її забаганки. А коли хворіла, то всі хвилювалися за її здоров’я. Але Марійка не називала його татком, а отцем Іваном, бо на час, коли вона почала розмовляти, його уже поновили у священстві. Пізніше пояснила, що мама так навчає, адже батько той, хто щодня поруч. “Історію” свого народження вона знала з юних літ, бо “добрі люди” повідомили, а що вони не доказали, те, з сльозами на очах, розповіла мати, але не нарікала на долю, бо була оточена завжди увагою й любов’ю. Дівчина горнулася до хресної матері й отця Івана, але рідними вважала тих, хто щоденно опікувався нею, сестричкою та братиком. Та чомусь часто відчувала на серці якусь дивну тяжкість, начебто у чомусь провинилася. Це, мабуть, мамине небажання народжувати переслідує її. Але старалася ці почуття приховувати за усмішкою й веселим словом, бо хотіла бачити всіх у гарному настрої. Марійка часто роздумувала над благородністю хресної мами і себе запитувала: “Чи змогла б так вчинити?”. Адже такий поступок гідний поклоніння. Але ж скільки сили духу, мудрості й доброти треба проявити й вихлюпнути із душі, щоб ось так жити.
– Та у серці хресної, як і в моєму, мабуть, буревій інколи рве струни спокою і градом холоду коле душу, бо вона людина, а не залізо, – думала дівчина з співчуттям. І не знала, що собі відповісти, навіть у день повноліття, коли усміхнені пані Марія та отець Іван переступили поріг її кімнати з квітами й подарунками у руках. Марійка радісно зустрічала їх і всіх гостей, які у цей урочисто-святковий день завітали до їхньої оселі. А коли вже сиділи за столом і виголошували тости, то вона сказала, – я ще не знаю, яким шляхом поведе мене життя, але маю у серці велике бажання бути подібною в доброті та любові до ближнього на свою хресну. Адже така світла і щира доброта, як і талант, дається не кожному. Та я в молитвах до Бога прошу такого подарунка для себе, бо хочу, як пані Марія, бути сонечком любові для тих, кому судилися тернисті стежини в житті. Знаю, що нелегко нести в душі скарб чистої, як роса, доброти і щедро ділитися з людьми тою цілющою силою. Та все ж дуже хочу бути такою світлою та Боголюбивою, як ви, моя дорога і милосердна хресна матусю. Вона підійшла до Марії, обняла, поцілувала й поклонилася низько.
    Дівчина бачила, як мати нишком витирала сльози і батько ховав очі, а отець Іван сидів з опущеною головою і враз відчула себе тим промінчиком, якому вділено ласку Небесної Сили для піднесення настрою всім, кого смуток чи біль огортають. То ж метеликом пурхнула до найрідніших людей, прихилилася до них теплом любові, осяяла сонячною усмішкою і з радістю в голосі сказала те, що підказало серце, – я вас люблю, поважаю і щодня молюся за ваше здоров’я та довголіття, бо ви для мене той цвіт папороті, який не годину, а вже 18 років втішає і цвіте у моєму серці ніжною любов’ю та дарує таке щастя, що на крилах радості підносить на вершину, з якої бачу світ у кольорах веселки.
– А якби ми тоді не зустрілися з Ольгою і не сказали те, що підказало Небо, то хто знає чи мали б ми всі сьогодні таку сонцесяйну благодать в особі цієї вродливої і розумної панянки, яка ангельським голосом розвеселяє зараз наші серця, – думала Марія і вдячну молитву Всевишньому творила душею. І всім єством відчувала нагороду Світла за перемогу над силою зла, яка дуже намагалася тоді взяти верх у їхніх долях. Але де присутні іскри Божої ласки та людської доброти й поміркованості, там ніколи не розгориться вогонь пекучо-ядучої сили тьми. І Марія гордилася такою перемогою й світилася тихою втіхою та старалася запричастити всіх цим вином Господньої благодаті, яким насолоджуються, наче весняним сонцем, що піднімає до життя природу та вливається щастям у кожне серце.

Мати-яблунька

Весна квітла бузком, нарцисами, травою; зеленіла та втішала теплом усіх, хто відкривав їй своє серце. Андрійко також безмежно радів їй, бо коли тато приходив п'яний і серед ночі виганяв його з хати, він міг переночувати вже не тільки в стайні, а й біля Рексової будки чи в саду на лавці.
Проте малий не помічав тієї краси, що дарувала людям усмішки та гарний настрій, оскільки його очі часто були затуманені слізьми; ще й друзі та однокласники своїми розпитуваннями додавали жалю та смутку. Адже вони щасливі і не знають, що таке самотність. І тяжко їм повірити в те, що його чемний і добрий на людях татко так безсердечно поводиться з ним, коли захмеліє. Андрійко й сам не може збагнути, чому батько став таким злим.
– Може, в його житті, як і в моєму, також не вистачає матусиної ласки й тепла, – думав хлопчина, витираючи гіркі сльози та здригаючись від однієї згадки про зимові ночі, які в’їлися йому в пам’ять холодом і розпачем у темряві стайні, де тільки корова гріла подихом. Звісно, він міг би жити в дідуся та бабусі, але тато заборонив йому самому провідувати їх, бо каже, що дорога до них далека та ще й через ліс, тому хлопець може налякатися чогось. А коли раз на три місяці вони вдвох ідуть до матусиних батьків, то наказує мовчати і не скаржитися, інакше дуже пошкодує про це. І тому навіть тоді, коли Андрійко розмовляє наодинці з бабусею і тулиться до її теплих рук, нічого не розповідає про своє гірке життя – знає, як поводитиметься тато, якщо він пустить сльозу або скаже щось жалісливе. І мамі не наважується розповісти, чому болить серденько, бо тато подає йому мобільний телефон і стоїть як укопаний, доки той не закінчить розмову. Хлопчина сяде нишком у якомусь куточку і думає:
– Невже Італія – це монстр, що ловить людей у свої тенета й не відпускає? Ось і матусю вона тримає так міцно у своїх обіймах, що їй тяжко вирватися до рідного дому... Не розумію, навіщо нам ті гроші, велика хата з дорогими меблями, коли в ній немає ні затишку, ні маминого тепла. Та ще й тато майже щодня приходить додому п'яний, лежить на м'якому дивані та знущається з мене. То воду каже принести навіть тоді, коли відра повні, то дров нарубати, щоб палити ними, коли газ перекриють. Хоча таке рідко трапляється.
Але непослух може обійтися сваркою чи болючими стусанами, або ще гірше – ночівлею в стайні. Тому бере в дитячі, але вже мозолясті руки сокиру, відро чи іншу річ і зі сльозами в серці йде виконувати батькові забаганки. А той ляже в брудному одязі на модний диван і спить або йде до сусідів.
А Андрійко тим часом порається в господарстві. Годує курей, кролів, корову, яка намагається лизнути його своїм теплим шорстким язиком, ніби відчуває, що його серденько прагне ласки. Звісно, були дні, коли тато пригортав його до себе, цілував і навіть говорив ніжно-пестливі слова, та Андрійка не дуже втішали такі миті, бо знав, що незабаром темна хмара закриє те сонечко, і все довкола знову стане сірим.
У такі миті хлопчина згадував ті чудові роки, коли матуся була поруч, а батько не пиячив. І неймовірно шкодував, що вони вже ніколи не повернуться. Хоча мама щоразу обіцяє, що вони невдовзі знову будуть разом, та він не вірить, бо сусідка, яка нещодавно повернулася з Італії на місяць додому, сказала, що той, хто хоча б раз побував там, довго вдома не затримається. Його наче магнітом тягне туди, де можна добре заробляти.
А він ніяк не може зрозуміти, навіщо деякі люди покидають сім'ї і заради грошей мандрують на край світу. Хіба в грошах щастя? Он в Іванка є ще братик і сестричка, а батьки нікуди не їдуть і якось дають собі раду. Живуть не гірше, ніж інші. Колись Андрійко співчував своєму другові й однокласнику, бо він не може ходити й бігати, як усі діти, а пересувається на візочку. Тепер заздрить, бо Іванко щоденно відчуває тепло та ласку матері. Вона його приголубить, поцілує та ще й нагодує чимось смачненьким, а тато не виганяє з хати.
– Ну хіба ж не це – щастя? – шепочуть крізь сльози дитячі вуста у вечірній тиші. – Якби зараз з’явився чарівник і сказав, що мама повернеться з тієї грошовитої Італії за однієї умови: якщо я погоджуся сісти замість Іванка на візочок, я зробив би це без жодних вагань, бо мамина любов і ласка дорожчі за здорові ноги.
Хлопець, засинаючи в саду на лавці, п'янів від запаху бузкового цвіту. А вночі прокидався від холоду, від тремтливої роси, бо весна тепла тільки в парі з сонцем, і біг до хати. Вранці тато будив словами:
– Вставай, бо до школи запізнишся.
Деколи він готував щось на сніданок, а частіше давав одну-дві гривні й казав:
– Купиш собі щось, коли зголоднієш.
У школі Андрійко забував про те, що тугою бринить у душі, бо захоплювався спортом, любив трудове навчання, а ось інші предмети не до душі, бо коли ніхто не цікавиться його оцінками, то навіщо вчитися? Тепер от із нетерпінням чекає, коли закінчиться навчальний рік.
Іще якихось два тижні, й позаду навчання в шостому класі. Нарешті матиме канікули. Однокласники та друзі дуже радіють майбутньому відпочинку – їх чекатимуть цікаві екскурсії та веселі мандрівки, а він втішається теплом, яке огортатиме його вночі, наче ковдрою. Мабуть, і він поїде на екскурсію, бо гроші батько йому дає, коли попросить. Але такий відпочинок триватиме недовго. І три місяці літо зігріватиме його вночі на лавці, коли батько вкотре прожене з хати. А за літом настане осінь...
– О ні. Не думатиму про це, бо тато ще може взятися за розум або я тяжко захворію, і мама муситиме повернутися, – подумав хлопчина і заплакав, бо така туга стиснула серце, що не зміг стримати сліз. Пригорнувся до стовбура старої яблуні й, схлипуючи, зашепотів:
– Мамо, я люблю тебе і дуже-дуже хочу, щоб ти була вдома та щодня дарувала мені свою ласку. Хочу твого тепла, а не літнього, бо воно – тимчасове. Хочу бачити тебе, рідненька, чути твій голос, разом із тобою і татком ходити до церкви, до лісу, щедрого на дари, до дідуся та бабусі в гості, бо я впевнений, що батько зміниться і не буде пити, коли ти повернешся. Почуй мене, матусю, почуй і приїдь, бо я, хоча й не малий уже, та хочу, щоб ти була поруч. Мені не потрібні джинси, кепки, футболки й інші речі, які ти надсилаєш. Вони мене не гріють. І двоповерховий будинок, на який ти заробляєш гроші, мені не потрібний, бо й у тому домі, що ми маємо зараз, я не завжди ночую. О, як би я хотів, щоб ти повернулася восени, бо коли подумаю, що мені доведеться грітися біля корови в темній стайні, то й жити не хочу. Смеркає, а батько досі не повернувся. Коли він повернеться і в якому стані – не відомо, тож мушу чекати в саду на його повернення. А колись тато любив мене, пригортав до своїх широких грудей і казав, що я молодець, бо гарно вчуся й допомагаю йому в усьому. Тепер називає дурнем і навіть деколи б'є. І тільки цій яблуні я можу вилити свій біль, оскільки вона нікому не розкаже моїх таємниць. Вона все знає і розповість лише тобі, коли повернешся додому.
Темінь лягла на землю, яблуня шелестіла журно вітами, а хлопець крізь сльози розмовляв із найріднішою людиною у світі, яка не чула його слів. Але їх почув той, хто не гоїв, а ятрив рани.
– Що ти там бурмочеш, бовдуре! Ану до хати йди, – сказав, наче вдарив.
Андрійко здригнувся, як від грому, швиденько витер сльози й подався за батьком.
– Чому не спиш? Хочеш, щоб сусіди побачили і пожаліли? Зараз я тебе пожалію...
Батько витяг із кишені пляшку, налив у дві склянки горілки і сказав суворо:
– Вип'ємо, бо треба ж тобі колись починати.
Андрійко відсахнувся від тієї смердючої рідини, як від вогню, і кинувся до дверей. Та тяжка рука зупинила та примусила взяти склянку, і серденько в грудях так закалатало, що хлопцеві потемніло в очах. Він із переляку випустив склянку з рук і таки зумів вирватися від батька. Забіг у сад, виліз на яблуню і сів між гіллям. Невдовзі трохи заспокоївся, бо знав, що батько ще не виявив цієї схованки. Батько тінню ходив між деревами й злісно бурчав:
– Коли знайду тебе, поганцю, то покажу, де раки зимують. Ой, покажу...
Але Андрійко вже не боявся його погроз, лише витирав рукавом рясні сльози. Шпортаючись і лаючись, батько ще довго ходив садом, а коли алкоголь зморив його, ліг на лавку й захропів. А хлопець притулився до яблуні, як до нені, й тихо сказав:
– Сьогодні я виконаю те, від чого ти не раз відмовляла мене.
Яблуня розпачливо захитала вітами, можливо, й справді хотіла стримати хлопця від лихого вчинку.
Але він уже руками намацував гілку, яка допоможе звільнитися йому від страждань:
– Ні, мила яблунько, ні. Не слухатиму тебе, бо не можу більше терпіти батькових знущань. Я зроблю те, що перенесе мене у кращий світ, бо тут життя мені не миле, – схлипував Андрійко, натягуючи на шию мотузку.
А яблуня шуміла і так хитала вітами, наче хотіла вирвати зашморг із дитячих рук. Та вони міцно тримали його і тремтіли від страху. А через мить нічну тишу прорізав такий зойк болю, що аж зорі здригнулися в небі...
Учора мобільний сповістив, що скоро надійде посилка. Для кого і навіщо? Ніч плакала дощем, яблуня сумно зітхала кожним листочком і ніжно заколисувала на своїх вітах хлопчину до вічного сну. А вітер гнув дерева, журливо шумів у гіллі. Андрійкові байдуже, яким буде наступний світанок. Йому було добре...

Оксані Максимишин

Їй підкорилось все –
стежки, дороги і шляхи далекі.
На службі в неї – творчість і натхнення.
Перо жар-птиці у руці, а з під-пера –
вирує, б’ється джерельце,
словами повнить потічки і ріки,
верстає сторінки життя.
Сторінка кожна – сонячний кружечок,
вона – у центрі, промінцями – діти.
Малі, великі, і уже дорослі.
Усі – її, і всім – вона,
найкраща подруга, порадниця,
у будень і у свято,
і без канікул, вихідних,
і слів немає кинутих на вітер.
Щодень – весна, вона – сівач натхненний,
і зерно сиплеться в серця,
і врожаями славиться світлиця.
Ота світлиця – прихисток для сотень душ,
як скарбівниця, де найбільшим скарбом – доля,
така, якою наділив Господь, щоб розділити з ним Голгофу.
Там – небо ближче і не холодні зорі,
там херувимів хор виспівує: «Осанна!»,
а небеса відлунюють: «Оксааана!!!»

24.09.2012 Ксенія Озерна
худ. Я Саландяк - Оксана Максимишин і "Словограй" (фотошоп)
Коментарі (6)

Автор Оксана Максимишин
“Серце сльозою бринить”
(вибрані новели)
сАм видав – Підгайці 2014 р.
143 стор. 10 новел. Формат 15-21 см.
Палітурка м’яка. Тираж – невизначений.

Дизайн – худ. Я Саландяк (фотошоп)
Коментарі (2)

Осінь знову стелить килими в саду й дощиком рясненьким часто їх зливає, а калина ясеню стиха щось шепоче і до нього віти свої простягає. В зажурі цілунку чекає. Красою яскравою перед ним хитає, з вітром заграє. Щоб приревнував й відсіч йому дав, щоб сусідку його гарну більш не зачіпав. Але стрункий ясен, наче дрімає й на її кохання не відповідає. І калина вже й не знає, що їй робити: чи плакати, чи сміятись, щоб ясеня-красеня до себе схилити.
- Чи я не рум’яна, чи не пишнолиста? – питається вона із смутком в дуба коронастого.
- Ти красуня у цю пору золотаву на усю галявину, калинонько мила, - дуб відповідає. – та не завжди, голубонько, так буває, що кохання в серці від краси палає.Я давно живу на світі і добре це знаю. Не сумуй, красуне, зльози не зронюй й до дубочка молодого, племінника мого, свої пишні віти простягай. Він тебе пригорне й ніжно поцілує, бо ще з весни я помітив, що тебе він любить. А ясеня високого ти, калинонько, забувай й серцю волі не давай, бо кохає він берізку – сам мені про це казав.
Це почувши, вона, як від грому, раптом стрепенулась і у сторону берізки злісно повернулась, хотіла кетягом важко-червоним зачепити її, та не досягнула.
- Чим вона його причарувала? – сердито в дуба запитала і так кроною схитнула, що гронами землі сягнула.
А дуб спокійну усмішку в бороду густу сховав і тихо красуні сказав:
- Не сердися, не хилися, калино, вродлива, бо одна лише краса не заворожить ясеня. Краса пустоцвітом з роками минеться, якщо з добротою, щедрістю і любов’ю щиро не переплететься.
2005 р.

В співавторстві з Саландяк Я


ДІЙОВІ ОСОБИ

Осяйна – молода дівчина.
Осяйна роздвоєна –два персонажі загримовані як Осяйна.
Хмарко – молодий парубок.
Хмарко роздвоєний – два персонажі загримовані як Хмарко.
Три дівчини –подруги.
Федір Достоєвський – письменник (на грудях вивіска –
Ф. Достоєвський).
Два помічники Достоєвського – загримовані як Достоєвський, але можуть бути різного зросту. (в руках таблички ШУКАЮ АТЕЇСТА)
Персонажі вертепу:
Три царі.
Пастушок.
Козак.
Ангел.
Смерть з косою.
Чорт з вилами.
Дія відбувається на тлі українського пейзажу і заходу сонця, одного липневого вечора.



Автори сподіваються, що режисер та актори доповнять цю виставу цікавими звуковими, світловими та іншими ефектами, а ще, влучнішими фразами та словами.



Тин з глеком, яблуня, до них тулиться лава. На задній план з картиною заходу сонця опускається темно-сірий туман, а при проходженні персонажів виникають химерні тіні. Лунає химерна музика (Б.Бриттен.тв.48 а.)
Задом наперед виходить чорт, ходить по сцені наче щось шукає, нарешті запримічає глядачів і кумедно кланяючись сходить. Виходять Три царі, Пастушок, Козак з шаблею при боці. Повільно йдуть щось тихо говорячи між себе. Раптом в одного з царів модною українською мелодією озивається мобільний телефон. Цар ошелешено, плутаючись в одязі ледве дістає його:
Ало!
Жіночий голос: Ти де?
– Та на сцені.
– Що робиш?
– Вертеп ставимо!
– Який вертеп? Літо на дворі!
– А! Як тобі пояснити?! Такий собі літній вертеп…(виникає пауза) – Не заважай!
Виходить на сцену Смерть з косою і мов би повільно пропливає пильно вдивляючись в простір. За нею йдуть три персонажі в одязі початку 20 ст. загримовані згідно портрета письменника Федора Достоєвського (перший найвищого зросту, інші різні). Перший раптом зупиняється, решта не встигають і наштовхуються один на одного. Перший читає з книги:« Не розумію як міг атеїст знати, що бога нема і не…» (обривається на півслові) – Невже я колись побачу живого атеїста?(Затихаюче ехо за сценою:Атеїста! Атеїста! Атеїста!) Персонажі продовжують рух та сходять за сцену. Сценою проходять взявшись по під руки три дівчини за ними, взявшись за руки Хмарко та Осяйна, химерна музика затихає і завершує прохід акторів в повній тиші білий Ангел, мов би пропливає над головами глядачів.
Темно – поволі сцена освітлюється, туман щезає відкриваючи картину заходу сонця, простір повністю освітлюється. Звучить сучасна українська музика. Виходять три дівчини, сучасно але в народному стилі одягнені, підходять до лави, сідають.
Перша: Яке чарівне надвечір’я!
Друга: О! Як би я уміла малювати, то цю диво-красу увіковічнила б на полотні і назвала би її… (мрійливо задумується)
Третя: Тут стільки барв, відтінків, краси…
Перша: Щоб цю літню, надвечірню благодать описати пензлем чи словами, треба мати талант. А ми можем тільки милуватися.
Перша: Правду кажеш подруго.
Третя: А он іде Хмарко. Він, здається має хист до пензля і зумів би скласти оду сонцю.
На сцену виходить Хмарко (одягнутий в потерті джинси та футболку, на голові солом’яний капелюх, ліва рука хлопця перебинтована, а сам він задуманий іде і не помічає дівчат).
Друга: А чому це ти ґоноровий хлопче не вітаєшся з нами?
Хмарко чи то від несподіванки, чи то соромлячись ховає перебинтовану руку за спину:
Добрий вам вечір! (затинаючись виправдовується) Та…я…того…
задумався трохи. Але вибачте мені, бо я спішу (поспіхом минає дівчат).Дівчата в повний голос –
Перша: Цей Хмарко якийсь дивний!
Друга: А може він просто соромязливий, чи заклопотаний
чимось, що навіть не привітався з нами.
Третя: Та яка там заклопотаність, він просто не від світу цього, мудрує собі щось а говорити, як бачите не вміє.( сміяться)
Перша: Не заздрю тій дівчині, яка захоче з ним зустрічатися,бо сумними будуть їхні зустрічі.
Друга: Дівчата, гляньте, – Осяйна йде!
(одягнена подібно до дівчат) На сцену виходить Осяйна весело мугикаючи під ніс якусь популярну мелодію. Підходить. Обнімаються, цілуються.
Перша: Де ти так довго була, подруго?
Осяйна: Та от проходила практику в одній сільській школі, а ще екзамени здавала, то немала часу й в гору глянути.
Третя: Ну! Розказуй, розказуй, як тобі там велося?
Друга: Чи любили дітки таку симпатичну вчительку?
Осяйна: Любили й поважали, але про все розповім потім, бо зараз поспішаю.
Перша: І куди, якщо не секрет?
Друга: Чи не на побачення?
Осяйна: На побачення.
Третя: І хто той щасливчик?
Перша: Чи не Хмарко тебе чекає в гайку? Бо він недавно так спішив кудись, що й нас не помітив.
Осяйна: А якщо він, то що?
Перша: Ой дівчино мила! Він тобі не пара, бо ви як літо і зима будете, мов би похмура і сонячна днини.
Осяйна: Побачимо, побачимо. ( широко всміхнена йде з сцени)
Все той же захід сонця. Хмарко задумано дивиться на горизонт. Виходить на сцену Осяйна мугикаючи щось веселе. Побачивши Хмарка замовкає і приклавши пальця до губ навшпиньки підкрадаєється ззаду та закриває йому очі руками. Весело сміється. Хмарко повертається обличчям до неї, ховаючи забинтовану руку за спину. Осяйна бачить сльози на його очах.
Осяйна: Чому сльози а не усміх?
Хмарко (затинаючись): Я… дивився…так воно якось мені зроби-лось… – А глянь як красиво. (показує забинтованою рукою на горизонт) Побачивши поранену руку хлопця Осяйна міняється на лиці (з жалем в голосі): Що з рукою? Болить? Співчуваю! Я теж плачу коли болить.
Хмарко (раптом широко всміхається):Ні! Рука не болить. – Глянь! Сонце за горизонт сідає!
Німа сцена. Осяйна уважно придивляється до Хмарка, потім від-ступає крок назад.
Осяйна: Дивно! Мені це чудове надвечір’я навіває радість,– а тобі сльози?
Хмарко( затинаючись): Я… Я не плачу. Просто так… сльози самі течуть, не знаю чому? (пауза) А раптом я завтра більше цього не побачу?
Осяйна (трохи роздратовано): Не уявляю навіть, і говорити про це не хочу. Над нами є Виша сила, – не нам тлумачити небесні замисли. Поговорім про щось веселіше.
Хмарко: А! Вища сила? А вона є? Ти впевнена що є щось ще окрім матерії?!
Осяйна: Звичайно що є! А хто ж цю надзвичайну красу створив?
(виникає пауза) Ооо! Мені казали що ти чудний…Я йду до дому. Прощай хлопче і не журись тим, що не в силі змінити. (йде зі сцени)
Світло поволі гасне і через коротку мить також повільно загорається. Хмарко стоїть там де стояв (за його спину уже сховались
два його двійники з масками в руках). Справа, блище до глядачів
ряд персонажів загримованих під Достоєвського. По середині
сцени яблунька.Звучить химерна музика (Б.Бріттен. тв. 48а).
Сценою повільно, мов би пропливають, зліва на право Ангел, – з права на ліво Чорт. З-за спини Хмарка повільно, мов би випливають роздвоєння Хмарко з масками в руках, вони спочатку розходяться в різні сторони, а потім сходяться на середині сцени. В руках першого байдужа та маска страху, в другого весела та сумна маски.
Другий (надіває сумну): Ти хто?
Перший (надіває байдужу): Я? – Атеїст!
Музика затихає, за сценою чути затихаючим ехом: Атеїст! Атеїст, атеїст… Поновлюється звучання музики, а ряд персонажів загримованих під Достоєвського починає мов би хвилюватись,
виступаючи на пів кроку з-за спини один одного.
Достоєвський: Де атеїст? (голосно басом) – найдіть мені його! Хочу бачити живого атеїста! З-за спини Достоєвського виходять двійники і ходять по сцені мацаючи перед собою мов би сліпі.
Другий Хмарко (в сумній масці): То ти кажеш, – атеїст?!
Перший (в байдужій): Так! Бога нема!
Другий: Ну а як же світ довкола? Сонечко ж як сходить-заходить без Бога?
Перший: А дуже просто! – Рух світил в просторі! Звичайна матиматика, два додати два… я реаліст!
Другий(міняє маску на веселу): Ну і скільки буде два додати два?
Перший: Всі знають,– чотири!
Другий (іронічно): Чотири? І ти зможеш доказати?
Перший: А що тут доказувати, сам рахуй! (прожектор освітлює яблуньку) Он два яблука і он там два, – скільки буде разом?
Другий (одягає сумну маску): Одне пригниле, друге червиве, і ще одне велике а ще одне зовсім маленьке, – чотири не виходить ніяк, ну може два з половиною або три.(міняє маску на веселу)
Перший (розглядає пильно яблука): Твоя правда, неможливо знайти двох однакових яблук, тай чого нам гнилі яблука рахувати,– якщо додавати, то щось фундаментальніше, ну наприклад два атоми додати два атоми? Як тобі такий рахунок?!
Другий: Смішний для мене такий рахунок, вірніше печальний.
Перший: А чому ж це?
Другий: А ти вже забув, як вчені-атеїсти “додавали” в Чорнобилі атоми до атомів? (іронічно) Уявім два атоми і ще два… а он електрон летить… не з твоїх атомів вилетів?!
Перший (сердито): Ну знаєш! Я тобі докажу, старим провіреним способом , ось! (витягує з кишені гроші) Бачиш гривні? На тобі дві і мені дві, скільки буде разом, га?
Другий (бере гроші): А дозволь запитати, ти що би за свої гривні купив?
Перший: Та що за них вийде, хіба жувальну гумку.
Другий: Ну а я свої пожертвував би на щось… (пауза) то ж сам бачиш, чотири знов не виходить. (сміється)
Перший (сердито забирає гроші): Ось дивись, в одній руці дві гривні і в другій руці дві гривні, додаємо їх, – скільки буде?
Другий (міняє маску на сумну): Буде чотири.
Перший (тріумфуючим голосом): О! Я ж казав! Людина може все, навіщо мені Бог?! Сьогодні я живу як собі хочу і нікому не під-владний. Можна сказати, що я порівняно з такими як ти, – над-людина! (за сценою чути гуркіт та регіт).
Другий (міняє маску на веселу): Але дозволь ще запитати, завтра що ти з тими грошами робити будеш?
Перший: Щось куплю в Мошка.
Другий: То вже завтра два додати два не буде чотири, бо ж всім відомо що Мошко хоче мати аж міліон?!
Перший: Та воно то так, але то буде завтра, а сьогодні я надлюдина, сам собі бог! (за сценою чути гуркіт та регіт).
Другий: То значить, що два додати два буде чотири лиш на одну мить? А дозволь дізнатись, може статись так, що завтра ти помреш?
Перший: А чому ж ні? Можу померти!
Другий: І що з тобою тоді стане, де ти будеш?
Перший: Де? Де? – Ніде! А ти що будеш, як помреш?
Другий: Так! Я буду вічно, якщо навіть завтра прийде смерть. Я буду жити вічно з ласки Бога.
Перший: Ти будеш завтра жити вічно, або не будеш, а я вже сьогодні сам собі бог!
Другий(іронічно): Ну, ну! Над людино, дозволь тебе запитати, а якщо тебе завтра не буде ніде і ніякого, то навіщо тобі бути надлюдиною? І що то ти за „сам собі бог“ на один день? Завтра прийде смерть! (за сценою чути гуркіт і регіт. На сцену виходять Смерть і Чорт). Чорт регоче а Смерть громовим голосом –
Смерть: Чого чекати до завтра? Я уже прийшла! Де той, хто назвався богом?
Перший надіває маску страху та ховається за спину другого,разом вони задкують і ховаються за спину задуманого Хмарка. Довкола нього кружляють Достоєвські: Де атеїст? Де атеїст? І підступають Смерть з Чортом.
Смерть (грізним голосом): Де він?! Де він?! Я зараз йому душу відітну!
Чорт: Ха! Ха! Ха! А я в пекло заберу. Хочу бачити як вона буде смажитись!
Смерть (підходить до задуманого Хмарка): Ти той хто назвався Богом?
Хмарко: Який я Бог? Я просто людина!
Смерть (грізно): А мене боїшся?
Хмарко: Трохи боюся, але не дуже.
Смерть (грізно): Ах! Не дуже?! (замахується косою, Хмарко починає корчитись наче від фізично болю): Ой боюся тебе, боюся, але Бога більше! Ти ж сама Його боїшся?
Смерть (раптом згорблюється та озирається кругом): Так! Я покірна Його волі, (грізно) а ти?!
Хмарко: І я зрозумів Його всесильність і буду коритись тільки Йому.Казала ж Осяйна не журитись тим,чого змінити не можна. Буду безконечно любити Бога, і не треба буде боятись нічого в світі!
Смерть довго і пильно дивиться в очі Хмарка, потім разом з Чортом відступають та сходять з сцени.Також і Достоєвські покружлявши довкола Хмарка з словами: Де атеїст? Знову нас надурили!Брехун!Брехун! Брехун! Вони сходять з сцени. Музика затихає, сцена повільно освітлюється.На сцену виходять Три царі, Пастушок, Козак.
Перший цар: Ох притомились, відпічнім,(сідають біля яблуні).
Другий цар: Далекий путь у Віфлеєм.
Третій цар: Та часу маєм досить, ще не скоро,–
Бо аж на зиму провіщали зорі
Різдво Дитяти.
Ще встигнемо домандрувати!
Перший цар: Та путь туди далека,
А по дорозі всяка небезпека…
Тож треба поспішати.
Рушаймо, поки ще не сіло сонце в яму.
Пастушок: І я! І я! І я йду з вами!
Буду пасти ягнятка
Для Божого Дитятка!
Козак(басом): І я йду з вами, добрі люди,
Хоробро боронить Дитятко буду
Від воїнів Іуди!
Встають і виходять.
Хмарко (сам до себе): А що ж я наробив?! Як я тепер буду без неї? О як почорнів раптом світ. Осяйно! Де ти ? Я іду тебе шукати! (сходить з сцени)
На сцену виходять три дівчини. Говорять поміж себе –
Перша: Хмарко і Осяйна ніколи не будуть разом, бо вони надто різні, (в цей час підходить до них Осяйна, але дівчата захоплені розмовою настільки, що її не бачать. Осяйна ховається за дерево)
Друга: Це тільки так на перший погляд виглядає, а насправді їх багато що споріднює.
Перша: Ну що їх може споріднювати? Він як ніч похмурий, а вона мов день ясна. Ні. Не бути їм разом ніколи!
Друга: А я кажу, що вони просто створені одне для одного, ось побачите! Вони будуть своє кохання живити сонечком та поливати дощиком, бо у житті всіляко буває, і від цього воно квітуватиме ще буйніше!
Перша: Ти просто фантазерка та мрійниця. Хіба можна зводити разом ніч і день? Ні, їм не бути разом ніколи!
Третя: Дівчата! Не сперечайтесь даремно,бо не від нас те залежить, бути їм разом чи ні. Найперше це залежить від них самих, і ще від Божої ласки. (за сценою починає звучати запальна танцювальна музика)
Перша: О! Танці почались, йдемо! (виходять)
Осяйна виходить на середину сцени, світло поволі гасне, за спину Осяйни заходять дві її копії з масками сонечка та хмаринки в руках. Світло поволі знову загорається. З-за спини Осяйни виходять її роздвоєння, одне в масці сонечка, інше, – хмаринки.
Хмаринка: Чого то він плакав? Чудний такий, – ні! Скучний.
Сонечко: Так, чудний. Краса світу так зворушує його, що він аж плаче!
Хмаринка: Що ти там в ньому бачиш? Скучний, і не треба його вирізняти тим, чого в ньому нема!
Сонечко: Та ж він філософ! Каже, що сонечко за горизонт сідає і тому сльози течуть. Чудний, то правда, але не нудний, ні!
Хмаринка: Похмурий і нудний!
Сонечко: Ні! Дивний але цікавий!
Хмаринка: Світ ще не бачив, щоб на першому побаченні плакати!
Сонечко: Але ж він від радості плакав, то ж певне що може і всміхатись.
Хмаринка:Ти помиляєшся,він егоїст і навіть певно що й атеїст.
Сонечко: О! Мені вже навіть цікаво, який він насправді.
Хмаринка: Не йди ти до того Хмарка, бо він тобі не пара!
Сонечко: Пара не пара? Як будеш знати, якщо з ним не зустрічатись?
Хмарка: Не йди!
Сонечко: Піду!
Осяйна (виходить на перед них):
Досить, досить сперечатись.
Я йду туди, куди кличе мене серце!
Коли земля буяє літом
й чарують співом солов’ї,
то серце прагне до кохання,
яскравого, мов світ зорі!
Світло на сцені гасне і знову поволі загорається. З одного краю сцени йде Осяйна. З іншого – Хмарко, зустрічаються по середині.
А тим часом три подруги навшпиньки, притуливши пальці до уст виходять на сцену і ховаються за яблуню.
Хмарко: Ось я нарешті тебе знову бачу. Вибач мені за все, я такий дурний тоді був!
Осяйна: І справді, чого то ти такі дурниці говорив, що Бога нема? От я й засумнівалась в тобі. Ти справді такий дивний. (пауза) Але потім думки і серце знову повернули мене до тебе.
Хмарко: Я не буду більше ніколи говорити таких дурниць.
Осяйна: А ти справді так думаєш?
Хмарко: Вибач, що я на мить засумнівався в присутності Бога. Як я міг так думати? Коли ти мене покинула, то я багато чого зрозумів, і тепер думаю зовсім по іншому!
Осяйна: А твої сльози?
Хмарко: Так якось вийшло в хвилини слабкості. Але я ніколи-ніколи більше не буду плакати.
Осяйна: Але чому ж? Ти ж не навмисно. Хіба добре буде, якщо
ти будеш прикидатись?
На якусь мить на сцені запановує довірлива тиша, Хмарко бере руки Осяйни в свої долоні.
Хмарко: Я так боюся тебе втратити. Ти мене не покинеш ніколи?
Осяйна: О! Знову бачу сльози в твоїх очах. Надіюсь, що вони від щирих почуттів, мов ясний світ довкола? Я тебе не покину, даремний твій страх!
Хмарко: Мила Осяйно! Сказати як не знаю.
Осяйна: Ну що?
Хмарко: Я … я тебе кохаю! (цілує їй руки) А ти мене?
Осяйна: Ще не знаю …
Тим часом дівчата за яблунею сваряться, спочатку тихо, а потім голосніше.
Друга: А я що тобі казала?!
Перша: А це ще нічого не значить, вони ще не раз посваряться.
Друга: Та де там посваряться, ти що не бачиш як вони собі миленько говорять.
Осяйна: А ти диви! Вислідили таки!
Третя: Та то ми тут мимо проходили, випадково.
Осяйна: Ага! Ага! Так от собі просто. Ще через мене посваритесь тут!
Друга: Ні! Що ти? Любіться собі на здоров’я!
Перша: Осяйно! Ти не бери собі то дуже до серця.Це ж у вас ще не серйозно, – вилами по воді писано!
Хмарко: Чому не серйозно, – ще й як серйозно!
Перша: Ага!Ага! Ага! Як …? Не сміши мене!
Хмарко: А ось як!(стає перед Осяйною на коліна) Люба Осяйно, виходь за мене заміж! Я тебе люблю понад все на світі.
Друга: Погоджуйся, погоджуйся (плеще в долоні). Бо видно це твоя доля!
Перша: Та не буть така дурна! Нащо він тобі здався.Ти що не знаєш Хмарка?
Осяйна: Та що ти розумієш в коханні подруго(витримує велику паузу) А я згідна!
Друга і Третя(в один голос): А ми твоїми дружками будемо на весіллі (плескають в долоні і танцюють, завіса опускається. Звучить весільна музика).
Перед завісою в зворотньому напрямку проходять три Достоєвських без табличок.
Перший: Ти ба! Надурили.
Другий: Всі вони такі, ті атеїсти. Бога нема! Бога нема! – А як припре то вже є.
Третій: А ти що, справді хотів зустріти живого атеїста? Ану признайся чесно.
Перший: Та не хотів, звісно! Бо ж не буває живого атеїста!
Другий: А мертвий буває? – Тим більше не буває!
Третій: А мертвий що? А мертвий то який?
Перший: Мертвий то вічно живий! (йдуть далі)
На сцену виходить Смерть, за нею Чорт.
Смерть: Живі! (мах косою понад зал) Мертві! (мах косою) – Вічно
Живі! (кривляється в зал)
Чорт (кривляється в зал і махає вилами):Ха!Ха! Ха! Живі – мертві – вічно живі.Ха! Ха! Ха!А дехто і вічно смажений! ( нюхає повітря)
Ах! Смаженою людятиною пахне! Ідем, ідем скоріше у пекло. (сходять з сцени і виходять три царі, козак, пастушок. Йдуть повільно)
Третій цар: Швидше рухайтесь, що спите!
Другий цар: А куди спішити? (меланхолійно) Красота!
Тут раптом в Першого царя дзвонить мобільний телефон. Він зупиняється, ошелешено шукає в одязі: Ало!
Жіночий голос:Ти ще довго?!(звабливо)Я так за тобою скучила.
Перший цар: Ще трошки. (пауза) А щось смачненьке маєш?
Жіночий голос: Курочка смажена і ще щось!
Перший цар: А що?
Жіночий голос: А не скажу!
Перший цар: Та скажи!
Жіночий голос: А ти скоріше приходь, то побачиш!
Перший цар: Ну то вже кланяємось і додому.
Завіса відкривається, на сцену виходять всі актори, беруться за руки і вклоняються. Звучить весела весільна музика.

19 грудня – 2006 р. в день св. Миколая завершили писати.
Оксана Ярослав

  – Встати! Суд іде! – вкотре вже звучать громом для нього ці слова у порожньому залі, де, крім суддів і свідків, нікого немає. А він сидить між двома конвоїрами, і здається йому, що це сон. Страшний сон, якому не видно кінця.
“О Боже, чому я тут? Що хочуть від мене ці набундючені люди? Чого домагаються розпитуваннями про моє життя в односельців і у дружини, які, терплячи від страху й нервового перенапруження, часом таке говорять, що аж смішно стає? Вчора баба Явдоха сказала під присягою, що коли він був парубком, то дівки його дуже любили, бо був красивий і гарно грав на гармошці”.
– Я також поправляла хустку на голові, коли він проходив повз мене, і все старалася заговорити, запитати його щось, щоб зупинився і…
– Це справи не стосується, – перервав її прокурор, бо серед суддів у високій ложі пролунав смішок. І молоді хлопці у військовій формі з гвинтівками за плечима якось дивно переглянулися. Мабуть, не могли повірити в те, що цей посивілий, виснажений тяжкою працею й турботами чоловік був колись гарним і веселим. А сусідка Марина на запитання, що може сказати про підсудного, відповіла: “Я не вмію говорити із трибуни. Мені добре йде із сусідами на лавці, а тут… Ні не можу, бо сум і страх сковують моє тіло та голос. Прошу вас, відпустіть мене, бо вдома діти плачуть й роботи маю повно”. І зайшлася плачем. Майже всі односельці неодноразово розповідали слідчим, а тепер і суддям те, що знають про нього. І навіщо людей мучити? Від роботи відривати? Я ж сам правдиво оповів усе, що їх цікавило. Та ці хвалені радянські закони схильні чомусь вірити тій брехні, до якої вдався так званий позивач, який звіром мене називає. І навіщо їм знати про мене так багато різного непотребу. Он в Івана, з яким близько двадцяти років пропрацювали у будівельній бригаді, прокурор розпитує, як я поводився з людьми? Як ставився до трудових обов’язків? Чи не конфліктував і не водився з підозрілими особами?
– Адже ви добре знаєте підсудного?
– Так, я його добре знаю, бо ми не тільки працюємо в одній бригаді, а й живемо на одному хуторі, – тремтячим від хвилювання чи, може, жалю до чоловіка, якого знав і поважав, голосом відповідав Іван, співчутливо поглядаючи в бік похмурого сусіда. – І казав, й казатиму, що він чесна і добра людина. А таке може статися з кожним, бо терпеливість теж має межу. Й почав докладно розповідати про той жахливий день, що привів Миколу на ось цю тверду лаву. Свідок говорив, а в нього перед очима проносилися картини майже річної давності.
Дощова мжичка із пронизливим вітерцем, який зривав із дерев пожовкле листя і встеляв ним мокру землю, не дав будівельникам закінчити заплановану роботу.
– Якщо випогодиться, то завтра буде на цій будові “квітка”, – сказав бригадир. – А зараз гайда, хлопці, додому, бо сьогодні скоро почне вечоріти. Микола, прикуривши від когось цигарку, заспішив слизькою дорогою, бо йому чи не найдалі треба йти. “Хутір від села приблизно за три кілометри, то є куди махати ногами. А в таку дощову погоду відстань ніби збільшується, йдеш, ідеш й не бачиш кінця тій дорозі”, – подумав Микола, відчуваючи втому не тільки в ногах. Все тіло прагнуло відпочинку і тепла. Хотілося зняти намоклий одяг, що сковував рухи, й з’їсти щось гаряче, бо ще як в обід трохи підкріпився в колгоспній кухні, то досі нічого в роті не мав. А напрацювався так, що аж руки пашать. А потім, щоб легше йшлося, почав розмірковувати, чи вистачить на зиму тої картоплі, що зібрав з городу, бо врожай начебто був чималий, але ж, крім немалої сім’ї, ще й худобу годувати треба. А із зерном цього року вийшов недобір, то, можливо, доведеться бичка продати. Та й дітям треба якесь взуття купити, бо незабаром зима настане, то бичка так чи інакше доведеться продати, бо де грошей узяти. Так і на подвір’я зайшов із роздумами про господарські справи, та враз зупинився, неначе вкопаний, і перелякано глянув на поляпані дощем вікна хати, з якої доносився якийсь дивний крик чи стогін. Не встиг він здогадкою осінити враз переплутані думки, як стривожена дружина вибігла на поріг і, витираючи кінчиком хустки сльози, схлипуючи, сказала: “У дочки почалися пологи, і баба-повитуха каже, що її у лікарню треба везти, бо…”
Недослухав, повернувся і майже бігцем подався на дорогу, якою тільки що ледь плентався.
“Треба скоріше зайти в автопарк, може, там є голова, й попросити, щоб дозволив котромусь водієві поїхати в лікарню” – думав, ковзаючись й спотикаючись по слизькому шляху. – А якщо його там немає? Доведеться, мабуть, бігти ще до його дому. А це неблизько. Та нічого – добіжу, тільки щоб не відмовив, бо він деколи буває дуже злим, і тоді краще до нього не наближатися. Але ж дочка вигідного моменту чекати не буде. Якби ще хоч дощ припинився, то, може, скоріше дійшов би до села, а то чимраз припускає, ніби хоче затримати в дорозі”.
Хмари, наче волохаті шапки, висли над його головою і своєю похмурістю навіювали сум, який чомусь пекучим кільцем стискав серце Миколи. Та ось і автопарк. Нарешті дійшов. Але колгоспної “Ниви” не видно на подвір’ї. “Напевно, на спочинок уже подався голова”, – майнуло в голові й болем тенькнуло у серці.
– Хлопці, ви не знаєте, де голова? – гукнув до двох чоловіків, які мали мороку з колесом.
– Він недавно додому поїхав, – відповів котрийсь, не відриваючись від роботи. І почвалав Микола болотом до оселі колгоспного керівника з тяжкими думками й із душевною тривогою.
На гавкіт злих собак вийшла жінка у квітчастому халаті й із порога сердито гукнула:
– Чого вам треба? Не даєте людям спокійно відпочити.
– Вибачте, пані, але…
– Я вам не пані, – перебила злісно його головиха. – Кажіть скоріше, що вам треба, бо мені холодно.
– Я до голови маю прохання, бо… бо моя дочка… – із хвилюванням у голосі заговорив Микола.
Та вона не дослухала його і, грюкнувши дверима, пішла до освітлених, наче в палаці якомусь, кімнат. Невдовзі, промовляючи: “Просто біда з тими прохачами”, й із невдоволенням на опасистому обличчі двері відчинив господар. Його огрядна постать у спортивному костюмі заслонила майже весь двірний отвір і здалася Миколі подібною до звіра, що звівся на задні лапи. Навіть захотілося усміхнутися від такого порівняння.
– В чому справа? Ходять тут… Завтра прийдете в контору, там поговоримо, – сказав грізно.
Ні, ні. У мене термінова справа. Моя дочка розроджується, то прошу вас виділити машину, щоб завести її в лікарню, – швидко заговорив Микола, боячись, що голова, як і дружина, грюкне дверима і зникне в добротному будинку.
– Водія я вже відпустив. Та й “Волгою” на хутір у таку погоду не заїдеш, а “Нива” щось барахлить. Може, хтось грузовою підвіз би. Йдіть в автопарк і скажіть, що я дозволив… – сказав, як загарчав, й зачинив двері.
“Дозволяєш, бо знаєш, що там уже нікого немає”, – подумав Микола (з гіркотою в душі холодною рукою змахнув з обличчя краплини дощу, а чи, може, сліз безпорадності, які стискали горло пекучим клубком.
“Я б тебе, доню, на руках поніс, якби міг, бо відчуваю серцем твої болі”, – подумав сумно й подивився на автомобілі, що один до одного тулилися на подвір’ї, яке впорядкували чужі руки, на гараж, що сховав від очей власну “Ладу” голови і подався навмання до свого родича, який працював їздовим у дорожній бригаді.
“Якби знав, що все так обернеться, то не марнував би даремно часу, а зразу пішов би до родича або до медсестри, щоб викликала “швидку”. Хоч до неї далеко йти, та за той час, поки ходив туди-сюди, вже б добрався, мабуть, до неї. Хотів скоріше порятувати дочку, а сталось… Ніколи б не подумав, що голова – така черства та бездушна людина. Адже коли приїжджав до будівельників, щоб подивитися на результати їхньої праці, начебто не виглядав таким. Я ніколи нічого в нього не просив, а тут раз довелося, і то відмовив, та ще й яким тоном. І досі мурашки по спині повзають від його злого крику. Хіба так має поводитися з підлеглими керівник із вищою освітою? А ще й депутат Верховної Ради? І про “Ниву” сказав неправду, бо ганяла вона сьогодні повз ферму, де вони завершують будувати стайні, аж бризки летіли. Правду кажуть, що ситий голодного не розуміє”, – думає, швидко рухаючись болотистими вулицями із глибокими калюжами, тяжко зітхаючи раз у раз.
Он уже й видно хату родича.
“Здається, недовго я йшов. Щоб хоч Іван був удома, бо доведеться знову кудись спішити, а ноги вже аж терпнуть від утоми”. Полегшено зітхнув, коли побачив на подвір’ї чоловіка, який ніс оберемок сіна до стайні, і ще з дороги гукнув:
– Іване, виручай! Дочку в лікарню треба завести, скоро запрягай, бо кожна хвилина дорога.
– Але ж для цього треба було знайти якийсь інший транспорт, бо коні в таку погоду на швидку їзду не спроможні, – заговорив родич, здивовано дивлячись на нього. – А що з дочкою? Ти ж зовсім мокрий. Може…
– Іване, прошу тебе, не гаймо часу. В дорозі я тобі все розповім, – благально перервав його Микола і пішов із господарем у стайню, щоб вивести коней і скоріше спорядити їх для їзди.
Невдовзі вони вже заїжджали на його подвір’я.
– Може, вже народила?– запитав у дружини, з надією та хвилюванням у голосі, бо не чув стогону дочки.
– Ні, ой, ні. Мучиться бідолашна, – відповіла. – А чому ти так довго був у селі? Я думала, що машиною приїдеш по неї.
– Якби всі люди були людьми, то жилося б легше і наша дочка вже у лікарні була б, – промовив сердито, накладаючи соломи на віз.
– Хоч би розпогодилося трохи, бо, крім болю, ще й дощ і холод дошкулятимуть їй.
Ти ж увесь промок. Піди переодягнися, а ми з Іваном тут самі…
Слова дружини перервав раптовий крикливий стогін, що рвався із грудей молодої жінки і крізь відчинені двері надвір доносився.
– Немає часу на переодягання, треба поспішати, – мовив він сумно, бо серце рвалося на шматки від доччиного лементу. – Не забудь надіслати телеграму зятеві, щоб залишав заробітки і додому їхав, – наказала жінка, схлипуючи і витираючи мокре від сліз обличчя, коли віз, на якому, корчачись від болю, під теплими покривалами лежала змучена жінка, виїхав за ворота. На польових дорогах вона трохи заспокоїлась й наче задрімала. Чоловіки, запаливши цигарки, підганяли коней, увесь час направляючи їх віжками у сторону, де дорога була рівніша та гладша. Але напівдорозі до лікарні жінка криком розбудила тишу, її почало кидати так, ніби лихоманило. Вони враз зупинили коней і розгублено дивилися на перекошене болем жіноче обличчя.
– Потерпи, доню. Вже недалеко. Ми зараз поїдемо швидше, бо дощ уже припинився, – говорив тремтячим голосом, витираючи шорсткою рукою холодний піт із її чола.
– Тату! Ой, тату! Воно, здається, народжується, – скрикнула вона злякано, як підстрелена пташка, стріпнулася всім тілом. А через мить у вечірніх сутінках рознісся плач новонародженого.
– О Господи, змилуйся, – просив Микола, стурбовано тупаючи біля воза, не наважуючись взяти на руки крихітну істоту. – Скоріше загорни його в ковдру, бо холодно, та й матері потрібна допомога.
– Дивись, кров уже на землю скапує, – квапив його Іван, тремтячими руками поправляючи подушку під головою знесиленої жінки.
– Доню, ти маєш сина. Кріпися. Ми швидко довеземо вас у лікарню. Тільки не…
– Ні, тату, я плачу не від болю, – слабким голосом ледь прошепотіла вона. – Моє тіло ніби затерпло. Я… Я, здається… О, ні, в мене ж синочок. Його треба годувати, ростити… Я хочу спати.
– Подрімай трохи, це дасть тобі сили. І дитину пригорни до себе, хай відчує материнське тепло й заспокоїться. А то всіх птахів у лісосмузі розбудив своїм криком і дідусеві завдав клопоту. Не міг збиточник зачекати, щоб у теплому приміщенні на світ з’явитись, – лагідним жартом заспокоював дочку, обтулюючи її й онука теплими ковдрами.
Невдовзі вдалині замерехтіли вогні міста, їздові полегшено зітхнули і прискорили ходу коней, бо під колеса вже стелилася тверда асфальтівка.
– Здається, наші пасажири заснули, – обізвався після тривалого мовчання Микола. – Шкода їх турбувати, але ось і лікарня. Я йду по лікаря, а ти розбуди їх легенько.
Поки Іван злазив із воза та прив’язував віжки, стурбована лікарка вже запитувала, підходячи до воза:
– Де та бідолашна, що в полі народила?
– Ми підвеземо її до дверей, а тоді ви…
– Ні. Не треба. Ми їх занесемо, – перервала мову Івана жінка в білому халаті. – І що скоріше, то краще, бо… бо… – рука лікарки, яка якусь мить тримала руку породіллі, раптом якось дивно здригнулася і легенько опустила її. – Вона, ваша дочка… нежива.
Земля враз хитнулася під ногами Миколи, а пересохлі уста, які намагалися крикнути щось, тільки ледь чутно прошепотіли:
– О Боже, ні, ні…
Хотів підійти до дочки, притулитися до схиленої на бік голови, бо думка про те, що, може, лікарка недобре послухала пульс, може, вона ще дихає і її ще можна врятувати, вугликом запекла в голові та серці, але ноги не слухалися. Притулившись до якогось дерева, щоб не впасти, і сльози гіркими потоками покотилися його чомусь раптом похололим обличчям.
– Дитина ще жива. Скоріше несіть її в реанімацію. А вам я зараз принесу заспокійливе щось, – почув крізь шум і різкий біль у голові голос жінки, яка білою плямою закружляла перед очима і миттєво зникла разом із болем та з усім світом.
Отямився в білій, що аж зір різало, кімнаті, яку заливало сонячне проміння.
– Де я? Що зі мною? – запитав у людини, що теж білим майнула до нього.
– Нарешті ви обізвалися! Ми вже почали непокоїтися вашим довгим “сном”. Ви в лікарні, але, сподіваюся, незабаром будете вдома, бо бачу, що ваш стан поліпшується. Нервовий стрес минув, – лагідно говорив лікар, тримаючи його за руку. – Зараз до вас зайде дружина, тільки прошу не хвилюватися дуже, щоб знову все не повторилося.
– О Боже, Боже… – заголосила дружина, переступивши поріг палати, хоч лікар, він чув, порадив їй не хвилювати хворого. Але хіба могла почорніла від горя жінка стримати сльози розпачу, коли серце рвалося на шматки від болю і страждання.
– О Миколо, наша дочка й онучок… їх уже немає. Вона померла від втрати крові, дитя теж пішло за нею. Якби скоріше її у лікарню ви довезли, то, може…
Йому й сьогодні в цьому залі, де кожне слово відлунює, як молот об ковадло, вчуваються її ридання, і на душі від приголомшливих спогадів пекуча рана відкривається. Не хочеться йому вже стільки мучити своє зболене серце гіркими думками, але свідки знову і знову повертають до того трагічного дня. Он Іван, із яким везли тоді дочку в лікарню, розповідає, що, коли непритомного Миколу понесли на носилках, йому довелося самому везти небіжчиків назад.
О Боже, як мені було важко заїжджати на подвір’я…
– А як голосила, як гірко плакала мати над рідними серцю людьми, – з тяжким зітханням говорив свідок, зашкарублою рукою крадькома змахував вологі краплини з очей. – Такого великого і жалісливого похорону не бачив хутір. Не було людини, яка б не пустила гіркої сльози на могилі матері, яка ніжно пригортала до себе немовля, яке тільки-но прийшло на світ і зразу покинуло його. А цього похорону могло б не бути, якби наш голова…
– Це справи не стосується, – перервав його суддя.
– Ні, саме це є основним у цій справі, бо якби не було того похорону, не було б і того суду, – заперечив свідок. – Вся вина цієї трагедії… – і знову суддя не дав договорити, оголосивши перерву до наступного дня.
У камері Миколі легше дихається, ніж у тому гучному залі, де судді яструбами сидять на високих підмостках і хижо зиркають на жертву. За півроку він уже звик до мороку та сирості, що тут панують, і весь свій біль і страждання перед сірими стінами слізно виливає, бо пече, мучить кожну нервову клітину несправедливість, яка кинула його за ґрати. Не зміг уже витерпіти тих капостей і знущань, здавалося б, поважної, а насправді негідної високих звань і посади керівника колгоспу людини, і… Не треба було звертати уваги на його провокаційні кпини, адже ж було зрозуміло, що він щось задумав після тієї різкої розмови на людях. Однак терпіння людини не безмежне. Зірвався я, як собака з ланцюга, і ось де опинився. Перед затуманеним зором прибитого горем чоловіка вже вкотре постав той день, коли, трохи оклигавши від недуги й пережиття, нарешті зміг вийти на роботу. Весна тільки-но вступила у свої права і несміливо брала верх над зимою, тож більше сніжило, ніж дощило, та вони працювали у приміщенні, мурували годівниці у стайні, то негода не дуже дошкуляла, тільки руки трохи мерзли. Працювали завзято, бо до вечора хотіли закінчити цю роботу. Миколі намагалися давати роботу якусь легшу, бо бачили, що ним ще вітер колише. Він помічав це та ніяково червонів, як дитина, але сил для тяжкої роботи в нього й справді не було, то мусив миритися з дійсністю і був вдячний людям за розуміння. А під вечір відчув утому від тієї роботи, з якою і хлопчак впорався б. Сів на якусь дошку і похилив голову в тяжкій задумі.
– Іди, Миколо, додому, – співчутливо порадив хтось із будівельників. – Із здоров’ям у тебе ще не все гаразд.
– Так, поганий із мене робітник. Треба ще трохи підлікуватися. Іду, щоб вечір у дорозі не застав, бо ноги вже не слухаються, як колись, – сумно погодився Микола. І вже підводився, спираючись на обрізок, що валявся неподалік, як раптом знадвору донісся гул автомобіля. А через хвилину, захекавшись, ніби від швидкої ходи, з розчервонілим, як ковальське горно, обличчям, наче барило, вкотився у приміщення голова.
– Ну то як, буде сьогодні кінець чи ні? – не запитав, а викрикнув на ходу. – Скільки можна тут бавитися? На вас чекає вже інша робота. Всі враз обернулися на хрипливо-сердитий голос і мовчали, тільки бригадир тихо промовив:
– До вечора закінчимо.
А Миколі його постать знову нагадала звіра, що звівся на задні лапи і реве злобно, сам не знаючи чому, і спогад про той жахливо-трагічний день, причиною якого став цей ревило, боляче кольнув у серце.
– А ти чому розсівся тут і звіром дивишся на мене, – обернувся він до Миколи.
– Звіром кажете? – перепитав він, ледь стримуючи бурхливу хвилю злості, що уже давно рвалася з душі, бо знав, що це може погано закінчитися для нього. Адже цей барило – депутат і грошовитий. Але зараз, коли замість винувато опустити очі і мовчати, як зробила би на його місці кожна совісна людина, голова сам накинувся на нього та ще й звіром обізвав, нерви згорьованого чоловіка не витримали, і випустили із душі лавину ненависті до цієї черствої людини.
– Зараз ми вияснимо, хто із нас звір – заговорив Микола з неприхованою люттю, підводячись, собі на здивування, без допомоги обрізка, якого тримав у руці.
Та якби ви були людиною, то мої дочка й онук не лежали б зараз у землі. Три машини стояло у вас на подвір'ї, а я дочку у лікарню возом віз, бо не змогли ви через товстий шар жиру відчути біль і тривогу моєї душі. Тільки звірі не мають співчуття у своїх жорстоких серцях, а серед людей інші закони. Ви… Ви… Ти не гіден зватися людиною, або маєш натуру звіра. Ти, тварино, червонопика… – З кожним словом він наближався до хекаючого злобою з виряченими очима звіроподібного чоловіка, що, відступаючи назад, сичав, бризкаючи слиною, – та я тебе підлий хлопе… Та як ти смієш,.. Ти бовдуре. Я тобі покажу…
А коли Микола вже майже притиснув його до стіни й підніс лопату над остовпілим товстуном, хтось порушив напружену тишу.
– Не треба! Схаменися! Що ти робиш?
Він, на мить оглянувся на голос, що, ніби електричним струмом, пронизав його єство, а переляканий голова, скориставшись моментом, штовхнув Миколу в груди і швидко заметляв куцими ногами до виходу.
Коли у судовому залі свідки детально розповідали про цей випадок, то дехто хіхікав, а позивач багровів від злості, Микола сердився на себе за те, що не довів тоді справу до кінця, бо, як-то кажуть, скоріше сядеш – скоріше й вийдеш. Адже з того часу голова так дошкуляв і відверто знущався з нього, що всій бригаді доводилося розраджувати й заспокоювати його. Після довгих блукань під дощем чи спекою в пошуках, як пізніше виявлялося, не потрібних будматеріалів, які не раз він розшукував у різних місцях по наказу того "звіроподібного" або кпинів чи навіть через вигадані ним причини затримки зарплати, Миколі так хотілося по жирній пиці дати йому, що аж руки свербіли часом. Та хлопці казали: “Не роби собі клопоту. Адже розумієш, чим це може закінчитися? Терпи, чоловіче”.
І він терпів, як тільки міг, щоб не зашкодити дітям і дружині, яка свічкою скапувала після того потрясіння, яке на все життя залишить слід невимовного болю в їхніх серцях. Та, видно, чому бути – того не минути. І врешті-решт капля, що переповнила чашу терпіння, бризнула у його душі такою злобою, що неможливо було стримати її рушійної сили.
– Та до якого часу я буду твої дурні вибаги задовольняти, звіре дикий! – закричав Микола, тремтячи всім тілом, коли набундючений, як індик, голова знову хотів послати його шукати під дощем якийсь непотрібний мотлох для будівництва. – Скільки можна так принижувати мою людську гідність? Скільки, підлий негіднику? Та я ж тебе зараз…
***
– А ну, вставай і – до виходу, бо машина вже чекає, – прогримів над ним конвоїр, ураз розігнавши темну хмару спогадів. Та їх у судовій залі гучно продовжив свідок, бо суддя наказав говорити чітко та голосно. Мабуть, хотів, щоб усі добре чули, в чому провинився підсудний.
– Він вже не міг більше втримати в собі того вогню злості, в який наш голова майже щодня підливав масла, – мовив бригадир будівельників.
– Треба говорити не “він”, а “підсудний”, – уже вдруге чи, може, втретє сердито нагадав йому голова, стукаючи олівцем по столі. – Ви не в пивному барі.
Але свідок не затремтів від грізного голосу судді, а спокійно продовжував говорити:
– Я не звик у суди ходити, тому перепрошую за те, що розмовляю не так, як ви хочете. Микола хлоп добрий, але всякій доброті настає кінець і розум мутиться, якщо тебе мають за бидло. Не витримали його нерви тих ганебних знущань, і… І він, вхопивши в руки якесь ломаччя, кинувся з риштування до свого гнобителя і раптово наніс йому удар по руці, якою той хотів захиститися. Та хіба можна за це судити людину?
– Попрошу без коментарів, – знову, багровіючи від обурення, перебив його суддя. Та бригадир, ніби не чуючи сердитого оклику, говорити далі, але вже злісно-трепетним голосом:
– Грішно тримати чоловіка в тюрмі за таку дрібницю. Він же не вбивця якийсь. Де ж ваша хвалена справедливість? Судити треба не його, а…
– Виведіть свідка із залу і… – закричав голова майже істерично і загупав молотком по столі.
Миколі до горла підкотився гарячий клубок, а думки полинули вслід за бригадиром, якого підхопили під руки конвоїри.
– І навіщо ти, добрий чоловіче, наробив собі клопоту? Адже мені вже нічим не допоможеш – два-три роки, мабуть, доведеться сидіти, а собі можеш нашкодити. Ці люди вважають себе царями, а може, й чимось більшим, і вершать суди часом дуже несправедливо. Ну, хіба я вже так дуже скарав того… того… що мушу в тюрмі сидіти? Якщо по правді, то це його місце тут, а не моє. І сусід по камері, в якого постійно були на очах сльози, бо троє дрібних діток залишив на руках у хворої дружини, теж через дрібницю потрапив до “Іванової хати”.
– Трохи випивши із хлопцями в якійсь забігайлівці пива, хотів податися додому, та друзі вмовили піти порибалити, бо вихідний був і погода чудова. Пішли. Та краще би я зламав руку чи ногу і в лікарні лежав досі, – розповідав він, тяжко зітхаючи. – Бо ще не вмостився з вудкою як слід, а вже побіг на допомогу другові, що несамовито кинувся на якогось лисого барила, який вимагав звільнити місце, бо йому, бачите, тут найбільше сподобалося. А цей мішок із непотребом виявився якоюсь знаменитою шишкою. І ми із другом опинилися на нарах. Чому? Ну, чому він у наше містечко приїхав, та ще й того дня на ставок приплентався? О доле, моя доле.
Микола й собі тяжко зітхав, опускаючи голову із сумними думками, бо розумів прикрість молодого чоловіка та щиро співчував йому. Але мовчав: словами горю не зарадиш. І зараз мовчить, тремтячи зі злості, хоч й дуже хочеться крикнути тим, що вельможно сидять на високому троні: “Де ваша совість? Де справедливість?” Але знає, що від цього нічого не зміниться, то й чекає терпляче тієї хвилини, коли нарешті зачитають вирок і він уже сам відбуватиме покарання, а свідки і дружина, яка вже ледве на ногах тримається, матимуть спокій. Конвоїр, коли їхали до суду, сказав, що чув, нібито сьогодні все має закінчитися. Дав би Бог. Та вони щось дуже повільно йдуть до кінця справи. Ось знову перерву зробили. Мабуть, слова бригадира змусили їх до цього. Хоч би вони там ні до чого злого не додумалися, бо мені буцегарні не обминути, а його шкода. “Боже, змилуйся. Прости нам, грішним, і приведи до кращого життя”, – просив у думках, які пекучим кільцем тиснули голову та серце рвали на шматки.
“Як же бідна дружина із слабким здоров’ям без мене буде трьох дітей одягати, годувати, у школу посилати. Вони допомагатимуть їй, бо роботящими вдалися, та основний тягар жіночої і чоловічої праці ляже на її немічні плечі. Чи витримаєш, дружино? Чи не впадеш під цим тяжким хрестом?” – очі його повнилися вологою, а душу наче каменем притиснуло. Глянув на змарніле обличчя жінки, на якому червоні смужки утворилися від сліз, і, взявши гарячу від думок чи, може, від хвороби голову у шкарубкі долоні, стиснув її так, що аж в очах потемніло, але полегшення не відчув. Здавалося, ось-ось трісне вона від болю.
– Для зачитання вироку встати!
Присутні в залі зашурхотіли одягом, стиха перешіптуючись і ненароком грюкаючи стільцями та каблуками, стаючи ноги. Микола теж різко підвівся, ніби його штрикнули у спину чимось гострим, та враз всім тілом затремтів, ноги стали ватяні, перед очима попливли темні кола…
Конвоїри підхопили його під руки та, не отримавши з уст керівництва наказу посадити підсудного і викликати лікаря, тримали напівнепритомного чоловіка доти, поки висока трибуна не опустіла. Микола, ніби крізь сон, чув звинувачення у гріхах, яких навіть у думках ніколи не допустив би, і серце щеміло та вогнем обпікало груди, а в голові гуло, як у вулику, і мляво крутилась полиново-болюча думка: “О люди, люди, та за ці прогрішення, видимі й невидимі, я буду вічним в’язнем”.
І, наче на підтвердження його думки, що так гнітила, громом серед ясного неба пронеслося залом: “…приговорюють до десяти років позбавлення волі…” Із грудей Миколи раптово вирвався такий тривожний стогін, що на мить навіть суддя подавився словом, і ніби божевільний зойк дружини, яка, як підстрелена птаха, впала на тверду долівку, захитав перед ним світ, і темний морок покрив враз обм’якле тіло.
“Десять років, десять років, десять років…” – ніби молотком по серці вистукують колеса дратливого вагона, який везе його і ще багато інших в’язнів крізь снігову заметіль у невідомість. Морозяне повітря заповзає під благу одіж, сковує рухи і навіть думки.
Тільки сльози пекучими горошинами збігають змарнілим до невпізнання обличчям Миколи, і спогади про рідну домівку ледь зігрівають душу, і до Бога молитву благальну шепочуть знекровлені уста: “Господи, допоможи мені не впасти духом, терпеливим бути й додому, пройшовши через усі тюремні страждання, знущання, тривоги, повернутися”.
А потяг, який підштовхував поривистий вітер, мчав у Сибірські нетрі, де кованим чоботом ходять по людських серцях, як по землі. І сніг засипав сліди й увесь світ холодно-білою габою.

  Він сидів у м’якому кріслі, відчуваючи, як гірка провина перед рідною ненькою ятрить його душу. З бентежним трепетом у серці вслухався у слова пісні: “Рідна мати моя, ти ночей не доспала...", які лилися з телевізійного екрана, і линув думками в рідне далеке село. Там трави у росах і квітів розмай, там мати старенька, яка у своїх листах завжди згадує його шкільні та студентські роки – тоді вона бачила його частіше.
Поглянув на дружину, яка перед дзеркалом розчісувала на ніч пишне волосся, й міркував, як розповісти їй про поїздку до матері, про те рішення, яке вже давно визріло в його душі. А тепер пісня про материнські турботи й тривоги наче підштовхнула його та виплеснула всі таємні думки на поверхню. Знав, що треба буде, мабуть, дуже гостро відстоювати їх. Однак твердо вирішив, що не відступить. Усе його єство до болю в серці прагло додому, до неньчиних теплих рук, до рідних доріг, які вивели в широкий світ.
Із цими думками підійшов до дружини, обійняв злегка за плечі, шепнув: “Завтра їду до мами”. І швидко відійшов до вікна, чекаючи різкої реакції. Та вона навіть не повернулася, лише рука, в якій тримала гребінець, на мить ніби завмерла, а тоді прискорено забігала по чорних, як вороняче крило, кучерях. І замість розчісувати, сплутувала їх, безжально обривала тонкі волосинки. Він дивився крізь заплакані осіннім дощем шибки на мерехтливі вогні вечірнього міста і думав, що вона, напевне, не почула його слів. Та коли, обернувшись, зустрівся з її колючо-сердитим поглядом, зрозумів, що тепер, як завжди, коли їй щось не до вподоби в його вчинках, його половина заговорить про свою загублену з ним молодість, згадає про всі його невдачі й помилки – життєві й творчі. А потім ще й заплаче...
А на світанку, стишуючи кроки, він вийшов із квартири і, зіщулившись від пронизливо холодного вітру та колючої мжички, попрямував до автобусної зупинки. Думки про зустріч із ненькою, із сусідами, яких давно не бачив, вихором кружляли в голові, а серце щеміло болем і каяттям через ту кляту зайнятість на роботі й удома. А ще через нерішучість у стосунках із дружиною, що й змушувало завжди відкладати поїздку до матері. І вже уявляв, як зайде до рідної хатини, припаде до натруджених рук, цілуючи їх, проситиме пробачення за свою довгу відсутність у цій вбраній вишивками, з улюбленим терпкувато-приємним запахом висушених і десь у зачіпку схованих трав, теплій світлій від її доброї усмішки хатині. А мати гладитиме його злегка припорошену інеєм голову і, як завжди, шепотітиме: "Журавлику мій, ти знову з далеких доріг прибився до рідного порогу, з якого я щодня виглядаю тебе. І всім серцем прошу: “Прилинь, журавлику, прилинь..."
Він згадав, що мати дуже любить цих великих птахів. Якось розповіла йому, що колись давно, коли вона була ще дівчиськом, батько приніс із поля маленького журавлика з перебитим крильцем. Вона відразу полюбила його. А потім годувала і доглядала, аж доки змужнілий птах одного осіннього дня, помережаного срібними нитками бабиного літа, не злетів високо в небо і, зробивши три прощальні кола над подвір'ям, полинув разом зі своїми побратимами у вирій.
І коли народився він, її син, із цією великою радістю першими привітали молоду матір із весняно-небесної блакиті своїм дружним "курли" ці милі її серцю птахи. Відтоді мама називає його журавликом. Але не завжди, а тільки тоді, коли її душа сповнена щасливим хвилюванням і ніжним трепетом радості, яку приносять його відвідини. І його серце теж тріпоче радістю і смутком водночас, бо знає, що зміг би бачити іскринки щастя материнських очах і теплу посмішку на її вустах частіше, якби...
Від цих думок до горла підкочувався гарячий клубок і затуманювався зір. Автобус намотував на колеса кілометри, і пасажири крізь віконця милувалися різнобарв’ям осені, думаючи про щось своє, що змушувало очі одних іскритися радістю, інших – зволожуватися смутком.
...Сонце пробилося крізь туманну мжичку, промінням золотило все навкруги, наче прагнуло своїм тьмяним світлом і прив'ялим, як осіннє листя, теплом хоча б трохи звеселити людей. Та він не помічав цієї краси. Чомусь охоплювало невиразне почуття неспокою і тривоги, яке до болю стискувало серце й кликало до материнської хатини. З автобуса він майже вибіг і так само бігцем, незважаючи на здивовані погляди перехожих, дістався до рідного подвір’я.
Але що це? Чому у дворі стільки людей? Думки навперебій закружляли в голові, а серце прискорено забилося, наче хотіло вирватися з грудей. І враз його ніби жаром обсипало! Захотілося на мить прихилитися до чогось, бо ноги й руки стали важкими, непідвладними. І захиталася земля. Та перемігши себе, пішов до хати.
Жінки в темному вбранні й чоловіки, стискуючи в руках шапки, розступалися перед ним, давали дорогу, стиха перешіптувалися...
А коли вже об домовину стукотіла холодна земля, й серце його рвалося на шматки від невиплаканого жалю й запізнілого каяття, яке кричало в душі, до його руки хтось злегка доторкнувся. Він оглянувся і зустрівся із заплаканими очима дружини.
– Телеграму принесли, і я... – мовила тихо.
Він опустився на коліна й обнявши свіжу могилу, гірко-гірко заплакав. Небо теж заплакало дрібненьким дощиком.
...Із туманної пелени сірого неба виринув журавлиний ключ; із сумно-журливим “курли” він пролетів над цвинтарем і, набираючи висоти, зник за горизонтом.

Сонечко лагідним теплом котилося за обрій, і поступово сутінки огортали село, яке втомилося від денних турбот і мріяло про спочинок. Люди поралися по господарству, вмивали діток, що набігалися досхочу, вечеряли і потрохи готувалися до сну. А клуб у цей час відчинив двері й гучною музикою скликав молодь на танці, розмови веселі, знайомства цікаві, які часто ведуть до весіль.
Марійка з подругами востаннє зиркають у дзеркало, поправляють зачіски, з гомоном та з радісним сміхом вибігають надвір і прямують до клубу. Очі їхні випромінюють веселість, а розмовляють вони лише про майбутні іспити, бо вже закінчили школу і подали документи в різні навчальні заклади, з дня на день чекаючи повідомлення про зарахування, а серця сповнені хвилювання. Але вечорами трохи розважаються, бо треба, щоб всього було в міру, адже молоді роки збігають, як вода.
А Марійка подала документи до кулінарного ліцею, то не дуже переймалася наукою, бо вступ туди за співбесідою. Мама трохи не задоволена її вибором, бо ж вчилася непогано, а батько каже, що нехай іде, куди хоче, бо якщо обере професію не до душі, то тільки гроші пропадуть.
– А навіщо мені вчитися, коли я незабаром вийду заміж за Олега. А він обіймає високу посаду, має гарну квартиру, дачу, машину, та й гроші в нього є, то його дружина не працюватиме. Я лише красою та коханням чаруватиму чоловіка і, може, ще щось смачненьке готуватиму, – говорила Марійка, усміхаючись щасливо.
Подружки заздрили їй уголос: “Добре тобі. Не доведеться гризти граніт науки, жити в гуртожитку, хвилюватися під час складання іспитів. Будеш пані й без диплома, це ж треба таке щастя мати! Ти, мабуть, народилася в сорочці”.
Слухала їх дівчина і раділа, що доля так сонячно їй усміхається. І на танцях почувалася королевою, хоч і не було поруч короля, бо Олег навіть у вільний час не ходив до клубу. Він, коли приїжджав додому, йшов на риболовлю або їхав із нею до лісу чи на якусь туристичну базу, бо казав, що прагне тихого відпочинку. Але вона й без нього була на висоті, бо партнерів для танцю було досить, до того ж захопливих поглядів вистачало для піднесеного наст-рою. Марійка веселилася, бо серце співало і думки не напружувалися від тривоги про майбутнє навчання. Вона лебідкою пливла в морі танцю і мріяла про той день, коли з коханим кружлятиме у весільному вальсі…
І той день не забарився, бо Олег цьогорічну відпустку хотів провести вже з дружиною. І було в них весілля багате на застілля, музику, солодке “ гірко” і на все те, що бурхливо-втішними хвилями заливає. А потім їх голубили теплом морські пляжі, розвагами веселили ресторани, палкою любов’ю кохання чарувало. Марійці здавалося, що світ тільки для неї цвіте, пахне і барвами веселки переливається, бо так їй було гарно й мило поруч із коханим. І пізніше у просторій та світлій квартирі вона була зачарована щастям. Деколи навіть думала, що потрапила до якоїсь диво-казки чи, може, сниться їй це рожеве щастя. Та минали дні, місяці, а казка чарувала продовженням. Олег приносив квіти, водив її до театрів, у кіно, на вечірки, де всі поводились дуже поважно і гонористо. Говорили тихо, більше ходили залами з фужерами в руках, у яких іскрилося дороге вино, ніж сиділи за столом чи танцювали. Їй не подобалися такі бали, але витримувала ту “нудьгу” задля чоловікових бізнесових справ. Він казав, що на таких вечірках інколи вдається знайти не лише друзів, а й спонсорів. Марійка залюбки побігла б на дискотеку, але й словом боїться об-мовитися про таку втіху, бо чоловік вже не раз просив братися за книжки і здобувати вищу освіту. Говорив, що життя – це не тільки магазини, салони краси чи кав’ярні.
– Треба думати про майбутнє, адже хто знає, як воно складеться, – час-то казав Олі.
– Я, Олежику, буду гарною мамою, доброю дружиною. Ось народжу дочку й сина, і будемо ми щасливі з тобою, – промовляла, пригортаючись до теплих чоловічих грудей. – А вчитися не хочу. Досить мені того, чого навчилася у школі. Добре, що наше весілля врятувало мене від кулінарного училища. Ні, ні, не пропонуй мені, коханий, того, до чого серце не лежить.
Олег цілував її й, усміхаючись, говорив:
– Може, й справді наука не для твоєї кучерявої голівки. Тоді встановимо рекорд батьківства, і нехай твій талант виявиться повною мірою.
І Марійка невдовзі стала матір’ю. Леліяла доню, як квіточку, голубила, пестила. Навіть сама купала її і їжу їй готувала, бо хатня робітниця була старшого віку, то їй здавалося, що вона вже забула, як доглядати немовлят. І коли їхала в село до батьків, то брала Ілонку із собою, подружкам та сусідам її показувала і хвалилася, яка вона кмітливенька й цікавенька.
– Ще тільки чотири місяці має, а вже намагається сідати. А як щось яскраво-кольорове їй покажу, а тоді заховаю, то так оченятами шукає, — говорила з щасливим обличчям.
Подружки бавилися з дитям, наче з лялькою, високо підносили, колихали, тулили до обличчя, до грудей, цілували і промовляли:
– Яка ти гарненька, яка веселенька! На татуся схожа. – А очі дівчат-студенток іскринками заздрості світилися. – Щаслива ти, Марійко, – говорили не дуже весело і розповідали про студентські будні.
– А мене в місті Машею називають, оскільки Марійки там не в моді, – хвалилася подругам і думала: “Як добре, що я назвала дочку по-сучасному, а не Оленкою, як хотів Олег, адже імена міських дітей мають звучати модно. Ось я хотіла б називатися Каріною чи Анжелою, але мусить вже бути так, як є. Добре, що хоч Машею вже стала”.
У рідному домі вона була гостею не тільки тому, що жила в ньому сестра із сім’єю, а й тому, що їй не хотілося й за холодну воду братися. Довго спала, а, поснідавши, йшла з дитям до садка чи селом гуляти, інколи до когось із друзів на посиденьки поспішала й навіть не запитувала батьків і сестру, чи потрібна її допомога по господарству. Олег телефонував щодня, і вона розповідала, як мило усміхається й угукає доня, а він радів і квапився забрати їх до-дому, бо засумував за своїми голубками. А під час чоловікової відпустки вони відпочивали на морських курортах. Ілонка росла, як квіточка.
Ні в чому не знала відмови, як і матуся. А через три роки батьки подарували їй братика. Діти набиралися сили від любові та від піклування рідних лю-дей і сонечко несли у дім великий, добротний і світлий. Сина (на цьому наполягала Марія) назвали Максимом, щоби звертатися до нього по-модному Макс.
Збігали непомітно роки, Марія раділа життю і, наче метелик, пурхала салонами краси, на курорти часто їздила, а її девізом стало: “Пильнуй здоров’я замолоду, тоді й у старості не хворітимеш”.
Діти росли більше під опікою домогосподарки та вчителів-репетиторів, ніж батьків, бо татусеві дні, а деколи й ночі, забирали справи державні та бізнесові, а матуся, навіть якби й хотіла щось їм розповісти чи пояснити домашнє завдання, не змогла б, оскільки те, що вчила у школі, забула і з книжками не дружить і досі, то звідки знання візьмуться. Та Ілона і Макс любили батьків такими, тому що мали волі більше, ніж їхні ровесники, та й за погані оцінки вони їх ніколи не карали. Обоє вчилися посередньо, хоч і мали додаткові уроки.
– Та навіщо вам великі знання, коли з помірними можна гарно жити, – говорила, сміючись, Марія і ставила за приклад себе.
– Але не всім так щастить, як тобі, матусю, – казала Ілона і, важко зітхаючи, таки бралася за книжки.
А Максим мріяв досягнути батькового рівня, то у старших класах трохи підтягнув оцінки. І коли татусь мав більше вільного часу й розмовляв із ним, то хлопець хвалився своїми успіхами і просив розповісти про бізнесові справи. Олег радів, що син цікавиться його справами, і залюбки розповідав про свою роботу та вчив бути наполегливим в усьому. Дочку теж намагався до економічних наук схилити, але вона захопилася режисерством і мріяла про інститут культури. Дружину також хотів залучити до бізнесу, та вона й слухати не хотіла. Відбивалася від його наполягань тим, що ні таланту, ні бажання до такої праці в неї немає. І просила відвезти її до тієї чи іншої крамниці або до сауни, а пізніше і до перукарні, бо не буде вона ходити від одного приміщення до іншого. Він говорив:
– Навчися водити автомобіль – і їздитимеш, куди захочеш.
– Навіщо мені цей клопіт. Адже якщо кермо в руках, то і голова, і ноги напружені. А я люблю з вікна автівки спостерігати за людьми та природою, – промовляла й, усміхаючись, тулилася до його плеча.
Колись шкодуватимеш, що не хотіла вчитися, кохана Марусю, – казав лагідно і телефонував своєму водієві. А дружина, одягаючись, крутилася перед зеркалом і вигукувала:
– Я Ма-ша! Ма-ша! А не якась там Ганька! Скільки можна повторювати?!
– Більше так тебе не називатиму, кохана. Хоч мені подобається твоє ім’я повне, а не скорочене, – заспокійливо говорив Олег дружині й виймав із кишені гроші. Вона простягала руку, а тоді немалу суму ховала в супермодну сумочку, цілувала чоловіка і, наче на крилах, неслася до машини, що вже чекала біля будинку. І так дні в місяці та роки збігали і річку життя наповнювали тими хвилями, які несуть кожного у своє русло.
Коли вже дочка здобувала у столичному університеті омріяну професію, а син закінчував школу, Олегові наснилися батьки, і він прокинувся з думкою провідати їхню могилу.
– А чи не хотіла б ти поїхати зі мною в наше рідне село? – запитав дружину. – Адже ми там давно вже не були. З батьками побачишся, з подругами зустрінешся, відпочинеш трохи від міської суєти, – сказав переконливо, бо знав її думку про сільську місцевість.
– Ти що хочеш відпустку в селі провести? – запитала здивовано.
– А чому б ні. Там свіже повітря, річка, ліс.
– А як же море? Ти обіцяв, що ми поїдемо до Туреччини, – говорила, мало не плачучи.
Олег не хотів її сліз, тому пригорнув, як дитину, і сказав:
– Будеш ти на морі. Але спершу поїдемо в наше рідне село,поклонимося батькам і землі, яку топтали дитячими ніжками.
– Якщо тебе так тягне в село, то їдь, а я зачекаю тут, бо не маю бажання ходити пилюкою чи болотом, та й іще справи деякі хочу закінчити.
– А ці справи пов’язані з твоїм гардеробом, – перервав Олег її віднікування з нотками невдоволення в голосі. – А я в рідні краї птахою полину, бо дуже засумував за всім тим, що в серці залишило слід любові й тепла.
І поїхав. Село квітло літом і чарувало свіжим й пахучим повітрям. Олег ходив незабутніми стежками-вулицями, зустрічався з друзями й ріднею і відчував, як хвиля радості заливає серце, думки, почуття. Він навіть не хотів дума-ти про скоре повернення додому, хоч Маша дзвонила часто і просила не ба-ритися. Його запрошували в гості, на рибалку, на святкові забави, і він не відмовлявся, навіть на танці ходив. А коли хтось запитував, чому без дружини і дітей приїхав, то жартома відповідав:
– Вони люблять довго спати, а в селі пташки зранку будять.

А одного дня сусід попросив підвести його на цвинтар, бо помер дідусь і треба викопати могилу, а йти далеко та й ноги хворі. Згодився, ще й лопату прихопив, щоб допомогти, а заодно й на могилі батьків стяти бур'янці, які, може, виросли за ті два дні, що не провідував їх. Коли під'їхали до цвинтаря,
то почав моросити дощ, і вони сиділи в автомобілі та розмовляли. Сусід цікавився, які функції виконує та чи інша кнопка в його супер-машині, а Олег пояснював, що й до чого.
– Це ж треба цілий курс навчання пройти, щоб на такому авто самостійно покататися, – говорив жартома сусід і з задоволенням спостерігав за діями механіки.
– А дощик уже не падає, - сказав Олег і відчинив дверцята, але з автомобіля не вийшов, а впав непритомний на мокру землю.
– Що з тобою сталося, чоловіче! Чому мовчиш? – майже кричав у розпачі сусід і термосив його з усієї сили. Та марними Були його старання. Тоді, напруживши кожну жилку, бо непритомний був міцної і високої тілобудови, затягнув його в машину і, сівши за кермо, почав пригадувати, що і як треба включати й натискувати, щоб машина поїхала. Стало легше, коли вирулив на дорогу, що вела до лікарні. їхав повільно, бо від раптового переляку тремтіли руки й ноги і до того ж не знав, як розвинути швидкість, бо ніколи водієм не працював і власного автомобіля не мав. Але рухався назустріч порятунку Олегового життя і в думках дякував Богу за таку ласку. Та враз авто зупинилося і завило сиреною механізму проти викрадення, а дверцята заблокувалися.
– Мабуть, щось не те ненароком натиснув, - подумав з жахом чоловік і витер холодний піт з чола, бо Олег не рухався і руки та обличчя набирали синього відтінку, а вийти з машини і винести його не міг. У відчаї тиснув на всі кнопки, але сигналізація не виключалася і двері не відчинялися. Перехожі здивовано зупинялися, але не знали, як визволити з механічної пастки двох муж-чин, бо навіть на сильні шарпання двері не піддавалися. Але раптом гурт заклопотаних людей розштовхав чоловік з залізякою в руках, розбив вікно, через отвір просунув руку, натиснув на якусь кнопку і сирена замовкла, а двері від-чинилися. Тим часом під'їхала, викликана кимось "швидка", та вже було пізно. Олег ще кілька разів дихнув напружено й тяжко і пішов за обрій життя.
Маша, коли побачила чоловіка у труні, то впала без свідомості. А потім плакала, голосила разом з дітьми і ніяк не могла повірити в те, що Олега уже немає. Після похорону не знала, за що взятися, хоч справ, незакінчених рука-ми Олега, було немало. Але, як можна щось робити, коли руки і голова до праці нездатні. Довелося друзям чоловіка влаштовувати сина в інститут, дочку переводити з контрактного навчання на державне, щоб зберегти на довше їхні заощадження і будинок допомогли переоформити, а Машу хотіли на якусь роботу влаштувати, щоб не тужила і не плакала часто. Але вона не могла про-явити ні знань, ні навиків ні в одній запропонованій роботі, їй порадили хоч би якісь курси закінчити, щоб навчитися робити перші кроки в тій чи іншій справі. Але Маша не мала бажання до навчання в цей смутком наповнений час. Вона майже щодня ходила на цвинтар, розмовляла з Олегом, а тоді йшла в бар, пила каву з коньяком, викурювала дві-три сигарети, стараючись розігнати сум, і вже під вечір пленталася додому, а там її чекала самотність, пустка і гіркота безсонних ночей. Згодом від такого сірого життя почало боліти серце і врода в'яла, як квітка без води. Діти навідувалися рідко, бо відстань далека їх розділяла та й чомусь не горнулися вони до її тепла. Як приїжджали додому, то йшли на цвинтар, до друзів, а з нею тільки перед сном трохи розмовляли. Вона деколи навіть плакала через таку їхню поведінку і каялася, що не приділяла їм у дитинстві належної уваги і не виховувала так, щоб не сльозами
зараз, а втіхою наповнювалися очі і серце. Але, на жаль, ці помилки вже пізно виправляти, то старалася змиритися з такою долею, бо сумно було хоч за край. Подружки приходили зрідка, бо бігали від салону до салону вдень, а вечори переважно в ресторанах проводили. Маша теж з задоволенням посиділа б з ними, але ніхто не запрошував, а на свої гроші таку розвагу не могла собі дозволити, бо вони вичерпувалися на різні потреби, а прибутку ніякого. То сиділа самотньо в пустому будинку і не знала, чим заповнити дні та ночі, які так повільно спливали у минуле. Каялася, чому не вчилася, не здобула хоч якусь професію. Але ж просив Олег не марнувати час на дрібниці, - думала з смут-ком і гіркотою в серці. А час тягнувся, скрипів, плентався, спотикався і, як не-дужий, тяжко зітхав над нею. Нудно і навіть боляче було від такого життя. Тому одного літнього дня, коли подруги на курорти подалися, вона пішла на поклін до Олегових друзів і попросила взяти її хоч би на якусь роботу, бо вже не витримує тої сірої буденності. І з того часу почала працювати прибиральницею в офісних приміщеннях. Спочатку було нелегко, бо руки від хвилювання тремтіли і швабра не слухалася, та й заздрість тиснула серце і сльозами пекла очі, бо жінки, які тут працювали на високих посадах, ходили шикарно одягнені, підмальовані, напахчені та ще й гонорові, а вона - в спецхалаті.
– Ну чому? Чому я така нещаслива? Чому була лінива до науки? Чому, як метелик, жила одним днем і не думала про майбутнє? Доля відвернулася від мене. Нічим не тішить, тільки сумом віє в душу і тернові колючки розсипає на моєму шляху, – шепотіла у нічній тиші і виливала жалі у подушку. А ранком вставала і йшла натирати підлогу для тих, хто дивився на неї зверхньо, а деколи й не помічав, як мурашку. І так збігав час.А якось йшла додому і, спіткнувшись, впала прямо на віник двірника. Але він, як не дивно, навіть не розгнівався, а допоміг встати, запитав, чи не боляче і підвів до дверей. Зранку наступного дня привітався, наче з знайомою, і поцікавився її здоров'ям. Маша усміхнулася, сказала, що почувається добре і нібито враз веселішим й світлішим став її світ. Йшла і думала про те, що добре слово може навіть в темноті іскринкою світла сяйнути. Через тиждень вже рікою добрі і теплі слова лилися у її серце з уст двірника Васі у барі, бо він для кращого знайомства запросив її на чашку кави. Вони говорили, сміялися і через годину для скріплення дружби пили шампанське. І тому Маша навіть не мала сили опиратися, коли Вася, цілуючи її руки, щоки, губи повів до своєї квартири. З того часу її життя набрало трохи кольору, хоч деколи спогади викочувалися сльозами смутку за минулим. Адже там було стільки сонця й втіхи, що через край лилося. Але воно вже за обрієм і плачем його не повернеш, – заспокоювала себе Маша і йшла на побачення з палким двірником. І було їм добре вдвох. Вона часто залишалася в нього і на день . Вася вчив її варити різні супи, борщі, каші і дивувався її необізнаності з кухнею.
– Ти що в королівських палатах зростала, що не вмієш жіночих справ? – запитував жартома і пояснював, що й як робити. Він навчав її і швейною машинкою користуватися, щоб сама могла шити фартушки, рушнички й інші не-обхідні для кухні речі, бо любив чистоту й порядок. Маша, хоч і не з охотою, але набиралася поверхневих знань. А коли уже сама могла справлятися на кухні, то якось, повернувшись швидше з роботи додому, приготувала вечерю і запросила Василя. Він прийшов із шампанським й цукерками, хвалив її кулінарні здібності й… залишився на вихідні. А в суботу, коли воно вже було
ближче до ночі, в коридорі щось зашурхотіло і почувся голос:
– Мамо, я приїхала! Де ти? Вже спиш? Не чекала мене? Я хотіла подзвонити, але не знала, чи візьму квиток, бо тепер багато людей їде на від-починок, то не хотілося тебе турбувати. А ти хіба не відчувала, що я приїду. Я тобі привезла…
Дочка відчинила двері спальні і замовкла на півслові. Мовчанка тріпотіла напруженим хвилюванням в їхніх серцях. Маша, тремтячи тілом і душею, шукала в пам'яті слова, якими могла б пояснити те, що так стривожило Ілону, але вони, наче сполохані горобці, розлетілися і ніяк не в'язалися докупи. Видно було, що і Вася хотів щось сказати, але хвилювання і раптовий переляк жінки, яка тремтіла поруч, стримували від втручання в конфлікт, який назрівав бурею у гнітючій тиші. Але, як не дивно, буря не пронеслася, бо дівчина з словами:
– Як ти могла зрадити батькові?! Адже він любив тебе, – грюкнула дверима і зникла в темряві.
Ніч була тривожною, а ранок розпочався пошуками Ілони. Маша телефонувала до її друзів, до знайомих і рідних, до сина і навіть в інститут, але її ніде не було. Василь заспокоював стривожену жінку і розраджував, як міг. Але коли і третій день пошуків виявився безрезультатним, то теж захвилювався і порадив звернутися по допомогу у розшукові органи. Та і їхня професійна праця була марною. Згодом Олегові друзі й Інтерпол залучили до пошуків, але…
Проминали дні, тижні, місяці, а дівчина – як у воду канула. Маша плакала й марніла, та Вася не покидав її. Він готував смачні страви, прибирав в кімнатах і навіть деколи на роботі їй допомагав. І так минув рік. Вже син закінчив третій курс відпочивав у рідному домі, то двірник мусив на дні канікул забути дорогу до неї, щоб не вийшло, як з дочкою. Вона вже навчилася молитися і дякувала Богові за синове "мамо", яке додавало сили нести тягар. Ходила до церкви і просила прощення за те життя, що водою між пальцями спливло і ніяких плодів не дало. Залишилася біля розбитого корита, а мала шанс бути на коні. Надолужувати втрачене пізно, бо всьому свій час, то у тихому смутку заздрила тим, хто не згаяв у марноті молодість та заробляла на прожиття шваброю.
А якось у неділю, повертаючись з храму, де очистилася молитвою і, як завжди, запалила свічку за упокій душі Ілони, побачила біля будинку шикарний автомобіль. Серце чомусь враз прискорено застукотіло, а думка: хто б це завітав до мене на такій супер-машині? - витіснила всі інші й хвилюванням на-повнила кожну жилку. А коли переступила поріг, то ахнула здивовано і, від-чувши млість в усьому тілі, оперлася на двері, а сльози горошинками покотилися з очей. Хотіла сказати:
– Боже, Ти почув мої молитви змилувався, – але не мала сили на слова, то тільки прошепотіла: дякую Тобі, Господи.
А дочка дивилася на неї своїми карими очима, які нагадували Олега, і теж плакала, її за плечі заспокійливо обіймав високий чоловік середніх літ. Хто знає, скільки б вони стояли у трепетно-хвилюючому мовчанні, якби із сусідньої кімнати клубочком не викотилося миле дитятко.
– Я вже бабуся, – видихнула вона радісно і, зібравшись з силами, підійшла до дівчинки, лагідно взяла на руки, поцілувала і сказала, обернувшись до Ілони:
– Доню, прости. Я… я тоді була дуже ослабленою й самотньою і не…
– Не треба, мамо, повертатися до тієї миті, де ми обидві принизили пам'ять батька, – перервала її каяття дочка і ласкавим дотиком до рук, що обіймали дитя, наче сонцем сяйнула в душу. А після поцілунків, сліз радості і знайомства з зятем за святковим столом Ілона розповіла, де і як жила цілих три роки.
– Я того дня приїхала, щоб сказати, що зустрічаюся з чоловіком із Німеччини, який має бізнес в Україні і що ми скоро одружимося. Але… але по-бачила разом з тим… чужим чоловіком і… і наче мене вогнем обпекло. Я бігла вулицями, плакала, а в душі пекло і пекло. Не пам'ятаю, як опинилася в поїзді, як добралася до гуртожитку. Дівчата аж ахнули, коли я переступила поріг кімнати і з переляком розпитували, що сталося. А я плакала і мовчала, навіть телефон вимкнула, щоб нікому нічого не пояснювати. Мені хотілося втекти від усього світу і від самої себе. Тепер я розумію, що ти була самотньою і… шукала виходу із тої темноти. А тоді мені було так прикро, боляче і гірко від при-сутності чужого мужчини у вашій з батьком спальні, що якби Адольф не забрав мене з собою в Німеччину на другий день, то не знаю, що натворила би, бо зовсім не контролювала себе. Ілона прихилилася до чоловікового плеча і продовжувала розповідати, як жила в далекій країні, як мучилася своїм вчинком, коли, завдяки щирій розмові з коханим, зрозуміла свою помилку, як не раз підходила до телефону з думкою зателефонувати і попросити вибачення, але не наважувалася зняти слухавки, бо не знала, що і як говорити.
А Марія слухала її і думала з жалем у серці, що дочка йде майже її хиб-ними слідами. Адже за крок до диплома, не роздумуючи, подалася світ за очі і в чоловіків бізнес, мабуть, не вникає, бо ось знову при надії. А діти, прийде час, розлетяться з рідної оселі, розійдуться своїми шляхами. Добре буде, як-що чоловік її при здоров'ї вестиме бізнесові справи успішно і довго. Але ж буває й по-іншому сценарії життя складаються. І тоді буде каяття, та не буде вороття. Хотіла порадити доні не пливти за течією, а трохи веслувати до життя активного й цікавого і, може, навіть навчання поновити, але не наважилася, бо в пам'яті зринули почуті якось по радіо з уст письменника слова: “Дітей тре-ба виховувати особистим прикладом”. І слова, які уже були на півдорозі між серцем і губами, не вилилися доброю настановою, бо вони були б порожнім звуком і, може, навіть смішними. Адже поради повинні бути підтверджені справами.
За вікнами уже сутеніло, а Ілона з чоловіком й дитям збиралися їхати на цвинтар.
– Може, вже завтра відвідали б батькову могилу, бо дитині спати пора, – мовила так тихо, що, мабуть, й не почули, бо поїхали.
А вона прибирала зі столу, помолилася і… заплакала чи то від радості, що дочка жива й здорова, чи від самотності, яка гнітила і пекла. Думками неслася в минуле, бо там було все, чого бажала, а майбутнє порожнечею і гіркотою віє. А лікар-час не може взяти верх над недугою душі, не може заглушити того відлуння, що кличе у спогади і сльозами збігає з очей. Вона заспокоювала себе думками про книгу долі, написане якої не змінити, але думка: коли б я була наполегливою до навчання, до життя активного у праці, а не забаганках, то книга долі читалася б не так сумно, обпікала голову і твердила, що як крикнемо – так і відгукнеться, бо життя своє будуємо щоденною працею, вчинками і навіть словом.
А я… я не зуміла крикнути так, щоб радість й на схилі літ відлунювала по стежині життя. Не зуміла. Не зуміла, – шепотіла пересохлими губами й прислухалася до шуму автомобілів, що проносилися вулицею, бо вечір все темнішав.
“А онучка, мабуть, спатоньки хоче”, – подумала і пішла готувати для неї м’яке і тепле ліжечко в дитячій кімнаті.

1 частина
Цвіла весна, раділи теплу пташки, зачаровувало блакиттю небо, і ясніло сонце. Здавалося, що на світі немає ні сліз, ні смутку, ні горя, бо хіба можна плакати чи тужити в таку квітучу пору.
“Он усі перехожі якими веселими і навіть безтурботними виглядають. Нехай би так було завжди, бо так приємно відчувати небесну блакить і бачити усміхнені обличчя”, – думала Оля, повільно прямуючи тротуаром. Її серце співало гарним настроєм, а очі милувалися рідною красою, що тулилася радістю до грудей, а губи шепотіли слова, які вихлюпувалися з душі. “О Боже, дякую Тобі за світ, повен світла і тепла. Дякую за кохання, яке, наче на крилах, несе мене до найкращого хлопця у світі. Він не знає, що я вже на рідній землі й іду до нього. Зараз ми зустрінемося і…” Вона уявляла себе в обіймах коханого, бачила його завжди веселі карі очі і навіть відчувала тепло та ніжність цілунків, бо вже вся була наче рожевим маревом окутана, мріями про зустріч, до якої лише крок, бо он уже видно двері його офісу. Дівчина в радісному піднесенні ступила на східці й одразу стрепенулася від почутого й побаченого.
Сходами під руку зі стрункою білявкою спускався її коханий Орест і говорив слова кохання так голосно, що вона чула майже кожне слово і здригалася від них, як від ударів. Засліплені яскравим сонцем і, мабуть, любов’ю, вони метеликами пурхнули повз неї, сіли в розкішне авто і зникли за поворотом.
– Може, це сон чи якась мара була? А може, в Ореста є брат-близнюк, і він щойно пройшов повз мене? – шепотіла розгублено Оля і майже бігцем понеслася до кабінету, в якому сподівалася побачити того, хто мав би зустріти її щирими обіймами й розвіяти сумнів, який щойно торкнувся болем душі.
– Вам до кого? – запитала секретарка.
– До директора, – відповіла захекано.
– Його вже не буде. Він поїхав кудись у справах.
– Це, мабуть, із ним я зустрілася на сходах? – схвильовано запитала Оля.
– Можливо, бо він декілька хвилин тому вийшов, – відповіла молода жінка.
– А хто та пані, що йшла з вашим директором?
– Його заступниця.
Оля безсило опустилася на крісло і притиснула руку до серця, що прискорено застукотіло.
– Вам погано? Може, склянку води чи якісь ліки подати? – захвилювалася секретарка.
– Ні, ні, дякую. Я просто втомилася. Так втомилася, аж душа болить, – видихнула тяжко і, злегка похитуючись, мов п’яна, пішла до виходу.
– Приходьте завтра зранку, бо після обіду директор останнім часом часто їздить у справах, – почула навздогін і подумала гірко: “Не важко й здогадатися, в яких справах і куди він їздить”. Надворі витерла сльози, що раптово затуманили зір, зітхнула зі смутком у серці, поволі зійшла сходинками і сіла на лавочку, що тулилася до невисокого дерева.
Оля враз відчула себе такою самотньою й ображеною, що світ, який так веселив недавно, раптом потьмянів і таким туманом окутав душу, що не хотілося жити. “Хіба можна виправдати такого негідника, який збагатився працею її рук та ще й коханку завів, – крутилося й пекло в голові. – Чому він так знехтував моїм коханням і всім тим, що я для нього зробила? А зробила я для Ореста дуже багато, бо любила і хотіла бачити його щасливим. І побачила. Ой побачила… Так, що мало очі не повилазили. Краще б я не бачила того щасливчика. Правду кажуть, що в житті, як на довгій ниві – квіти з бур’янами переплітаються”. Думки плуталися, кричали розпачем і намагалися повернути її в минуле. Але жінка боролася з ними, бо знала, якщо порине у спогади, то може й усю ніч тут просидіти. Незважаючи на важкість у ногах і у всьому тілі, Оля встала і повільно, щоби не впасти, пішла тротуаром. Та відчувши, що не дійде додому, зупинила таксі й через декілька хвилин уже була біля свого будинку. Переступивши поріг квартири, пішла одразу до ліжка, щоби дати волю сльозам. Коли виплакалася, то спогади таки заволоділи нею. Не відповідала на телефонні дзвінки, бо хотіла тільки тиші та спокою. Думки перегортали сторінки життя, і вона намагалася визначити моменти помилок, щоб більше їх не допускати у своєму житті.
У дитинство не поринала, бо там не було значних спотикань. Батьки любили свою одиначку і намагалися виховувати її так, щоб несла в собі світло любові та добра, бо мати була вчителькою, а батько – священиком. Вони свято вірили в те, що добро сторицею повертається. І Оля йшла стежиною, на яку делікатно скеровували батьки, мала багато друзів, добре вчилася і завжди була готова прийти на допомогу тим, кому тяжко було чи боляче. Гріла теплом свого серця всіх, хто горнувся до неї. Росла-виростала і горя не знала, як каже народна мудрість. І мріяла стати лікарем, щоб оздоровлювати недужих, бо дуже їй хотілося, щоб усі були веселі та щасливі. А коли в неї з’явився названий брат, то оточила його такою увагою, що він деколи навіть соромився її старанної опіки, адже був на три роки старший і вже закінчував школу. Оля помічала його ніяковість, але не пропускала нагоди сяйнути усмішкою чи прислужитися чимось “братові”, бо щиро співчувала його великому горю. Адже в один день він втратив рідних і дорогих серцю людей. Страшна аварія забрала їхні життя. Їхали батьки й дідусь із бабусею в гості – й раптом… А Орест чекав їх удома, але страшна звістка замість них сколихнула світ в його очах. Після похорону хлопця хотів забрати до себе хтось із далекої рідні. Та батьки Олі, які товаришували з покійними, сказали, що Орест до повноліття житиме в них, бо він син друзів, які ніколи не відмовляли їм у допомозі в скрутну годину. Спочатку дівчина боялася навіть заговорити до сумного й похмурого юнака. Та коли одного разу ненароком відчинила двері його кімнати й побачила, як він гірко плаче, то пообіцяла собі, що намагатиметься не залишати його на самоті та робитиме все для того, щоб Орест усміхнувся й побачив світ кольоровим. У цьому їй допомогли батьки та лікар-час. Орест потрохи оговтувався від пережитого, вже розмовляв більше із друзями і з нею спілкувався частіше. А тоді вступив до інституту й поринув у науку. Додому приїжджав рідко, бо казав, що дорога не близька, а вчитися треба наполегливо, щоб отримувати стипендію. Тому Оля з батьками деколи їздила до нього. Коли погода була гарною і завдання виконані, а батьки відпочивали з дороги, Орест запрошував дівчину на прогулянку. Ходили містом, розмовляли, інколи заходили в якийсь музей, щоби збагатитися знаннями, а коли зустрічалися з його друзями-однокурсниками, то він називав її сестрою. А коли вже закінчила школу, то продовжила навчання в тому ж інституті, що й Орест.
Вони здобували професію юриста, бо й мріяли в майбутньому працювати в якійсь престижній установі або відкрити своє агентство, яке допомагало б людям у важку хвилину буквою закону, а їм забезпечувало б гідне життя. Йшли вони до своєї мети з надією на те, що згодом кошти знайдуться на відкриття офісу. Вони майже всюди бували разом, бо мали однакові вподобання – відвідували музеї, концерти, бібліотеки, виставки картин й іншого прикладного мистецтва, а деколи веселили друзів своїм талантом – він грав на гітарі, а вона співала чистим сопрано. А недільними ранками ходили до церкви, бо Оля змалечку разом із батьками кожного святкового дня, а часом і в будні поспішала до храму, бо знала, що без Бога жити тяжко й сумно, тому й Ореста привчила молитися не тільки вдома, а й у церкві. Друзі знали, що вони названі брат і сестра, тому й пророкували, що їхня дружба переросте в кохання. Так і сталося.
Оля наче наяву бачить той день, коли готувалася до приходу гостей із нагоди свого 18-річчя. У кімнату раптом зайшов Орест із великим букетом квітів, опустився на коліно і ніжно освідчився. Дівчина аж просльозилася від щастя, бо теж кохала цього доброго і гарного хлопця, але ні словом, ні порухом не видавала своїх почуттів, бо була скромною і сором’язливою. “Це, мабуть, був мій перший камінь спотикання на шляху до нинішнього дня”, – подумала з гіркотою в душі Ольга і знову поринула у спогади, бо хотіла знайти всі камені та камінці, які перетворилися на сльози. “Якби тоді я знала, що той щасливий день обернеться таким чорним смутком, то не святкувала б його щорічно, як найсвітліший”, – прошепотіла, схлипуючи. Адже знала, що він має жилку Казанови. Але чомусь вірила кожному його слову, та й поведінкою був зразковий, тому йшла за ним, наче за сонцем. Оля згадувала, як зраділи батьки, коли дізналися про те, що вони закохалися, й пообіцяли бути для них не тільки помічниками в усьому, а й порадниками. Орест незабаром попросив її руку й серце, але батьки не були згідні на студентське весілля, бо, як казав тато, в подружньому житті наука не дуже в голову лізе. І Оля не дуже хотіла бути заміжньою студенткою, тож вирішили, що весілля відгуляють уже дипломованими спеціалістами.
Роки збігали, як весняні струмочки, дарували їм радість від побачень і кохання. Були інколи й сумні дні. Орест часом забував, що заручений, і фліртував із дівчатами, як кіт навесні. Проте вмів так себе повести й викрутитися, що в Олі замість сліз на обличчі з’являлася усмішка.
“Це теж був мій камінчик, який гостро колов серце, але терпіла, бо любила. І батькам нічого не казала про його “витівки”. А треба було радитися з ними в усьому, і, може, їхня доброта та мудрість захистили б мене від того удару, який нині болем пече й тисне у грудях”, – промовляла з жалем, лежачи безсило на широкому ліжку.
А за вікном вирувало життя, до якого вона, наче ластівка з чужої країни, у світлій радості линула, та повернення на рідну землю перетворилося на смуток. Оля вже не хотіла згадувати минуле, бо голова тріщала від болю, але спогади, ніби колючі реп’яхи, вчепилися думок і вели пройденим шляхом без жалю й перепочинку.
І вже вона бачить себе в Америці, але не дуже втішається такою зміною в житті, бо добре оплачувана праця й опіка родини, яка вже другим поколінням пустила корені в цій країні, не могли замінити коханого і батьків. Це тільки коли отримала запрошення на поїздку в Америку, то аж стрибала від задоволення й Ореста цілувала до нестями, бо прощалися на цілий рік.
“Одружіться і їдьте разом”, – казала, плачучи мати.
І тато просив створити сім’ю, знайти роботу до душі, бо ж обоє дипломовані спеціалісти, й жити, хоч і скромно, зате на рідній землі, де все сприяє здоров’ю і гарному настрою. І додавав: “А якщо вже так захочете великих статків, то згодом можна буде кудись поїхати. Заробітки нікуди не втечуть”.
Оля й слухати не хотіла про відкладення поїздки. “Адже це шанс не тільки підзаробити трохи, а й побачити світ. А рік – не вік, швидко промине, і тоді ми справимо весілля. Чи не так, Орестику?!” – говорила весело, хоч сум й огортав серце.
А коханий мовчав, не просив залишитися і не казав: “Їдь”. Виглядав засмученим, але коли проводжав на летовище, то усміхався і хвалив її за виявлену стійкість. Просив, щоб постаралася виробити йому запрошення, бо туга за нею буде щодень тяжчою.
Спочатку все нове й незвичне захоплювало її, бо родичі возили на всякі веселі імпрези, які влаштовувала українська діаспора, в музеї й інші цікаві місця, то не було часу на сумні думки. Та коли влаштувалася на роботу і втома часто дошкуляла, бо працювала у дві зміни, щоб більше грошей заробити, то деколи каялася, що не послухала батьків, і навіть плакала. Та людина до всього звикає, і вона з часом втягнулася в нелегкий режим й не скаржилася ні рідним, ні коханому на життя в чужому краї. А коли рік збіг у минуле, то вирішила продовжити працю в Америці, бо Орест мріяв відкрити офіс із нерухомості, а для цього потрібні немалі кошти. Тому ще на рік, а тоді на два залишилася на заробітках, бо треба було допомогти коханому не тільки бізнесову справу започаткувати, а й придбати приміщення й оформити все як годиться.
“Адже клієнтів усе має приваблювати, – говорив їй Орест по телефону і, наче квітами, засипав словами кохання. Казав, що дуже сумує без її гарячих цілунків, теплих обіймів, ніжного шепоту, просив вибачення за те, що не він працював за кордоном. І заспокоював себе і її тим, що їхній бізнес незабаром процвітатиме і весіллям та шлюбом поєднаються їхні долі”.
“І чому я вірила йому? Адже знала, що має схильність до зради і вміє виходити сухим із води, – картала себе подумки і плакала від болю, – бо цей камінь на її шляху виявився найгострішим і дуже глибоко поранив серце”. Так у сльозах й заснула. А коли прокинулася, то ще гіркіші думки нахлинули на неї. Адже згадала, що половина бізнесу належить Орестові. І зразу набрала номер подруги, яка працювала юристом в обласному центрі, домовилася про зустріч і, випивши горнятко кави, поїхала по пораду стосовно конфліктної ситуації, бо знала, що Орест без “бою” не віддасть того, до чого не приклав рук, але з чого живе по-панському та ще й коханок утримує.
2 частина
Леся зустріла її з усмішкою, теплими обіймами й букетом приємних компліментів, бо Оля й справді виглядала гарно і стильно. Та коли вислухала її розповідь, то засмутилася, бо ніколи й подумати не могла, що її колишній сусід й однокласник такий негідник. Та й справа з розподілом майна не з легких була. Але Олі сказала, що все можна влаштувати, якщо добрі фахівці візьмуться за справу.
– А ти вже казала батькові, що йому, як співвласникові, доведеться судитися з Орестом? – спитала Леся.
– Та я ще навіть не була вдома. Хотіла з коханим поїхати до батьків, щоб втішити повідомленням про весілля, якого вони так чекають. А тепер не знаю, якими словами склеюватиму їхні розбиті надії, – сумно мовила Оля.
– А де нічку провела? – спробувала жартом розвеселити її подруга.
– У своїй квартирі, – промовила тихо і продовжила, – моя рідня в Америці складається з десятьох людей, які працюють, добре заробляють і до того ж не скупі. Вони знали, що я маю виходити заміж, тож вирішили подарувати мені “хату щастя”, як казали. Але попросили про те, щоб це було сюрпризом для нареченого. Переслали батькам гроші й телефоном повідомили, щоб до мого повернення вони купили квартиру неподалік офісу та ще й гарними меблями обставили. Мої татусь із мамусею з радістю взялися за справу. І за місяць до мого приїзду про добре проведену роботу відзвітували переданим через знайомих, що їхали до Америки, ключем з адресою. Тому я не мала проблем із ночівлею.
– То ти щаслива, подруго, – усміхнувшись, пожартувала Леся. Адже в наш час мати квартиру, то ще краще, ніж непитущого нареченого. Отож не сумуй. А офіс постараємося відвоювати, якщо є хоч трохи якихось “зачіпок” у документах на твою користь, адже буває, що в оформленні майнових паперів припускаються помилок.
– І тоді виходить так, як у творі, герой якого не знав, чи він Боруля, а чи Беруля, – віджартовувалась Оля. І вже серйозно додала: – З Орестом, мабуть, такий номер не пройде, бо він юрист.
– Побачимо. А може, якийсь інший варіант виходу з цієї складної ситуації знайдемо, – розмірковувала подруга. А зараз їдь до батьків, розкажи їм усе, як є, бо інакше вони можуть не зрозуміти стану справи. Адже Орест, як ти кажеш, для них наче рідний син, то вони намагатимуться поєднати вас у парі вмовляннями чи іншими способами.
– Нелегко мені буде розповідати їм про зраду того, кого вивчили, зігріли любов’ю, вивели в люди і мріяли назвати зятем. Але мушу й на цей камінь наступити, – сумно мовила вона.
– Чому це ти на каміння наступаєш? – поцікавилася Леся.
– Тому, мабуть, що не вмію їх обминати. Батьки вчили керуватися в житті добротою, чуйністю, любов’ю, а вони деколи на камінці спотикання перетворюються, бо є серед нас люди, які не вміють бути вдячними і не цінують цих душевних істин. Їм тільки матеріальне подавай.
Вони ще довго розмовляли про життя, згадували минуле, пили шампанське, обмінювалися подарунками, тож заснули аж під ранок. А коли Оля збиралася додому, то заплакали обидві, бо далася взнаки напруга вчорашнього дня. І поїхала дівчина зі сльозами на очах і тривогою в серці, бо не знала, як відреагують найрідніші люди на її сумне повідомлення. А Орестові, як радила подруга, зателефонувала і, вдаючи веселу, сказала, що вже на рідній землі та їде до батьків.
Він на мить наче онімів, а тоді привітав із поверненням і здивовано запитав, чому не заїхала швидше до нього і вони разом не поїхали до батьків?
– Так сталося. Вибач. Завтра зустрінемося, – відповіла тихо.
– Я не чекатиму до завтра, бо дуже засумував за тобою, кохана.
Він іще щось говорив, але Оля вже не чула його вдавано-щирої мови, бо слово “кохана” так боляче стиснуло серце, що сльози покотилися з очей. Хотіла крикнути: “Підлий лицеміре, дай мені спокій”. Та Леся радила стримувати емоції доти, доки не перевірять його бізнесову справу, тому через силу промовила:
– Я дуже втомилася. Мушу відпочити. Зрозумій і почекай до завтра. Цілую.
Сказала вимушено, щоб скоріше вимкнути телефон і аж тоді скривилася від огиди, бо уявляла, що цілує гадюку, яка часто міняє колір задля наживи. Та коли під’їжджала в таксі до батьківської хати, то глянула у дзеркальце, припудрила сліди сліз й усміхнено постукала у двері. Радість від теплих цілунків і щирої розмови так заполонила дівчину, що вона й забула про той камінь, якого не обминути й батькам. Але татусеві слова “тепер і весілля можна справити, бо нам уже час онуків няньчити” ударили, наче батогом, і нагадали, що її радість повернення додому зі смутком обійнялась. І щоб не відтягувати те, чого не обійти, сказала із тремтінням у голосі:
– Ви здивувалися, чому я без Ореста приїхала. А тому, що він негідник, – і розповіла про те, що бачила, чула і вистраждала за ці два дні.
А коли закінчила, то мати заплакала, а батько, тяжко зітхнувши, промовив:
– Ніколи не подумав би, що мій названий син так ганебно може вчинити.
Батько ходив кімнатою, прикладав руку до чола й до серця і повторював:
– Як можна? Як так можна вчинити? А тоді рішуче сказав:
– Я йду до церкви помолюся, може, легше стане. І ви моліться, щоб Господь направив нас на правильний шлях, як розв’язати цю неприємну проблему. Адже Орест нам не чужий, то маємо бути милостиві до нього. Може, він покається. Може, зрозуміє свої помилки.
Оля молилася за названого брата, бо не бажала йому зла, й для себе просила мужності та здоров’я в Бога. Адже серце не камінь, воно болить і плаче. Думала, чому так буває, що промінчик щастя гасне, ще й не зблиснувши теплом ніжних почуттів. Здається, вже все є для того, щоб цей промінчик у сонце перелився, але ж ні, хмара зради його погасила назавжди.
– Я навіть не знаю, як повестися під час зустрічі з Орестом? Як сказати про те, чим душа страждає? Господи, допоможи мені стійко витримати цей удар і дай сили й на майбутнє життя, бо без Твоєї ласки я не впораюся із проблемами, які насуваються, – шепотіла, склавши руки на грудях.
А коли піднялася з колін, то змахнула гірку сльозу і прихилилася до сумної матері, яка сиділа на дивані з молитовником у руках. Невдовзі й тато повернувся, ще з порога сказав:
– Не будемо ми з Орестом бавитися в котика й мишку. Викладемо суть справи, а він нехай за покликом тієї совісті, яка ще в нього залишилася, чинить.
Уночі Оля більше молилася, ніж спала: за те, щоби швидше викреслити зі свого життя ці сороміцькі дні, бо він зрадив, а вона соромиться його вчинку і своєї довіри.
Ранок привітав її сонцем і гулом автомобіля за вікном.
– Будь спокійною, доню. Все буде добре, – говорив батько, поглядаючи на двері. А коли вони відчинилися, то, наче з мішка, посипалося:
– Доброго вам ранку, мої дорогенькі. Я так засумував за вами. Так засумував, що й словами не передати. Вже не раз каявся за гріх “блудного сина”, та справи різні затримували, бо наш бізнес процвітає, а це праця день у день. Та віднині все буде по-іншому, бо Оля допомагатиме мені та скеровуватиме на шлях праведний, – говорив весело, цілуючи батьків. Коли нахилився до Олі, замість поцілунку отримав ляпаса.
– Не криви душею, бо я знаю, кого тобі хочеться цілувати. Мої тільки гроші милі. Я соромлюся тебе і не хочу мати нічого з таким негідником.
– Я нічого не розумію, кохана, – пролепетав він, потираючи щоку.
– Кохана? А як тоді ти називаєш ту, з якою позавчора в обнімку пройшов повз мене, сяючи щастям. Навіть не озирнувся. Я чула, що теж “коханою”. Скільки їх у тебе? Як тобі не соромно? Адже ми тобі вірили і любили, а ти… ти, – не договорила, бо враз затремтів голос і сльози затуманили зір. Оля вийшла, щоб не розплакатися на очах у всіх. А Орест стояв посеред кімнати і не знав, що казати й куди подітися.
– Сідай, сину, поговоримо, бо бачу, що справи наші кепські. Те, що мало вийти на добро, злом повернулося, – з тяжким подихом обізвався отець Іван. Розмова двох чоловіків була такою сумною, що закінчилася сльозами. Один плакав, бо втрачав названого сина, якого мав за рідного, а другий – від сорому, а може, йому боліло те, що відпливало в минуле. Адже домовилися офіс продати, а гроші поділити – і… хто куди, щоб не грішити. А це означає, що доведеться шукати вихід зі становища і звикати до скромності в усьому. Коли підвівся, щоб назавжди піти з хати, яка мала стати рідною, то враз опустився на коліна і сказав:
– Простіть!
– Прощаємо і прощаємося, бо ти розвів наші дороги урізнобіч, – мовила тихо, але твердо Оля, переступаючи разом із матір’ю поріг кімнати.
– Я ніколи не зможу зрозуміти твоєї поведінки. Адже я так старалася засвітити зіроньку нашого щастя. Так тягнулася до неї. А ти… Ти її погасив назавжди. Тож іди та не озирайся, щоб не зустрітися нам більше.
І пішов Орест до наполовину чужого автомобіля з опущеною головою, наче побите цуценя. А небо сипало теплом, золотило сонцем день, ніби хотіло торкнутися кожного серця іскрою радості, бо ж світ оживав і цвів весною. Але не всі серця втішалися цією красою, і день здавався похмуро-сумним від печалі, що гнітила й пекла в душі. Та якби люди не переступали межу дозволеного, то кожен Божий день був би їм на втіху, на добро, бо де сонце правди сяє, там виблискують промінці щастя.
Епілог
– Сестро Маріє, ігуменя просить вас зайти до канцелярії, – сказала послушниця, коли струнка й молода монахиня закрила молитовник.
“Тільки вчора вона призначила мене керівником монастирського хору, а сьогодні, мабуть, якісь конкретні поради даватиме”, – думала, піднімаючись сходами, Марія. Та коли відчинила двері, то відчула трепетну радість у серці, бо поруч з ігуменею сиділи її батьки і тихо розмовляли про щось гарне, бо теплі усмішки торкалися їхніх уст. Після привітань мати почала розпитувати її про здоров’я, про настрій. А ігуменя похвалила Марію і дозволила їм спілкуватися аж до вечірньої молитви.
У монастирському саду на лавочці батьки відпочивали не тільки тілом, а й душею, бо кожне слово доньки веселило і знімало біль із сердець.
– Мені тут добре, спокійно, суєта не турбує, а Господня ласка веде до молитви, яка є вічним скарбом, а не тлінним, – говорила молода монахиня. – Я дякую Богові за те, що через терни повів мене до світла, бо так я можу порівняти життя минуле і нинішнє та втішатися поворотом у моїй долі. Ні на мить я б не хотіла повернутися до життя світського, адже там стільки даремних тривог, темних справ, заздрості та зради задля статків і розкішного існування. А життя ж не вічне, то навіщо переступати через святе в досягненні земних спокус.
– Ми теж щодня посилаємо Всевишньому молитви подяки за те, що повів тебе, Олю, дорогою вузькою, – промовляла тихо мати, й очі її сльозилися втіхою.
– А те, що напрацювали твої руки, ми продали і, як ти й просила, гроші переказали на рахунок дитячого будинку, а для монастирської церкви придбали ікону Святої Богородиці, – сказав батько, і його уста заясніли усмішкою. Незабаром й ми з матінкою в цю обитель Духа Святого переїдемо, бо тут і справді райський куток. Ми вже з ігуменею про це розмовляли.
Він вдихнув настояного на літніх травах і благодатній тиші повітря й від задоволення заплющив очі.
– І ми будемо разом із тобою жити в мирі з Богом і совістю, дорога Олю, – прихилилася мати до доні.
– Я попрощалася з цим ім’ям і горде Марія несу в серці. Воно дарує мені піднесення, настрій і любов, що очищають шлях від камінців спотикання, – мовила тихо монахиня.
– І зовсім не з’являються спогади? І про Ореста забула? – запитала мати.
– Не забула, але й згадувати не хочу, бо він не вартий моїх думок.
– А Орест учора приходив до нас, бо якось довідався про те, що ми поїдемо до тебе, то прохав вітання тобі передати і сказати, що він усвідомив свої помилки, кається і просить дозволу приїхати в монастир, щоб попросити вибачення в тебе і висповідатися перед монастирським священиком, – говорила мати.
– Ні, не хочу повертати минуле й на мить, бо воно сіре й суєтне. Мені добре в царстві спокою і молитви, – відповіла тихо, але твердо.
Вони аж до мелодійного передзвону, що кликав до молитви, розмовляли і гріли серця любов’ю, що з небес ласкою Всевишнього сходила над ними. А літо веселило теплом, красою та свіжим вітерцем пестило і ніжило їхні обличчя й руки, що складалися до вечірньої молитви.

Уже стільки днів до ночі від світанку у невеличкій тісній кімнатці, прикрашеній вишитим рушником, над образом Богородиці з Сином сидить біля столу молода жінка та зі сльозами на очах мережить дрібними літерами аркуш, бо хіба можна в нетривалій телефонній розмові розповісти про все, чим наболіло серце у цій теплій, але гіркій від сліз заробітчан країні?
“Я працюю не надто важко, адже бабуся, яку доглядаю, не вередлива і більше спить, аніж дивиться на світ Божий. Отож я нагодую її, приберу, виперу та сідаю біля ліжка хворої, щоб почитати якусь цікаву книжку чи вдосконалювати їхню мову, – писала вона чоловікові та п’ятирічній доні, яких не бачила вже два роки. – А найчастіше поринаю у спогади, бо коли згадую вас, мої любі, то хоч і крається серце болем, та в думках і на душі починає світлішати. Я й у снах часто вас бачу, і ми розмовляємо українською мовою, яку тут чую лише в неділю, коли з дозволу сеньйори їду на “пляц , де розлуки та зустрічі плачуть”, де забуваю про прикрі будні. Там уже наговорюся, наплачуся, виллю душу... й знову поспішаю до своїх обов’язків, бо ж приїхала сюди заробляти гроші, а не тужити. Іноді, стримуючи сльози, думаю, що якби не ці заробітки, то нашу донечку й досі мучила б та страшна недуга. І я радію, що вчасно врятувала свою дівчинку, бо хто знає, чим би все закінчилося, якби довелося чекати. Тобі теж було нелегко і тривожно самому проводити дні та ночі біля ліжечка нашої хворої доні. А я не знаходила собі місця і плакала, і молилася так голосно та щиро, що сеньйора заспокоювала мене своїми ліками. Та, дякуючи Богу, все минулося. Наша донечка здорова й весела. І на фотографіях, наче квіточка, цвіте посмішками. Але вже недовго перебувати нам у розлуці. Я б уже навіть завтра приїхала додому, але сеньйора просить, щоб ще побула в неї доти, доки не приїде її син з Америки, бо самій їй буде нелегко шукати заміну. Її Роберто працює в медичному університеті викладачем і дає приватні уроки, тому до матері хіба що телефонує часто...”
Із задуми жінку вивів голос сеньйори, яка кликала на допомогу. І знову Марія поринула у щоденні турботи, знову забула про те, що болем наповнювало душу. І тільки ввечері продовжила письмову розмову з донею та чоловіком, проте вже не так натхненно, оскільки чомусь боліла голова і дуже хотілося спати. Та написала ще декілька речень, змахнула сльозу і, притуливши до грудей світлину доньки, погасила світло. Але сон, наче полохлива пташка, кудись зник, залишивши натомість рій спогадів, які повернули її в минуле. Ось вона веселим метеликом випорхує з класу під мелодію дзвоника, що кличе на перерву, та зустрічається поглядом зі струнким високим Ігорем із паралельного класу. На якусь мить вони наче завмерли від несподіванки, а тоді хлопець попросив її допомогти розв’язати задачу. “Бо мені чомусь не вдається”, – сказав якось розгублено, однак із такою щирою посмішкою, що вона не могла відмовити.
А наступного дня він знову не зумів розв’язати завдання. І через тиждень спільних занять юнак зізнався, що вона йому подобається і він прагне потоваришувати з нею. Дівоче серце теж не було байдужим до нього. Відтоді закохані майже щодня зустрічалися, бо були сусідами. А після закінчення школи вирішили навчатися в педінституті, адже обоє любили дітей. Потім настав найщасливіший день у їхньому житті – одруження.
Після весілля молодих батьки подарували їм ключі від квартири, в якій усе наче випромінювало тепло і затишок. А коли народилася донечка, їхньому щастю взагалі не було меж. І хотілося-мріялося, щоб доня і вони йшли стежкою такого життя довго-довго. Але доля не завжди стелиться гладенько. Якось на медичному огляді стало відомо, що Юлечка дуже хвора і лише операція врятує її життя.
Відтоді чоловік почав частіше перебувати за межами дому, а коли доводилося спілкуватися з Марією, то знаходив будь-який привід для суперечки. Та жінка не надто переймалася цим. Увесь її світ тепер крутився довкола донечки. Вона возила її до найкращих медиків, яких рекомендували друзі, та всюди їй казали тільки одне – потрібна операція. А де сім’ї вчителів узяти таку велику суму? Хіба що продати квартиру...
– А де житимете? – запитували батьки.
– Переїдемо до вас. Лише б Юля була здоровою, – заспокоювала себе Марія, а думками линула в далеку незнану Італію, куди кликала подруга. Саме там вона зможе заробити достатньо грошей. Час
збігав, дитині не ставало краще. Тоді вона розповіла про задум поїхати за кордон чоловікові, але почула від нього непривітне: “Роби, що хочеш, тільки б скоріше це закінчилося, бо мені вже набридли твої вигадки”. І побачивши, що очі дружини зволожилися, враз додав зі злістю: “І сльози – теж”. Грюкнувши дверима, він укотре залишив її наодинці з гіркими роздумами.
– Якщо є змога заробити – скористайся нею, – порадила мати. – А квартиру завжди зможеш продати. Ти в нас не ледача, роботи не боїшся. Знаю, що буде тобі тяжко, але заради здоров’я нашої Юлечки мусиш потерпіти. Рік – не вік...
Коли Марії вже відкрили візу , і вона пакувала валізи, озвався чоловік, який упродовж останнього часу часто повертався додому п’яний і навіть міг здійняти руку:
– Може, я поїду за кордон, а ти... залишайся з донею. Адже їй потрібна мати.
– Пізно ти це зрозумів. Завтра... завтра я вже... – не закінчила, бо з грудей вирвалося гірке ридання. Він пригорнув її, як малу дитину, заспокоював і просив пробачення за свої ганебні вчинки. Проте дружина чомусь не відчувала в серці того трепетного тепла, яке огортало її завжди, коли він її обіймав:
– Бережи нашу донечку і... себе. А я... я зароблю на операцію.
Жінка згадала, як після її слів він став навколішки і, цілуючи її руки, крізь сльози благав простити йому й обіцяв більше не зловживати ні горілкою, ні сварками з нею.
Тоді Марія не повірила йому, бо їй тоді здавалося, що вже не зможе очікувати від чоловіка чогось доброго. Та він таки дотримав слова і з донечкою чекає на її повернення.
– А чи я так само, як і він, прагну цієї зустрічі? – дивлячись у темряву італійської ночі, запитувала себе. Однак не могла знайти відповіді.– От до батьків і донечки на крилах полетіла б, а до чоловіка... Може, я таки зможу забути те, що й досі пече в серці? Адже я його кохала... кохаю...
Із такими думками зустріла світанок. І хоча боліла голова, й Марія відчувала страшенну втому, мусила вставати й виконувати повсякденну роботу. А ввечері вона дізналася, що невдовзі зможе повернутися додому, бо прилетів син сеньйори.
– О Господи, який Ти добрий, адже допоміг усе витерпіти, пережити, – шепотіла, засинаючи.
Та ранок вніс зміни в її плани. Марія відчула, що не може підвестися з ліжка, бо кожен м’яз був наповнений болем і таким напруженням, що вона не змогла й поворухнутися.
– Що зі мною? Як же я приготую сніданок, як приберу у спальні, коли така хвора? Хто мене догляне? Адже я – служниця, – шепотіла крізь сльози. Вона намагалася якось піднятися, проте безсило опустилася знову на ліжко.
У двері постукали. Сеньйор, переступивши поріг, стривожено спитав:
– Маріє, ви нездужаєте?
А тоді підійшов до ліжка, лагідно взяв за руку, щоб послухати пульс, так само, як і вчора, коли подавала вечерю. І знову жіноче серце тьохнуло якимось дивним хвилюванням, що теплою хвилею розлилося всім тілом, а з очей ще рясніше полилися сльози.
– Не плачте, бо це шкодить здоров’ю. Я принесу вам ліки, – сказав лагідно і вийшов, а Марія подумала: “ Чи це, бува, не сон? Адже цей чоловік наче з казки з’явився...”
Він заходить із тацею, на якій шприц і таблетки, лагідно усміхається і говорить про одужання, і вона засинає з думкою “Це, мабуть, марення. А якщо ні, то чому стільки тепла та ніжності в голосі чоловіка? Адже я в чужій країні, адже я – служниця... ”
Коли Марія прокинулася і побачила на столі букет квітів, цукерки та флакон дорогих парфумів, то знову заплющила очі й похитала головою. Однак лагідний голос промовив:
– Не спіть, бо вам треба підкріпитися чимось теплим і смачним, – і змусив ще й ущипнути себе, бо хіба таке можливе?
Три дні сеньйор Роберто доглядав і лікував її з такою турботою, наче за рідною людиною.
Вона ж спромоглася лише на щире “дякую”.
А сеньйор розказував про себе, про своє перебування в Америці, часто брав її за руку... Щоб послухати пульс. Вона слухала й не знала, що з нею коїться, бо це було наче в прекрасному сні. Деколи й сеньйора заходила в її кімнату і казала жартівливо: “Тепер ми готуємо тобі спагеті і додаємо магічне зілля, щоб ти нас не покидала”. Лише коли сеньйор допоміг їй вийти на балкон, вона все зрозуміла, бо він... Він нахилився до її вуха і прошепотів:
– Маріє, ти така гарна...
Його слова глибоко запали в серце, але вуста тихо і твердо промовили:
– Я не повернуся в Італію... Вже завтра я поїду додому, – і гіркі сльози покотилися змарнілим обличчям.
– Ні, Маріє, ні! Я не маю наміру вас купувати. Я вас кохаю! З першого погляду ─ ви полонили моє серце.І я прошу вас стати моєю дружиною, – казав він, стоячи навколішках і цілуючи її руки.
Від таких слів серце жінки наповнилося якимсь дивним трепетом, а думки завирували:
– Я заміжня... У мене є донька... Я не можу...
– Знаю. Я про все знаю від матері, – перервав він її. – Адже ви були для неї не тільки доброю... помічницею, а й щирою співрозмов-ницею. А тепер прошу стати господинею цього дому, привезти сюди вашу донечку та батьків. Вони стануть мені рідними, бо все, що дороге вашому серцю, важливе й для мене. Маріє, не поспішайте додому. Ще хоча б тиждень-два поживіть тут і подумайте, мені дайте шанс переконати вас у щирості моїх почуттів.
Він ніжно притулив її до грудей і лагідно-тривожно сказав:
– Та ви ж напівпритомні! – підхопив її на руки й поніс до ліжка. А відчувши, як жінка здригнулася, заспокоїв: – Нічого поганого я вам не зроблю. Адже я вас люблю.
Дні минали неймовірно швидко. Сеньйор Роберто щоранку зі словами привітання приносив каву і квіти, а служниця-негритянка догоджала, наче царівні, бо бачила, як господар ніжно і любляче дивиться на Марію. Та здогадувалася, навіщо він найняв негритянку: адже як би вона почувалася, дивлячись в очі служниці-співвітчизниці? Майже щодня возив її на концерти, розважав цікавими розповідями, запрошував у ресторани і в церкву аж у Рим, але українка слухалася здебільшого голосу розуму. А думки пекли, гірчили: “Не будь наївною. Адже тут усе якесь штучне, і навіть троянди не вмиваються росою, бо спека висушує її ще до сходу сонця. А серцю не давай волі – воно сліпе. Сліпе! Радості тут не відчуєш навіть від кохання. Сьогодні він каже “люблю”, а завтра – “Ти мені набридла”. І що тоді?
– Господи, що ж мені робити? Адже мій чоловік вже не такий, як був. І мабуть, не любить мене так, як колись. А цей гріє серце поглядом і словами, і подарунками, то чому мушу мовчки ковтати сльози і слухатися розуму? – шепотіли вуста. А він говорив лагідно:
– Я розумію ваші душевні муки, але своїм коханням спробую загоїти весь біль і тривоги вашого серця.
Дні збігали непомітно в тривожно-бентежних роздумах. А коли настали її останні години перебування в італійській землі, Роберто підійшов до неї і щиро промовив:
– Прошу вас, не забувайте мене й обов’язково повертайтеся, бо я кохаю вас.
Серце мліло і бажало відчути тепло не тільки його слів. Але думки протестували: “Ні! Нічого не обіцяй! Не слухайся голосу серця, бо воно обдурить!”
Сеньйор дав документи на дозвіл проживання і праці в Італії та два квитки на літак.
– Цей – на зворотний рейс, – вказав рукою і, побачивши, як вона здивувалася, додав зі смутком у голосі: – Я чекатиму. Усе здавалося сном, і під монотонний гул літака вона мандрувала
подумки то своєю маленькою італійською кімнатою, де перетво-рилася з попелюшки на принцесу, то рідними місцями, які часто снилися і кожною травинкою кликали додому. А коли зробила перші кроки зволоженою дощами і всіяною барвистим падолистом землею, побачила іскринки радості в очах усміхненої доні, ─ італійське марево враз кудись зникло. І Марія відчула себе легенькою, як ті листочки, що кружляли в парі з вітром. А коли на трояндах, які Юлечка піднесла їй зі словами “Я люблю тебе, матусю” побачила краплинки роси, а може, це були її сльози, то серце забриніло струною тихого раю, де все дихає світлою любов’ю і красою.
Її зачаровував навіть вранішній туман, крізь який пробивалися перші сонячні промені, коли вийшла на балкон після безсонної від роздумів ночі. Вдихнула на повні груди настояне на опалому листі повітря й навшпиньках, щоб нікого не розбудити, пішла в кімнату, взяла сумку і легенько зачинила за собою балконні двері. А тоді вийняла з неї документи, які дозволяли їй повернутися в Італію, і разом із квитком розірвала на клаптики і пустила за вітром. Він підхопив і розніс їх ще сонною вулицею.