– Встати! Суд іде! – вкотре вже звучать громом для нього ці слова у порожньому залі, де, крім суддів і свідків, нікого немає. А він сидить між двома конвоїрами, і здається йому, що це сон. Страшний сон, якому не видно кінця.
“О Боже, чому я тут? Що хочуть від мене ці набундючені люди? Чого домагаються розпитуваннями про моє життя в односельців і у дружини, які, терплячи від страху й нервового перенапруження, часом таке говорять, що аж смішно стає? Вчора баба Явдоха сказала під присягою, що коли він був парубком, то дівки його дуже любили, бо був красивий і гарно грав на гармошці”.
– Я також поправляла хустку на голові, коли він проходив повз мене, і все старалася заговорити, запитати його щось, щоб зупинився і…
– Це справи не стосується, – перервав її прокурор, бо серед суддів у високій ложі пролунав смішок. І молоді хлопці у військовій формі з гвинтівками за плечима якось дивно переглянулися. Мабуть, не могли повірити в те, що цей посивілий, виснажений тяжкою працею й турботами чоловік був колись гарним і веселим. А сусідка Марина на запитання, що може сказати про підсудного, відповіла: “Я не вмію говорити із трибуни. Мені добре йде із сусідами на лавці, а тут… Ні не можу, бо сум і страх сковують моє тіло та голос. Прошу вас, відпустіть мене, бо вдома діти плачуть й роботи маю повно”. І зайшлася плачем. Майже всі односельці неодноразово розповідали слідчим, а тепер і суддям те, що знають про нього. І навіщо людей мучити? Від роботи відривати? Я ж сам правдиво оповів усе, що їх цікавило. Та ці хвалені радянські закони схильні чомусь вірити тій брехні, до якої вдався так званий позивач, який звіром мене називає. І навіщо їм знати про мене так багато різного непотребу. Он в Івана, з яким близько двадцяти років пропрацювали у будівельній бригаді, прокурор розпитує, як я поводився з людьми? Як ставився до трудових обов’язків? Чи не конфліктував і не водився з підозрілими особами?
– Адже ви добре знаєте підсудного?
– Так, я його добре знаю, бо ми не тільки працюємо в одній бригаді, а й живемо на одному хуторі, – тремтячим від хвилювання чи, може, жалю до чоловіка, якого знав і поважав, голосом відповідав Іван, співчутливо поглядаючи в бік похмурого сусіда. – І казав, й казатиму, що він чесна і добра людина. А таке може статися з кожним, бо терпеливість теж має межу. Й почав докладно розповідати про той жахливий день, що привів Миколу на ось цю тверду лаву. Свідок говорив, а в нього перед очима проносилися картини майже річної давності.
Дощова мжичка із пронизливим вітерцем, який зривав із дерев пожовкле листя і встеляв ним мокру землю, не дав будівельникам закінчити заплановану роботу.
– Якщо випогодиться, то завтра буде на цій будові “квітка”, – сказав бригадир. – А зараз гайда, хлопці, додому, бо сьогодні скоро почне вечоріти. Микола, прикуривши від когось цигарку, заспішив слизькою дорогою, бо йому чи не найдалі треба йти. “Хутір від села приблизно за три кілометри, то є куди махати ногами. А в таку дощову погоду відстань ніби збільшується, йдеш, ідеш й не бачиш кінця тій дорозі”, – подумав Микола, відчуваючи втому не тільки в ногах. Все тіло прагнуло відпочинку і тепла. Хотілося зняти намоклий одяг, що сковував рухи, й з’їсти щось гаряче, бо ще як в обід трохи підкріпився в колгоспній кухні, то досі нічого в роті не мав. А напрацювався так, що аж руки пашать. А потім, щоб легше йшлося, почав розмірковувати, чи вистачить на зиму тої картоплі, що зібрав з городу, бо врожай начебто був чималий, але ж, крім немалої сім’ї, ще й худобу годувати треба. А із зерном цього року вийшов недобір, то, можливо, доведеться бичка продати. Та й дітям треба якесь взуття купити, бо незабаром зима настане, то бичка так чи інакше доведеться продати, бо де грошей узяти. Так і на подвір’я зайшов із роздумами про господарські справи, та враз зупинився, неначе вкопаний, і перелякано глянув на поляпані дощем вікна хати, з якої доносився якийсь дивний крик чи стогін. Не встиг він здогадкою осінити враз переплутані думки, як стривожена дружина вибігла на поріг і, витираючи кінчиком хустки сльози, схлипуючи, сказала: “У дочки почалися пологи, і баба-повитуха каже, що її у лікарню треба везти, бо…”
Недослухав, повернувся і майже бігцем подався на дорогу, якою тільки що ледь плентався.
“Треба скоріше зайти в автопарк, може, там є голова, й попросити, щоб дозволив котромусь водієві поїхати в лікарню” – думав, ковзаючись й спотикаючись по слизькому шляху. – А якщо його там немає? Доведеться, мабуть, бігти ще до його дому. А це неблизько. Та нічого – добіжу, тільки щоб не відмовив, бо він деколи буває дуже злим, і тоді краще до нього не наближатися. Але ж дочка вигідного моменту чекати не буде. Якби ще хоч дощ припинився, то, може, скоріше дійшов би до села, а то чимраз припускає, ніби хоче затримати в дорозі”.
Хмари, наче волохаті шапки, висли над його головою і своєю похмурістю навіювали сум, який чомусь пекучим кільцем стискав серце Миколи. Та ось і автопарк. Нарешті дійшов. Але колгоспної “Ниви” не видно на подвір’ї. “Напевно, на спочинок уже подався голова”, – майнуло в голові й болем тенькнуло у серці.
– Хлопці, ви не знаєте, де голова? – гукнув до двох чоловіків, які мали мороку з колесом.
– Він недавно додому поїхав, – відповів котрийсь, не відриваючись від роботи. І почвалав Микола болотом до оселі колгоспного керівника з тяжкими думками й із душевною тривогою.
На гавкіт злих собак вийшла жінка у квітчастому халаті й із порога сердито гукнула:
– Чого вам треба? Не даєте людям спокійно відпочити.
– Вибачте, пані, але…
– Я вам не пані, – перебила злісно його головиха. – Кажіть скоріше, що вам треба, бо мені холодно.
– Я до голови маю прохання, бо… бо моя дочка… – із хвилюванням у голосі заговорив Микола.
Та вона не дослухала його і, грюкнувши дверима, пішла до освітлених, наче в палаці якомусь, кімнат. Невдовзі, промовляючи: “Просто біда з тими прохачами”, й із невдоволенням на опасистому обличчі двері відчинив господар. Його огрядна постать у спортивному костюмі заслонила майже весь двірний отвір і здалася Миколі подібною до звіра, що звівся на задні лапи. Навіть захотілося усміхнутися від такого порівняння.
– В чому справа? Ходять тут… Завтра прийдете в контору, там поговоримо, – сказав грізно.
Ні, ні. У мене термінова справа. Моя дочка розроджується, то прошу вас виділити машину, щоб завести її в лікарню, – швидко заговорив Микола, боячись, що голова, як і дружина, грюкне дверима і зникне в добротному будинку.
– Водія я вже відпустив. Та й “Волгою” на хутір у таку погоду не заїдеш, а “Нива” щось барахлить. Може, хтось грузовою підвіз би. Йдіть в автопарк і скажіть, що я дозволив… – сказав, як загарчав, й зачинив двері.
“Дозволяєш, бо знаєш, що там уже нікого немає”, – подумав Микола (з гіркотою в душі холодною рукою змахнув з обличчя краплини дощу, а чи, може, сліз безпорадності, які стискали горло пекучим клубком.
“Я б тебе, доню, на руках поніс, якби міг, бо відчуваю серцем твої болі”, – подумав сумно й подивився на автомобілі, що один до одного тулилися на подвір’ї, яке впорядкували чужі руки, на гараж, що сховав від очей власну “Ладу” голови і подався навмання до свого родича, який працював їздовим у дорожній бригаді.
“Якби знав, що все так обернеться, то не марнував би даремно часу, а зразу пішов би до родича або до медсестри, щоб викликала “швидку”. Хоч до неї далеко йти, та за той час, поки ходив туди-сюди, вже б добрався, мабуть, до неї. Хотів скоріше порятувати дочку, а сталось… Ніколи б не подумав, що голова – така черства та бездушна людина. Адже коли приїжджав до будівельників, щоб подивитися на результати їхньої праці, начебто не виглядав таким. Я ніколи нічого в нього не просив, а тут раз довелося, і то відмовив, та ще й яким тоном. І досі мурашки по спині повзають від його злого крику. Хіба так має поводитися з підлеглими керівник із вищою освітою? А ще й депутат Верховної Ради? І про “Ниву” сказав неправду, бо ганяла вона сьогодні повз ферму, де вони завершують будувати стайні, аж бризки летіли. Правду кажуть, що ситий голодного не розуміє”, – думає, швидко рухаючись болотистими вулицями із глибокими калюжами, тяжко зітхаючи раз у раз.
Он уже й видно хату родича.
“Здається, недовго я йшов. Щоб хоч Іван був удома, бо доведеться знову кудись спішити, а ноги вже аж терпнуть від утоми”. Полегшено зітхнув, коли побачив на подвір’ї чоловіка, який ніс оберемок сіна до стайні, і ще з дороги гукнув:
– Іване, виручай! Дочку в лікарню треба завести, скоро запрягай, бо кожна хвилина дорога.
– Але ж для цього треба було знайти якийсь інший транспорт, бо коні в таку погоду на швидку їзду не спроможні, – заговорив родич, здивовано дивлячись на нього. – А що з дочкою? Ти ж зовсім мокрий. Може…
– Іване, прошу тебе, не гаймо часу. В дорозі я тобі все розповім, – благально перервав його Микола і пішов із господарем у стайню, щоб вивести коней і скоріше спорядити їх для їзди.
Невдовзі вони вже заїжджали на його подвір’я.
– Може, вже народила?– запитав у дружини, з надією та хвилюванням у голосі, бо не чув стогону дочки.
– Ні, ой, ні. Мучиться бідолашна, – відповіла. – А чому ти так довго був у селі? Я думала, що машиною приїдеш по неї.
– Якби всі люди були людьми, то жилося б легше і наша дочка вже у лікарні була б, – промовив сердито, накладаючи соломи на віз.
– Хоч би розпогодилося трохи, бо, крім болю, ще й дощ і холод дошкулятимуть їй.
Ти ж увесь промок. Піди переодягнися, а ми з Іваном тут самі…
Слова дружини перервав раптовий крикливий стогін, що рвався із грудей молодої жінки і крізь відчинені двері надвір доносився.
– Немає часу на переодягання, треба поспішати, – мовив він сумно, бо серце рвалося на шматки від доччиного лементу. – Не забудь надіслати телеграму зятеві, щоб залишав заробітки і додому їхав, – наказала жінка, схлипуючи і витираючи мокре від сліз обличчя, коли віз, на якому, корчачись від болю, під теплими покривалами лежала змучена жінка, виїхав за ворота. На польових дорогах вона трохи заспокоїлась й наче задрімала. Чоловіки, запаливши цигарки, підганяли коней, увесь час направляючи їх віжками у сторону, де дорога була рівніша та гладша. Але напівдорозі до лікарні жінка криком розбудила тишу, її почало кидати так, ніби лихоманило. Вони враз зупинили коней і розгублено дивилися на перекошене болем жіноче обличчя.
– Потерпи, доню. Вже недалеко. Ми зараз поїдемо швидше, бо дощ уже припинився, – говорив тремтячим голосом, витираючи шорсткою рукою холодний піт із її чола.
– Тату! Ой, тату! Воно, здається, народжується, – скрикнула вона злякано, як підстрелена пташка, стріпнулася всім тілом. А через мить у вечірніх сутінках рознісся плач новонародженого.
– О Господи, змилуйся, – просив Микола, стурбовано тупаючи біля воза, не наважуючись взяти на руки крихітну істоту. – Скоріше загорни його в ковдру, бо холодно, та й матері потрібна допомога.
– Дивись, кров уже на землю скапує, – квапив його Іван, тремтячими руками поправляючи подушку під головою знесиленої жінки.
– Доню, ти маєш сина. Кріпися. Ми швидко довеземо вас у лікарню. Тільки не…
– Ні, тату, я плачу не від болю, – слабким голосом ледь прошепотіла вона. – Моє тіло ніби затерпло. Я… Я, здається… О, ні, в мене ж синочок. Його треба годувати, ростити… Я хочу спати.
– Подрімай трохи, це дасть тобі сили. І дитину пригорни до себе, хай відчує материнське тепло й заспокоїться. А то всіх птахів у лісосмузі розбудив своїм криком і дідусеві завдав клопоту. Не міг збиточник зачекати, щоб у теплому приміщенні на світ з’явитись, – лагідним жартом заспокоював дочку, обтулюючи її й онука теплими ковдрами.
Невдовзі вдалині замерехтіли вогні міста, їздові полегшено зітхнули і прискорили ходу коней, бо під колеса вже стелилася тверда асфальтівка.
– Здається, наші пасажири заснули, – обізвався після тривалого мовчання Микола. – Шкода їх турбувати, але ось і лікарня. Я йду по лікаря, а ти розбуди їх легенько.
Поки Іван злазив із воза та прив’язував віжки, стурбована лікарка вже запитувала, підходячи до воза:
– Де та бідолашна, що в полі народила?
– Ми підвеземо її до дверей, а тоді ви…
– Ні. Не треба. Ми їх занесемо, – перервала мову Івана жінка в білому халаті. – І що скоріше, то краще, бо… бо… – рука лікарки, яка якусь мить тримала руку породіллі, раптом якось дивно здригнулася і легенько опустила її. – Вона, ваша дочка… нежива.
Земля враз хитнулася під ногами Миколи, а пересохлі уста, які намагалися крикнути щось, тільки ледь чутно прошепотіли:
– О Боже, ні, ні…
Хотів підійти до дочки, притулитися до схиленої на бік голови, бо думка про те, що, може, лікарка недобре послухала пульс, може, вона ще дихає і її ще можна врятувати, вугликом запекла в голові та серці, але ноги не слухалися. Притулившись до якогось дерева, щоб не впасти, і сльози гіркими потоками покотилися його чомусь раптом похололим обличчям.
– Дитина ще жива. Скоріше несіть її в реанімацію. А вам я зараз принесу заспокійливе щось, – почув крізь шум і різкий біль у голові голос жінки, яка білою плямою закружляла перед очима і миттєво зникла разом із болем та з усім світом.
Отямився в білій, що аж зір різало, кімнаті, яку заливало сонячне проміння.
– Де я? Що зі мною? – запитав у людини, що теж білим майнула до нього.
– Нарешті ви обізвалися! Ми вже почали непокоїтися вашим довгим “сном”. Ви в лікарні, але, сподіваюся, незабаром будете вдома, бо бачу, що ваш стан поліпшується. Нервовий стрес минув, – лагідно говорив лікар, тримаючи його за руку. – Зараз до вас зайде дружина, тільки прошу не хвилюватися дуже, щоб знову все не повторилося.
– О Боже, Боже… – заголосила дружина, переступивши поріг палати, хоч лікар, він чув, порадив їй не хвилювати хворого. Але хіба могла почорніла від горя жінка стримати сльози розпачу, коли серце рвалося на шматки від болю і страждання.
– О Миколо, наша дочка й онучок… їх уже немає. Вона померла від втрати крові, дитя теж пішло за нею. Якби скоріше її у лікарню ви довезли, то, може…
Йому й сьогодні в цьому залі, де кожне слово відлунює, як молот об ковадло, вчуваються її ридання, і на душі від приголомшливих спогадів пекуча рана відкривається. Не хочеться йому вже стільки мучити своє зболене серце гіркими думками, але свідки знову і знову повертають до того трагічного дня. Он Іван, із яким везли тоді дочку в лікарню, розповідає, що, коли непритомного Миколу понесли на носилках, йому довелося самому везти небіжчиків назад.
О Боже, як мені було важко заїжджати на подвір’я…
– А як голосила, як гірко плакала мати над рідними серцю людьми, – з тяжким зітханням говорив свідок, зашкарублою рукою крадькома змахував вологі краплини з очей. – Такого великого і жалісливого похорону не бачив хутір. Не було людини, яка б не пустила гіркої сльози на могилі матері, яка ніжно пригортала до себе немовля, яке тільки-но прийшло на світ і зразу покинуло його. А цього похорону могло б не бути, якби наш голова…
– Це справи не стосується, – перервав його суддя.
– Ні, саме це є основним у цій справі, бо якби не було того похорону, не було б і того суду, – заперечив свідок. – Вся вина цієї трагедії… – і знову суддя не дав договорити, оголосивши перерву до наступного дня.
У камері Миколі легше дихається, ніж у тому гучному залі, де судді яструбами сидять на високих підмостках і хижо зиркають на жертву. За півроку він уже звик до мороку та сирості, що тут панують, і весь свій біль і страждання перед сірими стінами слізно виливає, бо пече, мучить кожну нервову клітину несправедливість, яка кинула його за ґрати. Не зміг уже витерпіти тих капостей і знущань, здавалося б, поважної, а насправді негідної високих звань і посади керівника колгоспу людини, і… Не треба було звертати уваги на його провокаційні кпини, адже ж було зрозуміло, що він щось задумав після тієї різкої розмови на людях. Однак терпіння людини не безмежне. Зірвався я, як собака з ланцюга, і ось де опинився. Перед затуманеним зором прибитого горем чоловіка вже вкотре постав той день, коли, трохи оклигавши від недуги й пережиття, нарешті зміг вийти на роботу. Весна тільки-но вступила у свої права і несміливо брала верх над зимою, тож більше сніжило, ніж дощило, та вони працювали у приміщенні, мурували годівниці у стайні, то негода не дуже дошкуляла, тільки руки трохи мерзли. Працювали завзято, бо до вечора хотіли закінчити цю роботу. Миколі намагалися давати роботу якусь легшу, бо бачили, що ним ще вітер колише. Він помічав це та ніяково червонів, як дитина, але сил для тяжкої роботи в нього й справді не було, то мусив миритися з дійсністю і був вдячний людям за розуміння. А під вечір відчув утому від тієї роботи, з якою і хлопчак впорався б. Сів на якусь дошку і похилив голову в тяжкій задумі.
– Іди, Миколо, додому, – співчутливо порадив хтось із будівельників. – Із здоров’ям у тебе ще не все гаразд.
– Так, поганий із мене робітник. Треба ще трохи підлікуватися. Іду, щоб вечір у дорозі не застав, бо ноги вже не слухаються, як колись, – сумно погодився Микола. І вже підводився, спираючись на обрізок, що валявся неподалік, як раптом знадвору донісся гул автомобіля. А через хвилину, захекавшись, ніби від швидкої ходи, з розчервонілим, як ковальське горно, обличчям, наче барило, вкотився у приміщення голова.
– Ну то як, буде сьогодні кінець чи ні? – не запитав, а викрикнув на ходу. – Скільки можна тут бавитися? На вас чекає вже інша робота. Всі враз обернулися на хрипливо-сердитий голос і мовчали, тільки бригадир тихо промовив:
– До вечора закінчимо.
А Миколі його постать знову нагадала звіра, що звівся на задні лапи і реве злобно, сам не знаючи чому, і спогад про той жахливо-трагічний день, причиною якого став цей ревило, боляче кольнув у серце.
– А ти чому розсівся тут і звіром дивишся на мене, – обернувся він до Миколи.
– Звіром кажете? – перепитав він, ледь стримуючи бурхливу хвилю злості, що уже давно рвалася з душі, бо знав, що це може погано закінчитися для нього. Адже цей барило – депутат і грошовитий. Але зараз, коли замість винувато опустити очі і мовчати, як зробила би на його місці кожна совісна людина, голова сам накинувся на нього та ще й звіром обізвав, нерви згорьованого чоловіка не витримали, і випустили із душі лавину ненависті до цієї черствої людини.
– Зараз ми вияснимо, хто із нас звір – заговорив Микола з неприхованою люттю, підводячись, собі на здивування, без допомоги обрізка, якого тримав у руці.
Та якби ви були людиною, то мої дочка й онук не лежали б зараз у землі. Три машини стояло у вас на подвір'ї, а я дочку у лікарню возом віз, бо не змогли ви через товстий шар жиру відчути біль і тривогу моєї душі. Тільки звірі не мають співчуття у своїх жорстоких серцях, а серед людей інші закони. Ви… Ви… Ти не гіден зватися людиною, або маєш натуру звіра. Ти, тварино, червонопика… – З кожним словом він наближався до хекаючого злобою з виряченими очима звіроподібного чоловіка, що, відступаючи назад, сичав, бризкаючи слиною, – та я тебе підлий хлопе… Та як ти смієш,.. Ти бовдуре. Я тобі покажу…
А коли Микола вже майже притиснув його до стіни й підніс лопату над остовпілим товстуном, хтось порушив напружену тишу.
– Не треба! Схаменися! Що ти робиш?
Він, на мить оглянувся на голос, що, ніби електричним струмом, пронизав його єство, а переляканий голова, скориставшись моментом, штовхнув Миколу в груди і швидко заметляв куцими ногами до виходу.
Коли у судовому залі свідки детально розповідали про цей випадок, то дехто хіхікав, а позивач багровів від злості, Микола сердився на себе за те, що не довів тоді справу до кінця, бо, як-то кажуть, скоріше сядеш – скоріше й вийдеш. Адже з того часу голова так дошкуляв і відверто знущався з нього, що всій бригаді доводилося розраджувати й заспокоювати його. Після довгих блукань під дощем чи спекою в пошуках, як пізніше виявлялося, не потрібних будматеріалів, які не раз він розшукував у різних місцях по наказу того "звіроподібного" або кпинів чи навіть через вигадані ним причини затримки зарплати, Миколі так хотілося по жирній пиці дати йому, що аж руки свербіли часом. Та хлопці казали: “Не роби собі клопоту. Адже розумієш, чим це може закінчитися? Терпи, чоловіче”.
І він терпів, як тільки міг, щоб не зашкодити дітям і дружині, яка свічкою скапувала після того потрясіння, яке на все життя залишить слід невимовного болю в їхніх серцях. Та, видно, чому бути – того не минути. І врешті-решт капля, що переповнила чашу терпіння, бризнула у його душі такою злобою, що неможливо було стримати її рушійної сили.
– Та до якого часу я буду твої дурні вибаги задовольняти, звіре дикий! – закричав Микола, тремтячи всім тілом, коли набундючений, як індик, голова знову хотів послати його шукати під дощем якийсь непотрібний мотлох для будівництва. – Скільки можна так принижувати мою людську гідність? Скільки, підлий негіднику? Та я ж тебе зараз…
***
– А ну, вставай і – до виходу, бо машина вже чекає, – прогримів над ним конвоїр, ураз розігнавши темну хмару спогадів. Та їх у судовій залі гучно продовжив свідок, бо суддя наказав говорити чітко та голосно. Мабуть, хотів, щоб усі добре чули, в чому провинився підсудний.
– Він вже не міг більше втримати в собі того вогню злості, в який наш голова майже щодня підливав масла, – мовив бригадир будівельників.
– Треба говорити не “він”, а “підсудний”, – уже вдруге чи, може, втретє сердито нагадав йому голова, стукаючи олівцем по столі. – Ви не в пивному барі.
Але свідок не затремтів від грізного голосу судді, а спокійно продовжував говорити:
– Я не звик у суди ходити, тому перепрошую за те, що розмовляю не так, як ви хочете. Микола хлоп добрий, але всякій доброті настає кінець і розум мутиться, якщо тебе мають за бидло. Не витримали його нерви тих ганебних знущань, і… І він, вхопивши в руки якесь ломаччя, кинувся з риштування до свого гнобителя і раптово наніс йому удар по руці, якою той хотів захиститися. Та хіба можна за це судити людину?
– Попрошу без коментарів, – знову, багровіючи від обурення, перебив його суддя. Та бригадир, ніби не чуючи сердитого оклику, говорити далі, але вже злісно-трепетним голосом:
– Грішно тримати чоловіка в тюрмі за таку дрібницю. Він же не вбивця якийсь. Де ж ваша хвалена справедливість? Судити треба не його, а…
– Виведіть свідка із залу і… – закричав голова майже істерично і загупав молотком по столі.
Миколі до горла підкотився гарячий клубок, а думки полинули вслід за бригадиром, якого підхопили під руки конвоїри.
– І навіщо ти, добрий чоловіче, наробив собі клопоту? Адже мені вже нічим не допоможеш – два-три роки, мабуть, доведеться сидіти, а собі можеш нашкодити. Ці люди вважають себе царями, а може, й чимось більшим, і вершать суди часом дуже несправедливо. Ну, хіба я вже так дуже скарав того… того… що мушу в тюрмі сидіти? Якщо по правді, то це його місце тут, а не моє. І сусід по камері, в якого постійно були на очах сльози, бо троє дрібних діток залишив на руках у хворої дружини, теж через дрібницю потрапив до “Іванової хати”.
– Трохи випивши із хлопцями в якійсь забігайлівці пива, хотів податися додому, та друзі вмовили піти порибалити, бо вихідний був і погода чудова. Пішли. Та краще би я зламав руку чи ногу і в лікарні лежав досі, – розповідав він, тяжко зітхаючи. – Бо ще не вмостився з вудкою як слід, а вже побіг на допомогу другові, що несамовито кинувся на якогось лисого барила, який вимагав звільнити місце, бо йому, бачите, тут найбільше сподобалося. А цей мішок із непотребом виявився якоюсь знаменитою шишкою. І ми із другом опинилися на нарах. Чому? Ну, чому він у наше містечко приїхав, та ще й того дня на ставок приплентався? О доле, моя доле.
Микола й собі тяжко зітхав, опускаючи голову із сумними думками, бо розумів прикрість молодого чоловіка та щиро співчував йому. Але мовчав: словами горю не зарадиш. І зараз мовчить, тремтячи зі злості, хоч й дуже хочеться крикнути тим, що вельможно сидять на високому троні: “Де ваша совість? Де справедливість?” Але знає, що від цього нічого не зміниться, то й чекає терпляче тієї хвилини, коли нарешті зачитають вирок і він уже сам відбуватиме покарання, а свідки і дружина, яка вже ледве на ногах тримається, матимуть спокій. Конвоїр, коли їхали до суду, сказав, що чув, нібито сьогодні все має закінчитися. Дав би Бог. Та вони щось дуже повільно йдуть до кінця справи. Ось знову перерву зробили. Мабуть, слова бригадира змусили їх до цього. Хоч би вони там ні до чого злого не додумалися, бо мені буцегарні не обминути, а його шкода. “Боже, змилуйся. Прости нам, грішним, і приведи до кращого життя”, – просив у думках, які пекучим кільцем тиснули голову та серце рвали на шматки.
“Як же бідна дружина із слабким здоров’ям без мене буде трьох дітей одягати, годувати, у школу посилати. Вони допомагатимуть їй, бо роботящими вдалися, та основний тягар жіночої і чоловічої праці ляже на її немічні плечі. Чи витримаєш, дружино? Чи не впадеш під цим тяжким хрестом?” – очі його повнилися вологою, а душу наче каменем притиснуло. Глянув на змарніле обличчя жінки, на якому червоні смужки утворилися від сліз, і, взявши гарячу від думок чи, може, від хвороби голову у шкарубкі долоні, стиснув її так, що аж в очах потемніло, але полегшення не відчув. Здавалося, ось-ось трісне вона від болю.
– Для зачитання вироку встати!
Присутні в залі зашурхотіли одягом, стиха перешіптуючись і ненароком грюкаючи стільцями та каблуками, стаючи ноги. Микола теж різко підвівся, ніби його штрикнули у спину чимось гострим, та враз всім тілом затремтів, ноги стали ватяні, перед очима попливли темні кола…
Конвоїри підхопили його під руки та, не отримавши з уст керівництва наказу посадити підсудного і викликати лікаря, тримали напівнепритомного чоловіка доти, поки висока трибуна не опустіла. Микола, ніби крізь сон, чув звинувачення у гріхах, яких навіть у думках ніколи не допустив би, і серце щеміло та вогнем обпікало груди, а в голові гуло, як у вулику, і мляво крутилась полиново-болюча думка: “О люди, люди, та за ці прогрішення, видимі й невидимі, я буду вічним в’язнем”.
І, наче на підтвердження його думки, що так гнітила, громом серед ясного неба пронеслося залом: “…приговорюють до десяти років позбавлення волі…” Із грудей Миколи раптово вирвався такий тривожний стогін, що на мить навіть суддя подавився словом, і ніби божевільний зойк дружини, яка, як підстрелена птаха, впала на тверду долівку, захитав перед ним світ, і темний морок покрив враз обм’якле тіло.
“Десять років, десять років, десять років…” – ніби молотком по серці вистукують колеса дратливого вагона, який везе його і ще багато інших в’язнів крізь снігову заметіль у невідомість. Морозяне повітря заповзає під благу одіж, сковує рухи і навіть думки.
Тільки сльози пекучими горошинами збігають змарнілим до невпізнання обличчям Миколи, і спогади про рідну домівку ледь зігрівають душу, і до Бога молитву благальну шепочуть знекровлені уста: “Господи, допоможи мені не впасти духом, терпеливим бути й додому, пройшовши через усі тюремні страждання, знущання, тривоги, повернутися”.
А потяг, який підштовхував поривистий вітер, мчав у Сибірські нетрі, де кованим чоботом ходять по людських серцях, як по землі. І сніг засипав сліди й увесь світ холодно-білою габою.