Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Максимишин /
Проза
Журавлик
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Журавлик
Він сидів у м’якому кріслі, відчуваючи, як гірка провина перед рідною ненькою ятрить його душу. З бентежним трепетом у серці вслухався у слова пісні: “Рідна мати моя, ти ночей не доспала...", які лилися з телевізійного екрана, і линув думками в рідне далеке село. Там трави у росах і квітів розмай, там мати старенька, яка у своїх листах завжди згадує його шкільні та студентські роки – тоді вона бачила його частіше.
Поглянув на дружину, яка перед дзеркалом розчісувала на ніч пишне волосся, й міркував, як розповісти їй про поїздку до матері, про те рішення, яке вже давно визріло в його душі. А тепер пісня про материнські турботи й тривоги наче підштовхнула його та виплеснула всі таємні думки на поверхню. Знав, що треба буде, мабуть, дуже гостро відстоювати їх. Однак твердо вирішив, що не відступить. Усе його єство до болю в серці прагло додому, до неньчиних теплих рук, до рідних доріг, які вивели в широкий світ.
Із цими думками підійшов до дружини, обійняв злегка за плечі, шепнув: “Завтра їду до мами”. І швидко відійшов до вікна, чекаючи різкої реакції. Та вона навіть не повернулася, лише рука, в якій тримала гребінець, на мить ніби завмерла, а тоді прискорено забігала по чорних, як вороняче крило, кучерях. І замість розчісувати, сплутувала їх, безжально обривала тонкі волосинки. Він дивився крізь заплакані осіннім дощем шибки на мерехтливі вогні вечірнього міста і думав, що вона, напевне, не почула його слів. Та коли, обернувшись, зустрівся з її колючо-сердитим поглядом, зрозумів, що тепер, як завжди, коли їй щось не до вподоби в його вчинках, його половина заговорить про свою загублену з ним молодість, згадає про всі його невдачі й помилки – життєві й творчі. А потім ще й заплаче...
А на світанку, стишуючи кроки, він вийшов із квартири і, зіщулившись від пронизливо холодного вітру та колючої мжички, попрямував до автобусної зупинки. Думки про зустріч із ненькою, із сусідами, яких давно не бачив, вихором кружляли в голові, а серце щеміло болем і каяттям через ту кляту зайнятість на роботі й удома. А ще через нерішучість у стосунках із дружиною, що й змушувало завжди відкладати поїздку до матері. І вже уявляв, як зайде до рідної хатини, припаде до натруджених рук, цілуючи їх, проситиме пробачення за свою довгу відсутність у цій вбраній вишивками, з улюбленим терпкувато-приємним запахом висушених і десь у зачіпку схованих трав, теплій світлій від її доброї усмішки хатині. А мати гладитиме його злегка припорошену інеєм голову і, як завжди, шепотітиме: "Журавлику мій, ти знову з далеких доріг прибився до рідного порогу, з якого я щодня виглядаю тебе. І всім серцем прошу: “Прилинь, журавлику, прилинь..."
Він згадав, що мати дуже любить цих великих птахів. Якось розповіла йому, що колись давно, коли вона була ще дівчиськом, батько приніс із поля маленького журавлика з перебитим крильцем. Вона відразу полюбила його. А потім годувала і доглядала, аж доки змужнілий птах одного осіннього дня, помережаного срібними нитками бабиного літа, не злетів високо в небо і, зробивши три прощальні кола над подвір'ям, полинув разом зі своїми побратимами у вирій.
І коли народився він, її син, із цією великою радістю першими привітали молоду матір із весняно-небесної блакиті своїм дружним "курли" ці милі її серцю птахи. Відтоді мама називає його журавликом. Але не завжди, а тільки тоді, коли її душа сповнена щасливим хвилюванням і ніжним трепетом радості, яку приносять його відвідини. І його серце теж тріпоче радістю і смутком водночас, бо знає, що зміг би бачити іскринки щастя материнських очах і теплу посмішку на її вустах частіше, якби...
Від цих думок до горла підкочувався гарячий клубок і затуманювався зір. Автобус намотував на колеса кілометри, і пасажири крізь віконця милувалися різнобарв’ям осені, думаючи про щось своє, що змушувало очі одних іскритися радістю, інших – зволожуватися смутком.
...Сонце пробилося крізь туманну мжичку, промінням золотило все навкруги, наче прагнуло своїм тьмяним світлом і прив'ялим, як осіннє листя, теплом хоча б трохи звеселити людей. Та він не помічав цієї краси. Чомусь охоплювало невиразне почуття неспокою і тривоги, яке до болю стискувало серце й кликало до материнської хатини. З автобуса він майже вибіг і так само бігцем, незважаючи на здивовані погляди перехожих, дістався до рідного подвір’я.
Але що це? Чому у дворі стільки людей? Думки навперебій закружляли в голові, а серце прискорено забилося, наче хотіло вирватися з грудей. І враз його ніби жаром обсипало! Захотілося на мить прихилитися до чогось, бо ноги й руки стали важкими, непідвладними. І захиталася земля. Та перемігши себе, пішов до хати.
Жінки в темному вбранні й чоловіки, стискуючи в руках шапки, розступалися перед ним, давали дорогу, стиха перешіптувалися...
А коли вже об домовину стукотіла холодна земля, й серце його рвалося на шматки від невиплаканого жалю й запізнілого каяття, яке кричало в душі, до його руки хтось злегка доторкнувся. Він оглянувся і зустрівся із заплаканими очима дружини.
– Телеграму принесли, і я... – мовила тихо.
Він опустився на коліна й обнявши свіжу могилу, гірко-гірко заплакав. Небо теж заплакало дрібненьким дощиком.
...Із туманної пелени сірого неба виринув журавлиний ключ; із сумно-журливим “курли” він пролетів над цвинтарем і, набираючи висоти, зник за горизонтом.
Поглянув на дружину, яка перед дзеркалом розчісувала на ніч пишне волосся, й міркував, як розповісти їй про поїздку до матері, про те рішення, яке вже давно визріло в його душі. А тепер пісня про материнські турботи й тривоги наче підштовхнула його та виплеснула всі таємні думки на поверхню. Знав, що треба буде, мабуть, дуже гостро відстоювати їх. Однак твердо вирішив, що не відступить. Усе його єство до болю в серці прагло додому, до неньчиних теплих рук, до рідних доріг, які вивели в широкий світ.
Із цими думками підійшов до дружини, обійняв злегка за плечі, шепнув: “Завтра їду до мами”. І швидко відійшов до вікна, чекаючи різкої реакції. Та вона навіть не повернулася, лише рука, в якій тримала гребінець, на мить ніби завмерла, а тоді прискорено забігала по чорних, як вороняче крило, кучерях. І замість розчісувати, сплутувала їх, безжально обривала тонкі волосинки. Він дивився крізь заплакані осіннім дощем шибки на мерехтливі вогні вечірнього міста і думав, що вона, напевне, не почула його слів. Та коли, обернувшись, зустрівся з її колючо-сердитим поглядом, зрозумів, що тепер, як завжди, коли їй щось не до вподоби в його вчинках, його половина заговорить про свою загублену з ним молодість, згадає про всі його невдачі й помилки – життєві й творчі. А потім ще й заплаче...
А на світанку, стишуючи кроки, він вийшов із квартири і, зіщулившись від пронизливо холодного вітру та колючої мжички, попрямував до автобусної зупинки. Думки про зустріч із ненькою, із сусідами, яких давно не бачив, вихором кружляли в голові, а серце щеміло болем і каяттям через ту кляту зайнятість на роботі й удома. А ще через нерішучість у стосунках із дружиною, що й змушувало завжди відкладати поїздку до матері. І вже уявляв, як зайде до рідної хатини, припаде до натруджених рук, цілуючи їх, проситиме пробачення за свою довгу відсутність у цій вбраній вишивками, з улюбленим терпкувато-приємним запахом висушених і десь у зачіпку схованих трав, теплій світлій від її доброї усмішки хатині. А мати гладитиме його злегка припорошену інеєм голову і, як завжди, шепотітиме: "Журавлику мій, ти знову з далеких доріг прибився до рідного порогу, з якого я щодня виглядаю тебе. І всім серцем прошу: “Прилинь, журавлику, прилинь..."
Він згадав, що мати дуже любить цих великих птахів. Якось розповіла йому, що колись давно, коли вона була ще дівчиськом, батько приніс із поля маленького журавлика з перебитим крильцем. Вона відразу полюбила його. А потім годувала і доглядала, аж доки змужнілий птах одного осіннього дня, помережаного срібними нитками бабиного літа, не злетів високо в небо і, зробивши три прощальні кола над подвір'ям, полинув разом зі своїми побратимами у вирій.
І коли народився він, її син, із цією великою радістю першими привітали молоду матір із весняно-небесної блакиті своїм дружним "курли" ці милі її серцю птахи. Відтоді мама називає його журавликом. Але не завжди, а тільки тоді, коли її душа сповнена щасливим хвилюванням і ніжним трепетом радості, яку приносять його відвідини. І його серце теж тріпоче радістю і смутком водночас, бо знає, що зміг би бачити іскринки щастя материнських очах і теплу посмішку на її вустах частіше, якби...
Від цих думок до горла підкочувався гарячий клубок і затуманювався зір. Автобус намотував на колеса кілометри, і пасажири крізь віконця милувалися різнобарв’ям осені, думаючи про щось своє, що змушувало очі одних іскритися радістю, інших – зволожуватися смутком.
...Сонце пробилося крізь туманну мжичку, промінням золотило все навкруги, наче прагнуло своїм тьмяним світлом і прив'ялим, як осіннє листя, теплом хоча б трохи звеселити людей. Та він не помічав цієї краси. Чомусь охоплювало невиразне почуття неспокою і тривоги, яке до болю стискувало серце й кликало до материнської хатини. З автобуса він майже вибіг і так само бігцем, незважаючи на здивовані погляди перехожих, дістався до рідного подвір’я.
Але що це? Чому у дворі стільки людей? Думки навперебій закружляли в голові, а серце прискорено забилося, наче хотіло вирватися з грудей. І враз його ніби жаром обсипало! Захотілося на мить прихилитися до чогось, бо ноги й руки стали важкими, непідвладними. І захиталася земля. Та перемігши себе, пішов до хати.
Жінки в темному вбранні й чоловіки, стискуючи в руках шапки, розступалися перед ним, давали дорогу, стиха перешіптувалися...
А коли вже об домовину стукотіла холодна земля, й серце його рвалося на шматки від невиплаканого жалю й запізнілого каяття, яке кричало в душі, до його руки хтось злегка доторкнувся. Він оглянувся і зустрівся із заплаканими очима дружини.
– Телеграму принесли, і я... – мовила тихо.
Він опустився на коліна й обнявши свіжу могилу, гірко-гірко заплакав. Небо теж заплакало дрібненьким дощиком.
...Із туманної пелени сірого неба виринув журавлиний ключ; із сумно-журливим “курли” він пролетів над цвинтарем і, набираючи висоти, зник за горизонтом.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
