
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.18
10:56
Пустельників- мовчальників катма,
А пустомель-балакунів до біса.
Для перших світ - для розуму тюрма,
Для других - ґвалт, крикнява парадизна.
Немов на пуп галасував і я,
У перехожих зів'ядали вуха.
Але на тирлі випрозорилась яв:
А пустомель-балакунів до біса.
Для перших світ - для розуму тюрма,
Для других - ґвалт, крикнява парадизна.
Немов на пуп галасував і я,
У перехожих зів'ядали вуха.
Але на тирлі випрозорилась яв:
2025.08.18
06:01
Поспішно йде життя моє
В полон лукавого Амура, –
Дедалі ближчою стає
Пора солодкої зажури.
Утіх любовних круговерть
І шквали пристрастей гарячих, –
Узавтра враз наповнять вщерть
Мене неспокоєм збагачень.
В полон лукавого Амура, –
Дедалі ближчою стає
Пора солодкої зажури.
Утіх любовних круговерть
І шквали пристрастей гарячих, –
Узавтра враз наповнять вщерть
Мене неспокоєм збагачень.
2025.08.17
22:08
Я лезом ножа в невідомість іду,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.
У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.
У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
2025.08.17
21:24
Маестро, Вашу музику люблю,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.
Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.
Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
2025.08.17
20:51
Не спинися, йдучи понад краєм,
Де життя часто сенси втрачає,
Де до болю напружені нерви
І від стогону крок завмирає…
Не спиняйся там попри втому,
Попри ношу тяжку, над вагому,
Попри стерті ущент резерви,
Де життя часто сенси втрачає,
Де до болю напружені нерви
І від стогону крок завмирає…
Не спиняйся там попри втому,
Попри ношу тяжку, над вагому,
Попри стерті ущент резерви,
2025.08.17
17:12
Дивлюсь на те, як Трамп себе веде
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бо
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бо
2025.08.17
08:17
Мрій рожевих світ далекий,
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
2025.08.16
22:23
О, скільки масок, лиць, гримас, личин!
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.
Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.
Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,
2025.08.16
21:40
Із Бориса Заходера
Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.
І Бука про себе промукав:
Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.
І Бука про себе промукав:
2025.08.16
11:11
Заходиш до кімнати із якимось олівцем
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
2025.08.16
09:23
Літні дні лічені -
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!
Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!
Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни
2025.08.16
06:52
Правду легко зрозуміти,
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.
2025.08.15
21:59
Старий шукає ровесників,
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
2025.08.15
18:27
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Шахерезада і
Шахерезада і
2025.08.15
18:17
тісно у барі
шумно
Юр
наливай що є
музика шестиструнна
спокою не дає
будьмо
шумно
Юр
наливай що є
музика шестиструнна
спокою не дає
будьмо
2025.08.15
13:49
Сполох мій перед ранком,
Запеленався в сон ще.
Тільки-но роси впали,
Вітер себе зморив.
Ще не торка фіранки
Краєм рожевим сонце,
В шибі блідий черпалок
Носиком догори.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Запеленався в сон ще.
Тільки-но роси впали,
Вітер себе зморив.
Ще не торка фіранки
Краєм рожевим сонце,
В шибі блідий черпалок
Носиком догори.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Оксана Максимишин /
Проза
Журавлик
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Журавлик
Він сидів у м’якому кріслі, відчуваючи, як гірка провина перед рідною ненькою ятрить його душу. З бентежним трепетом у серці вслухався у слова пісні: “Рідна мати моя, ти ночей не доспала...", які лилися з телевізійного екрана, і линув думками в рідне далеке село. Там трави у росах і квітів розмай, там мати старенька, яка у своїх листах завжди згадує його шкільні та студентські роки – тоді вона бачила його частіше.
Поглянув на дружину, яка перед дзеркалом розчісувала на ніч пишне волосся, й міркував, як розповісти їй про поїздку до матері, про те рішення, яке вже давно визріло в його душі. А тепер пісня про материнські турботи й тривоги наче підштовхнула його та виплеснула всі таємні думки на поверхню. Знав, що треба буде, мабуть, дуже гостро відстоювати їх. Однак твердо вирішив, що не відступить. Усе його єство до болю в серці прагло додому, до неньчиних теплих рук, до рідних доріг, які вивели в широкий світ.
Із цими думками підійшов до дружини, обійняв злегка за плечі, шепнув: “Завтра їду до мами”. І швидко відійшов до вікна, чекаючи різкої реакції. Та вона навіть не повернулася, лише рука, в якій тримала гребінець, на мить ніби завмерла, а тоді прискорено забігала по чорних, як вороняче крило, кучерях. І замість розчісувати, сплутувала їх, безжально обривала тонкі волосинки. Він дивився крізь заплакані осіннім дощем шибки на мерехтливі вогні вечірнього міста і думав, що вона, напевне, не почула його слів. Та коли, обернувшись, зустрівся з її колючо-сердитим поглядом, зрозумів, що тепер, як завжди, коли їй щось не до вподоби в його вчинках, його половина заговорить про свою загублену з ним молодість, згадає про всі його невдачі й помилки – життєві й творчі. А потім ще й заплаче...
А на світанку, стишуючи кроки, він вийшов із квартири і, зіщулившись від пронизливо холодного вітру та колючої мжички, попрямував до автобусної зупинки. Думки про зустріч із ненькою, із сусідами, яких давно не бачив, вихором кружляли в голові, а серце щеміло болем і каяттям через ту кляту зайнятість на роботі й удома. А ще через нерішучість у стосунках із дружиною, що й змушувало завжди відкладати поїздку до матері. І вже уявляв, як зайде до рідної хатини, припаде до натруджених рук, цілуючи їх, проситиме пробачення за свою довгу відсутність у цій вбраній вишивками, з улюбленим терпкувато-приємним запахом висушених і десь у зачіпку схованих трав, теплій світлій від її доброї усмішки хатині. А мати гладитиме його злегка припорошену інеєм голову і, як завжди, шепотітиме: "Журавлику мій, ти знову з далеких доріг прибився до рідного порогу, з якого я щодня виглядаю тебе. І всім серцем прошу: “Прилинь, журавлику, прилинь..."
Він згадав, що мати дуже любить цих великих птахів. Якось розповіла йому, що колись давно, коли вона була ще дівчиськом, батько приніс із поля маленького журавлика з перебитим крильцем. Вона відразу полюбила його. А потім годувала і доглядала, аж доки змужнілий птах одного осіннього дня, помережаного срібними нитками бабиного літа, не злетів високо в небо і, зробивши три прощальні кола над подвір'ям, полинув разом зі своїми побратимами у вирій.
І коли народився він, її син, із цією великою радістю першими привітали молоду матір із весняно-небесної блакиті своїм дружним "курли" ці милі її серцю птахи. Відтоді мама називає його журавликом. Але не завжди, а тільки тоді, коли її душа сповнена щасливим хвилюванням і ніжним трепетом радості, яку приносять його відвідини. І його серце теж тріпоче радістю і смутком водночас, бо знає, що зміг би бачити іскринки щастя материнських очах і теплу посмішку на її вустах частіше, якби...
Від цих думок до горла підкочувався гарячий клубок і затуманювався зір. Автобус намотував на колеса кілометри, і пасажири крізь віконця милувалися різнобарв’ям осені, думаючи про щось своє, що змушувало очі одних іскритися радістю, інших – зволожуватися смутком.
...Сонце пробилося крізь туманну мжичку, промінням золотило все навкруги, наче прагнуло своїм тьмяним світлом і прив'ялим, як осіннє листя, теплом хоча б трохи звеселити людей. Та він не помічав цієї краси. Чомусь охоплювало невиразне почуття неспокою і тривоги, яке до болю стискувало серце й кликало до материнської хатини. З автобуса він майже вибіг і так само бігцем, незважаючи на здивовані погляди перехожих, дістався до рідного подвір’я.
Але що це? Чому у дворі стільки людей? Думки навперебій закружляли в голові, а серце прискорено забилося, наче хотіло вирватися з грудей. І враз його ніби жаром обсипало! Захотілося на мить прихилитися до чогось, бо ноги й руки стали важкими, непідвладними. І захиталася земля. Та перемігши себе, пішов до хати.
Жінки в темному вбранні й чоловіки, стискуючи в руках шапки, розступалися перед ним, давали дорогу, стиха перешіптувалися...
А коли вже об домовину стукотіла холодна земля, й серце його рвалося на шматки від невиплаканого жалю й запізнілого каяття, яке кричало в душі, до його руки хтось злегка доторкнувся. Він оглянувся і зустрівся із заплаканими очима дружини.
– Телеграму принесли, і я... – мовила тихо.
Він опустився на коліна й обнявши свіжу могилу, гірко-гірко заплакав. Небо теж заплакало дрібненьким дощиком.
...Із туманної пелени сірого неба виринув журавлиний ключ; із сумно-журливим “курли” він пролетів над цвинтарем і, набираючи висоти, зник за горизонтом.
Поглянув на дружину, яка перед дзеркалом розчісувала на ніч пишне волосся, й міркував, як розповісти їй про поїздку до матері, про те рішення, яке вже давно визріло в його душі. А тепер пісня про материнські турботи й тривоги наче підштовхнула його та виплеснула всі таємні думки на поверхню. Знав, що треба буде, мабуть, дуже гостро відстоювати їх. Однак твердо вирішив, що не відступить. Усе його єство до болю в серці прагло додому, до неньчиних теплих рук, до рідних доріг, які вивели в широкий світ.
Із цими думками підійшов до дружини, обійняв злегка за плечі, шепнув: “Завтра їду до мами”. І швидко відійшов до вікна, чекаючи різкої реакції. Та вона навіть не повернулася, лише рука, в якій тримала гребінець, на мить ніби завмерла, а тоді прискорено забігала по чорних, як вороняче крило, кучерях. І замість розчісувати, сплутувала їх, безжально обривала тонкі волосинки. Він дивився крізь заплакані осіннім дощем шибки на мерехтливі вогні вечірнього міста і думав, що вона, напевне, не почула його слів. Та коли, обернувшись, зустрівся з її колючо-сердитим поглядом, зрозумів, що тепер, як завжди, коли їй щось не до вподоби в його вчинках, його половина заговорить про свою загублену з ним молодість, згадає про всі його невдачі й помилки – життєві й творчі. А потім ще й заплаче...
А на світанку, стишуючи кроки, він вийшов із квартири і, зіщулившись від пронизливо холодного вітру та колючої мжички, попрямував до автобусної зупинки. Думки про зустріч із ненькою, із сусідами, яких давно не бачив, вихором кружляли в голові, а серце щеміло болем і каяттям через ту кляту зайнятість на роботі й удома. А ще через нерішучість у стосунках із дружиною, що й змушувало завжди відкладати поїздку до матері. І вже уявляв, як зайде до рідної хатини, припаде до натруджених рук, цілуючи їх, проситиме пробачення за свою довгу відсутність у цій вбраній вишивками, з улюбленим терпкувато-приємним запахом висушених і десь у зачіпку схованих трав, теплій світлій від її доброї усмішки хатині. А мати гладитиме його злегка припорошену інеєм голову і, як завжди, шепотітиме: "Журавлику мій, ти знову з далеких доріг прибився до рідного порогу, з якого я щодня виглядаю тебе. І всім серцем прошу: “Прилинь, журавлику, прилинь..."
Він згадав, що мати дуже любить цих великих птахів. Якось розповіла йому, що колись давно, коли вона була ще дівчиськом, батько приніс із поля маленького журавлика з перебитим крильцем. Вона відразу полюбила його. А потім годувала і доглядала, аж доки змужнілий птах одного осіннього дня, помережаного срібними нитками бабиного літа, не злетів високо в небо і, зробивши три прощальні кола над подвір'ям, полинув разом зі своїми побратимами у вирій.
І коли народився він, її син, із цією великою радістю першими привітали молоду матір із весняно-небесної блакиті своїм дружним "курли" ці милі її серцю птахи. Відтоді мама називає його журавликом. Але не завжди, а тільки тоді, коли її душа сповнена щасливим хвилюванням і ніжним трепетом радості, яку приносять його відвідини. І його серце теж тріпоче радістю і смутком водночас, бо знає, що зміг би бачити іскринки щастя материнських очах і теплу посмішку на її вустах частіше, якби...
Від цих думок до горла підкочувався гарячий клубок і затуманювався зір. Автобус намотував на колеса кілометри, і пасажири крізь віконця милувалися різнобарв’ям осені, думаючи про щось своє, що змушувало очі одних іскритися радістю, інших – зволожуватися смутком.
...Сонце пробилося крізь туманну мжичку, промінням золотило все навкруги, наче прагнуло своїм тьмяним світлом і прив'ялим, як осіннє листя, теплом хоча б трохи звеселити людей. Та він не помічав цієї краси. Чомусь охоплювало невиразне почуття неспокою і тривоги, яке до болю стискувало серце й кликало до материнської хатини. З автобуса він майже вибіг і так само бігцем, незважаючи на здивовані погляди перехожих, дістався до рідного подвір’я.
Але що це? Чому у дворі стільки людей? Думки навперебій закружляли в голові, а серце прискорено забилося, наче хотіло вирватися з грудей. І враз його ніби жаром обсипало! Захотілося на мить прихилитися до чогось, бо ноги й руки стали важкими, непідвладними. І захиталася земля. Та перемігши себе, пішов до хати.
Жінки в темному вбранні й чоловіки, стискуючи в руках шапки, розступалися перед ним, давали дорогу, стиха перешіптувалися...
А коли вже об домовину стукотіла холодна земля, й серце його рвалося на шматки від невиплаканого жалю й запізнілого каяття, яке кричало в душі, до його руки хтось злегка доторкнувся. Він оглянувся і зустрівся із заплаканими очима дружини.
– Телеграму принесли, і я... – мовила тихо.
Він опустився на коліна й обнявши свіжу могилу, гірко-гірко заплакав. Небо теж заплакало дрібненьким дощиком.
...Із туманної пелени сірого неба виринув журавлиний ключ; із сумно-журливим “курли” він пролетів над цвинтарем і, набираючи висоти, зник за горизонтом.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію