Вже не чути прощального тужіння птахів, не шумлять дерева золотовогненною кроною, рідко усміхається сонце з-за темних і важких хмар і не радує теплом... Осінь іде на спочинок. Віддавши людям всі свої дари і красу, вона хоче передати чарівний посох білокосій посестрі. Бо що, крім дощу, мряк і похмурості, зможе дати змалілим дням ? Та цариця-природа заперечує, бо всьому свій час і пора... І гуляє вітер пустими ланами, котить перекотиполе, шугає над лісом, що вже дрімає і не хоче загравати з ним. Туман сизою габою оповиває ранки і деколи сміється мжичкою, зрошує зелені килими озимини. А вони – ніби вікно у весну крізь сніжні заметілі та морози. Сади смутком зітхають і вже не манять червонобокими плодами, лише шипшина і калина цвітуть яскравою красою. А ще наречені, весілля, на які теж багата осінь, скрашують листопад. Музика, сміх, веселі пісні линуть над землею і серпанково-прозорим маєвом щастя й радості тріпоче фата на тендітних плечах, а серця п’ють цілющий напій кохання, що струмує з очей, з дотику губ, з усмішок.
І осінь з листопадом у парі підносять молодим у подарунок на голубому тарелі неба відібрані у хмар сонячні промені, які так личать до їхнього щастя, і першу паморозь на оголених вітах. А вже й сніжинки перші закружляли в лихому танку на одному з весіль і з морозяним скрипом відчинили ворота у зиму – неповторно-прекрасну пору тиші, чистого повітря і чарівної білизни.
2005р.