“Досягла вас спроба не інша, тільки людська; але вірний Бог не попустить, щоби ви випробувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її”

(Перше послання ап. Павла до Коринтян, 10;13)

1 частина
Цвіла весна, раділи теплу пташки, зачаровувало блакиттю небо, і ясніло сонце. Здавалося, що на світі немає ні сліз, ні смутку, ні горя, бо хіба можна плакати чи тужити в таку квітучу пору.
“Он усі перехожі якими веселими і навіть безтурботними виглядають. Нехай би так було завжди, бо так приємно відчувати небесну блакить і бачити усміхнені обличчя”, – думала Оля, повільно прямуючи тротуаром. Її серце співало гарним настроєм, а очі милувалися рідною красою, що тулилася радістю до грудей, а губи шепотіли слова, які вихлюпувалися з душі. “О Боже, дякую Тобі за світ, повен світла і тепла. Дякую за кохання, яке, наче на крилах, несе мене до найкращого хлопця у світі. Він не знає, що я вже на рідній землі й іду до нього. Зараз ми зустрінемося і…” Вона уявляла себе в обіймах коханого, бачила його завжди веселі карі очі і навіть відчувала тепло та ніжність цілунків, бо вже вся була наче рожевим маревом окутана, мріями про зустріч, до якої лише крок, бо он уже видно двері його офісу. Дівчина в радісному піднесенні ступила на східці й одразу стрепенулася від почутого й побаченого.
Сходами під руку зі стрункою білявкою спускався її коханий Орест і говорив слова кохання так голосно, що вона чула майже кожне слово і здригалася від них, як від ударів. Засліплені яскравим сонцем і, мабуть, любов’ю, вони метеликами пурхнули повз неї, сіли в розкішне авто і зникли за поворотом.
– Може, це сон чи якась мара була? А може, в Ореста є брат-близнюк, і він щойно пройшов повз мене? – шепотіла розгублено Оля і майже бігцем понеслася до кабінету, в якому сподівалася побачити того, хто мав би зустріти її щирими обіймами й розвіяти сумнів, який щойно торкнувся болем душі.
– Вам до кого? – запитала секретарка.
– До директора, – відповіла захекано.
– Його вже не буде. Він поїхав кудись у справах.
– Це, мабуть, із ним я зустрілася на сходах? – схвильовано запитала Оля.
– Можливо, бо він декілька хвилин тому вийшов, – відповіла молода жінка.
– А хто та пані, що йшла з вашим директором?
– Його заступниця.
Оля безсило опустилася на крісло і притиснула руку до серця, що прискорено застукотіло.
– Вам погано? Може, склянку води чи якісь ліки подати? – захвилювалася секретарка.
– Ні, ні, дякую. Я просто втомилася. Так втомилася, аж душа болить, – видихнула тяжко і, злегка похитуючись, мов п’яна, пішла до виходу.
– Приходьте завтра зранку, бо після обіду директор останнім часом часто їздить у справах, – почула навздогін і подумала гірко: “Не важко й здогадатися, в яких справах і куди він їздить”. Надворі витерла сльози, що раптово затуманили зір, зітхнула зі смутком у серці, поволі зійшла сходинками і сіла на лавочку, що тулилася до невисокого дерева.
Оля враз відчула себе такою самотньою й ображеною, що світ, який так веселив недавно, раптом потьмянів і таким туманом окутав душу, що не хотілося жити. “Хіба можна виправдати такого негідника, який збагатився працею її рук та ще й коханку завів, – крутилося й пекло в голові. – Чому він так знехтував моїм коханням і всім тим, що я для нього зробила? А зробила я для Ореста дуже багато, бо любила і хотіла бачити його щасливим. І побачила. Ой побачила… Так, що мало очі не повилазили. Краще б я не бачила того щасливчика. Правду кажуть, що в житті, як на довгій ниві – квіти з бур’янами переплітаються”. Думки плуталися, кричали розпачем і намагалися повернути її в минуле. Але жінка боролася з ними, бо знала, якщо порине у спогади, то може й усю ніч тут просидіти. Незважаючи на важкість у ногах і у всьому тілі, Оля встала і повільно, щоби не впасти, пішла тротуаром. Та відчувши, що не дійде додому, зупинила таксі й через декілька хвилин уже була біля свого будинку. Переступивши поріг квартири, пішла одразу до ліжка, щоби дати волю сльозам. Коли виплакалася, то спогади таки заволоділи нею. Не відповідала на телефонні дзвінки, бо хотіла тільки тиші та спокою. Думки перегортали сторінки життя, і вона намагалася визначити моменти помилок, щоб більше їх не допускати у своєму житті.
У дитинство не поринала, бо там не було значних спотикань. Батьки любили свою одиначку і намагалися виховувати її так, щоб несла в собі світло любові та добра, бо мати була вчителькою, а батько – священиком. Вони свято вірили в те, що добро сторицею повертається. І Оля йшла стежиною, на яку делікатно скеровували батьки, мала багато друзів, добре вчилася і завжди була готова прийти на допомогу тим, кому тяжко було чи боляче. Гріла теплом свого серця всіх, хто горнувся до неї. Росла-виростала і горя не знала, як каже народна мудрість. І мріяла стати лікарем, щоб оздоровлювати недужих, бо дуже їй хотілося, щоб усі були веселі та щасливі. А коли в неї з’явився названий брат, то оточила його такою увагою, що він деколи навіть соромився її старанної опіки, адже був на три роки старший і вже закінчував школу. Оля помічала його ніяковість, але не пропускала нагоди сяйнути усмішкою чи прислужитися чимось “братові”, бо щиро співчувала його великому горю. Адже в один день він втратив рідних і дорогих серцю людей. Страшна аварія забрала їхні життя. Їхали батьки й дідусь із бабусею в гості – й раптом… А Орест чекав їх удома, але страшна звістка замість них сколихнула світ в його очах. Після похорону хлопця хотів забрати до себе хтось із далекої рідні. Та батьки Олі, які товаришували з покійними, сказали, що Орест до повноліття житиме в них, бо він син друзів, які ніколи не відмовляли їм у допомозі в скрутну годину. Спочатку дівчина боялася навіть заговорити до сумного й похмурого юнака. Та коли одного разу ненароком відчинила двері його кімнати й побачила, як він гірко плаче, то пообіцяла собі, що намагатиметься не залишати його на самоті та робитиме все для того, щоб Орест усміхнувся й побачив світ кольоровим. У цьому їй допомогли батьки та лікар-час. Орест потрохи оговтувався від пережитого, вже розмовляв більше із друзями і з нею спілкувався частіше. А тоді вступив до інституту й поринув у науку. Додому приїжджав рідко, бо казав, що дорога не близька, а вчитися треба наполегливо, щоб отримувати стипендію. Тому Оля з батьками деколи їздила до нього. Коли погода була гарною і завдання виконані, а батьки відпочивали з дороги, Орест запрошував дівчину на прогулянку. Ходили містом, розмовляли, інколи заходили в якийсь музей, щоби збагатитися знаннями, а коли зустрічалися з його друзями-однокурсниками, то він називав її сестрою. А коли вже закінчила школу, то продовжила навчання в тому ж інституті, що й Орест.
Вони здобували професію юриста, бо й мріяли в майбутньому працювати в якійсь престижній установі або відкрити своє агентство, яке допомагало б людям у важку хвилину буквою закону, а їм забезпечувало б гідне життя. Йшли вони до своєї мети з надією на те, що згодом кошти знайдуться на відкриття офісу. Вони майже всюди бували разом, бо мали однакові вподобання – відвідували музеї, концерти, бібліотеки, виставки картин й іншого прикладного мистецтва, а деколи веселили друзів своїм талантом – він грав на гітарі, а вона співала чистим сопрано. А недільними ранками ходили до церкви, бо Оля змалечку разом із батьками кожного святкового дня, а часом і в будні поспішала до храму, бо знала, що без Бога жити тяжко й сумно, тому й Ореста привчила молитися не тільки вдома, а й у церкві. Друзі знали, що вони названі брат і сестра, тому й пророкували, що їхня дружба переросте в кохання. Так і сталося.
Оля наче наяву бачить той день, коли готувалася до приходу гостей із нагоди свого 18-річчя. У кімнату раптом зайшов Орест із великим букетом квітів, опустився на коліно і ніжно освідчився. Дівчина аж просльозилася від щастя, бо теж кохала цього доброго і гарного хлопця, але ні словом, ні порухом не видавала своїх почуттів, бо була скромною і сором’язливою. “Це, мабуть, був мій перший камінь спотикання на шляху до нинішнього дня”, – подумала з гіркотою в душі Ольга і знову поринула у спогади, бо хотіла знайти всі камені та камінці, які перетворилися на сльози. “Якби тоді я знала, що той щасливий день обернеться таким чорним смутком, то не святкувала б його щорічно, як найсвітліший”, – прошепотіла, схлипуючи. Адже знала, що він має жилку Казанови. Але чомусь вірила кожному його слову, та й поведінкою був зразковий, тому йшла за ним, наче за сонцем. Оля згадувала, як зраділи батьки, коли дізналися про те, що вони закохалися, й пообіцяли бути для них не тільки помічниками в усьому, а й порадниками. Орест незабаром попросив її руку й серце, але батьки не були згідні на студентське весілля, бо, як казав тато, в подружньому житті наука не дуже в голову лізе. І Оля не дуже хотіла бути заміжньою студенткою, тож вирішили, що весілля відгуляють уже дипломованими спеціалістами.
Роки збігали, як весняні струмочки, дарували їм радість від побачень і кохання. Були інколи й сумні дні. Орест часом забував, що заручений, і фліртував із дівчатами, як кіт навесні. Проте вмів так себе повести й викрутитися, що в Олі замість сліз на обличчі з’являлася усмішка.
“Це теж був мій камінчик, який гостро колов серце, але терпіла, бо любила. І батькам нічого не казала про його “витівки”. А треба було радитися з ними в усьому, і, може, їхня доброта та мудрість захистили б мене від того удару, який нині болем пече й тисне у грудях”, – промовляла з жалем, лежачи безсило на широкому ліжку.
А за вікном вирувало життя, до якого вона, наче ластівка з чужої країни, у світлій радості линула, та повернення на рідну землю перетворилося на смуток. Оля вже не хотіла згадувати минуле, бо голова тріщала від болю, але спогади, ніби колючі реп’яхи, вчепилися думок і вели пройденим шляхом без жалю й перепочинку.
І вже вона бачить себе в Америці, але не дуже втішається такою зміною в житті, бо добре оплачувана праця й опіка родини, яка вже другим поколінням пустила корені в цій країні, не могли замінити коханого і батьків. Це тільки коли отримала запрошення на поїздку в Америку, то аж стрибала від задоволення й Ореста цілувала до нестями, бо прощалися на цілий рік.
“Одружіться і їдьте разом”, – казала, плачучи мати.
І тато просив створити сім’ю, знайти роботу до душі, бо ж обоє дипломовані спеціалісти, й жити, хоч і скромно, зате на рідній землі, де все сприяє здоров’ю і гарному настрою. І додавав: “А якщо вже так захочете великих статків, то згодом можна буде кудись поїхати. Заробітки нікуди не втечуть”.
Оля й слухати не хотіла про відкладення поїздки. “Адже це шанс не тільки підзаробити трохи, а й побачити світ. А рік – не вік, швидко промине, і тоді ми справимо весілля. Чи не так, Орестику?!” – говорила весело, хоч сум й огортав серце.
А коханий мовчав, не просив залишитися і не казав: “Їдь”. Виглядав засмученим, але коли проводжав на летовище, то усміхався і хвалив її за виявлену стійкість. Просив, щоб постаралася виробити йому запрошення, бо туга за нею буде щодень тяжчою.
Спочатку все нове й незвичне захоплювало її, бо родичі возили на всякі веселі імпрези, які влаштовувала українська діаспора, в музеї й інші цікаві місця, то не було часу на сумні думки. Та коли влаштувалася на роботу і втома часто дошкуляла, бо працювала у дві зміни, щоб більше грошей заробити, то деколи каялася, що не послухала батьків, і навіть плакала. Та людина до всього звикає, і вона з часом втягнулася в нелегкий режим й не скаржилася ні рідним, ні коханому на життя в чужому краї. А коли рік збіг у минуле, то вирішила продовжити працю в Америці, бо Орест мріяв відкрити офіс із нерухомості, а для цього потрібні немалі кошти. Тому ще на рік, а тоді на два залишилася на заробітках, бо треба було допомогти коханому не тільки бізнесову справу започаткувати, а й придбати приміщення й оформити все як годиться.
“Адже клієнтів усе має приваблювати, – говорив їй Орест по телефону і, наче квітами, засипав словами кохання. Казав, що дуже сумує без її гарячих цілунків, теплих обіймів, ніжного шепоту, просив вибачення за те, що не він працював за кордоном. І заспокоював себе і її тим, що їхній бізнес незабаром процвітатиме і весіллям та шлюбом поєднаються їхні долі”.
“І чому я вірила йому? Адже знала, що має схильність до зради і вміє виходити сухим із води, – картала себе подумки і плакала від болю, – бо цей камінь на її шляху виявився найгострішим і дуже глибоко поранив серце”. Так у сльозах й заснула. А коли прокинулася, то ще гіркіші думки нахлинули на неї. Адже згадала, що половина бізнесу належить Орестові. І зразу набрала номер подруги, яка працювала юристом в обласному центрі, домовилася про зустріч і, випивши горнятко кави, поїхала по пораду стосовно конфліктної ситуації, бо знала, що Орест без “бою” не віддасть того, до чого не приклав рук, але з чого живе по-панському та ще й коханок утримує.
2 частина
Леся зустріла її з усмішкою, теплими обіймами й букетом приємних компліментів, бо Оля й справді виглядала гарно і стильно. Та коли вислухала її розповідь, то засмутилася, бо ніколи й подумати не могла, що її колишній сусід й однокласник такий негідник. Та й справа з розподілом майна не з легких була. Але Олі сказала, що все можна влаштувати, якщо добрі фахівці візьмуться за справу.
– А ти вже казала батькові, що йому, як співвласникові, доведеться судитися з Орестом? – спитала Леся.
– Та я ще навіть не була вдома. Хотіла з коханим поїхати до батьків, щоб втішити повідомленням про весілля, якого вони так чекають. А тепер не знаю, якими словами склеюватиму їхні розбиті надії, – сумно мовила Оля.
– А де нічку провела? – спробувала жартом розвеселити її подруга.
– У своїй квартирі, – промовила тихо і продовжила, – моя рідня в Америці складається з десятьох людей, які працюють, добре заробляють і до того ж не скупі. Вони знали, що я маю виходити заміж, тож вирішили подарувати мені “хату щастя”, як казали. Але попросили про те, щоб це було сюрпризом для нареченого. Переслали батькам гроші й телефоном повідомили, щоб до мого повернення вони купили квартиру неподалік офісу та ще й гарними меблями обставили. Мої татусь із мамусею з радістю взялися за справу. І за місяць до мого приїзду про добре проведену роботу відзвітували переданим через знайомих, що їхали до Америки, ключем з адресою. Тому я не мала проблем із ночівлею.
– То ти щаслива, подруго, – усміхнувшись, пожартувала Леся. Адже в наш час мати квартиру, то ще краще, ніж непитущого нареченого. Отож не сумуй. А офіс постараємося відвоювати, якщо є хоч трохи якихось “зачіпок” у документах на твою користь, адже буває, що в оформленні майнових паперів припускаються помилок.
– І тоді виходить так, як у творі, герой якого не знав, чи він Боруля, а чи Беруля, – віджартовувалась Оля. І вже серйозно додала: – З Орестом, мабуть, такий номер не пройде, бо він юрист.
– Побачимо. А може, якийсь інший варіант виходу з цієї складної ситуації знайдемо, – розмірковувала подруга. А зараз їдь до батьків, розкажи їм усе, як є, бо інакше вони можуть не зрозуміти стану справи. Адже Орест, як ти кажеш, для них наче рідний син, то вони намагатимуться поєднати вас у парі вмовляннями чи іншими способами.
– Нелегко мені буде розповідати їм про зраду того, кого вивчили, зігріли любов’ю, вивели в люди і мріяли назвати зятем. Але мушу й на цей камінь наступити, – сумно мовила вона.
– Чому це ти на каміння наступаєш? – поцікавилася Леся.
– Тому, мабуть, що не вмію їх обминати. Батьки вчили керуватися в житті добротою, чуйністю, любов’ю, а вони деколи на камінці спотикання перетворюються, бо є серед нас люди, які не вміють бути вдячними і не цінують цих душевних істин. Їм тільки матеріальне подавай.
Вони ще довго розмовляли про життя, згадували минуле, пили шампанське, обмінювалися подарунками, тож заснули аж під ранок. А коли Оля збиралася додому, то заплакали обидві, бо далася взнаки напруга вчорашнього дня. І поїхала дівчина зі сльозами на очах і тривогою в серці, бо не знала, як відреагують найрідніші люди на її сумне повідомлення. А Орестові, як радила подруга, зателефонувала і, вдаючи веселу, сказала, що вже на рідній землі та їде до батьків.
Він на мить наче онімів, а тоді привітав із поверненням і здивовано запитав, чому не заїхала швидше до нього і вони разом не поїхали до батьків?
– Так сталося. Вибач. Завтра зустрінемося, – відповіла тихо.
– Я не чекатиму до завтра, бо дуже засумував за тобою, кохана.
Він іще щось говорив, але Оля вже не чула його вдавано-щирої мови, бо слово “кохана” так боляче стиснуло серце, що сльози покотилися з очей. Хотіла крикнути: “Підлий лицеміре, дай мені спокій”. Та Леся радила стримувати емоції доти, доки не перевірять його бізнесову справу, тому через силу промовила:
– Я дуже втомилася. Мушу відпочити. Зрозумій і почекай до завтра. Цілую.
Сказала вимушено, щоб скоріше вимкнути телефон і аж тоді скривилася від огиди, бо уявляла, що цілує гадюку, яка часто міняє колір задля наживи. Та коли під’їжджала в таксі до батьківської хати, то глянула у дзеркальце, припудрила сліди сліз й усміхнено постукала у двері. Радість від теплих цілунків і щирої розмови так заполонила дівчину, що вона й забула про той камінь, якого не обминути й батькам. Але татусеві слова “тепер і весілля можна справити, бо нам уже час онуків няньчити” ударили, наче батогом, і нагадали, що її радість повернення додому зі смутком обійнялась. І щоб не відтягувати те, чого не обійти, сказала із тремтінням у голосі:
– Ви здивувалися, чому я без Ореста приїхала. А тому, що він негідник, – і розповіла про те, що бачила, чула і вистраждала за ці два дні.
А коли закінчила, то мати заплакала, а батько, тяжко зітхнувши, промовив:
– Ніколи не подумав би, що мій названий син так ганебно може вчинити.
Батько ходив кімнатою, прикладав руку до чола й до серця і повторював:
– Як можна? Як так можна вчинити? А тоді рішуче сказав:
– Я йду до церкви помолюся, може, легше стане. І ви моліться, щоб Господь направив нас на правильний шлях, як розв’язати цю неприємну проблему. Адже Орест нам не чужий, то маємо бути милостиві до нього. Може, він покається. Може, зрозуміє свої помилки.
Оля молилася за названого брата, бо не бажала йому зла, й для себе просила мужності та здоров’я в Бога. Адже серце не камінь, воно болить і плаче. Думала, чому так буває, що промінчик щастя гасне, ще й не зблиснувши теплом ніжних почуттів. Здається, вже все є для того, щоб цей промінчик у сонце перелився, але ж ні, хмара зради його погасила назавжди.
– Я навіть не знаю, як повестися під час зустрічі з Орестом? Як сказати про те, чим душа страждає? Господи, допоможи мені стійко витримати цей удар і дай сили й на майбутнє життя, бо без Твоєї ласки я не впораюся із проблемами, які насуваються, – шепотіла, склавши руки на грудях.
А коли піднялася з колін, то змахнула гірку сльозу і прихилилася до сумної матері, яка сиділа на дивані з молитовником у руках. Невдовзі й тато повернувся, ще з порога сказав:
– Не будемо ми з Орестом бавитися в котика й мишку. Викладемо суть справи, а він нехай за покликом тієї совісті, яка ще в нього залишилася, чинить.
Уночі Оля більше молилася, ніж спала: за те, щоби швидше викреслити зі свого життя ці сороміцькі дні, бо він зрадив, а вона соромиться його вчинку і своєї довіри.
Ранок привітав її сонцем і гулом автомобіля за вікном.
– Будь спокійною, доню. Все буде добре, – говорив батько, поглядаючи на двері. А коли вони відчинилися, то, наче з мішка, посипалося:
– Доброго вам ранку, мої дорогенькі. Я так засумував за вами. Так засумував, що й словами не передати. Вже не раз каявся за гріх “блудного сина”, та справи різні затримували, бо наш бізнес процвітає, а це праця день у день. Та віднині все буде по-іншому, бо Оля допомагатиме мені та скеровуватиме на шлях праведний, – говорив весело, цілуючи батьків. Коли нахилився до Олі, замість поцілунку отримав ляпаса.
– Не криви душею, бо я знаю, кого тобі хочеться цілувати. Мої тільки гроші милі. Я соромлюся тебе і не хочу мати нічого з таким негідником.
– Я нічого не розумію, кохана, – пролепетав він, потираючи щоку.
– Кохана? А як тоді ти називаєш ту, з якою позавчора в обнімку пройшов повз мене, сяючи щастям. Навіть не озирнувся. Я чула, що теж “коханою”. Скільки їх у тебе? Як тобі не соромно? Адже ми тобі вірили і любили, а ти… ти, – не договорила, бо враз затремтів голос і сльози затуманили зір. Оля вийшла, щоб не розплакатися на очах у всіх. А Орест стояв посеред кімнати і не знав, що казати й куди подітися.
– Сідай, сину, поговоримо, бо бачу, що справи наші кепські. Те, що мало вийти на добро, злом повернулося, – з тяжким подихом обізвався отець Іван. Розмова двох чоловіків була такою сумною, що закінчилася сльозами. Один плакав, бо втрачав названого сина, якого мав за рідного, а другий – від сорому, а може, йому боліло те, що відпливало в минуле. Адже домовилися офіс продати, а гроші поділити – і… хто куди, щоб не грішити. А це означає, що доведеться шукати вихід зі становища і звикати до скромності в усьому. Коли підвівся, щоб назавжди піти з хати, яка мала стати рідною, то враз опустився на коліна і сказав:
– Простіть!
– Прощаємо і прощаємося, бо ти розвів наші дороги урізнобіч, – мовила тихо, але твердо Оля, переступаючи разом із матір’ю поріг кімнати.
– Я ніколи не зможу зрозуміти твоєї поведінки. Адже я так старалася засвітити зіроньку нашого щастя. Так тягнулася до неї. А ти… Ти її погасив назавжди. Тож іди та не озирайся, щоб не зустрітися нам більше.
І пішов Орест до наполовину чужого автомобіля з опущеною головою, наче побите цуценя. А небо сипало теплом, золотило сонцем день, ніби хотіло торкнутися кожного серця іскрою радості, бо ж світ оживав і цвів весною. Але не всі серця втішалися цією красою, і день здавався похмуро-сумним від печалі, що гнітила й пекла в душі. Та якби люди не переступали межу дозволеного, то кожен Божий день був би їм на втіху, на добро, бо де сонце правди сяє, там виблискують промінці щастя.
Епілог
– Сестро Маріє, ігуменя просить вас зайти до канцелярії, – сказала послушниця, коли струнка й молода монахиня закрила молитовник.
“Тільки вчора вона призначила мене керівником монастирського хору, а сьогодні, мабуть, якісь конкретні поради даватиме”, – думала, піднімаючись сходами, Марія. Та коли відчинила двері, то відчула трепетну радість у серці, бо поруч з ігуменею сиділи її батьки і тихо розмовляли про щось гарне, бо теплі усмішки торкалися їхніх уст. Після привітань мати почала розпитувати її про здоров’я, про настрій. А ігуменя похвалила Марію і дозволила їм спілкуватися аж до вечірньої молитви.
У монастирському саду на лавочці батьки відпочивали не тільки тілом, а й душею, бо кожне слово доньки веселило і знімало біль із сердець.
– Мені тут добре, спокійно, суєта не турбує, а Господня ласка веде до молитви, яка є вічним скарбом, а не тлінним, – говорила молода монахиня. – Я дякую Богові за те, що через терни повів мене до світла, бо так я можу порівняти життя минуле і нинішнє та втішатися поворотом у моїй долі. Ні на мить я б не хотіла повернутися до життя світського, адже там стільки даремних тривог, темних справ, заздрості та зради задля статків і розкішного існування. А життя ж не вічне, то навіщо переступати через святе в досягненні земних спокус.
– Ми теж щодня посилаємо Всевишньому молитви подяки за те, що повів тебе, Олю, дорогою вузькою, – промовляла тихо мати, й очі її сльозилися втіхою.
– А те, що напрацювали твої руки, ми продали і, як ти й просила, гроші переказали на рахунок дитячого будинку, а для монастирської церкви придбали ікону Святої Богородиці, – сказав батько, і його уста заясніли усмішкою. Незабаром й ми з матінкою в цю обитель Духа Святого переїдемо, бо тут і справді райський куток. Ми вже з ігуменею про це розмовляли.
Він вдихнув настояного на літніх травах і благодатній тиші повітря й від задоволення заплющив очі.
– І ми будемо разом із тобою жити в мирі з Богом і совістю, дорога Олю, – прихилилася мати до доні.
– Я попрощалася з цим ім’ям і горде Марія несу в серці. Воно дарує мені піднесення, настрій і любов, що очищають шлях від камінців спотикання, – мовила тихо монахиня.
– І зовсім не з’являються спогади? І про Ореста забула? – запитала мати.
– Не забула, але й згадувати не хочу, бо він не вартий моїх думок.
– А Орест учора приходив до нас, бо якось довідався про те, що ми поїдемо до тебе, то прохав вітання тобі передати і сказати, що він усвідомив свої помилки, кається і просить дозволу приїхати в монастир, щоб попросити вибачення в тебе і висповідатися перед монастирським священиком, – говорила мати.
– Ні, не хочу повертати минуле й на мить, бо воно сіре й суєтне. Мені добре в царстві спокою і молитви, – відповіла тихо, але твердо.
Вони аж до мелодійного передзвону, що кликав до молитви, розмовляли і гріли серця любов’ю, що з небес ласкою Всевишнього сходила над ними. А літо веселило теплом, красою та свіжим вітерцем пестило і ніжило їхні обличчя й руки, що складалися до вечірньої молитви.