Сонечко лагідним теплом котилося за обрій, і поступово сутінки огортали село, яке втомилося від денних турбот і мріяло про спочинок. Люди поралися по господарству, вмивали діток, що набігалися досхочу, вечеряли і потрохи готувалися до сну. А клуб у цей час відчинив двері й гучною музикою скликав молодь на танці, розмови веселі, знайомства цікаві, які часто ведуть до весіль.
Марійка з подругами востаннє зиркають у дзеркало, поправляють зачіски, з гомоном та з радісним сміхом вибігають надвір і прямують до клубу. Очі їхні випромінюють веселість, а розмовляють вони лише про майбутні іспити, бо вже закінчили школу і подали документи в різні навчальні заклади, з дня на день чекаючи повідомлення про зарахування, а серця сповнені хвилювання. Але вечорами трохи розважаються, бо треба, щоб всього було в міру, адже молоді роки збігають, як вода.
А Марійка подала документи до кулінарного ліцею, то не дуже переймалася наукою, бо вступ туди за співбесідою. Мама трохи не задоволена її вибором, бо ж вчилася непогано, а батько каже, що нехай іде, куди хоче, бо якщо обере професію не до душі, то тільки гроші пропадуть.
– А навіщо мені вчитися, коли я незабаром вийду заміж за Олега. А він обіймає високу посаду, має гарну квартиру, дачу, машину, та й гроші в нього є, то його дружина не працюватиме. Я лише красою та коханням чаруватиму чоловіка і, може, ще щось смачненьке готуватиму, – говорила Марійка, усміхаючись щасливо.
Подружки заздрили їй уголос: “Добре тобі. Не доведеться гризти граніт науки, жити в гуртожитку, хвилюватися під час складання іспитів. Будеш пані й без диплома, це ж треба таке щастя мати! Ти, мабуть, народилася в сорочці”.
Слухала їх дівчина і раділа, що доля так сонячно їй усміхається. І на танцях почувалася королевою, хоч і не було поруч короля, бо Олег навіть у вільний час не ходив до клубу. Він, коли приїжджав додому, йшов на риболовлю або їхав із нею до лісу чи на якусь туристичну базу, бо казав, що прагне тихого відпочинку. Але вона й без нього була на висоті, бо партнерів для танцю було досить, до того ж захопливих поглядів вистачало для піднесеного наст-рою. Марійка веселилася, бо серце співало і думки не напружувалися від тривоги про майбутнє навчання. Вона лебідкою пливла в морі танцю і мріяла про той день, коли з коханим кружлятиме у весільному вальсі…
І той день не забарився, бо Олег цьогорічну відпустку хотів провести вже з дружиною. І було в них весілля багате на застілля, музику, солодке “ гірко” і на все те, що бурхливо-втішними хвилями заливає. А потім їх голубили теплом морські пляжі, розвагами веселили ресторани, палкою любов’ю кохання чарувало. Марійці здавалося, що світ тільки для неї цвіте, пахне і барвами веселки переливається, бо так їй було гарно й мило поруч із коханим. І пізніше у просторій та світлій квартирі вона була зачарована щастям. Деколи навіть думала, що потрапила до якоїсь диво-казки чи, може, сниться їй це рожеве щастя. Та минали дні, місяці, а казка чарувала продовженням. Олег приносив квіти, водив її до театрів, у кіно, на вечірки, де всі поводились дуже поважно і гонористо. Говорили тихо, більше ходили залами з фужерами в руках, у яких іскрилося дороге вино, ніж сиділи за столом чи танцювали. Їй не подобалися такі бали, але витримувала ту “нудьгу” задля чоловікових бізнесових справ. Він казав, що на таких вечірках інколи вдається знайти не лише друзів, а й спонсорів. Марійка залюбки побігла б на дискотеку, але й словом боїться об-мовитися про таку втіху, бо чоловік вже не раз просив братися за книжки і здобувати вищу освіту. Говорив, що життя – це не тільки магазини, салони краси чи кав’ярні.
– Треба думати про майбутнє, адже хто знає, як воно складеться, – час-то казав Олі.
– Я, Олежику, буду гарною мамою, доброю дружиною. Ось народжу дочку й сина, і будемо ми щасливі з тобою, – промовляла, пригортаючись до теплих чоловічих грудей. – А вчитися не хочу. Досить мені того, чого навчилася у школі. Добре, що наше весілля врятувало мене від кулінарного училища. Ні, ні, не пропонуй мені, коханий, того, до чого серце не лежить.
Олег цілував її й, усміхаючись, говорив:
– Може, й справді наука не для твоєї кучерявої голівки. Тоді встановимо рекорд батьківства, і нехай твій талант виявиться повною мірою.
І Марійка невдовзі стала матір’ю. Леліяла доню, як квіточку, голубила, пестила. Навіть сама купала її і їжу їй готувала, бо хатня робітниця була старшого віку, то їй здавалося, що вона вже забула, як доглядати немовлят. І коли їхала в село до батьків, то брала Ілонку із собою, подружкам та сусідам її показувала і хвалилася, яка вона кмітливенька й цікавенька.
– Ще тільки чотири місяці має, а вже намагається сідати. А як щось яскраво-кольорове їй покажу, а тоді заховаю, то так оченятами шукає, — говорила з щасливим обличчям.
Подружки бавилися з дитям, наче з лялькою, високо підносили, колихали, тулили до обличчя, до грудей, цілували і промовляли:
– Яка ти гарненька, яка веселенька! На татуся схожа. – А очі дівчат-студенток іскринками заздрості світилися. – Щаслива ти, Марійко, – говорили не дуже весело і розповідали про студентські будні.
– А мене в місті Машею називають, оскільки Марійки там не в моді, – хвалилася подругам і думала: “Як добре, що я назвала дочку по-сучасному, а не Оленкою, як хотів Олег, адже імена міських дітей мають звучати модно. Ось я хотіла б називатися Каріною чи Анжелою, але мусить вже бути так, як є. Добре, що хоч Машею вже стала”.
У рідному домі вона була гостею не тільки тому, що жила в ньому сестра із сім’єю, а й тому, що їй не хотілося й за холодну воду братися. Довго спала, а, поснідавши, йшла з дитям до садка чи селом гуляти, інколи до когось із друзів на посиденьки поспішала й навіть не запитувала батьків і сестру, чи потрібна її допомога по господарству. Олег телефонував щодня, і вона розповідала, як мило усміхається й угукає доня, а він радів і квапився забрати їх до-дому, бо засумував за своїми голубками. А під час чоловікової відпустки вони відпочивали на морських курортах. Ілонка росла, як квіточка.
Ні в чому не знала відмови, як і матуся. А через три роки батьки подарували їй братика. Діти набиралися сили від любові та від піклування рідних лю-дей і сонечко несли у дім великий, добротний і світлий. Сина (на цьому наполягала Марія) назвали Максимом, щоби звертатися до нього по-модному Макс.
Збігали непомітно роки, Марія раділа життю і, наче метелик, пурхала салонами краси, на курорти часто їздила, а її девізом стало: “Пильнуй здоров’я замолоду, тоді й у старості не хворітимеш”.
Діти росли більше під опікою домогосподарки та вчителів-репетиторів, ніж батьків, бо татусеві дні, а деколи й ночі, забирали справи державні та бізнесові, а матуся, навіть якби й хотіла щось їм розповісти чи пояснити домашнє завдання, не змогла б, оскільки те, що вчила у школі, забула і з книжками не дружить і досі, то звідки знання візьмуться. Та Ілона і Макс любили батьків такими, тому що мали волі більше, ніж їхні ровесники, та й за погані оцінки вони їх ніколи не карали. Обоє вчилися посередньо, хоч і мали додаткові уроки.
– Та навіщо вам великі знання, коли з помірними можна гарно жити, – говорила, сміючись, Марія і ставила за приклад себе.
– Але не всім так щастить, як тобі, матусю, – казала Ілона і, важко зітхаючи, таки бралася за книжки.
А Максим мріяв досягнути батькового рівня, то у старших класах трохи підтягнув оцінки. І коли татусь мав більше вільного часу й розмовляв із ним, то хлопець хвалився своїми успіхами і просив розповісти про бізнесові справи. Олег радів, що син цікавиться його справами, і залюбки розповідав про свою роботу та вчив бути наполегливим в усьому. Дочку теж намагався до економічних наук схилити, але вона захопилася режисерством і мріяла про інститут культури. Дружину також хотів залучити до бізнесу, та вона й слухати не хотіла. Відбивалася від його наполягань тим, що ні таланту, ні бажання до такої праці в неї немає. І просила відвезти її до тієї чи іншої крамниці або до сауни, а пізніше і до перукарні, бо не буде вона ходити від одного приміщення до іншого. Він говорив:
– Навчися водити автомобіль – і їздитимеш, куди захочеш.
– Навіщо мені цей клопіт. Адже якщо кермо в руках, то і голова, і ноги напружені. А я люблю з вікна автівки спостерігати за людьми та природою, – промовляла й, усміхаючись, тулилася до його плеча.
Колись шкодуватимеш, що не хотіла вчитися, кохана Марусю, – казав лагідно і телефонував своєму водієві. А дружина, одягаючись, крутилася перед зеркалом і вигукувала:
– Я Ма-ша! Ма-ша! А не якась там Ганька! Скільки можна повторювати?!
– Більше так тебе не називатиму, кохана. Хоч мені подобається твоє ім’я повне, а не скорочене, – заспокійливо говорив Олег дружині й виймав із кишені гроші. Вона простягала руку, а тоді немалу суму ховала в супермодну сумочку, цілувала чоловіка і, наче на крилах, неслася до машини, що вже чекала біля будинку. І так дні в місяці та роки збігали і річку життя наповнювали тими хвилями, які несуть кожного у своє русло.
Коли вже дочка здобувала у столичному університеті омріяну професію, а син закінчував школу, Олегові наснилися батьки, і він прокинувся з думкою провідати їхню могилу.
– А чи не хотіла б ти поїхати зі мною в наше рідне село? – запитав дружину. – Адже ми там давно вже не були. З батьками побачишся, з подругами зустрінешся, відпочинеш трохи від міської суєти, – сказав переконливо, бо знав її думку про сільську місцевість.
– Ти що хочеш відпустку в селі провести? – запитала здивовано.
– А чому б ні. Там свіже повітря, річка, ліс.
– А як же море? Ти обіцяв, що ми поїдемо до Туреччини, – говорила, мало не плачучи.
Олег не хотів її сліз, тому пригорнув, як дитину, і сказав:
– Будеш ти на морі. Але спершу поїдемо в наше рідне село,поклонимося батькам і землі, яку топтали дитячими ніжками.
– Якщо тебе так тягне в село, то їдь, а я зачекаю тут, бо не маю бажання ходити пилюкою чи болотом, та й іще справи деякі хочу закінчити.
– А ці справи пов’язані з твоїм гардеробом, – перервав Олег її віднікування з нотками невдоволення в голосі. – А я в рідні краї птахою полину, бо дуже засумував за всім тим, що в серці залишило слід любові й тепла.
І поїхав. Село квітло літом і чарувало свіжим й пахучим повітрям. Олег ходив незабутніми стежками-вулицями, зустрічався з друзями й ріднею і відчував, як хвиля радості заливає серце, думки, почуття. Він навіть не хотів дума-ти про скоре повернення додому, хоч Маша дзвонила часто і просила не ба-ритися. Його запрошували в гості, на рибалку, на святкові забави, і він не відмовлявся, навіть на танці ходив. А коли хтось запитував, чому без дружини і дітей приїхав, то жартома відповідав:
– Вони люблять довго спати, а в селі пташки зранку будять.

А одного дня сусід попросив підвести його на цвинтар, бо помер дідусь і треба викопати могилу, а йти далеко та й ноги хворі. Згодився, ще й лопату прихопив, щоб допомогти, а заодно й на могилі батьків стяти бур'янці, які, може, виросли за ті два дні, що не провідував їх. Коли під'їхали до цвинтаря,
то почав моросити дощ, і вони сиділи в автомобілі та розмовляли. Сусід цікавився, які функції виконує та чи інша кнопка в його супер-машині, а Олег пояснював, що й до чого.
– Це ж треба цілий курс навчання пройти, щоб на такому авто самостійно покататися, – говорив жартома сусід і з задоволенням спостерігав за діями механіки.
– А дощик уже не падає, - сказав Олег і відчинив дверцята, але з автомобіля не вийшов, а впав непритомний на мокру землю.
– Що з тобою сталося, чоловіче! Чому мовчиш? – майже кричав у розпачі сусід і термосив його з усієї сили. Та марними Були його старання. Тоді, напруживши кожну жилку, бо непритомний був міцної і високої тілобудови, затягнув його в машину і, сівши за кермо, почав пригадувати, що і як треба включати й натискувати, щоб машина поїхала. Стало легше, коли вирулив на дорогу, що вела до лікарні. їхав повільно, бо від раптового переляку тремтіли руки й ноги і до того ж не знав, як розвинути швидкість, бо ніколи водієм не працював і власного автомобіля не мав. Але рухався назустріч порятунку Олегового життя і в думках дякував Богу за таку ласку. Та враз авто зупинилося і завило сиреною механізму проти викрадення, а дверцята заблокувалися.
– Мабуть, щось не те ненароком натиснув, - подумав з жахом чоловік і витер холодний піт з чола, бо Олег не рухався і руки та обличчя набирали синього відтінку, а вийти з машини і винести його не міг. У відчаї тиснув на всі кнопки, але сигналізація не виключалася і двері не відчинялися. Перехожі здивовано зупинялися, але не знали, як визволити з механічної пастки двох муж-чин, бо навіть на сильні шарпання двері не піддавалися. Але раптом гурт заклопотаних людей розштовхав чоловік з залізякою в руках, розбив вікно, через отвір просунув руку, натиснув на якусь кнопку і сирена замовкла, а двері від-чинилися. Тим часом під'їхала, викликана кимось "швидка", та вже було пізно. Олег ще кілька разів дихнув напружено й тяжко і пішов за обрій життя.
Маша, коли побачила чоловіка у труні, то впала без свідомості. А потім плакала, голосила разом з дітьми і ніяк не могла повірити в те, що Олега уже немає. Після похорону не знала, за що взятися, хоч справ, незакінчених рука-ми Олега, було немало. Але, як можна щось робити, коли руки і голова до праці нездатні. Довелося друзям чоловіка влаштовувати сина в інститут, дочку переводити з контрактного навчання на державне, щоб зберегти на довше їхні заощадження і будинок допомогли переоформити, а Машу хотіли на якусь роботу влаштувати, щоб не тужила і не плакала часто. Але вона не могла про-явити ні знань, ні навиків ні в одній запропонованій роботі, їй порадили хоч би якісь курси закінчити, щоб навчитися робити перші кроки в тій чи іншій справі. Але Маша не мала бажання до навчання в цей смутком наповнений час. Вона майже щодня ходила на цвинтар, розмовляла з Олегом, а тоді йшла в бар, пила каву з коньяком, викурювала дві-три сигарети, стараючись розігнати сум, і вже під вечір пленталася додому, а там її чекала самотність, пустка і гіркота безсонних ночей. Згодом від такого сірого життя почало боліти серце і врода в'яла, як квітка без води. Діти навідувалися рідко, бо відстань далека їх розділяла та й чомусь не горнулися вони до її тепла. Як приїжджали додому, то йшли на цвинтар, до друзів, а з нею тільки перед сном трохи розмовляли. Вона деколи навіть плакала через таку їхню поведінку і каялася, що не приділяла їм у дитинстві належної уваги і не виховувала так, щоб не сльозами
зараз, а втіхою наповнювалися очі і серце. Але, на жаль, ці помилки вже пізно виправляти, то старалася змиритися з такою долею, бо сумно було хоч за край. Подружки приходили зрідка, бо бігали від салону до салону вдень, а вечори переважно в ресторанах проводили. Маша теж з задоволенням посиділа б з ними, але ніхто не запрошував, а на свої гроші таку розвагу не могла собі дозволити, бо вони вичерпувалися на різні потреби, а прибутку ніякого. То сиділа самотньо в пустому будинку і не знала, чим заповнити дні та ночі, які так повільно спливали у минуле. Каялася, чому не вчилася, не здобула хоч якусь професію. Але ж просив Олег не марнувати час на дрібниці, - думала з смут-ком і гіркотою в серці. А час тягнувся, скрипів, плентався, спотикався і, як не-дужий, тяжко зітхав над нею. Нудно і навіть боляче було від такого життя. Тому одного літнього дня, коли подруги на курорти подалися, вона пішла на поклін до Олегових друзів і попросила взяти її хоч би на якусь роботу, бо вже не витримує тої сірої буденності. І з того часу почала працювати прибиральницею в офісних приміщеннях. Спочатку було нелегко, бо руки від хвилювання тремтіли і швабра не слухалася, та й заздрість тиснула серце і сльозами пекла очі, бо жінки, які тут працювали на високих посадах, ходили шикарно одягнені, підмальовані, напахчені та ще й гонорові, а вона - в спецхалаті.
– Ну чому? Чому я така нещаслива? Чому була лінива до науки? Чому, як метелик, жила одним днем і не думала про майбутнє? Доля відвернулася від мене. Нічим не тішить, тільки сумом віє в душу і тернові колючки розсипає на моєму шляху, – шепотіла у нічній тиші і виливала жалі у подушку. А ранком вставала і йшла натирати підлогу для тих, хто дивився на неї зверхньо, а деколи й не помічав, як мурашку. І так збігав час.А якось йшла додому і, спіткнувшись, впала прямо на віник двірника. Але він, як не дивно, навіть не розгнівався, а допоміг встати, запитав, чи не боляче і підвів до дверей. Зранку наступного дня привітався, наче з знайомою, і поцікавився її здоров'ям. Маша усміхнулася, сказала, що почувається добре і нібито враз веселішим й світлішим став її світ. Йшла і думала про те, що добре слово може навіть в темноті іскринкою світла сяйнути. Через тиждень вже рікою добрі і теплі слова лилися у її серце з уст двірника Васі у барі, бо він для кращого знайомства запросив її на чашку кави. Вони говорили, сміялися і через годину для скріплення дружби пили шампанське. І тому Маша навіть не мала сили опиратися, коли Вася, цілуючи її руки, щоки, губи повів до своєї квартири. З того часу її життя набрало трохи кольору, хоч деколи спогади викочувалися сльозами смутку за минулим. Адже там було стільки сонця й втіхи, що через край лилося. Але воно вже за обрієм і плачем його не повернеш, – заспокоювала себе Маша і йшла на побачення з палким двірником. І було їм добре вдвох. Вона часто залишалася в нього і на день . Вася вчив її варити різні супи, борщі, каші і дивувався її необізнаності з кухнею.
– Ти що в королівських палатах зростала, що не вмієш жіночих справ? – запитував жартома і пояснював, що й як робити. Він навчав її і швейною машинкою користуватися, щоб сама могла шити фартушки, рушнички й інші не-обхідні для кухні речі, бо любив чистоту й порядок. Маша, хоч і не з охотою, але набиралася поверхневих знань. А коли уже сама могла справлятися на кухні, то якось, повернувшись швидше з роботи додому, приготувала вечерю і запросила Василя. Він прийшов із шампанським й цукерками, хвалив її кулінарні здібності й… залишився на вихідні. А в суботу, коли воно вже було
ближче до ночі, в коридорі щось зашурхотіло і почувся голос:
– Мамо, я приїхала! Де ти? Вже спиш? Не чекала мене? Я хотіла подзвонити, але не знала, чи візьму квиток, бо тепер багато людей їде на від-починок, то не хотілося тебе турбувати. А ти хіба не відчувала, що я приїду. Я тобі привезла…
Дочка відчинила двері спальні і замовкла на півслові. Мовчанка тріпотіла напруженим хвилюванням в їхніх серцях. Маша, тремтячи тілом і душею, шукала в пам'яті слова, якими могла б пояснити те, що так стривожило Ілону, але вони, наче сполохані горобці, розлетілися і ніяк не в'язалися докупи. Видно було, що і Вася хотів щось сказати, але хвилювання і раптовий переляк жінки, яка тремтіла поруч, стримували від втручання в конфлікт, який назрівав бурею у гнітючій тиші. Але, як не дивно, буря не пронеслася, бо дівчина з словами:
– Як ти могла зрадити батькові?! Адже він любив тебе, – грюкнула дверима і зникла в темряві.
Ніч була тривожною, а ранок розпочався пошуками Ілони. Маша телефонувала до її друзів, до знайомих і рідних, до сина і навіть в інститут, але її ніде не було. Василь заспокоював стривожену жінку і розраджував, як міг. Але коли і третій день пошуків виявився безрезультатним, то теж захвилювався і порадив звернутися по допомогу у розшукові органи. Та і їхня професійна праця була марною. Згодом Олегові друзі й Інтерпол залучили до пошуків, але…
Проминали дні, тижні, місяці, а дівчина – як у воду канула. Маша плакала й марніла, та Вася не покидав її. Він готував смачні страви, прибирав в кімнатах і навіть деколи на роботі їй допомагав. І так минув рік. Вже син закінчив третій курс відпочивав у рідному домі, то двірник мусив на дні канікул забути дорогу до неї, щоб не вийшло, як з дочкою. Вона вже навчилася молитися і дякувала Богові за синове "мамо", яке додавало сили нести тягар. Ходила до церкви і просила прощення за те життя, що водою між пальцями спливло і ніяких плодів не дало. Залишилася біля розбитого корита, а мала шанс бути на коні. Надолужувати втрачене пізно, бо всьому свій час, то у тихому смутку заздрила тим, хто не згаяв у марноті молодість та заробляла на прожиття шваброю.
А якось у неділю, повертаючись з храму, де очистилася молитвою і, як завжди, запалила свічку за упокій душі Ілони, побачила біля будинку шикарний автомобіль. Серце чомусь враз прискорено застукотіло, а думка: хто б це завітав до мене на такій супер-машині? - витіснила всі інші й хвилюванням на-повнила кожну жилку. А коли переступила поріг, то ахнула здивовано і, від-чувши млість в усьому тілі, оперлася на двері, а сльози горошинками покотилися з очей. Хотіла сказати:
– Боже, Ти почув мої молитви змилувався, – але не мала сили на слова, то тільки прошепотіла: дякую Тобі, Господи.
А дочка дивилася на неї своїми карими очима, які нагадували Олега, і теж плакала, її за плечі заспокійливо обіймав високий чоловік середніх літ. Хто знає, скільки б вони стояли у трепетно-хвилюючому мовчанні, якби із сусідньої кімнати клубочком не викотилося миле дитятко.
– Я вже бабуся, – видихнула вона радісно і, зібравшись з силами, підійшла до дівчинки, лагідно взяла на руки, поцілувала і сказала, обернувшись до Ілони:
– Доню, прости. Я… я тоді була дуже ослабленою й самотньою і не…
– Не треба, мамо, повертатися до тієї миті, де ми обидві принизили пам'ять батька, – перервала її каяття дочка і ласкавим дотиком до рук, що обіймали дитя, наче сонцем сяйнула в душу. А після поцілунків, сліз радості і знайомства з зятем за святковим столом Ілона розповіла, де і як жила цілих три роки.
– Я того дня приїхала, щоб сказати, що зустрічаюся з чоловіком із Німеччини, який має бізнес в Україні і що ми скоро одружимося. Але… але по-бачила разом з тим… чужим чоловіком і… і наче мене вогнем обпекло. Я бігла вулицями, плакала, а в душі пекло і пекло. Не пам'ятаю, як опинилася в поїзді, як добралася до гуртожитку. Дівчата аж ахнули, коли я переступила поріг кімнати і з переляком розпитували, що сталося. А я плакала і мовчала, навіть телефон вимкнула, щоб нікому нічого не пояснювати. Мені хотілося втекти від усього світу і від самої себе. Тепер я розумію, що ти була самотньою і… шукала виходу із тої темноти. А тоді мені було так прикро, боляче і гірко від при-сутності чужого мужчини у вашій з батьком спальні, що якби Адольф не забрав мене з собою в Німеччину на другий день, то не знаю, що натворила би, бо зовсім не контролювала себе. Ілона прихилилася до чоловікового плеча і продовжувала розповідати, як жила в далекій країні, як мучилася своїм вчинком, коли, завдяки щирій розмові з коханим, зрозуміла свою помилку, як не раз підходила до телефону з думкою зателефонувати і попросити вибачення, але не наважувалася зняти слухавки, бо не знала, що і як говорити.
А Марія слухала її і думала з жалем у серці, що дочка йде майже її хиб-ними слідами. Адже за крок до диплома, не роздумуючи, подалася світ за очі і в чоловіків бізнес, мабуть, не вникає, бо ось знову при надії. А діти, прийде час, розлетяться з рідної оселі, розійдуться своїми шляхами. Добре буде, як-що чоловік її при здоров'ї вестиме бізнесові справи успішно і довго. Але ж буває й по-іншому сценарії життя складаються. І тоді буде каяття, та не буде вороття. Хотіла порадити доні не пливти за течією, а трохи веслувати до життя активного й цікавого і, може, навіть навчання поновити, але не наважилася, бо в пам'яті зринули почуті якось по радіо з уст письменника слова: “Дітей тре-ба виховувати особистим прикладом”. І слова, які уже були на півдорозі між серцем і губами, не вилилися доброю настановою, бо вони були б порожнім звуком і, може, навіть смішними. Адже поради повинні бути підтверджені справами.
За вікнами уже сутеніло, а Ілона з чоловіком й дитям збиралися їхати на цвинтар.
– Може, вже завтра відвідали б батькову могилу, бо дитині спати пора, – мовила так тихо, що, мабуть, й не почули, бо поїхали.
А вона прибирала зі столу, помолилася і… заплакала чи то від радості, що дочка жива й здорова, чи від самотності, яка гнітила і пекла. Думками неслася в минуле, бо там було все, чого бажала, а майбутнє порожнечею і гіркотою віє. А лікар-час не може взяти верх над недугою душі, не може заглушити того відлуння, що кличе у спогади і сльозами збігає з очей. Вона заспокоювала себе думками про книгу долі, написане якої не змінити, але думка: коли б я була наполегливою до навчання, до життя активного у праці, а не забаганках, то книга долі читалася б не так сумно, обпікала голову і твердила, що як крикнемо – так і відгукнеться, бо життя своє будуємо щоденною працею, вчинками і навіть словом.
А я… я не зуміла крикнути так, щоб радість й на схилі літ відлунювала по стежині життя. Не зуміла. Не зуміла, – шепотіла пересохлими губами й прислухалася до шуму автомобілів, що проносилися вулицею, бо вечір все темнішав.
“А онучка, мабуть, спатоньки хоче”, – подумала і пішла готувати для неї м’яке і тепле ліжечко в дитячій кімнаті.