Осінь знову стелить килими в саду й дощиком рясненьким часто їх зливає, а калина ясеню стиха щось шепоче і до нього віти свої простягає. В зажурі цілунку чекає. Красою яскравою перед ним хитає, з вітром заграє. Щоб приревнував й відсіч йому дав, щоб сусідку його гарну більш не зачіпав. Але стрункий ясен, наче дрімає й на її кохання не відповідає. І калина вже й не знає, що їй робити: чи плакати, чи сміятись, щоб ясеня-красеня до себе схилити.
- Чи я не рум’яна, чи не пишнолиста? – питається вона із смутком в дуба коронастого.
- Ти красуня у цю пору золотаву на усю галявину, калинонько мила, - дуб відповідає. – та не завжди, голубонько, так буває, що кохання в серці від краси палає.Я давно живу на світі і добре це знаю. Не сумуй, красуне, зльози не зронюй й до дубочка молодого, племінника мого, свої пишні віти простягай. Він тебе пригорне й ніжно поцілує, бо ще з весни я помітив, що тебе він любить. А ясеня високого ти, калинонько, забувай й серцю волі не давай, бо кохає він берізку – сам мені про це казав.
Це почувши, вона, як від грому, раптом стрепенулась і у сторону берізки злісно повернулась, хотіла кетягом важко-червоним зачепити її, та не досягнула.
- Чим вона його причарувала? – сердито в дуба запитала і так кроною схитнула, що гронами землі сягнула.
А дуб спокійну усмішку в бороду густу сховав і тихо красуні сказав:
- Не сердися, не хилися, калино, вродлива, бо одна лише краса не заворожить ясеня. Краса пустоцвітом з роками минеться, якщо з добротою, щедрістю і любов’ю щиро не переплететься.
2005 р.