ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.08.17 22:08
Я лезом ножа в невідомість іду,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.

У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,

Ярослав Чорногуз
2025.08.17 21:24
Маестро, Вашу музику люблю,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.

Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,

Галина Кучеренко
2025.08.17 20:51
Не спинися, йдучи понад краєм,
Де життя часто сенси втрачає,
Де до болю напружені нерви
І від стогону крок завмирає…

Не спиняйся там попри втому,
Попри ношу тяжку, над вагому,
Попри стерті ущент резерви,

Євген Федчук
2025.08.17 17:12
Дивлюсь на те, як Трамп себе веде
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бо

Віктор Кучерук
2025.08.17 08:17
Мрій рожевих світ далекий,
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.

Борис Костиря
2025.08.16 22:23
О, скільки масок, лиць, гримас, личин!
Для перевтілення немає меж.
Сьогодні - Гамлет, завтра - Арлекін.
Ти роль нову, як душу, обереш.

Ти входиш у новий потік буття,
Змішавши Бога й біса у собі.
І кров тече у ріку каяття,

Олена Побийголод
2025.08.16 21:40
Із Бориса Заходера

Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.

І Бука про себе промукав:

С М
2025.08.16 11:11
Заходиш до кімнати із якимось олівцем
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс

Юрій Гундарєв
2025.08.16 09:23
Літні дні лічені -
насолоджуйся кожним,
повернись обличчям
до краси Божої!

Ось м’ячем-сонцем
у високім небі
довгорукі сосни

Віктор Кучерук
2025.08.16 06:52
Правду легко зрозуміти,
Хто б і що не говорив, –
Щастя вічно більше в світі,
Ніж усякої жури.
А коли його багато –
Почуттям не дати стрим, –
Будеш радість виражати,
Нею тішитись затим.

Борис Костиря
2025.08.15 21:59
Старий шукає ровесників,
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити

Світлана Майя Залізняк
2025.08.15 18:27
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Шахерезада і

Юрій Лазірко
2025.08.15 18:17
тісно у барі
шумно
Юр
наливай що є
музика шестиструнна
спокою не дає

будьмо

Леся Горова
2025.08.15 13:49
Сполох мій перед ранком,
Запеленався в сон ще.
Тільки-но роси впали,
Вітер себе зморив.
Ще не торка фіранки
Краєм рожевим сонце,
В шибі блідий черпалок
Носиком догори.

Віктор Кучерук
2025.08.15 06:42
Чи не ти казала досі
І тлумачила завжди, –
Хто, чому й за ким голосить,
І не вирветься з біди?
Чи не ти співала тихо,
Користь маючи від знань, –
Що коли не збудиш лихо,
То не матимеш страждань?

М Менянин
2025.08.14 23:34
Тримаєш жезли у руці –
виконують все фахівці,
по профілю їм виші ці,
бо долі слід в їх вишивці.

14.08.2025р. UA
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Оксана Максимишин / Проза

 ТРОЯНДИ БЕЗ РОСИ

Сивенька горличка, забувши геть про втому,
Сидить на дереві високім біля ґанку
Й туркоче сумно лиш одне мені: “До-до-му!”

Ганна Піта-Зайцева, заробітчанка в Італії).

Образ твору Уже стільки днів до ночі від світанку у невеличкій тісній кімнатці, прикрашеній вишитим рушником, над образом Богородиці з Сином сидить біля столу молода жінка та зі сльозами на очах мережить дрібними літерами аркуш, бо хіба можна в нетривалій телефонній розмові розповісти про все, чим наболіло серце у цій теплій, але гіркій від сліз заробітчан країні?
“Я працюю не надто важко, адже бабуся, яку доглядаю, не вередлива і більше спить, аніж дивиться на світ Божий. Отож я нагодую її, приберу, виперу та сідаю біля ліжка хворої, щоб почитати якусь цікаву книжку чи вдосконалювати їхню мову, – писала вона чоловікові та п’ятирічній доні, яких не бачила вже два роки. – А найчастіше поринаю у спогади, бо коли згадую вас, мої любі, то хоч і крається серце болем, та в думках і на душі починає світлішати. Я й у снах часто вас бачу, і ми розмовляємо українською мовою, яку тут чую лише в неділю, коли з дозволу сеньйори їду на “пляц , де розлуки та зустрічі плачуть”, де забуваю про прикрі будні. Там уже наговорюся, наплачуся, виллю душу... й знову поспішаю до своїх обов’язків, бо ж приїхала сюди заробляти гроші, а не тужити. Іноді, стримуючи сльози, думаю, що якби не ці заробітки, то нашу донечку й досі мучила б та страшна недуга. І я радію, що вчасно врятувала свою дівчинку, бо хто знає, чим би все закінчилося, якби довелося чекати. Тобі теж було нелегко і тривожно самому проводити дні та ночі біля ліжечка нашої хворої доні. А я не знаходила собі місця і плакала, і молилася так голосно та щиро, що сеньйора заспокоювала мене своїми ліками. Та, дякуючи Богу, все минулося. Наша донечка здорова й весела. І на фотографіях, наче квіточка, цвіте посмішками. Але вже недовго перебувати нам у розлуці. Я б уже навіть завтра приїхала додому, але сеньйора просить, щоб ще побула в неї доти, доки не приїде її син з Америки, бо самій їй буде нелегко шукати заміну. Її Роберто працює в медичному університеті викладачем і дає приватні уроки, тому до матері хіба що телефонує часто...”
Із задуми жінку вивів голос сеньйори, яка кликала на допомогу. І знову Марія поринула у щоденні турботи, знову забула про те, що болем наповнювало душу. І тільки ввечері продовжила письмову розмову з донею та чоловіком, проте вже не так натхненно, оскільки чомусь боліла голова і дуже хотілося спати. Та написала ще декілька речень, змахнула сльозу і, притуливши до грудей світлину доньки, погасила світло. Але сон, наче полохлива пташка, кудись зник, залишивши натомість рій спогадів, які повернули її в минуле. Ось вона веселим метеликом випорхує з класу під мелодію дзвоника, що кличе на перерву, та зустрічається поглядом зі струнким високим Ігорем із паралельного класу. На якусь мить вони наче завмерли від несподіванки, а тоді хлопець попросив її допомогти розв’язати задачу. “Бо мені чомусь не вдається”, – сказав якось розгублено, однак із такою щирою посмішкою, що вона не могла відмовити.
А наступного дня він знову не зумів розв’язати завдання. І через тиждень спільних занять юнак зізнався, що вона йому подобається і він прагне потоваришувати з нею. Дівоче серце теж не було байдужим до нього. Відтоді закохані майже щодня зустрічалися, бо були сусідами. А після закінчення школи вирішили навчатися в педінституті, адже обоє любили дітей. Потім настав найщасливіший день у їхньому житті – одруження.
Після весілля молодих батьки подарували їм ключі від квартири, в якій усе наче випромінювало тепло і затишок. А коли народилася донечка, їхньому щастю взагалі не було меж. І хотілося-мріялося, щоб доня і вони йшли стежкою такого життя довго-довго. Але доля не завжди стелиться гладенько. Якось на медичному огляді стало відомо, що Юлечка дуже хвора і лише операція врятує її життя.
Відтоді чоловік почав частіше перебувати за межами дому, а коли доводилося спілкуватися з Марією, то знаходив будь-який привід для суперечки. Та жінка не надто переймалася цим. Увесь її світ тепер крутився довкола донечки. Вона возила її до найкращих медиків, яких рекомендували друзі, та всюди їй казали тільки одне – потрібна операція. А де сім’ї вчителів узяти таку велику суму? Хіба що продати квартиру...
– А де житимете? – запитували батьки.
– Переїдемо до вас. Лише б Юля була здоровою, – заспокоювала себе Марія, а думками линула в далеку незнану Італію, куди кликала подруга. Саме там вона зможе заробити достатньо грошей. Час
збігав, дитині не ставало краще. Тоді вона розповіла про задум поїхати за кордон чоловікові, але почула від нього непривітне: “Роби, що хочеш, тільки б скоріше це закінчилося, бо мені вже набридли твої вигадки”. І побачивши, що очі дружини зволожилися, враз додав зі злістю: “І сльози – теж”. Грюкнувши дверима, він укотре залишив її наодинці з гіркими роздумами.
– Якщо є змога заробити – скористайся нею, – порадила мати. – А квартиру завжди зможеш продати. Ти в нас не ледача, роботи не боїшся. Знаю, що буде тобі тяжко, але заради здоров’я нашої Юлечки мусиш потерпіти. Рік – не вік...
Коли Марії вже відкрили візу , і вона пакувала валізи, озвався чоловік, який упродовж останнього часу часто повертався додому п’яний і навіть міг здійняти руку:
– Може, я поїду за кордон, а ти... залишайся з донею. Адже їй потрібна мати.
– Пізно ти це зрозумів. Завтра... завтра я вже... – не закінчила, бо з грудей вирвалося гірке ридання. Він пригорнув її, як малу дитину, заспокоював і просив пробачення за свої ганебні вчинки. Проте дружина чомусь не відчувала в серці того трепетного тепла, яке огортало її завжди, коли він її обіймав:
– Бережи нашу донечку і... себе. А я... я зароблю на операцію.
Жінка згадала, як після її слів він став навколішки і, цілуючи її руки, крізь сльози благав простити йому й обіцяв більше не зловживати ні горілкою, ні сварками з нею.
Тоді Марія не повірила йому, бо їй тоді здавалося, що вже не зможе очікувати від чоловіка чогось доброго. Та він таки дотримав слова і з донечкою чекає на її повернення.
– А чи я так само, як і він, прагну цієї зустрічі? – дивлячись у темряву італійської ночі, запитувала себе. Однак не могла знайти відповіді.– От до батьків і донечки на крилах полетіла б, а до чоловіка... Може, я таки зможу забути те, що й досі пече в серці? Адже я його кохала... кохаю...
Із такими думками зустріла світанок. І хоча боліла голова, й Марія відчувала страшенну втому, мусила вставати й виконувати повсякденну роботу. А ввечері вона дізналася, що невдовзі зможе повернутися додому, бо прилетів син сеньйори.
– О Господи, який Ти добрий, адже допоміг усе витерпіти, пережити, – шепотіла, засинаючи.
Та ранок вніс зміни в її плани. Марія відчула, що не може підвестися з ліжка, бо кожен м’яз був наповнений болем і таким напруженням, що вона не змогла й поворухнутися.
– Що зі мною? Як же я приготую сніданок, як приберу у спальні, коли така хвора? Хто мене догляне? Адже я – служниця, – шепотіла крізь сльози. Вона намагалася якось піднятися, проте безсило опустилася знову на ліжко.
У двері постукали. Сеньйор, переступивши поріг, стривожено спитав:
– Маріє, ви нездужаєте?
А тоді підійшов до ліжка, лагідно взяв за руку, щоб послухати пульс, так само, як і вчора, коли подавала вечерю. І знову жіноче серце тьохнуло якимось дивним хвилюванням, що теплою хвилею розлилося всім тілом, а з очей ще рясніше полилися сльози.
– Не плачте, бо це шкодить здоров’ю. Я принесу вам ліки, – сказав лагідно і вийшов, а Марія подумала: “ Чи це, бува, не сон? Адже цей чоловік наче з казки з’явився...”
Він заходить із тацею, на якій шприц і таблетки, лагідно усміхається і говорить про одужання, і вона засинає з думкою “Це, мабуть, марення. А якщо ні, то чому стільки тепла та ніжності в голосі чоловіка? Адже я в чужій країні, адже я – служниця... ”
Коли Марія прокинулася і побачила на столі букет квітів, цукерки та флакон дорогих парфумів, то знову заплющила очі й похитала головою. Однак лагідний голос промовив:
– Не спіть, бо вам треба підкріпитися чимось теплим і смачним, – і змусив ще й ущипнути себе, бо хіба таке можливе?
Три дні сеньйор Роберто доглядав і лікував її з такою турботою, наче за рідною людиною.
Вона ж спромоглася лише на щире “дякую”.
А сеньйор розказував про себе, про своє перебування в Америці, часто брав її за руку... Щоб послухати пульс. Вона слухала й не знала, що з нею коїться, бо це було наче в прекрасному сні. Деколи й сеньйора заходила в її кімнату і казала жартівливо: “Тепер ми готуємо тобі спагеті і додаємо магічне зілля, щоб ти нас не покидала”. Лише коли сеньйор допоміг їй вийти на балкон, вона все зрозуміла, бо він... Він нахилився до її вуха і прошепотів:
– Маріє, ти така гарна...
Його слова глибоко запали в серце, але вуста тихо і твердо промовили:
– Я не повернуся в Італію... Вже завтра я поїду додому, – і гіркі сльози покотилися змарнілим обличчям.
– Ні, Маріє, ні! Я не маю наміру вас купувати. Я вас кохаю! З першого погляду ─ ви полонили моє серце.І я прошу вас стати моєю дружиною, – казав він, стоячи навколішках і цілуючи її руки.
Від таких слів серце жінки наповнилося якимсь дивним трепетом, а думки завирували:
– Я заміжня... У мене є донька... Я не можу...
– Знаю. Я про все знаю від матері, – перервав він її. – Адже ви були для неї не тільки доброю... помічницею, а й щирою співрозмов-ницею. А тепер прошу стати господинею цього дому, привезти сюди вашу донечку та батьків. Вони стануть мені рідними, бо все, що дороге вашому серцю, важливе й для мене. Маріє, не поспішайте додому. Ще хоча б тиждень-два поживіть тут і подумайте, мені дайте шанс переконати вас у щирості моїх почуттів.
Він ніжно притулив її до грудей і лагідно-тривожно сказав:
– Та ви ж напівпритомні! – підхопив її на руки й поніс до ліжка. А відчувши, як жінка здригнулася, заспокоїв: – Нічого поганого я вам не зроблю. Адже я вас люблю.
Дні минали неймовірно швидко. Сеньйор Роберто щоранку зі словами привітання приносив каву і квіти, а служниця-негритянка догоджала, наче царівні, бо бачила, як господар ніжно і любляче дивиться на Марію. Та здогадувалася, навіщо він найняв негритянку: адже як би вона почувалася, дивлячись в очі служниці-співвітчизниці? Майже щодня возив її на концерти, розважав цікавими розповідями, запрошував у ресторани і в церкву аж у Рим, але українка слухалася здебільшого голосу розуму. А думки пекли, гірчили: “Не будь наївною. Адже тут усе якесь штучне, і навіть троянди не вмиваються росою, бо спека висушує її ще до сходу сонця. А серцю не давай волі – воно сліпе. Сліпе! Радості тут не відчуєш навіть від кохання. Сьогодні він каже “люблю”, а завтра – “Ти мені набридла”. І що тоді?
– Господи, що ж мені робити? Адже мій чоловік вже не такий, як був. І мабуть, не любить мене так, як колись. А цей гріє серце поглядом і словами, і подарунками, то чому мушу мовчки ковтати сльози і слухатися розуму? – шепотіли вуста. А він говорив лагідно:
– Я розумію ваші душевні муки, але своїм коханням спробую загоїти весь біль і тривоги вашого серця.
Дні збігали непомітно в тривожно-бентежних роздумах. А коли настали її останні години перебування в італійській землі, Роберто підійшов до неї і щиро промовив:
– Прошу вас, не забувайте мене й обов’язково повертайтеся, бо я кохаю вас.
Серце мліло і бажало відчути тепло не тільки його слів. Але думки протестували: “Ні! Нічого не обіцяй! Не слухайся голосу серця, бо воно обдурить!”
Сеньйор дав документи на дозвіл проживання і праці в Італії та два квитки на літак.
– Цей – на зворотний рейс, – вказав рукою і, побачивши, як вона здивувалася, додав зі смутком у голосі: – Я чекатиму. Усе здавалося сном, і під монотонний гул літака вона мандрувала
подумки то своєю маленькою італійською кімнатою, де перетво-рилася з попелюшки на принцесу, то рідними місцями, які часто снилися і кожною травинкою кликали додому. А коли зробила перші кроки зволоженою дощами і всіяною барвистим падолистом землею, побачила іскринки радості в очах усміхненої доні, ─ італійське марево враз кудись зникло. І Марія відчула себе легенькою, як ті листочки, що кружляли в парі з вітром. А коли на трояндах, які Юлечка піднесла їй зі словами “Я люблю тебе, матусю” побачила краплинки роси, а може, це були її сльози, то серце забриніло струною тихого раю, де все дихає світлою любов’ю і красою.
Її зачаровував навіть вранішній туман, крізь який пробивалися перші сонячні промені, коли вийшла на балкон після безсонної від роздумів ночі. Вдихнула на повні груди настояне на опалому листі повітря й навшпиньках, щоб нікого не розбудити, пішла в кімнату, взяла сумку і легенько зачинила за собою балконні двері. А тоді вийняла з неї документи, які дозволяли їй повернутися в Італію, і разом із квитком розірвала на клаптики і пустила за вітром. Він підхопив і розніс їх ще сонною вулицею.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2011-10-04 11:34:54
Переглядів сторінки твору 2396
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 4.455 / 5.5  (4.246 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.733 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.822
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Автор востаннє на сайті 2016.12.29 16:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Женя Бурштинова (Л.П./Л.П.) [ 2011-10-05 16:10:25 ]
Читала і плакала...
Дуже зворушливо.

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Оксана Максимишин (Л.П./Л.П.) [ 2011-10-16 19:56:56 ]
Посміхнись та витри сльози. В житті інколи бувають непередбачувані повороти.