НЕПЕРЕВЕРШЕНИЙ МАЙСТЕР ПОЕЗІЇ ГУМОРУ
(Вступна стаття до перекладів віршів Огдена Неша)

Американський поет Огден Неш знаний у всьому світі завдяки своїм гумористичним і сатиричним віршам, що майстерні і новаторські за формою, сповнені високого гуманізму і глибокого філософського змісту.
Фредерік Огден Неш народився 19 серпня 1902 року в передмісті Нью-Йорка в досить заможній сім’ї. Після закінчення школи один рік навчався в Гарвардському коледжі, але в 1921 р. був змушений залишити навчання і самостійно заробляти на життя, оскільки його батько, що займався бізнесом, розорився. Один рік він вчителював у школі, в якій недавно вчився сам, потім був продавцем облігацій, займався вуличною рекламою, ніде надовго не затримуючись, аж поки не влаштувався в 1925 р. в одне з видавництв, де займався рецензуванням і підготовкою до друку рукописів. Це й визначило його подальшу долю: знайомлячись із чужими творами, він і сам почав писати, перепробувавши багато жанрів, перш ніж знайшов своє покликання в царині гумористичної поезії. В 1930 р. один з найпопулярніших тоді журналів “Нью-йоркець” надрукував його вірш “Весна приходить на Муррейський пагорб” і запропонував автору подальшу співпрацю. Незабаром його вірші з’являються і в інших періодичних виданнях, а в 1931 р. вийшла з друку його перша збірка віршів “Незграбні рядки”, яка одразу ж стала надзвичайно популярною і зробила ім’я автора відомим широкому колу читачів. В 1932 р. Неш залишив роботу у видавництві, рік працював у редакції журналу “Нью-йоркець”, а після цього повністю присвятив себе творчій роботі. Лише два поети в США – він і Роберт Фрост – могли похвалитись, що були здатні утримувати себе і свої сім’ї на кошти від своєї поетичної творчості. Крім віршів Неш писав також сценарії для кіно, а пізніше для телебачення. Він був одним із співавторів (вірші) разом із К. Вейлем (музика) і С. Перельманом (лібретто) музичної комедії “Доторк Венери”, яка мала великий успіх у глядачів і довго не сходила зі сцени театру на Бродвеї.
В 1931 р. Огден Неш одружився на Френсіс Леонард – балтиморській красуні, з якою познайомився в 1928 р., закохався і довгих три роки наполегливо домагався руки і серця. Він мав у шлюбі з нею дві дочки, яких дуже любив. Все це – і палка юнацька любов, і ніжні батьківські почуття, і непрості обставини подружнього життя – знайшло відображення в його віршах. Оскільки сімейство Нешів не звикло відмовляти собі хоча б в чомусь, то певні фінансові труднощі змусили поета, починаючи з 1945 р., протягом кількох тижнів щороку влаштовувати поїздки із читанням лекцій та віршів містами США та Англії; й вони користувалися великим успіхом у публіки, хоч і були виснажливими та шкідливими для його здоров’я. Все ж він отримував велике задоволення від спілкування із прихильниками своєї творчості, тому регулярно влаштовував їх протягом двадцяти років, поки дозволяв стан здоров’я. Помер Огден Неш 19 травня 1971 р. в Балтиморі.
Огден Неш вважається видатним майстром гумористичної поезії. Його новаторство виявилось у віртуозному використанні в своїх творах несподіваної, химерної, в багатьох випадках каламбурної рими, грі слів, дуже часто забавно спотворюваних для досягнення більшого комічного ефекту, що можна трактувати як своєрідну поетичну еквілібристику. В багатьох його віршах довгі рядки довільної ритмічної будови чергуються із корткими, але вони завжди скріплюються римою, причому допустимі межі варіацій досить широкі: від 2 до 67 складів у рядку. Короткі його вірші мають яскраво виражений епіграматичний характер, їх афористичність посилена багатократно віртуозною поетичною формою. Все це сприяло тому, що його поезія стала надзвичайно популярною, і не лише в англомовних країнах. Він пише для всіх і про все, про події досить буденні, свідками і учасниками яких стаємо постійно всі ми, але з такою дотепністю, екстравагантністю і проникливістю, на яку здатен лише він один.

НАВІЩО ПОЕТУ МАТЕМАТИКА?
(Вступна стаття до перекладів груків Піта Хейна)

Хто є поетом – і лиш ним,
Не є той навіть цим одним.
Піт Хейн

Рядки, взяті епіграфом, належать Піту Хейну (1905–1996). Його ім’я широко відоме не тільки в його рідній Данії, але й у всіх скандинавських та багатьох англомовних країнах. І це не дивно, бо він був людиною надзвичайно різносторонніх інтересів, в кому щасливо поєднались вчений і письменник, винахідник і поет, інженер і художник, хто у своїй творчості злив воєдино науку і мистецтво. Й у всіх цих областях він проявив себе талановито і неповторно, досяг видатних успіхів.
Коли П.Хейн працював у знаменитому Копенгагенському інституті теоретичної фізики, Нільс Бор саме його вибрав своїм партнером з “інтелектуального пінг-понгу” за гострий розум і дотепність. Тут в 1942 р. він придумав принципово нову математичну гру – гекс, яка цікава ще й тим, що через шість років була “перевідкрита” американським математиком Джоном Нешем. Ця гра одразу ж стала надзвичайно популярною. Він був творцем ще двох відомих математичних ігор: “так-тікс”, що є різновидом гри в нім, і головоломки “кубики сома”, в якій потрібно скласти великий куб із семи “неправильних” частин, що склеєні із 27-и маленьких кубиків (одна складається з трьох, а решта – з чотирьох кубиків кожна). В 1964 р., працюючи над проектом шляхової розв’язки для центральної частини м. Стокгольм, П.Хейн винайшов нову геометричну форму – “супереліпс” (проміжну між еліпсом і прямокутником), а також її просторовий аналог – “супереліпсоїд”, що мають надзвичайно широке застосування в сучасному дизайні.
Але найбільшу славу П.Хейну принесли його короткі вірші-епіграми, для яких він придумав особливу назву – груки. Вони здобули велику популярність у всьому світі і саме за них він тричі висувався на здобуття Нобелівської премії. Свої груки Хейн почав писати під час німецької окупації Данії під псевдонімом Кумбель. Залишаючись незрозумілими для ворогів, вони давали можливість висловлювати для співвітчизників всі ті почуття і думки, які хвилювали автора. Творець кібернетики Н.Вінер, який захоплювався поетичним талантом Хейна, так сказав про цю особливість його віршів: “Хейн великий майстер епіграми. Його слід читати принаймні на двох рівнях – зовнішньому і більш глибокому. І в тому і в іншому випадку він викликає в мене захоплення. Яке багатство значних думок міститься в них!” Щоб познайомити із своєю поетичною творчістю якомога ширше коло читачів, Хейн почав писати англійською мовою, причому, як виявилось пізніше, серед його найкращих груків більшість – саме англомовні.
Хейн ніколи не проводив різкої межі між наукою і мистецтвом: для нього вони були двома гранями одного й того ж творчого процесу. В одній із статей він писав: “Зрештою, що таке мистецтво? Мистецтво – творчий процес, а він однаковий у всіх сферах. Теорія відносності Ейнштейна зараз – теж витвір мистецтва! Ейнштейн більший митець у фізиці, ніж коли грає на скрипці. Суть мистецтва: воно є розв’язанням проблеми, що не може бути чітко сформульована, перш ніж знайдено її розв’язок.”
Багато поетичних рядків Хейна стали афоризмами, крилатими словами. Вони настільки міцно ввійшли в мовну практику, що породили ще один афоризм: “Блискучий оратор – це людина, що здатна виголосити гарну промову, ні разу не процитувавши Піта Хейна”. Американський математик М.Гарднер, відомий своїми популярними книгами з математики, якому Хейн присвятив один із груків, в одній із своїх статей зазначав: “Піт Хейн володіє тим рідкісним і таємничим з точки зору психології розумом, який був у багатьох великих вчених-творців, таких як Ейнштейн і Нільс Бор. Це розум, який спрямований до самої суті задачі, оглядаючи її при цьому з усіх боків як деяку єдність і знаходячи потім розв’язок, що настільки ж несподіваний, як і красивий.”
За своє довге життя П.Хейн написав близько 7000 груків на данській і біля 400 на англійській мовах, видав близько 40 книг, половина з яких – збірники груків. Про свою творчість він сам висловився так: “Творчий процес однаковий у всіх областях. Він зводиться до постановки задачі. Якщо тільки це зроблено належним чином, задача розв’язана.”

МАЙСТЕР ПАРАДОКСАЛЬНОГО АФОРИЗМУ
(Вступна стаття до перекладів афоризмів і фрашок Станіслава Єжи Лєца)

Станіслав Єжи Лєц, польський поет і письменник, народився у Львові 6 березня 1909 р. в досить заможній єврейській сім’ї; батько Бенно Лец де Туш був директором банку, мав у володінні землю і нерухомість. Раннє його дитинство пройшло на Буковині. Крах австро-угорської імперії збігся із занепадом благополуччя родини: коли почалась Перша світова війна, помер батько (в 1915 р.); фронт, що наближався, змусив сім’ю перебратися у Відень. Саме з цим містом, а також зі Львовом, де його мати мала квартиру, зв’язані шкільні роки Лєца. Закінчивши німецьку євангелістську школу (саме цим пояснюється його добре знання німецької мови та любов до класичної німецької культури) і гімназію, поступив до Львівського університету, де вивчав філологію і право. Дебютував у 1929 р.: львівський журнал “Ілюстрований щоденний кур’єр” опублікував кілька його віршів. Перша збірка “Барви” побачила світ в 1933 р. теж у Львові. В цьому ж році, отримавши ступінь магістра права після закінчення Львівського університету переїхав до Варшави, де співробітничає з рядом журналів, з головою поринає у вир суспільного і літературного життя. В поетичній творчості перевагу надає віршам сатиричного змісту, зокрема в жанрі фрашки – своєрідного різновиду польської епіграми (від італійського “фраска” – дрібничка, нісенітниця, безглуздя). До війни встигає видати дві збірки сатиричних віршів та фрашок: “Зоосад” (1935) і “Патетичні сатири” (1936). Пристрасно виступає проти фашизму, що все більш утверджується в різних сферах життя. Бере активну участь в роботі Антифашистського конгресу діячів культури, що відбувся в 1936 р. у Львові. В 1941 р. після окупації Львова німцями був заарештований і відправлений до концтабору в Тернополі; володіючи досконало німецькою мовою, втікає з нього, перевдягнувшись у форму есесівця. Прибувши до Варшави, налагоджує зв’язки з підпіллям, бере участь у партизанській боротьбі з окупантами. Після закінчення війни став одним з редактоів відомого польського сатиричного журналу “Шпильки”. В 1946 р. почав працювати польським аташе у Відні, в 1950 р. емігрував до Ізраїлю, але не зміг там прижитись і через два роки із сином повернувся до Варшави (дружина з дочкою залишились в Ізраїлі). Одна за одною виходять нові його поетичні збірки: “Польовий щоденник” (1946), “Прогулянка циніка” (1946), “Життя – це фрашка” (1948), “Єрусалимський рукопис” (1956), “З тисячі й однієї фрашки” (1959), “Авелю і Каїну” (1961), “Об’явлення в розшук” (1963), “Поеми, готові до стрибка” (1964). Помер Станіслав Лєц 7 травня 1966 р. у Варшаві.
Але світову славу Лєцу принесли не його вірші, а “Незачесані думки” – збірка афоризмів, пройнятих іронією, часто парадоксальних, але завжди сповнених глибоким гуманізмом. Вони перекладені на десятки мов і користуються великою популярністю у всьому світі. Автор більш як десятка поетичних збірок, він сам висловлював жаль з приводу того, що його лірика опинилась в тіні “Незачесаних думок”: “Вони повністю затулили мене як лірика.” Свої думки Лєц записував, як правило, у варшавських кав’ярнях в записну книжку або просто на салфетках. За життя автора вони були опубліковані в двох збірках: “Незачесані думки” (1957) і “Нові незачесані думки” (1964); постійно перевидавались і після смерті автора, весь час поповнюючись новими знахідками з його архіву. Його думки – думки людини 20 ст., що на власній долі відчула притаманні цій епосі соціальні потрясіння, глобальні катаклізми і тоталітарні диктаторські режими – в переважній більшості важкі, болісні, сповнені чорним гумором, але все ж вони не справляють гнітючого враження. Їх парадоксальність виявляється ще й у тому, що за своєю суттю ці думки веселі, хоча й такі сумні; сповнені оптимізму, хоча й такі песимістичні. Вони залишаються цікавими й актуальними і в наш час завдяки тій глибокій людській мудрості, що міститься в них.

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ
(Вступна стаття до перекладу “Сонетів з португальської” Елізабет Браунінг)

Цикл “Сонети з португальської” англійської поетеси Елізабет Браунінг належить до вершинних досягнень світової любовної лірики. Мабуть, в жодного іншого поета, що звертались до однієї із найскладніших поетичних форм – сонета, особисте, біографічне не виражено настільки явно, не втілене з такою поетичною майстерністю. Разом з листами, адресованими Роберту Браунінгу, ці сонети стали невід’ємною складовою романтичної легенди про любов двох видатних поетів, що змела всі перепони, перенісши закоханих із похмурої і холодної атмосфери Лондона до теплої і сонячної Італії.
Елізабет Баррет Браунінг народилась 6 березня 1806 р. в Англії поблизу міста Дарем в досить заможній сім’ї: батько мав великі плантації на острові Ямайка і розбагатів на продажі цукру і рому. Дівчина отримала прекрасну домашню освіту, що включала знання класичних (латини та грецької) і кількох сучасних мов, історії, філософії, літератури; ще в дитячому віці почала писати вірші. Батько, натура владна і деспотична, завів у сім’ї строгі порядки, вимагаючи беззастережної покори і заборонивши всім одинадцяти своїм дітям вступати в шлюб, – але він гордився досягненнями дочки в навчанні, а пізніше в літературній творчості: в 1820 р. була опублікована її епічна поема “Марафонська битва”. З раннього дитинства Елізабет страждала хронічною хворобою легень, в 1821 р. після травми хребта стала напівінвалідом. В 1835 р. сімейство Барретів переїхало до Лондона, де поетеса дістала змогу брати безпосередню участь в літературному житті столиці. В 1838 р. була опублікована її поетична збірка “Серафим та інші вірші”, зустрінута досить прихильно критиками. В тому ж 1838 р. Елізабет для зміцнення здоров’я на кілька років відправилась в м. Торкі на південному узбережжі Англії, де в 1840 р. загинув, катаючись на човні, її брат Едвард. Переживши у зв’язку з цим сильне нервове потрясіння, Елізабет вирішує усамітнитись в своєму лондонському помешканні і готуватись до смерті, оскільки життя втратило для неї всякий сенс; проводить весь свій час в затемненій кімнаті, не встаючи з ліжка і не приймаючи нікого із друзів та знайомих. Єдиною її втіхою в цей час була тільки поезія. В 1844 р. виходить з друку в двох томах її збірка “Вірші”, що утвердила її поетичну репутацію; до неї, зокрема, ввійшов широко відомий вірш “Плач дітей”, спрямований проти визиску дитячої праці на фабриках та шахтах.
Вірші Елізабет Баррет справили надзвичайно сильне враження на англійського поета Роберта Браунінга (1812–1889). Захоплений ними, він починає шукати можливості зустрітися з нею. Оскільки це зробити було надзвичайно складно, бо Елізабет перебувала під пильним наглядом батька, який ревниво оберігав її від будь-якого контакту із зовнішнім світом, то спочатку між ними зав’язалося листування. В першому листі до неї, відправленому 10 січня 1845 р., Роберт писав: “Я всім серцем полюбив Ваші вірші, ... але я полюбив і Вас”. Між ними спалахнуло кохання і 12 вересня 1846 р. вони таємно обвінчалися, а вже через тиждень відбули до Італії. Батько так і не пробачив дочці її вчинку; листи, які вона посилала йому з Італії, вертались нерозпечатаними. Подружжя поселилось у Флоренції. Щасливий шлюб, сприятливий південний клімат благотворно вплинули на здоров’я Елізабет; в 1849 р. вона народила сина, брала активну участь в літературному та громадсько-політичному житті Італії, щиро співчуваючи борцям за її визволення. Померла поетеса 29 червня 1861 р.; одразу ж після її смерті Роберт Браунінг із сином повернувся до Англії.
Світову славу Елізабет Браунінг приніс любовний цикл із 44 сонетів “Сонети з португальської”, що писались протягом 1846–48 років і були опубліковані в 1850 р. В цих віршах, що надихались і живились безпосереднім життєвим досвідом, відображено зародження і еволюція її великого кохання: раптове почуття застало самотню, хвору, позбавлену надій на щастя жінку зненацька – замість смерті, до якої вона готувалась, прийшло кохання, яке збурило все її життя. Збентеження і внутрішнє сум’яття, яке героїня відчуває спочатку, міняється на радісне прийняття цього нового почуття, яке росте й міцніє, заповнюючи все її єство, відкриваючи перед нею нові горизонти, підносячи над прозою буденності і долучаючи до поезії вічності. У зв’язку із надто особистим, інтимним характером циклу сонети були видані з імітацією під переклади з іноземної мови; вибір саме португальської пояснюється тим, що Роберт пестливо називав Елізабет за її смаглявість “моя португалочка”.
І хоч роки перебування в Італії були для Елізабет Браунінг досить плідними у творчому відношенні (збірки віршів “Вікна будинку Гвіді” (1851), “Вірші до конгресу” (1860), роман у віршах “Аврора Лі” (1857)), “Сонети з португальської” так і залишились її лебединою піснею, проспіваною при найвищому злеті на крилах кохання.

НАЙЗОРЯНІШИЙ ІЗ СОНЕТНИХ ЦИКЛІВ
(Вступна стаття до перекладу циклу сонетів “Астрофіл і Стелла” Філіпа Сідні)

Цикл сонетів “Астрофіл і Стелла” Філіпа Сідні мав надзвичайно великий вплив на читачів. Хоча він був опублікований лише в 1591 році вже після смерті автора, але одразу ж після написання в 1582 році поширювався в рукописному вигляді і був досить добре знайомий сучасникам поета. Під його впливом форма сонета набула надзвичайної популярності в Англії і протягом 20 наступних років одних лише сонетних циклів, перший з яких започаткував Філіп Сідні, там з’явилося більше двох десятків, в тому числі й такі знамениті, як “Amoretti” Едмунда Спенсера та цикл сонетів Вільяма Шекспіра.
Філіп Сідні народився 30 листопада 1554 року в містечку Пенстхерст, графство Кент, в дуже знатній сім’ї. Його мати походила із старовинного аристократичного роду, батько, сер Генрі, довгий час був намісником англійської корони в Ірландії, батькові ж брати лорд Варвік і лорд Лестер займали при дворі королеви Єлизавети вищі державні пости. Філіп отримав прекрасну освіту, навчаючись спочатку в Шрюсберзькій школі, а потім в Оксфордському університеті. З 1572 по 1575 рік подорожував країнами Європи (Франція, Німеччина, Італія), що стало в той час вже традиційним для юнаків із аристократичних сімей. Сподіваючись на дипломатичну і військову кар’єру, майбутній поет багато уваги надавав зустрічам і спілкуванню з державними діячами, знайомився з політичним, економічним та релігійним життям країн, в яких перебував. Повернувшись на батьківщину, розраховував на дипломатичне призначення, але замість цього йому запропонували чисто церемоніальну посаду королівського виночерпія, що не вимагала особливих зусиль і зачних затрат часу. В лютому 1577 року королева Єлизавета нарешті направила Філіпа Сідні послом до німецького імператора Рудольфа ІІ, але потім в наступні вісім років не давала йому ніяких офіційних доручень. Сідні ж мріяв про політичну діяльність і військові почесті, гідне застосування набутих знань і гострого розуму. Позбавлений можливості здійснити дипломатичну або військову кар’єру, він з усією нерозтраченою енергією молодості віддається літературній діяльності і за п’ять-шість років створює шедеври, які навічно вписали його ім’я в історію англійської літератури. В період з 1578 по 1585 рік були написані пасторальний роман “Аркадія”, літературно-критичний трактат “Захист поезії” та цикл сонетів “Астрофіл і Стелла” – три головні твори Філіпа Сідні, які на довгі роки стали визначальними для літератури Англії. В листопаді 1585 року від королеви нарешті надійшло довгоочікуване призначення: він був посланий в Нідерланди, де герцог Оранський очолив боротьбу проти іспанського панування. 22 вересня 1586 року в сутичці з іспанцями біля містечка Зутфен Філіп Сідні був поранений і помер від гангрени 17 жовтня 1586 року. Його тіло було доставлене в Англію і з військовими почестями поховане в соборі св. Павла.
Найбільшу славу Філіпу Сідні приніс цикл сонетів “Астрофіл і Стелла”. В 108 сонетах і 11 піснях цього циклу розповідається про любов юного придворного Астрофіла (в перекладі з грецької: Закоханий в зорю) до знатної заміжньої дами Стелли (в перекладі з латини: Зоря). Їх прототипами сучасники вважали самого поета і Пенелопу Деверекс, дочку лорда Ессекса, який незадовго перед смертю висловив побажання, щоб його дочка, якій тоді виповнилося 13 років, вийшла в майбутньому заміж за Філіпа Сідні, якого він дуже цінував і який був на дев’ять років старший за неї. Але за наполяганням опікунів через чотири роки Пенелопа одружилась із лордом Річем.
Що герої циклу мали реальних прототипів, свідчить і обігрування імені Річ (в перекладі з англійської: багатий) в сонетах. Сам Філіп Сідні, який передусім прагнув добитися визнання в дипломатичній або військовій діяльності, не дуже переймався думками про одруження. Але коли Пенелопа вийшла заміж за іншого, в ньому спалахнуло кохання до неї. І справді, Пенелопа Деверекс мала ряд чеснот, які особливо цінуються при дворі: була дуже красивою, освіченою, володіла французькою, іспанською та італійською мовами, брала участь в придворних спектаклях. В час, коли Сідні писав свій цикл сонетів, вона перебувала в апогеї своєї краси і чарівності; багато знатних чоловіків домагалися її прихильності. Автор зображує зародження і еволюцію пристрасті свого героя, в якій нерозривно поєднались надія і відчай, гнів і захоплення, екзальтація і пригніченність, іронія і простодушність, сарказм і благоговіння. Отримавши відмову, він переборює свій відчай і вирішує присвятити себе громадській діяльності. Неможливість поєднання Астрофіла і Стелли підкреслена метафорично і в самій назві циклу: зорі недосяжні із-за гігантських космічних відстаней, що відділяють їх від нас.
Сонет посідає особливе місце в творчості Філіпа Сідні і важко переоцінити той вплив, який він справив на утвердження цієї форми в англійській поезії, заслуживши високу честь називатися “англійським Петраркою”. Цей поетичний розмір, в якому найбільший ефект досягається найскупішими художніми засобами, виникає в Італії в ХІІІ ст. з початком епохи Відродження і набуває досконалості в творчості Франческо Петрарки (1304–1374), який канонізує його класичну форму, що дістала назву петрарківського або італійського сонета, в якому перші вісім рядків (октава) римуються за схемою абба абба, а останні шість (секстет) – за схемою вгд вгд або вгв гвг чи деякою їх модифікацією. В англійській літературі сонет вперше з’являється в творчості Томаса Вайєта (1503–1542), який, багато в чому наслідуючи Петрарку, використовував італійську форму сонета. Генрі Ховард, граф Саррі (1517–1547), послідовник Вайєта, відмовився від петрарківської форми сонета і започаткував нову, що складається з трьох катренів з незалежним римуванням за схемою абаб вгвг деде і заключного двовірша: єє. Ця форма пізніше отримала назву шекспірівського або англійського сонета. Але тільки в творчості Філіпа Сідні сонет займає гідне місце в англійській літературі і утверджується як одна із провідних форм ліричної поезії. За своє коротке життя Сідні написав досить багато сонетів. Частина з них ввійшла в його пасторальний роман “Аркадія”, де прозовий текст чергувався із віршовими вставками, інші – в збірку “Деякі сонети”. Але світову славу він здобув як автор першого англійського циклу сонетів “Астрофіл і Стелла”, в якому поєднані елементи обох форм – октава італійського зразка, а секстет, як правило, розпадається на катрен і заключний двовірш.
І зараз благородні почуття людей єлизаветинської епохи, їх радості і скорботи, донесені крізь товщу століть в поетичному слові, знаходять вдячний відгук в наших серцях, спонукаючи їх битись в унісон із серцями Астрофіла і Стелли, героїв однойменного циклу, подібно далеким зорям, чиє світло, долаючи неймовірні відстані, продовжує дарувати нам радість і надію навіть тоді, коли їх самих вже немає.

“НЕ ГАНЬ СОНЕТА, КРИТИКУ...”
(Вступна стаття до перекладів англійських сонетів)

Сонет – миттєвий монумент чуттів,
Від вічності душі безсмертній миті
Дар пам’ятний.
Д.Г.Россетті


Сонет (від італійського sonetto – пісенька) – одна з найпопулярніших форм ліричної поезії, що складається із 14 рядків, як правило, п’ятистопного ямбу із фіксованою схемою римування. Як окремий жанр зароджується на початку ХІІІ ст. на Сіцілії в творчості придворних поетів і стає широко відомим після того, як ним скористався видатний італійський поет Данте Алігієрі (1265–1321) в книзі лірики “Нове життя”, яку присвятив своїй коханій Беатріче. Найвищого ж розквіту і досконалості італійський сонет досягає в творчості Франческо Петрарки (1304–1374), 317 сонетів якого, що оспівують його кохання до донни Лаури, зібрані в “Книгу пісень”, стали визначальними для подальшого розвитку цього віршового розміру і його поширення у всьому світі. Він канонізував його класичну форму, що дістала назву петрарківського або італійського сонета – перші вісім рядків (октава) римуються за схемою абба абба, а останні шість рядків (секстет) – за схемою вгд вгд або вгв гвг чи деякою їх модифікацією. Така схема дає можливість в першій частині ввести тему, поставити проблему, задати запитання, вихлюпнути сплеск емоцій, а потім в другій частині через вольту (поворот, повернення) перейти до уточнення, видозміни чи коментаря, навести розв’язання чи відповідь, дати вихід емоційній напрузі, досягаючи найбільшого ефекту найскупішими художніми засобами.
В англійській літературі сонет вперше з’являється на початку XVI ст. в творчості Томаса Вайєта (1503–1542), який, багато в чому наслідуючи Петрарку, використовує італійську форму сонета. Генрі Ховард, граф Саррі (1517–1547), послідовник Вайєта, відмовився від петрарківської форми сонета і започаткував нову, що складається із трьох катренів (чотиривіршів) з незалежним римуванням абаб вгвг деде і заключного двовірша єє. Ця схема пізніше отримала назву англійського або шекспірівського сонета, оскільки найбільшої досконалості досягла в творчості Вільяма Шекспіра. Англійський сонет збагатив виражальні можливості цього жанру, діставши можливість у заключному двовірші синтезувати, резюмувати чи іронічно трактувати, або ж навіть парадоксальним чином заперечити зміст попередніх 12 рядків.
Але тільки в творчості Філіпа Сідні сонет займає гідне місце в англійській літературі і утверджується як одна із провідних форм ліричної поезії. За своє коротке життя Сідні написав досить багато сонетів. Частина з них ввійшла в його пасторальний роман “Аркадія”, де прозовий текст чергувався із віршовими вставками, інші – в збірку “Деякі сонети”. Але світову славу він здобув як автор першого англійського циклу сонетів “Астрофіл і Стелла”, в якому розповідається про любов юного придворного Астрофіла (в перекладі з грецької: Закоханий в зорю) до знатної заміжньої дами Стелли (в перекладі з латини: Зоря). В сонетах циклу поєднані елементи обох форм – октава італійського зразка, а секстет, як правило, розпадається на катрен і заключний двовірш. Хоча цикл сонетів Сідні був опублікований лише в 1591 році вже після смерті автора, але одразу ж після написання в 1582 році він поширювався в рукописному вигляді і був досить добре знайомий сучасникам поета. Під його впливом форма сонета набула надзвичайної популярності в Англії і протягом 20 наступних років одних лише сонетних циклів з’явилося там більше двох десятків. Серед них можна відзначити цикли “Делія” (1592) Семюела Деніела (1562–1619) та “Ідея” (1594) Майкла Дрейтона (1563–1631), які, однак, не виходили за рамки петраркізму, що поступово перетворювався в застиглу форму, і поступалися циклу Сідні.
Значним досягненням в розвитку англійського сонета було опублікування в 1595 році циклу сонетів Едмунда Спенсера (1552–1599) “Amoretti” (в перекладі з італійської: любовні пісні), в якому гармонійно поєднались традиційні здобутки і новаторські пошуки. Горда і недосяжна в петрарківському дусі леді початкових сонетів поступово зм’якшується серцем і в останніх сонетах циклу відповідає ліричному герою взаємністю у повній відповідності із протестанською етикою з її культом шлюбу і сім’ї. Спенсер використовує англійську модель сонета, вводячи додаткову риму, що пов’язує катрени між собою: абаб бвбв вгвг дд. Це надає циклу особливу плавність руху і милозвучність, створюючи враження єдиного подиху, на якому написаний кожен сонет.
Найвищого розвитку англійський сонет досягає в творчості Вільяма Шекспіра (1564–1616), який написав більшість своїх сонетів в 90-і роки XVI ст., хоч опубліковані були тільки в 1609 році. Створюючи свій цикл, він відкинув петрарківську традицію, що вже вичерпала себе, і шукав нових шляхів у розвитку сонета. Більшість сонетів присвячені не гордій красуні, як уже склалось традиційно, а юному другу поета, – й дружбі, а не коханню, відводиться найвище місце в системі життєвих цінностей. В зображенні юного друга та чорнявої леді Шекспір досягає небаченої до тих пір психологічної достовірності, значно переважає своїх попередників в розкритті внутрішнього світу людини, глибини і суперечливості її почуттів. Використовуючи англійську форму сонета, він настільки її вдосконалив, що вона стала називатися з тих пір в його честь шекспірівською.
Після Шекспіра сонети в старій манері продовжували писати лиш другорядні поети, а видатні шукали нових шляхів у розвитку жанру. До останніх належав і Джон Донн (1572–1631), який, звертаючись до сонета, взагалі відмовився від любовної тематики, наповнивши їх релігійним змістом. В своєму циклі “Священні сонети” він шукає відповіді на вічні питання про смисл життя і призначення людини, дух якої перебуває у вічних сумнівах і метаннях; визначальними тут стають містичні настрої, відмова від чуттєвих насолод, визнання гріховності людини та необхідності її смирення перед всемогуттям бога, трагічні і нездоланні суперечності людської душі, що не здатна повністю присвятити себе служінню богу.
Джон Мільтон (1608–1674), чия епічна поема “Втрачений рай” є найвищим досягненням англійської поезії XVII ст., звертався до сонета лиш епізодично, але створив справжні шедеври. В тих двох десятках сонетів, які він написав з різного приводу і в різні періоди своєї творчості, Мільтон відгукується на політичні події, торкається обставин особистого життя та повсякденних справ, досягаючи в цьому ліричному жанрі небаченої раніше величі і монументальності. Пізніше їх високо цінували поети-романтики, вважаючи неперевершеним взірцем.
В епоху Просвітництва сонет втратив свою популярність, видатні поети звертались до нього дуже рідко, віддаючи перевагу іншим жанрам. Свого часу йому прийшлось чекати аж до кінця XVIII ст., коли починається епоха романтизму. В 1789 році Вільям Боулз (1762–1850) опублікував цикл із 14 сонетів, в яких центральне місце посідають особисті переживання, навіяні мальовничими картинами природи. Більшість сонетів Семюела Тейлора Кольріджа (1772–1834), хоч цей жанр і не є визначальним в його тврорчості, присвячені видатним історичним особистостям і зображенню природи.
Своїм другим народженням сонет зобов’язаний Вільяму Вордсворту (1770–1850), який написав їх близько півтисячі і повністю реабілітував цей жанр в очах сучасників. Подібно Мільтону і Кольріджу, Вордсворт вводить у свої сонети громадянські мотиви, відгукується на тогочасні політичні події. Але, розчарувавшись у вільнолюбних ідеалах своєї юності, він звертається до зображення природи, спокій, красу і гармонію якої протиставляє духовному закріпаченню, хаосу і несправедливості суспільних відносин. Деякі свої сонети Вордсворт присвячує питанням поезії і поетичної майстерності, зокрема, і самому сонету, специфіці його форми та історії розвитку. Як і Мільтон, Вордсворт в основному користується італійським зразком, хоч досить часто міняє систему римування (октава, наприклад, в багатьох його сонетах римується за схемою абба авва).
Романтики молодшого покоління до сонета зверталися рідше. У Джорджа Байрона (1788–1824) їх всього декілька. Окремі сонети Пірсі Біш Шеллі (1792–1822) мають філософський характер, присвячені проблемам суспільного життя та поетичної творчості. Разом із новим змістом він пробує обновити і форму сонета, вносячи зміни у схему римування. Його написану терцинами “Оду західному вітру” можна розглядати як цикл із п’яти сонетів із римуванням абаб вбвг вгдг дд.
Із романтиків після Вордсворта найбільше всього сонетів у Джона Кітса (1795–1821). Вони нерівнозначні за якістю і переконливо засвідчують стрімке зростання майстерності цього талановитого поета, якому долею було відведено тільки неповних 26 років життя. Основна тема його сонетів – пошук істини і краси в сучасному бездуховному світі, швидкоплинність людського життя, протиставлення недосконалості реального буття і гармонії створеного уявою світу поетичних образів.
Відроджений Вордсвортом та іншими романтиками сонет займає помітне місце і в творчості поетів-вікторіанців. Сонети ми знаходимо і в Альфреда Теннісона (1809–1892), і в Метью Арнольда (1822–1888), і в Алджернона Чарльза Свінберна (1837–1909), і в Оскара Вайльда (1856–1900), і в багатьох інших поетів другої половини ХІХ ст. З’являються і сонетні цикли. Найвідоміший з них “Сонети з португальської” (опублікований в 1850 році) написала Елізабет Баррет Браунінг (1806–1861). Мабуть, в жодного іншого поета, що зверталися до жанру сонета, особисте, біографічне не виражено настільки явно, не втілене з такою поетичною майстерністю. Разом з листами, адресованими Роберту Браунінгу, ці сонети давно вже стали невід’ємною складовою романтичної легенди про любов двох видатних поетів, що змела всі перепони, перенісши закоханих із похмурої і холодної атмосфери Лондона до теплої і сонячної Італії. Як і більшість поетів ХІХ ст., Елізабет Браунінг користується італійським зразком, строго дотримуючись у всіх сонетах циклу єдиної схеми римування абба абба вгв гвг.
Зовсім протилежними почуттями сповнений цикл Джорджа Мередіта (1828–1909) “Сучасне кохання” (1862). З гіркою іронією тут розповідається про згасання любові і руйнування шлюбу, зовнішньо благополучного і респектабельного, але внутрішньо роз’єднаного і глибоко нещасного, про відсутність взаєморозуміння і духовного зв’язку між подружжям. Поет свідомо займає позицію відстороненого спостерігача, не бажаючи виносити остаточний присуд, даючи можливість читачу самому зробити висновки. В зв’язку з цим він змінив і саму структуру сонета, відмовившись від резюмуючого заключного двовірша і додавши два зайві рядки (т.з. “хвостатий сонет”).
Данте Габріел Россетті (1828–1882) що належав до прерафаелітів – гуртка художників і поетів, у свій цикл “Дім життя” (1881) включив сонети, які писав протягом усіх років свої творчості. Він стверджував, що сонет – це “миттєвий монумент чуттів” і його завдання – зупинити мить життя, щоб зберегти її для вічності. Але події особистого життя, відгуком на які був той чи інший сонет циклу, майстерно вплетені в контекст загальнолюдських цінностей.
Ще один із поетів-вікторіанців, Джерард Менлі Хопкінс (1844–1889) в своїх сонетах звертається до релігійної тематики, яку він поєднує із зображенням картин природи: вона для нього є нетлінною в своїй божественній чистоті, незаплямованою гріхом. Трагедія ж сучасної людини в тому, що вона відокремила себе від природи, підкорила її своїм споживацьким інтересам, зруйнувала її красу, що призвело до моральної деградації і самої людини.
В ХХ ст. сонет в Англії втратив ту популярність, яку він здобув у творчості романтиків і вікторіанців. Поети віддавали перевагу іншим жанрам, особливого поширення набув т.з. вільний вірш. Та все ж до нього звертались такі видатні поети, як Вістан Х’ю Оден (1907–1973) і Ділан Томас (1914–1953). Жанр сонета ще далеко не вичерпав своїх можливостей і, хочеться вірити, мов той фенікс, ще не раз відродиться, даруючи нам нові ліричні шедеври.

“ЗАПИТУЙТЕ ВЖЕ ПРО МЕНЕ ЛИШ В КНИГ, ЩО ЗАЛИШИВ”
(Вступна стаття до перекладів віршів Редьярда Кіплінга)

Редьярд Кіплінг – видатний англійський поет і визнаний майстер новели, перший з англійських літераторів лауреат Нобелівської премії. Мабуть, немає в історії англійської літератури іншого автора, який сприймався б так неоднозначно, навколо імені якого не вщухали б і досьогодні спори, з приводу чиєї творчості було б висловлено стільки хвали і стільки хули. Все в Кіплінгу було надзвичайним: глибина й розмаїття його таланту, ранній вияв літературних здібностей, майже миттєві слава і визнання, різноманітність літературних форм, що ними він майстерно володів, пристрасні захоплення і відраза, які він викликав у критиків і читачів, суперечності у сприйнятті його творчості як за життя, так і після смерті.
Джозеф Редьярд Кіплінг народився 30 грудня 1865 року в індійському місті Бомбеї. Індія в той час була однією з найбільших англійських колоній. Його батько Джон Локвуд Кіплінг, син священника, закінчив художнє училище в Лондоні і деякий час працював художником-декоратором на батьківщині, але, маючи неабиякимй талант, не зміг досягнути помітних успіхів як в матеріальному, так і в творчому відношенні. Тому через три тижні після одруження із Алісою Макдональд він виїхав до Індії, зайнявши посаду викладача художньої школи в м. Бомбеї. Мати Редьярда теж походила із сім’ї священника, займалась літературною творчістю; одна з її сестер була дружиною відомого англійського художника Едварда Берн-Джонса.
Перші свої п’ять років маленький Редьярд провів у Бомбеї і це був, як потім він сам згадував, найщасливіший період його життя. Вихованням хлопчика займались місцеві няньки і слуги, які його надзвичайно балували, виконуючи будь-які забаганки, і їх місцеву мову він вивчив раніше своєї рідної. Але в заможних сім’ях “англо-індійців” існував звичай віддавати своїх дітей після досягнення ними шкільного віку на навчання до Англії для здобуття належної освіти, позбавлення від хвороб, що були досить частими в жаркому кліматі, та зменшення впливу на них місцевих звичаїв. Простіше, звичайно, було б відправити Редьярда до родичів матері, людей досить заможних. Але коли перед цим трирічний Редді деякий час погостював у них, він так їм не сподобався своїми пустощами і неслухняністю, що ті визнали кращим віддати Редьярда і його молодшу сестру для навчання і виховання в прийомну сім’ю відставного капітана та його дружини, які в питаннях виховання дотримувались строгих релігійних норм та приписів пуританської моралі. Для шестирічного пустуна настала пора фізичних і душевних страждань. В цьому “домі відчаю”, як назвав його він пізніше в одному із своїх оповідань, він зазнавав всіляких принижень, покарань і знущань за непослух, причому хазяйка, місіс Холловей, не розуміла, що таким чином губить дитину: в її розумінні вона просто займалась перевихованням. Від нервових потрясінь хлопчик почав швидко втрачати зір. Коли мати довідалась про це від однієї із своїх сестер, вона одразу ж приїхала в Англію і забрала дітей із цієї приватної школи, жила з ними деякий час в сільській місцевості і в Лондоні, а потім влаштувала Редьярда в школу-пансіон в містечку Вестворд-Хо, що готувала дітей військовослужбовців до здачі екзаменів у воєнні училища і для цивільної служби в Індії. Вибір саме цього закладу пояснювався тим, що тут навчання коштувало не дуже дорого, і до того ж його очолював їхній знайомий Корнелл Прайс, з яким Кіплінги листувались. Він одразу ж відчув надзвичайне літературне обдарування 13-річного хлопця, бо й сам раніше займався літературною творчістю, то ж постійно спонукав і заохочував до неї свого вихованця. Та й сам Редьярд, що мав слабке здоров’я і поганий зір, виглядаючи “білою вороною” серед своїх однолітків, добре розумів, що шлях до військової кар’єри йому закритий, то ж все притаманне йому честолюбство спрямовував на те, щоб стати письменником. Напіввоєнна дисципліна та муштра, які панували в цьому закладі, зовсім не сприяли цим намірам, але цього разу він, маючи вже попередній гіркий досвід, зумів переламати себе, підкорившись дисципліні і закону, замість того, щоб виснажувати свої сили в нерівній боротьбі. Ідея такого підкорення як однієї з найважливіших норм суспільного життя стане пізніше провідною в багатьох його творах. Редьярд редагує шкільну газету, захоплюється поетичною творчістю А.Свінберна, А.Теннісона, Р.Браунінга, Д.Г.Россетті, пише сам вірші. В 1881 р., коли йому було всього 16 років, батьки власним коштом видали невеликим накладом його збірку “Шкільні вірші”, які, хоч і були наслідувальними, вже несли відбиток видатного поетичного таланту.
Помітно зміцніло в той час і становище сім’ї Кіплінгів. В квітні 1875 р. Джон Локвуд отримав посаду куратора Центрального музею індійського мистецтва в м. Лахорі, який під його керівництвом став невдовзі найбільшим і найкращим у світі зібранням творів східного мистецтва. Він також очолив і школу ужиткового мистецтва, що була при музеї. Не маючи достатніх коштів для продовження навчання в університеті, Редьярд в 1882 р., не завершивши навчання в школі, повертається в Індію і займає за сприяння батьків посаду помічника редактора лахорської “Цивільної і воєнної газети”. Вона виходила щодня і вся її редакція складалася із двох осіб – редактора і його помічника, тож працювати Редьярду доводилося по 10-15 годин на добу. Та, незважаючи на велику зайнятість, це була гарна школа літературної майстерності. Репортерська робота зводила його із сотнями людей найрізноманітніших професій, робила учасником найнеймовірніших пригод, що іноді таїли в собі смертельну небезпеку, давала можливість відчути самому і донести до читачів справжній, а не показний, колорит колоніального життя Індії, його жорстокість і щедрість, велич і жалюгідність, підступність і чарівність, розкіш і нужду. Починаючи з 1887 р. він також співпрацює із загальноіндійською газетою “Піонер”, що виходила в м. Аллахабаді. І саме в газетах були опубліковані оповідання і вірші, що одразу ж зробили його ім’я відомим для всієї Індії. Пізнше ці оповідання були перевидані в шести випусках “Залізничної бібліотеки”, книжки якої призначалися для читання в дорозі і продавалися на вокзалах, а 32 з них ввійшли до збірки “Прості оповідання з гір” (1888); вірші ж склали збірку “Департаментські пісеньки та інші вірші” (1886).
Здобувши літературне визнання в Індії, Р.Кіплінг в 1889 р. повертається в Англію. Правда, бажаючи помандрувати світом, він вибрав досить незвичний маршрут і побував перед цим в Бірмі, Сінгапурі, Гонконзі, Японії і США. За цей час його твори були перевидані в Англії і одразу ж стали надзвичайно популярними; також були опубліковані і нові книги його оповідань. Особливий успіх мала його поетична збірка “Балади казарми та інші вірші” (1892). В Лондоні Редьярд познайомився з багатьма літераторами, зокрема з Волкоттом Балестьє, представником американських видавничих фірм, який приїхав в Європу для пошуку молодих перспективних письменників з метою видання їх творів у США. Балестьє одразу ж звернув увагу на Кіплінга, популярність якого швидко зростала, і вдвох вони приступили до написання пригодницького роману, події якого розгорталися як в Індії, так і в Америці, що отримав назву “Наулахка” (що в перекладі з хінді означає “казкове багатство”). В кінці 1891 р. Балестьє, перебуваючи в Німеччині, заразився черевним тифом і помер. Після смерті друга Редьярд в січні 1892 р. одружився із його сестрою Кароліною і відправився у весільну подорож. Перебуваючи в Японії, він дізнався про банкрутство банку, в якому тримав свої заощадження; наявних грошей вистачило тільки на дорогу до родинного помешкання Балестьє біля м. Браттлборо, штат Вермонт. Спочатку вони арендували житло, їм допомагали родичі, передусім Біті Балестьє, молодший брат Кароліни, що мав свою ферму. Кіплінг же мріяв про свій власний дім. Спочатку грошей для цього не було, але його твори поступово ставали популярними і в США, гонорари за їх публікацію постійно зростали. Через рік Кіплінги збудували власний дім на купленій у Біті землі, назвавши його в пам’ять померлого Волкотта “Наулахкою” (роман був опублікований в США в 1892 р. вже після смерті співавтора). В Америці Кіплінг поступово обживався, тут народилось в нього троє дітей, друкувались нові його твори. Особливий успіх мали “Книга джунглів” (1894) та “Друга книга джунглів” (1895), що ввійшли до золотого фонду дитячої літератури і неодноразово екранізувалися. Більшість оповідань, що склали ці книги, присвячені зображенню незвичайних пригод індійського хлопчика Мауглі, що заблукав у джунглях і виховувався зграєю вовків. Тут же були написані вірші, що склали збірку “Сім морів” (1896), а також повість “Відважні капітани” (1897), при створенні якої він спеціально відвідував штат Массачусетс для ознайомлення з роботою моряків риболовецької флотилії. Та спокійне й розмірене життя у власному домі тривало лише чотири роки: після жахливої сварки із Біті Балестьє, яка закінчилася розбором у суді, Кіплінги змушені були виїхати в Англію. В лютому 1899 р. вони повернулись в Нью-Йорк, але тут Кіплінг захворів на запалення легенів і мало не помер. Вслід за ним захворіла і його старша 6-річна дочка Джозефина і невдовзі померла. Після цього Кіплінги покинули Америку вже назавжди.
В Англії Кіплінги поселились у сільській місцевості в графстві Сассекс, яке стало для письменника улюбленим куточком Англії. Кілька разів змінювали місце проживання, аж поки в 1904 р. Кіплінг не купив старовинний будинок, побудований ще в ХVІ ст., який став йому надійним захистком аж до самої смерті. З цих пір в його творчості, що раніше присвячувалась “семи морям” і заморським країнам, з’являється тема рідної землі, отчого краю, англійської природи, краси сільських краєвидів. В той же час Кіплінг багато подорожував світом, багато часу проводив у Південній Африці. В 1899 р. розпочалась війна між англійцями і бурами – нащадками голландських переселенців, що проживали в двох невеликих південно-африканських республіках – Трансваалі і Оранжевій. Звичайно ж, сили були нерівними і перемогу Англії легко було передбачити, але для її досягнення англійцям прийшлось вдатися до таких жорстокостей, що це викликало хвилю обурення у всьому світі. Кіплінг був по суті єдиним з англійських літераторів, який рішуче став на захист інтересів англійського імперіалізму в цій війні і ніколи вже від цього не відступався. Звідси починається і поступово наростає його відчуження від решти англійських письменників та згасання інтересу критиків і читачів до його творчості. Його найближчим другом стає один з ініціаторів англо-бурської війни Сесіл Родс, який подарував Кіплінгу будинок в Південній Африці, в якому письменник проживав протягом січня-березня щорічно з 1900 по 1908 р.р. В 1902 р. Кіплінг опублікував книгу для дітей із власними ілюстраціями “Казки просто так”, що здобула світове визнання; за рік до цього побачив світ його роман “Кім”, який критики вважають найкращим серед романів про Індію, написаних англійцями. В 1907 р. письменнику була присуджена Нобелівська премія з літератури “за дар спостережливості, оригінальність фантазії, зрілість ідей і видатний талант оповідача”. Кіплінг, хоч і прибуває в Стокгольм за нагородою, але традиційної промови не виголошує. В цьому ж і наступному роках він отримує академічні відзнаки і почесні звання від Оксфордського, Кембріджського, Едінбурзького і Даремського університетів; пізніше отримуватиме нагороди ще від багатьох провідних університетів світу.
Одразу ж після отримання Нобелівської премії творча активність Кіплінга починає спадати. Перша світова війна принесла йому ще одну особисту трагедію – в 1915 р. загинув його єдиний 18-річний син Джек, якому він сам допоміг (син, як і батько, мав поганий зір, що робило його непридатним для військової служби) вступити в армію і потрапити на фронт. Тіло загиблого так і не було знайдене, незважаючи на всі зусилля батьків. І в цій війні Кіплінг залишився повністю на боці англійського імперіалізму, що ще більше відштовхнуло від нього всіх демократично і ліберально налаштованих читачів. З кожним роком йому все важче було працювати через постійні болі в області шлунка, все частіше він впадав у стан депресії. Як з’ясувалося пізніше, вже з кінця 20-х років Кіплінг страждав на виразку дванадцятипалої кишки. На початку 1936 р. його стан різко погіршився, йому зробили операцію, після якої почався перитоніт, і 18 січня 1936 р. він помер в Лондоні. Кіплінгу були влаштовані пишні державні похорони, на яких були присутні найвищі державні урядовці, але англійські письменники їх проігнорували. Його могила знаходиться у Вестмінстерському аббатстві – національному пантеоні Англії. Такої честі удостоїлись лише кілька найвидатніших письменників і поетів.
Поетична репутація Кіплінга знала як стрімкі злети, так і глибокі падіння. В 90-х роках ХІХ ст. у всіх на устах були його балади, в яких він оспівав повсякденне життя і працю англійських чиновників, солдатів і офіцерів, які служать Імперії за тридев’ять земель від рідних ферм і містечок старої доброї Англії. Кіплінг наблизив поезію до побуту, розширив її жанровий репертуар і збагатив її мову, ввівши в неї просторіччя, діалектизми, солдатський жаргон і сленг, зробив її доступною і зрозумілою для найширшого читацького загалу. Він обрав зразком для своїх поетичних творів англійську народну баладу і вуличну пісню саме тому, що ці віршові форми були протягом століть ретельно відшліфовані океаном живої людської мови. У цих його віршах нас зачаровує не новизна, а впізнавання вже знайомого нам на інтуїтивному рівні, миттєвий резонанс струн нашої душі у відповідь на вже звичний мотив із вічних тем і образів. Пізніше, на початку ХХ ст., коли Кіплінг все більше утверджувався в свідомості критиків і читачів як “бард імперіалізму” і “залізний Редьярд”, інтерес до його творчості поступово згасає. Але, як випливає з його програмного вірша “Ноша Білих Людей” (1899), в імперіалізмі він вбачав насамперед цивілізаторську місію: більш сильна нація повинна забезпечити для підкорених нею народів порядок, стабільність і мир, позбавивши їх від голоду і епідемій, забезпечити належний рівень освіти і медичного обслуговування, покінчити із проявами рабства. Але в той час ці погляди знаходили мало прихильників. Все частіше Кіплінга-поета перемагає Кіплінг-мораліст, його вірші стають більш тенденційними, все більше використовуються в них форми притчі і проповіді, все частіше зустрічаються в них біблійні символи і мотиви.
Й тепер, на початку ХХІ ст., коли вже відійшли в минуле ті трагічні події історії, відгуком на які були його вірші та оповідання, й давно вже нема тої Імперії, якій він так ревно служив, його твори продовжують хвилювати і захоплювати нас, завойовуючи все більшу популярність у всьому світі. Бо, як сказав інший видатний англійський поет В.Х.Оден: “Вчинкам Кіплінга, й найгіршим, виправдання – його вірші”. То ж кращі його вірші, в яких оспівано сувору романтику буднів, мужність і героїзм простих людей, що до кінця виконують свій обов’язок, їх нелегку щоденну працю, навік залишаться в скарбниці світової поезії серед найкоштовніших її надбань.

СПІВЕЦЬ СВІТОВОЇ СКОРБОТИ
(Вступна стаття до перекладів віршів Альфреда Хаусмана)


Альфред Едвард Хаусман, видатний англійський поет, літературний критик і філолог народився 26 березня 1859 р. в Фокбері, недалеко від міста Бромсгров, що в графстві Вустершир. Навчався в Оксфорді, і хоч відзначався великими здібностями, та все ж в 1881 р. не зміг скласти випускний екзамен на звання магістра і дев’ять наступних років працював службовцем в Лондонському патентному бюро. При цьому займався самоосвітою, опублікував у фахових журналах ряд блискучих статей з античної літератури (присвячені творчості Горація, Проперція, Овідія, Есхіла, Евріпіда, Софокла). На нього звернули увагу і в 1892 р. він був запрошений на посаду викладача латини в Лондонському університетському коледжі. З 1910 р. до кінця життя працював професором в Кембріджі. Помер 30 квітня 1936 р.
А.Хаусман був одним з найвидатніших спеціалістів в галузі античної літератури і філології, видав епохальний твір римського поета і вченого Марка Манілія, його наукову поему “Астрономіка” (у п’яти книгах), а також твори римських поетів Ювенала і Лукана. Але світову славу йому принесла невелика за обсягом збірка власних віршів “Шропширський хлопець”, яку він видав власним коштом в 1896 р. Головний герой цього циклу із 63 віршів Теренс, якого із повним правом можна ототожнити із самим автором, покидає рідне село і перебирається до Лондона, але рідні місця, такі любі його оку і серцю сільські краєвиди назавжди залишаються з ним. Хаусман відвідав графство Шропшир в дитинстві і був зачарований його природою, неповторною атмосферою сільського укладу життя, острівцями патріархальності, які ще збереглися в бурхливому морі промислового розвитку Англії кінця ХІХ ст. Ці вірші надзвичайно задушевні, торкаються найпотаємніших струн в серцях читачів, оспівують найчарівнішу пору людського життя – юність, таку неповторну і швидкоплинну, таку незабутню і бентежну, згадка про яку зігріває душу і в глибокій старості. Ніхто з поетів до Хаусмана ще не знаходив таких ніжних і трепетних, простих і зворушливих слів для зображення юнацької дружби і кохання. Англійський поет Оден зазначав із цього приводу: “Я не знаю уподобань сучасної молоді, але для мого покоління ніякий інший англійський поет не виразив так досконало почуття юності. І якщо я зараз не дуже часто звертаюсь до нього, та все ж я вічно вдячний йому за ту радість, яку він дав мені в пору моєї юності”. Ця збірка неодноразово перевидавалась, особливо ж популярною стала під час першої світової війни.
За життя А.Хаусман видав ще одну поетичну збірку “Останні вірші” в 1922 р., яка теж мала великий успіх. Ще дві збірки віршів, упорядковані його молодшим братом Лоренсом, теж відомим літератором, з’явилися вже після смерті автора: “Ще вірші” (1936), “Додаткові вірші” (1937).
Поезія Хаусмана традиційна за формою, характеризується досконалістю і класичною завершеністю строфи, особливою милозвучністю і музикальністю, афористичністю формулювань, філософською глибиною. І все ж, незважаючи на те, що в ній знайшла відображення найпрекрасніша пора людського життя – юність, оспівується юнацька дружба, ця поезія глибоко трагічна в самій своїй суті. Головні її мотиви – жорстокі випробування долі, обмануті надії, швидкоплинність життя, ворожість навколишнього світу, жертовність, невідворотність смерті, пронизливе переживання прекрасного. Тема смерті є основною в більшості його віршів, причому нитка життя обривається безжальною долею в зовсім юному віці. Ця характерна риса поезії Хаусмана навіть стала підставою для численних пародій. Як приклад, можна навести дві з них. Перша належить перу американського поета Е.Паунда:
Співає птах, де квітне глід,
Та й він помре від горя й бід:
Одних повісять, інших вб’ють –
О, скорбна друзів моїх путь!
Другу написав англійський поет і прозаїк Хамберт Вулф:
У Шропшірі з обіду
Чуть – хлопці вже кричать:
“Пішли і вб’єм сусіда,
Нема нам що втрачать!”
То ж цей вбив свого батька,
Той – всіх тіток і дядь.
Й висять – вже більш десятка –
Із Ледло хлопці в ряд.
Й кожному двадцять перший
Йшов, та не буде більш...
Й кат буркнув: “Перевершив
Я й Хаусмана вірш.”
Збірка “Шропширський хлопець” стала найпопулярнішою за всі роки існування англійської літератури. В 1996 р. в Англії широко відзначалось 100-річчя з дня її опублікування. В 1973 р. засноване Хаусманівське товариство, яке випускає щорічний альманах, займається дослідженнями творчості поета, організовує присвячені йому конференції і поетичні читання. Вірші Хаусмана стали хрестоматійними і включаються до всіх антологій англійської поезії.

ВИДАТНИЙ ВЧЕНИЙ І ГЕНІАЛЬНИЙ ПОЕТ
(Вступна стаття до перекладів рубаї Омара Хайяма)

Омар Хайям (повне ім’я: Гіяс ад-Дін Абу-ль-Фатх Омар ібн-Ібрахім ал-Хайям Нішапурі) – геніальний вчений і поет, людина енциклопедичних знань, чиє життя овіяне легендами. “Найученіший муж століття; Доказ Істини; Імам Хорасану; Знавець грецької науки; Цар філософів Заходу і Сходу” – ось далеко не повний перелік почесних титулів О.Хайяма в зеніті його слави. Він жив у ХІ–ХІІ ст. на території, яку займає сучасний Іран. Про першу половину його життя майже нічого невідомо, про останні роки – теж. Ще півстоліття тому за рік народження Хайяма приймали 1017–18 роки, пізніше вказували 1040 рік. По збереженому в переказі тексту, який вважається гороскопом Хайяма, індійський вчений С.Г.Тіртха вирахував, що Омар Хайям народився 18 травня 1048 року, і зараз ця дата вважається найбільш вірогідною. Та ж невизначеність і з роком його смерті: називають то 1121, то 1123, то 1131 рік, причому більшість дослідників схиляються до останньої дати.
Омар Хайям народився в м. Нішапурі в провінції Хорасан в сім’ї заможного ремісника, можливо, старійшини цеху ткачів, що виготовляли полотно для шатрів і наметів, бо псевдонім Хайям походить від слова “хайма” (шатро, намет). У всякому разі, сім’я мала достатні засоби, щоб створити сину умови для багаторічного серйозного навчання. Отримавши початкову освіту в рідному місті, Хайям продовжив навчання в Балху і Самарканді. Він оволодів широким колом точних і природничих наук того часу: математикою, геометрією, фізикою, астрономією; вивчив філософію, теософію, історію, право; грунтовно ознайомився із філологічними дисциплінами: був начитаний в рідній персько-таджицькій поезії, досконало знав арабську мову і літературу, основи віршування; досяг значних успіхів в астрології і медицині; професійно вивчав теорію музики; був знайомий з досягненнями античної науки – творами Архімеда, Евкліда, Арістотеля, що в той час вже були перекладені на арабську мову.
Головним напрямком наукових занять молодого Омара Хайяма стає математика. У віці 25 років він зробив перші свої значні наукові відкриття. Математична праця “Трактат про доведення задач алгебри і ал-мукабали”, написана їм в Самарканді в 60-і роки ХІ ст., принесла Хайяму славу видатного вченого. Йому починають виявляти сприяння представники тодішньої правлячої еліти. Незабаром він переїжджає в Бухару на запрошення її правителя.
На той час стрімко виросла і утвердилась імперія Великих сельджуків – виходців із кочівницького туркменського племені Огузів. За султана Малік-шаха вона простягалась від кордонів Китаю до Середземного моря, від Індії до Візантії. Візиром при султані був Нізам-аль-Мульк, найосвіченіша людина свого часу, що мав великий державницький талант. При ньому розвивалися промисловість і торгівля, науки і освіта, в найбільших містах були відкриті академії. На його запрошення О.Хайям переселяється в столицю нової держави Ісфахан і стає придворним ученим. Зібравши у себе при дворі “кращих астрономів століття”, як про це повідомляють першоджерела, і виділивши значні кошти на придбання найкращого обладнання, султан поставив перед Хайямом завдання – побудову двірцевої обсерваторії і розробку нового календаря.
В Ірані і Середній Азії в ХІ ст. існували одночасно дві календарні системи: сонячний домусульманський зороастрійський календар і місячний, що прийшов разом з арабами і закріпився в процесі ісламізації населення. Обидві ці системи були недосконалими. Сонячний зороастрійський рік налічував 365 днів; поправка на невраховані дробові частини діб вводилась тільки раз на 120 років, коли розходження становило вже цілий місяць. Місячний же мусульманський рік, що складався із 358 днів, був цілковито непридатним для практики сільськогосподарських робіт.
Протягом п’яти років О.Хайям разом із групою астрономів вели в обсерваторії спостереження за зоряним небом і до березня 1079 року ними був розроблений новий календар, який був надзвичайно точним. Цей календар, що отримав в честь султана назву “Малікшахове літочислення”, грунтувався на 33-річному періоді, в якому вісім років були високосними: кожний четвертий для перших семи і останній через п’ять років, тобто 4-й, 8-й, 12-й, 16-й, 20-й, 24-й, 28-й і 33-й роки циклу. При цьому різниця між календарним роком і роком фактичним, що дорівнює 365,2422 дням, була зведена до 19 сек. Отже, календар, запропонований О.Хайямом, був на 7 сек. точнішим від існуючого нині григоріанського (розробленого в XVI ст. за ініціативою папи Григорія ХІІІ), для якого річна похибка складає 26 сек. Хайямівська календарна реформа із 33-річним циклом оцінюється сучасними вченими як видатне досягнення. На жаль, вона не була доведена в той час до практичного втілення.
В обсерваторії, яка була однією з кращих у світі на той час, О.Хайям проводив і інші астрономічні дослідження. На основі багаторічних спостережень за рухом небесних тіл він склав “Астрономічні таблиці Малік-шаха”, які були дуже популярними в країнах середньовічного Сходу. В Ісфахані Хайям продовжує заняття математикою. В кінці 1074 року він завершує геометричну працю “Коментарі до важких постулатів книги Евкліда”. Вісімнадцятирічний період життя вченого в Ісфахані під захистом могутніх опікунів був найщасливішим і найплодотворнішим у творчому відношенні відтинком його життєвого шляху.
В кінці 1092 року при нез’ясованих обставинах помер султан Малік-шах; за місяць до цього був убитий Нізам-аль-Мульк. В їхній смерті середньовічні джерела звинувачували ісмаїлітів. Ісфахан, разом з Реєм, був у той час одним з головних центрів ісмаїлізму – релігійної антифеодальної течії в мусульманських країнах. В кінці ХІ ст. ісмаїліти проводили активну терористичну діяльність проти панівної тюркської феодальної знаті, використовуючи тактику містифікацій, перевдягань і перевтілень, залякування, таємних вбивств. Так, Нізам-аль-Мульк був зарізаний ісмаїлітом, що проник до нього під виглядом дервіша – мандрівного мусульманського монаха, а Малік-шах, найімовірніше, був таємно отруєний. Ісфахан після смерті Малік-шаха втратив положення царської резиденції і головного наукового центру, обсерваторія прийшла в занепад і була закрита, оскільки кошти на її утримання перестали відпускатися. Продовжуючи дослідження в області точних наук, О.Хайям пише в ці роки фізичний трактат “Про мистецтво визначення кількості золота і срібла в тілі, що з них складається”, в якому заново розглянув задачу, яку раніше розв’язав Архімед. Ця праця мала для того часу велике наукове і практичне значення.
Трагізм становища О.Хайяма як вченого полягав у тому, що свої блискучі знання, які набагато випередили епоху, він зміг лише частково викласти у своїх творах, частина з яких не дійшла до нашого часу, або ж передати своїм учням. Про нелегку долю середньовічного вченого взагалі ми маємо свідчення самого Хайяма. В передмові до свого алгебраїчного трактату він пише: “... Але я був позбавлений можливості займатися цією справою (тобто дослідженням і класифікацією рівнянь) і навіть не міг зосередитись на роздумах про неї із-за підступів долі, що заважали мені. Ми були свідками загибелі вчених, від яких залишилась молочисельна, але багатостраждальна купка людей. Суворості долі перешкоджають їм в ці часи цілком віддатися удосконаленню і поглибленнюю своєї науки. Більшість із тих, хто в наш час має вигляд вчених, вдягають істину брехнею, не виходячи в науці за рамки підробки і вдаючи із себе знаючих. Той запас знань, яким володіють, вони використовують лише для низьких корисливих цілей. І якщо вони зустрічають людину, яка вирізняється тим, що вона шукає істину і любить правду, старається відринути брехню і лицемірство і відмовляється від вихвалянь і обману, вони роблять його предметом своєї зневаги і кпинів.”
Пізній період життя О.Хайяма був дуже важким, позначеним поневіряннями і переслідуваннями, духовною самотністю. До слави Хайяма як видатного математика і астронома додалась в ці роки крамольна репутація вільнодумця і віровідступника. Його філософські погляди викликали озлоблення і роздратування ревнителів ісламу. Зіткнення з духовенством набрали такого небезпечного характеру, що він змушений був уже в немолоді роки здолати довгий і важкий шлях паломництва в Мекку, щоб “вберегти очі, вуха і голову”, як повідомляють про це першоджерела. Після поернення із хаджу Хайям поселяється в селі неподалік від свого рідного Нішапура. За словами середньовічних біографів він не був одружений і не мав дітей. Над могилою Омара Хайяма в Нішапурі вже в наш час збудований величний надгробний пам’ятник, що є однією з найкращих меморіальних споруд сучасного Ірану.
Математика посідає особливе місце в наукових дослідженнях Омара Хайяма. В його математичних творах містяться теоретичні висновки надзвичайної ваги. В своїй праці “Труднощі арифметики”, яка не дійшла до нашого часу, але про яку є згадки в його алгебраїчному трактаті, був викладений спосіб добування коренів з будь-яким натуральним показником із цілих додатніх чисел. Можна припустити, що Хайяму була відома формула степеня двочлена з будь-яким натуральним показником, що зараз відома під назвою “бінома Ньютона”.
Головним математичним твором О.Хайяма був “Трактат про доведення в задачах алгебри і ал-мукабали”, що містив майже всю сукупність алгебраїчних знань того часу. В ньому дається класифікація рівнянь першого, другого і третього степенів та викладено способи їх розв’язування. Рівняння в той час зводились при розв’язуванні до нормального вигляду, розміщуючи в обох частинах рівняння члени з додатніми коефіцієнтами. Так, наприклад, розрізняли три види квадратних рівнянь: х2=ах+b, x2+ax=b, x2+b=ax, – і для кожного з них формулювали свій особливий метод розв’язування. Рівняння x2+ax+b=0 взагалі не розглядалось, оскільки при a>0, b>0 у нього немає додатніх коренів, а лише вони одні в той час бралися до уваги. Операція перенесення членів рівняння з однієї частини в іншу називалась ал-джабр (доповнення), звідки й походить сам термін “алгебра”. Операція зведення подібних членів в обох частинах рівняння називалась ал-мукабала (протиставлення).
В своєму трактаті Хайям вказує, що алгебра – це теорія рівнянь, права і ліва частина яких є многочленами. Тут вже алгебра чітко відокремлена від арифметики. Невідомі можуть бути і цілими числами, і неперервними величинами (довжиною, площею, об’ємом і навіть часом), а їх знаходження вимагає як числових розв’язань, так і геометричних. Хайям визнав невдалими всі свої спроби знайти розв’язки кубічного рівняння “в радикалах” і висловив побажання: “Можливо, хто-небудь з тих, що прийдуть після нас, це здійснить”. Загальну формулу коренів кубічного рівняння знайшли в XVI ст. італійські математики Ш.Ферро, Н.Тарталья і Д.Кардано. Що ж стосується геометричного розв’язання, то Хайям використав і розвинув далі геометричний метод древніх греків.
Твір О.Хайяма з алгебри, на жаль, справив незначний вплив на розвиток математики. В Європі його результати стали відомими тоді, коли вони вже були перевершені європейськими математиками. Алгебраїчний трактат Хайяма вперше згадується в Європі в 1742 році в передмові до книги з диференціального числення Ж.Меєрмана. З цього приводу Ж.Е.Монтюкла в своїй “Історії математики” зазначає: “Дуже шкода, що ніхто із знаючих арабську мову не має схильності до математики і ніхто з поціновувачів математики не має нахилу до арабської літератури”. Відомий історик математики А.П.Юшкевич писав: “Варте жалю, що книга Хайяма залишилась невідомою європейській математиці XVI–XVII століть. Наскільки раніше поставлене було б питання про числове розв’язування кубічних рівнянь, наскільки полегшилася б робота творців нової вищої алгебри. Події склались по-іншому, і європейським вченим прийшлось немало попрацювати, щоб заново пройти той шлях, початок якого проклав задовго до них великий східний поет і математик”.
Глибкі геометричні дослідження містив трактат Хайяма “Коментарі до важких постулатів книги Евкліда”. В першій його частині “Про істинний смисл паралельних і про відомі сумніви” аналізується проблема паралельних ліній. Хайям не сумнівається в істинності V постулату Евкліда, але вважає його менш очевидним, ніж ряд тверджень, які Евклід вважає потрібним доводити. У другій і третій частинах свого геометричного трактату, що називаються “Про відношення, пропорції та їх істинний смисл” і “Про складання відношень та їх дослідження”, Хайям грунтовно викладає теорію відношень, формулює ідею узагальнення поняття числа і розширення його до дійсного додатнього числа. Прагнучи до поєднання арифметичної і геометричної теорій відношень і пропорцій, до ототожнення понять числа і відношення, він був предтечею як Р.Декарта, творця аналітичної геометрії, так і А.Лежандра, який вперше здійснив у своїх “Елементах геометрії” (1794) арифметизацію і алгебраїзацію елементарної геометрії.
Хоча Омар Хайям і прославився своєю науковою діяльністю, але в свідомості більшості людей він насамперед геніальний поет, автор знаменитих рубаї – народної поетичної форми, коротеньких чотирирядкових віршів, що під його пером набули естетичної завершеності і досконалості. Вони сповнені глибоких філософських роздумів, жалю від швидкоплинності людського життя, утвердження його земних радостей і втіх, прославлення краси і духовної величі людини. В деяких чотиривіршах виникають пейзажі, незрівнянні за чистотою і прозорістю кольорів. Омар Хайям відшліфував форму чотиривірша як дорогоцінний камінь. Його рубаї філософські за змістом, їм притаманні алегоричність і символічність мови. Значне місце в них займають мотиви кохання і вина, але вони виступають як символи – любов до всього, що робить життя духовно багатим і змістовно насиченим, та життєдайне джерело мудрості. Іранський дослідник Р.Дашнакі писав: “Омар Хайям був людиною. Не потрібно робити з нього ні п’яниці, ні ловеласа у стилі французьких романів. Він був таким же, як усі ми: часом мерзнув і голодував, часом жив прекрасно, багато думав і багато працював.” Естетика поезії Хайяма – не страх перед навісною долею і не покірність їй, які зумовлені повною немічністю людини, а сприйняття життя у всій його миттєвій красі; не всесвітня зажура, а насолодження кожною хвилиною швидкоплинного життя; не втеча у сферу ідеального, недосяжного кохання, а любов до земної жінки; не жах перед смертю, а філософське до неї ставлення, сприйняття як природньо необхідного завершального етапу земного існування. Життя і творчість Омара Хайяма – це постійний пошук істини. Та чим більше він до неї наближався, тим ясніше починав розуміти, що вона недосяжна, а всі знання мізерні і бліднуть перед одвічною таємницею буття.
Всесвітня слава прийшла до Омара Хайяма в ХІХ ст. В 1859 р. англійський літератор Едвард Фітцджеральд (1809–1883) видав за власні кошти тоненьку брошуру обсягом в 24 стор. під назвою “Рубайят Омара Хайяма”, яка майже два роки пролежала в книжкових крамницях, не зацікавивши жодного з покупців. Фітцджеральд вже змирився з невдачею, як раптом весь наклад (259 екз.) миттєво розійшовся, а вірші О.Хайяма набули шаленої популярності. До кінця життя Е.Фітцджеральд встиг опублікувати ще три перероблені видання (в 1868, 1872 і 1879 роках); п’яте видання, яке було опубліковане в 1889 р., через шість років після смерті автора перекладів,– із врахуванням поправок перекладача, залишених на сторінках попередніх видань,– стало остаточною редакцією праці Фітцджеральда над чотиривіршами Хайяма. В наш час книжка “Рубайят Омара Хайяма”, що витримала кілька сотень перевидань, є, на думку багатьох спеціалістів, найпопулярнішим поетичним твором, що коли-небудь був написаний англійською мовою. Вона стала класикою англійської і світової літератури і включається до всіх антологій англійської поезії.
Незвичайний успіх віршів східного поета ХІ ст. в англійських читачів ХІХ ст. можна пояснити своєрідністю підходу Е.Фітцджеральда до проблеми пошуку шляхів художньої адекватності при перекладі іншомовної поезії. “Рубайят Омара Хайяма” включає в себе 101 рубаї. Ретельно обдумавши послідовність розміщення чотиривіршів, Фітцджеральд надав їм струнку композицію, перетворивши зібрання рубаї в завершену поему. Оцінюючи їх в порівнянні з оригінальними текстами, літературознавці визнають, що англійські вірші “Рубайяту” можна назвати перекладом лише умовно. Фітцджеральд не прагнув до буквального відтворення; в його поемі багато вільних обробок хайямівських мотивів, зміщено деякі смислові акценти, підсилена емоційна тональність. В тонкій і граціозній інтерпретації перекладач явив сучасному читачу, пристосовуючись до його уподобань, образи і ідеї персько-таджицької поезії Середньовіччя, знавцем якої він був. Але йому вдалося головне – передати саму суть поезії Хайяма, висвітлити ізсередини значимість і філософську глибину її змісту, моральну велич і художню чарівність.
Нині хайямівські рубаї безцінними перлами істинної поезії ввійшли в скарбницю світової літератури, перекладені на багато мов Заходу і Сходу, звучать на всіх континентах. Секрет цього потужного духовного резонансу в серцях читачів закладено в самій суті поезії Омара Хайяма – в її високому гуманізмі і художній довершеності.

ВЕЛИКИЙ МАТЕМАТИК ПОЧУТТЯ
(Вступна стаття до перекладів віршів Едгара По)
Едгар Аллан По – видатний поет, прозаїк, журналіст і літературний критик, перший професійний письменник США, одна з найтрагічніших постатей американської літератури. За життя, що було сповнене поневірянь і злигоднів, він був більш відомий в Європі, ніж у себе на батьківщині.
Едгар По народився 19 січня 1809 року в Бостоні в сім’ї мандрівних акторів Девіда По і Елізабет Арнольд. Коли Едгару йшов другий рік, батько загадково зник. Невідомо, чи то він залишив сім’ю, чи раптово помер, оскільки жодних відомостей про це не збереглося. В кінці 1811 р., коли трупа перебувала в Річмонді, штат Вірджінія, померла від сухот і мати. Едгара на виховання взяло бездітне подружжя багатого південного комерсанта Джона Аллана, хоч офіційно він так і не був усиновлений, незважаючи навіть на те, що його прийомна мати Френсіс, прив’язавшись до маленького Едгара всім серцем, і наполягала на цьому. З 1815 по 1820 рік Аллан, налагоджуючи справи фірми, разом із сімейством перебував у Лондоні, де Едгар відвідував приватну школу. Після повернення в США продовжив шкільну освіту в Річмонді, а в 1826 р. вступив до Вірджінського університету, де вивчав математику, хімію, медицину. Заняття поєднував з поетичною творчістю, якою почав займатися ще в шкільні роки, багато читав.
З дитинства характер майбутнього поета був нерівним, імпульсивним, із частими змінами настрою. Едгар жив у світі своїх фантазій, мав схильність до екзальтації, любив бути першим у всьому, демонструвати свою перевагу над іншими. Брав активну участь в студентських гулянках. І хоч він мав блискучі здібності, але в університеті провчився менше року, бо його опікун відмовився оплатити картярські борги свого прийомного сина. Конфлікт між ними привів до того, що Едгар залишив сімейство Алланів і відправився в Бостон, де (власним коштом) опублікував свою першу поетичну збірку “Тамерлан та інші вірші” (1827), яка не мала жодного успіху. Розчарування і нужда змусили його вступити до армії. Тут він мав деякі успіхи і навіть дослужився до звання старшого сержанта, але одноманітність і жорстка дисципліна армійського життя скоро стали нестерпними і він звертається за допомогою до названих батьків. Місіс Аллан, що вже була на порозі смерті, вдалось умовити свого чоловіка і той добивається його звільнення з армії, поставивши умовою вступ до військової академії у Вест- Пойнті. Прибувши у Річмонд, Едгар вже не застав у живих своєї названої матері. Тим часом, чекаючи зарахування до академії (дозвіл на це не так легко було отримати і такій впливовій людині, як Аллан), По публікує в Балтіморі свою другу поетичну збірку “Аль-Аарааф, Тамерлан і дрібні вірші” (1829). Відгуків не з’явилось, його вірші знову виявились непоміченими.
У Вест-Пойнтській академії Едгар перебував півтора року, все більш і більш розчаровуючись у військовій кар’єрі, тому провокує своє відрахування з неї систематичним невиконанням наказів. Це остаточно розсварило його із Алланом і той категорично відмовивсь йому допомагати надалі. Два роки по тому торговець помер, залишивши великий спадок, але в своєму заповіті прийомного сина він навіть не згадав. Із Вест Пойнта Едгар їде до Нью-Йорка, де публікує третю свою поетичну збірку “Вірші” (1831) на кошти, зібрані кадетами – товаришами по навчанню в академії, які надіялись, що знайдуть в ній дошкульні епіграми на викладачів і командирів, якими Едгар не раз потішав їх під час навчання. Яке ж було їх розчарування, коли замість цього вони прочитали щось зовсім незрозуміле і їм не цікаве!
Однак По став відомим не як поет, а як автор пригодницьких оповідань своїм “Манускриптом, знайденим у пляшці”, опублікованим в журналі “Балтіморський суботній гість” восени 1833 року, вигравши премію в 50 доларів. Ця премія врятувала його від голодної смерті і відкрила дорогу до журналістської діяльності. Деякий час По жив у Балтіморі в своєї тітки-вдови Марії Клемм і писав для різних видань, аж поки після тривалого періоду поневірянь стає в 1835 р. редактором журналу “Південний літературний вісник”, що під його керівництвом став одним із кращих видань (його тираж зріс із 500 до 3500 примірників).
З початку 1830-х років Едгар По постійно займався літературною творчістю як професійний письменник. Однак його наполеглива праця не отримувала належної винагороди, прирікаючи на злиденне і напівголодне існування. Творчий спадок письменника надзвичайно різносторонній: сотні рецензій, редакційних статей і заміток, десятки оповідань і віршів, редагування трьох журналів, постійне жваве листування. І все це приносило дохід, якого ледве вистачало, щоб сяк-так зводити кінці з кінцями. Він завжди хотів мати власний журнал, але для цього не було коштів. Лиш найменш значима частина його творчості – журналістика – мала деяку цінність на тодішньому літературному ринку. Найкраще ж із того, що він створив, не привертало уваги покупців. Панівні у той час літературні смаки, недосконалість законів про авторське право і постійний наплив друкованої продукції з Англії позбавляли книги Е.По будь-якої надії на комерційний успіх. Найбільшою популярністю користувалися його рецензії, літературні огляди і критичні статті, в яких, виходячи з найвищих вимог художності, він гостро і в’їдливо аналізував твори своїх сучасників, був безжальним до проявів бездарності і епігонства, чим нажив собі немало ворогів.
Ще за життя ім’я і поведінка Е.По стали предметом різноманітних домислів і пліток. Його звинувачували в божевіллі, алкоголізмі, вживанні опію. Слід зауважити, що і сам він нерідко давав приводи для цього своєю неврівноваженістю, гординею, дошкульними випадами проти опонентів, пристрастю до вина. Постійні поневіряння і виснажлива праця в пошуках випадкового заробітку ще більше загострювали ці негативні риси. До того ж він постійно зазнавав ударів долі, найстрашнішим з яких була смерть від сухот його юної дружини Вірджінії Клемм в 1847 р., що приходилась йому двоюрідною сестрою і була на 13 років молодшою за нього. Безумно закоханий, він одружився з нею в 1836 р., приховавши її справжній вік, що також породило безліч домислів. Все це, звичайно, наклало важкий відбиток на духовне життя й без того надзвичайно вразливої людини, зовсім не пристосованої до безжального ділового ритму американської дійсності. Так, він і справді впадав у чорну меланхолію, що чергувалась із періодами майже безумного шаленства; дійсно зловживав вином, а в останні роки, можливо, вдавався і до опію. Але все це відходить на задній план в порівнянні з тими геніальними творами, які були написані ним саме в ці найпохмуріші періоди його життя.
Йшли роки, сповнені напруженої праці в різних журналах, мінялися місця проживання в пошуках заробітку: Нью-Йорк, Філадельфія, потім знову Нью-Йорк, Річмонд. В 1839 р. були опубліковані два томи його новел “Гротески й арабески”, в 1843 р. за оповідання “Золотий жук” отримав премію в 100 доларів, в 1845 р. в Нью-Йорку вийшла його четверта поетична збірка “Ворон та інші вірші”, в 1848 р. за рік до смерті опублікував останню книгу “Еврика”.
Життя Едгара По закінчилось досить загадково. Він виступав у Річмонді з лекціями про поезію, мав великий успіх і отримав значну грошову винагороду. Через кілька днів був знайдений непритомним на вулиці в Балтіморі, поміщений в місцевий шпиталь, де й помер 7 жовтня 1849 р.
По започаткував нові, досі незнані літературою США, жанри детективу і наукової фантастики. Яким би несистематичним не було його навчання, він виявив у своїй творчості найрізноманітніші знання з мистецтва, літератури і більшості галузей сучасної йому науки. Він був обізнаний в математиці, біології, психології, фізиці і астрономії, історії і філософії, написав у співавторстві книгу про мушлі, володів знаннями з повітро- і мореплавства, з теорії шифрів. Ці розмаїті інтереси дали йому змогу відкривати нові теми і напрями в літературі. В його творчості виявилась надзвичайна здатність органічно поєднувати уяву з логікою, фантазію і вигадку з точністю деталей. Саме це дало підстави російському поету М.Гумільову назвати Е.По “великим математиком почуття”. Напевне, йому була близька думка німецького філософа Канта, що в поезії стільки ж істини, скільки й математики. В своєму філософському творі “Еврика”, написаному за рік до смерті, По виклав свої погляди про виникнення, будову і еволюцію Всесвіту, надавши їм вишуканої форми поетизованого трактату, своєрідної поеми в прозі. Могутня інтуїція автора проявилась у тому, що багато зроблених тут припущень були підтверджені сучасними фізичними і астрономічними дослідженнями. По вмів зазирнути в майбутнє не лише літератури, а й науки. Він виявив у своїх творах настільки прискіпливий інтерес до життя духу, до дивних і загадкових проявів людської душі, що зумів передбачити деякі відкриття в області психології, що належать вже ХХ ст. Як зауважив відомий російський поет В.Брюсов, що багато і плідно працював над перекладом віршів Е.По, вдумливий читач “знайде в поемах Едгара По справжні одкровення про глибини нашої психіки, що частково упередили висновки експериментальної психології нашого часу, частково ж висвітлили такі її аспекти, що й понині залишаються нерозв’язаними проблемами науки.”
Але По насамперед поет, навіть і в своїх прозових творах. Якщо брати в кількісному відношенні, то його поетична спадщина невелика – трохи більше, ніж півсотні творів. Але серед них такі шедеври, як “Ворон”, “Дзвони”, “Улялюм”, “Аннабель Лі”, “Ельдорадо”, “Енні”, “До тої, що в раю”, які є справжніми діамантами в скарбниці світової поезії. В своїх віршах По прагне передати насамперед настрій, переважно похмурий. Він пише про нещасливе кохання, про швидкоплинність радостей, про марноту і скорботність людського життя, про недосяжність ідеалу, про жорстокість світу. Його улюблена тема – смерть прекрасної жінки і зображення фантастичного “мертвого світу”. При цьому він майстерно використовує всі ресурси мови і поетичної техніки: складну систему римування, зокрема, внутрішні рими, повтори слів і рядків, алітерацію, звуконаслідування і т. п.
Як літературний критик, По часто писав про поезію, зокрема, і про свою власну. В ряді статей і рецензій він розробляв теорію поезії. Так, в статті “Поетичний принцип”, що була основою його публічних виступів в останні роки життя, увага акцентується на таких основних моментах: ліричний вірш не повинен бути занадто довгим, бо він повинен нас хвилювати і духовно наснажувати; все моралізаторське і дидактичне має бути з нього усунуте, слід прагнути до “чистої” поезії; поетичне є ритмічним осягненням краси; метою поезії є духовне переживання, а не відображення дійсності; суттєвою складовою поетичного твору має бути його музикальність.
В статті “Філософія творчості” Е.По спробував проаналізувати створення свого знаменитого “Ворона” і довести, що “ні один з моментів в його створенні не може бути віднесений на рахунок випадковості або інтуїції, що робота крок за кроком йшла до завершення з точністю і жорсткою послідовністю, з якими розв’язуються математичні задачі”. Він пробує переконати читача, що вірш створювався не завдяки натхненню, а шляхом скрупульозного обдумування і прорахунку всіх його складових елементів: вдалого вибору теми, дієвості емоційного впливу, виваженої побудови, оптимальної величини, ретельної проробки мелодії, гармонійного поєднання звукових характеристик голосних і приголосних, майстерного вибору рефрену, алітерацій, асонансів і звуконаслідування. І все ж, не дивлячись на демонстративну логічність викладу, засумніватись у наведених теоретичних постулатах змушує заключний висновок статті, де стверджується, що все ж найголовніше – це “по-перше, деяка складність чи, точніше, деяка тонкість і, по-друге, деяка доля натяку, підводна течія змісту”, не пояснюючи, зрозуміло, як можуть бути досягнуті ці якості, що визнаються найважливішими. З якою безпристрасною відстороненістю не аргументував би Е.По строгу обумовленість саме такої побудови свого “Ворона”, як би не пояснював вибір того, а не іншого віршового розміру або рими і як виник цей моторошний і бентежний рефрен “Nevermore!”, – строгий цей аналіз не замінить нам того безпосереднього відчуття піднесення і захоплення, яке переповнює нас при читанні вірша і яке виникає тільки при зустрічі із справжнім витвором мистецтва. Вірші По в найвищій мірі органічні, народжені в душі і в серці геніального митця, а не створені шляхом застосування лиш теоретичних постулатів.

“ІЗ СВІТОМ БУВ Я В ПОЛЮБОВНІМ СПОРІ”
(Вступна стаття до перекладів віршів Роберта Фроста)

Роберт Лі Фрост, один з найвидатніших поетів ХХ ст., вважається в США національним поетом навіть в більшій мірі, ніж його знаменитий співвітчизник Волт Вітмен. Він народився 26 березня 1874 року в м. Сан-Франціско, Каліфорнія, будучи першою дитиною подружжя Ізабелли Муді і Вільяма Прескота Фроста й отримавши ім’я в честь конфедератського генерала Роберта Едварда Лі, яким захоплювався його батько. Мати походила із Шотландії, до Америки приїхала в 1856 р., працювала вчителькою. Батько походив із фермерської сім’ї в штаті Нью-Гемпшир, закінчив Гарвардський університет, працював учителем, потім журналістом, займався політичною діяльністю, симпатизуючи демократам.
Навчаючись в початковій школі, Роберт часто пропускав заняття із-за хвороби, тому його навчанням і вихованням займалась мати. В 1885 р. від туберкульозу помер батько, який, будучи любителем чарки і раніше, в останні роки став гірким п’яницею і азартним картярем. Після сплати боргів сім’я, залишившись без зособів для існування, змушена була перебратись до родичів в м. Лоуренс, Массачусетс, де мати стала вчителювати в місцевій школі. Навчаючись В Лоуренській середній школі, Роберт подружився із старшим за себе учнем Карлом Баррелом (ця дружба тривала все життя), який захоплювався ботанікою та астрономією, то ж і сам долучився до цього. Був редактором шкільної газети, в якій публікував і свої вірші. В останній рік навчання успішно склав вступні іспити до Гарвардського коледжу. В 1892 р. закінчує школу з відзнакою (з усього випуску відзнаку отримала ще лиш Елінор Вайт, яка пізніше стала дружиною Фроста). Залежний в фінансовому відношенні від родичів по батьківській лінії, вступив до Дартмутського коледжу, оскільки там навчання було дешевшим а також із-за упередженого ставлення родичів до Гарвардського коледжу, що, на їх думку, погано вплинув на його батька. Але провчившись лише один семестр, кидає навчання і допомагає матері вести заняття в школі, працює на текстильній фабриці, влітку наймається до фермерів на сільськогосподарські роботи, надсилає замітки до місцевих газет. Неодноразово пропонує Елінор Вайт, з якою був заручений з 1892 р., вийти за нього заміж, але та хоче спочатку завершити навчання в Сент-Лоренському університеті в м. Кантон. Вважаючи, що Елінор його розлюбила, Роберт видрукував у місцевій типографії два примірники збірки, що складалась із кількох його віршів, і осінню 1894 р. приїхав до Елінор в університет, щоб подарувати одну їй і ще раз запропонувати їй вийти за нього заміж. Отримавши відмову, знищує свій примірник і повертається додому. Сповнений розпачу, вирішує, що не варто жити, й відправляється до Зловісного болота – величезної майже непрохідної трясовини між Вірджінією і Північною Кароліною. На потягах і пароплаві добирається до Норфолка, а решту шляху долає пішки. Вночі вирушив углиб трясовини. На своє щастя, на одному з каналів, що перетинають болото, зустрів мисливців, які взяли його на свій човен. Написав листа матері і та вислала гроші на зворотній шлях.
В кінці 1895 р. Роберт нарешті одружується з Елінор. Працює на різних роботах, ніде довго не затримуючись. В 1897 р. вступає до Гарвардського університету (оплатити навчання погодився дід), але через півтора року турботи про сім’ю і хвору матір змушують відмовитись від продовження навчання. Взявши до уваги попередження лікарів, що малорухливий спосіб життя, властивий вчительській професії, може спровокувати розвиток туберкульозу, Фрост вирішує зайнятись фермерством (розведенням курей) спочатку на арендованій фермі в Метьюені, Массачусетс (1899р.), а потім на купленій для нього дідом в 1900 р.фермі в Деррі, Нью-Гемпшир, по сусідству із шкільним другом Карлом Баррелом, допомога і слушні поради якого дуже згодились Роберту в перші роки його фермерства. Слід зауважити, що фермер із Фроста, який вже без поезії не мислив свого життя, був не дуже вдатний і від повного розорення його рятували лише допомога Баррела і 500 доларів щорічно згідно із заповітом померлого в 1901 р. діда (мати померла в 1900 р.). Сім’я зростала, а фермерська праця майже не давала прибутку, тому Фрост, починаючи з 1906 р. став викладати англійську мову і літературу в розташавоній неподалік від його ферми академії Пінкертона (академіями в США називають і середні школи-інтернати), причому досить успішно: перебудував програми викладання цих предметів, заохочував своїх учнів до літературної творчості, організував драматичний гурток, був навіть визнаний кращим учителем округу. Роки в Деррі (1900–1911), незважаючи на матеріальну скруту, були дуже продуктивними в творчому плані. Тут були написані (як правило, вечорами і вночі, бо дні були сповнені господарських турбот) вірші, що пізніше склали основу його перших трьох поетичних збірок. Він посилав їх в редакції газет і журналів, але за весь цей час було надруковано лише кілька віршів.
Не знаходячи визнання як поет у себе на батьківщині, Р. Фрост в кінці 1911 р. продає свою ферму в Деррі і в 1912 р. вирушає із сім’єю (дружиною і чотирма дітьми) до Англії, вважаючи, що там знайде більш сприятливі умови для літературної діяльності, і надіючись привернути до себе увагу знаменитих і впливових літераторів. Тут без будь-чиєї допомоги і жодного рекомендаційного листа пропонує лондонському видавцеві Девіду Натту свою першу збірку віршів “Юначі прагнення” і той публікує її в 1913 р. Знайомиться з відомими англійськими поетами і літераторами Езрою Паундом, Річардом Олдінгтоном, Вільямом Батлером Єтсом. Дружні стосунки склалися в нього з поетичним гуртком т.з. “георгіанців”: Рупертом Бруком, Вільфредом Гібсоном, Ласцелом Аберкромбі. Особливо ж подружився Фрост із критиком і есеїстом Едвардом Томасом, якого теж надихнув на писання віршів. В 1914 р. в тому ж видавництві була опублікована друга збірка його віршів “Північніше Бостона”, що мала ще більший успіх, ніж перша. Протягом 1915 р. обидві збірки були перевидані і в США нью-йоркським видавцем Генрі Холтом (він продовжував видавати Фроста протягом всього життя). Успіх, який вони мали, а також початок Першої світової війни прискорили повернення Р. Фроста на батьківщину. Як згадував потім один із друзів, той якось сказав дружині: “Мої вірші вернулись на батьківщину, пора і нам.”
Повернувшись в 1915 р. до США, Фрост купує ферму поблизу Франконії, Нью-Гемпшир, а через п’ять років – біля Шафтсбері, Вермонт. Пізніше теж часто міняв місця проживання. Починає практикувати публічні виступи з читанням своїх віршів, які мали великий успіх: послухати “поета-фермера” збиралось багато слухачів. Це сприяло зростанню його популярності і пробудженню в населення інтересу до поезії. Хоч Фрост не мав закінченої вищої освіти, багато відомих коледжів і університетів запрошували його для читання лекцій: Амхерстський і Дартмутський коледжі, університети в Мічігані, Гарварді, Єйлі. Займаючись викладацькою діяльністю до кінця життя, мав більше 40 почесних відзнак і звань від університетів США і Великобританії (в тому числі від Оксфордського і Кембріджського). Одна за одною виходять нові його поетичні книги: “Між горами” (1916), “Нью-Гемпшир” (1923), “Західна річка” (1928), “За даллю даль” (1936), “Дерево-свідок” (1942), “Таволга” (1947), “На галявині” (1962). Глибоким філософським змістом сповнені його драматичні діалоги “Маска Розуму” (1945) і “Маска Милосердя” (1947), де проблеми сьогодення тісно переплетені з біблійними мотивами. Чотири рази (в 1924, 1931, 1937 і 1943 роках) нагороджувався Пулітцерівською премією – однією з найпрестижніших в США щорічних відзнак за найвидатніші досягнення в області літератури і журналістики, а в 1963 р. отримав Боллінгенську поетичну премію. Про його популярність свідчить і той факт, що Фрост був єдиним поетом, запрошеним в 1961 р. на урочистості з нагоди інавгурації новообраного президента США Джона Кеннеді. В 1962 р., згідно з програмою культурних обмінів, т.з. “місією доброї волі”, відвідав СРСР, де зустрівся з поетами Анною Ахматовою, Євгенієм Євтушенком, Андрієм Вознесенським, Олександром Твардовським.
Але в житті Роберта Фроста було багато і трагічних подій. В 1900 р. помирає його 4-річний син Еліот, в 1907 р. – щойно народжена дочка, в 1940 р. син Керол здійснює самогубство; дочка Ірма страждала психічним розладом, як і його сестра Дженні. В 1938 р. помирає дружина Елінор, без якої не мислив життя. В останні роки вів самотній спосіб життя, хоча в будь-яку мить міг розраховувати на підтримку численних друзів. Зустрів на життєвому шляху ще одну жінку, в яку закохався – Кетлін Моррісон, але вона відмовилась розлучитись із чоловіком, щоб вийти за нього заміж, хоча й погодилась бути його літературним секретарем і виконувала цей обов’язок до кінця його днів. Помер Роберт Фрост 29 січня 1963 р. в м. Бостон. Урна з його прахом похована на сімейному кладовищі в Старому Беннінгтоні, Вермонт.
Конкретика віршів Роберта Фроста легко впізнавана: в них відчувається майже містична прив’язаність поета до полів і ферм Нової Англії – північно-східної частини США, що включає штати Мейн, Нью-Гемпшир, Вермонт, Массачусетс, Род-Айленд і Коннектікут; найбільш обжитих країв, що прийняли перших переселенців, колиски американської цивілізації. Саме прив’язка географічних реалій його віршів до двох штатів – Вермонта і Нью-Гемпшира – багато в чому визначила репутацію Фроста як національного поета США. В цьому виявився безпосередній зв’язок поета з духовними традиціями, що започаткувались тут, з філософією безпосереднього буття, що проповідувалась мислителями-трансценденталістами Емерсоном і Торо. В його поезії відобразився повільний, але невідворотний, процес руйнування і занепаду того світу, в якому сформувався національний характер, сільського світу фермерів Нової Англії, що дав життя американській культурі і виплекав її своєрідність. Так народжувалось широко розповсюджене і нині уявлення про Фроста, як “поета-фермера”, “співця сільського життя”, “невиправного оптиміста”, байдужого до болючих проблем сучасності, хранителя патріархальних традицій, філософа-стоїка, що здатний протиставити руйнівному впливу цивілізації лише силу морального почуття. Слід зауважити, що поет і сам був не проти вдягнути цю маску під час своїх численних публічних виступів, оскільки це сприяло зростанню його популярності серед широкого загалу. То ж не дивно, що багатьом, особливо в колах інтелігенції, він здавався дещо архаїчним порівняно з такими знаменитими поетами-модерністами, його сучасниками, як Езра Паунд, Томас Стернз Еліот, Валлас Стевенс. І справді, вірші Фроста легші і зрозуміліші, ніж поезія модерністів, їх проста мова і традиційні форми більш виграшні для сприйняття. І все ж вони не є такими простими і легкими для розуміння, як може здатися на перший погляд. При вдумливому прочитанні за, здавалось би, простими і легко впізнаваними реаліями його віршів відкриваються такі філософські глибини, про які спочатку не виникало навіть здогаду. Фрост – незрівнянний майстер замовчування, підміни одних понять іншими, одночасного розгляду різних смислових відтінків одного і того ж поняття, словесної гри. Він неодноразово підкреслював, що завдяки “інтонаціям звучання” речення говорить більше, ніж окремі слова, з яких воно складається, що його виражальні можливості надзвичайно розширюються, коли спонтанний плин звичайної мови поєднується із регулярною ритмічністю віршового розміру. Відмовившись від верлібру, яким захоплювались поети-модерністи, і використовуючи традиційні віршові розміри: пастораль, елегію, баладу, сонет, він не тільки наповнив їх новим змістом, що дало змогу якнайповніше виразити світовідчуття людини ХХ ст., але й удосконалив їх форму, ввівши багато новацій в систему римування, метричну побудову, експериментуючи з їх формою. Так, користуючись як італійською (“петрарківською”), так і англійською (“шекспірівською”) формами сонета, а часто і поєднуючи їх, він нерідко відходив від цих класичних канонів, пропонуючи свої варіанти цієї традиційної форми.
Фрост вважав, що вірш не повинен бути дидактичним, але має містити миттєвий досвід, який “починається із захоплення і закінчується мудрістю” і є “моментом осягнення на фоні хаосу”. За його словами, “поезія пробуджує в пам’яті людини те, про що вона й не підозрювала, що знає”. Вірш прекрасний тоді, коли сам зумів скластися до кінця і повністю заволодів поетом. “Немов шматок льоду на гарячій плиті, вірш має ширяти завдяки власному таненню”, – писав він. Фросту не властиві надмірна патетичність чи почуття відчаю, оскільки в його найбільш серйозних віршах присутня іронія, а в творах, сповнених іронії й гумору, раз по раз відчувається та серйозність, без якої він не мислив поезію: “за зовнішньою серйозністю повинен відчуватися внутрішній гумор і навпаки”. “Я не буваю більш серйозним, ніж коли жартую,” – любив повторювати Фрост.
Головні мотиви поезії Фроста – ломка колись цілісного світу, наростаюче відчуження між людьми, моральна криза сучасної цивілізації, трагічна втрата живого безпосереднього контакту між людиною і природою, краса і чарівність повсякденного буття і людської праці, віра в невичерпні можливості людини. Йому властиве прагнення до гармонійного світосприймання, породжене близькістю до природи. Його пейзажна лірика сповнена глибоким філософським змістом, відчуттям безмежної різноманітності світу. Проживши значну частину свого життя в сільській місцевості і сам займаючись фермерством, Р.Фрост не з чуток, а із власного досвіду знав усі радості і складнощі роботи на землі, переваги і недоліки сільського життя, які він так поетично втілив у своїх віршах. Землеробська праця (якщо вона не підневільна і не надмірно виснажлива), як ніяка інша спроможна дати відчуття найвищої духовної і естетичної насолоди, причетності до акту творення, бо тут результат не відчужений від людини, а є зримим, доступним для чуттєвого сприйняття, органічно входить в її повсякденне буття. Робота на землі не відгороджує людину від природи замкненим простором всередині чотирьох стін під низько навислою стелею, а дарує якнайповніше злиття з нею серед безкрайнього обширу лугів і полів під бездонним куполом неба, не оглушує надмірним шумом чи присипляє повною мовчанкою, а тішить слух пташиним співом, бринінням вітру, шептанням трав. Якраз цими почуттями і настроями сповнені вірші поета.
Глибоко вкорінена в природу і традиції Нової Англії, поезія Фроста все ж не є вузько регіональною. Географічні реалії і деталі ландшафту в його віршах часто мають символічний, навіть метафізичний зміст, піднімаючись до рівня світоглядно-філософських узагальнень. Так, в найбільш відомому його вірші “В зимовий вечір біля лісу”, що давно став хрестоматійним, двічі повторений заключний рядок “І до спочинку довго йти” набуває метафоричного змісту: не просто нічного сну, щоб пробудитися вранці сповненим сил, а спочинку вже вічного, тобто смерті; й потрібно відірватися від споглядання так любого для ока засніженого лісу і йти, щоб виконати обіцянки й зобов’язання, бо ще багато потрібно зробити в житті, перш ніж смерть подарує вже вічний спочинок.
Будучи поетом надзвичайно широкого діапазону, чутливим до проблем сьогодення, пропускаючи через своє серце всі його болі і біди, Р. Фрост не міг не відгукнутися на відкриття і проблеми сучасної йому науки, зокрема, на ті загрози й випробування, які несе людству науково-технічний прогрес. Він був добре обізнаний в багатьох розділах науки, особливо ж в ботаніці і в астрономії. Так, ще навчаючись в школі, за гроші, зароблені під час літніх канікул, придбав телескоп і проводив спостереження зоряного неба. Разом із шкільним товаришем Карлом Баррелом здійснював довгі прогулянки в околицях Лоуренса, збираючи гербарії, вивчаючи місцеву флору і фауну. Цим пояснюється велика кількість астрономічних реалій у його віршах, пильна увага до найрізноманітніших проявів життя, майже наукова скрупульозність в найдрібніших деталях при описанні флори і фауни, чим нерідко легковажать інші поети. Займаючись викладацькою діяльністю в найпрестижніших американських університетах і коледжах, Фрост мав змогу зустрічатися з найвидатнішими вченими і з “перших уст” дізнаватися про найважливіші наукові проблеми і відкриття сучасності. Так, восени 1923 р. в Амхерстському коледжі слухав виступ (і брав участь в дискусії) видатного данського фізика, одного з творців квантової теорії Нільса Бора, причому присутні відзначали, що запитання Фроста були цікавішими і глибшими, ніж питання присутніх там професійних американських фізиків. В 1932 р. в Каліфорнійському технологічному інституті зустрічався з видатним американським фізиком-експериментатором Робертом Міллікеном, що вперше з високою точністю виміряв заряд електрона та експериментально підтвердив квантову теорію. Приголомшливе враження на Фроста справило винайдення ядерної зброї та її невиправдане застосування проти японських міст Хіросіма і Нагасакі. У його віршах звучить тривога за долю людства, що безвідповідальним використанням досягнень науково-технічного прогресу поставлене на грань виживання. Так що Фрост, хоч для нього і була неприйнятною “поезія відчаю”, зовсім не був тим “невиправним оптимістом”, яким його зображав витворений про нього міф. Своє світосприймання він найкраще виразив рядком із вірша “Урок сьогодення”: “Із світом був я в полюбовнім спорі”, що вибитий як епітафія на його надгробку.