“ЗАПИТУЙТЕ ВЖЕ ПРО МЕНЕ ЛИШ В КНИГ, ЩО ЗАЛИШИВ”
(Вступна стаття до перекладів віршів Редьярда Кіплінга)

Редьярд Кіплінг – видатний англійський поет і визнаний майстер новели, перший з англійських літераторів лауреат Нобелівської премії. Мабуть, немає в історії англійської літератури іншого автора, який сприймався б так неоднозначно, навколо імені якого не вщухали б і досьогодні спори, з приводу чиєї творчості було б висловлено стільки хвали і стільки хули. Все в Кіплінгу було надзвичайним: глибина й розмаїття його таланту, ранній вияв літературних здібностей, майже миттєві слава і визнання, різноманітність літературних форм, що ними він майстерно володів, пристрасні захоплення і відраза, які він викликав у критиків і читачів, суперечності у сприйнятті його творчості як за життя, так і після смерті.
Джозеф Редьярд Кіплінг народився 30 грудня 1865 року в індійському місті Бомбеї. Індія в той час була однією з найбільших англійських колоній. Його батько Джон Локвуд Кіплінг, син священника, закінчив художнє училище в Лондоні і деякий час працював художником-декоратором на батьківщині, але, маючи неабиякимй талант, не зміг досягнути помітних успіхів як в матеріальному, так і в творчому відношенні. Тому через три тижні після одруження із Алісою Макдональд він виїхав до Індії, зайнявши посаду викладача художньої школи в м. Бомбеї. Мати Редьярда теж походила із сім’ї священника, займалась літературною творчістю; одна з її сестер була дружиною відомого англійського художника Едварда Берн-Джонса.
Перші свої п’ять років маленький Редьярд провів у Бомбеї і це був, як потім він сам згадував, найщасливіший період його життя. Вихованням хлопчика займались місцеві няньки і слуги, які його надзвичайно балували, виконуючи будь-які забаганки, і їх місцеву мову він вивчив раніше своєї рідної. Але в заможних сім’ях “англо-індійців” існував звичай віддавати своїх дітей після досягнення ними шкільного віку на навчання до Англії для здобуття належної освіти, позбавлення від хвороб, що були досить частими в жаркому кліматі, та зменшення впливу на них місцевих звичаїв. Простіше, звичайно, було б відправити Редьярда до родичів матері, людей досить заможних. Але коли перед цим трирічний Редді деякий час погостював у них, він так їм не сподобався своїми пустощами і неслухняністю, що ті визнали кращим віддати Редьярда і його молодшу сестру для навчання і виховання в прийомну сім’ю відставного капітана та його дружини, які в питаннях виховання дотримувались строгих релігійних норм та приписів пуританської моралі. Для шестирічного пустуна настала пора фізичних і душевних страждань. В цьому “домі відчаю”, як назвав його він пізніше в одному із своїх оповідань, він зазнавав всіляких принижень, покарань і знущань за непослух, причому хазяйка, місіс Холловей, не розуміла, що таким чином губить дитину: в її розумінні вона просто займалась перевихованням. Від нервових потрясінь хлопчик почав швидко втрачати зір. Коли мати довідалась про це від однієї із своїх сестер, вона одразу ж приїхала в Англію і забрала дітей із цієї приватної школи, жила з ними деякий час в сільській місцевості і в Лондоні, а потім влаштувала Редьярда в школу-пансіон в містечку Вестворд-Хо, що готувала дітей військовослужбовців до здачі екзаменів у воєнні училища і для цивільної служби в Індії. Вибір саме цього закладу пояснювався тим, що тут навчання коштувало не дуже дорого, і до того ж його очолював їхній знайомий Корнелл Прайс, з яким Кіплінги листувались. Він одразу ж відчув надзвичайне літературне обдарування 13-річного хлопця, бо й сам раніше займався літературною творчістю, то ж постійно спонукав і заохочував до неї свого вихованця. Та й сам Редьярд, що мав слабке здоров’я і поганий зір, виглядаючи “білою вороною” серед своїх однолітків, добре розумів, що шлях до військової кар’єри йому закритий, то ж все притаманне йому честолюбство спрямовував на те, щоб стати письменником. Напіввоєнна дисципліна та муштра, які панували в цьому закладі, зовсім не сприяли цим намірам, але цього разу він, маючи вже попередній гіркий досвід, зумів переламати себе, підкорившись дисципліні і закону, замість того, щоб виснажувати свої сили в нерівній боротьбі. Ідея такого підкорення як однієї з найважливіших норм суспільного життя стане пізніше провідною в багатьох його творах. Редьярд редагує шкільну газету, захоплюється поетичною творчістю А.Свінберна, А.Теннісона, Р.Браунінга, Д.Г.Россетті, пише сам вірші. В 1881 р., коли йому було всього 16 років, батьки власним коштом видали невеликим накладом його збірку “Шкільні вірші”, які, хоч і були наслідувальними, вже несли відбиток видатного поетичного таланту.
Помітно зміцніло в той час і становище сім’ї Кіплінгів. В квітні 1875 р. Джон Локвуд отримав посаду куратора Центрального музею індійського мистецтва в м. Лахорі, який під його керівництвом став невдовзі найбільшим і найкращим у світі зібранням творів східного мистецтва. Він також очолив і школу ужиткового мистецтва, що була при музеї. Не маючи достатніх коштів для продовження навчання в університеті, Редьярд в 1882 р., не завершивши навчання в школі, повертається в Індію і займає за сприяння батьків посаду помічника редактора лахорської “Цивільної і воєнної газети”. Вона виходила щодня і вся її редакція складалася із двох осіб – редактора і його помічника, тож працювати Редьярду доводилося по 10-15 годин на добу. Та, незважаючи на велику зайнятість, це була гарна школа літературної майстерності. Репортерська робота зводила його із сотнями людей найрізноманітніших професій, робила учасником найнеймовірніших пригод, що іноді таїли в собі смертельну небезпеку, давала можливість відчути самому і донести до читачів справжній, а не показний, колорит колоніального життя Індії, його жорстокість і щедрість, велич і жалюгідність, підступність і чарівність, розкіш і нужду. Починаючи з 1887 р. він також співпрацює із загальноіндійською газетою “Піонер”, що виходила в м. Аллахабаді. І саме в газетах були опубліковані оповідання і вірші, що одразу ж зробили його ім’я відомим для всієї Індії. Пізнше ці оповідання були перевидані в шести випусках “Залізничної бібліотеки”, книжки якої призначалися для читання в дорозі і продавалися на вокзалах, а 32 з них ввійшли до збірки “Прості оповідання з гір” (1888); вірші ж склали збірку “Департаментські пісеньки та інші вірші” (1886).
Здобувши літературне визнання в Індії, Р.Кіплінг в 1889 р. повертається в Англію. Правда, бажаючи помандрувати світом, він вибрав досить незвичний маршрут і побував перед цим в Бірмі, Сінгапурі, Гонконзі, Японії і США. За цей час його твори були перевидані в Англії і одразу ж стали надзвичайно популярними; також були опубліковані і нові книги його оповідань. Особливий успіх мала його поетична збірка “Балади казарми та інші вірші” (1892). В Лондоні Редьярд познайомився з багатьма літераторами, зокрема з Волкоттом Балестьє, представником американських видавничих фірм, який приїхав в Європу для пошуку молодих перспективних письменників з метою видання їх творів у США. Балестьє одразу ж звернув увагу на Кіплінга, популярність якого швидко зростала, і вдвох вони приступили до написання пригодницького роману, події якого розгорталися як в Індії, так і в Америці, що отримав назву “Наулахка” (що в перекладі з хінді означає “казкове багатство”). В кінці 1891 р. Балестьє, перебуваючи в Німеччині, заразився черевним тифом і помер. Після смерті друга Редьярд в січні 1892 р. одружився із його сестрою Кароліною і відправився у весільну подорож. Перебуваючи в Японії, він дізнався про банкрутство банку, в якому тримав свої заощадження; наявних грошей вистачило тільки на дорогу до родинного помешкання Балестьє біля м. Браттлборо, штат Вермонт. Спочатку вони арендували житло, їм допомагали родичі, передусім Біті Балестьє, молодший брат Кароліни, що мав свою ферму. Кіплінг же мріяв про свій власний дім. Спочатку грошей для цього не було, але його твори поступово ставали популярними і в США, гонорари за їх публікацію постійно зростали. Через рік Кіплінги збудували власний дім на купленій у Біті землі, назвавши його в пам’ять померлого Волкотта “Наулахкою” (роман був опублікований в США в 1892 р. вже після смерті співавтора). В Америці Кіплінг поступово обживався, тут народилось в нього троє дітей, друкувались нові його твори. Особливий успіх мали “Книга джунглів” (1894) та “Друга книга джунглів” (1895), що ввійшли до золотого фонду дитячої літератури і неодноразово екранізувалися. Більшість оповідань, що склали ці книги, присвячені зображенню незвичайних пригод індійського хлопчика Мауглі, що заблукав у джунглях і виховувався зграєю вовків. Тут же були написані вірші, що склали збірку “Сім морів” (1896), а також повість “Відважні капітани” (1897), при створенні якої він спеціально відвідував штат Массачусетс для ознайомлення з роботою моряків риболовецької флотилії. Та спокійне й розмірене життя у власному домі тривало лише чотири роки: після жахливої сварки із Біті Балестьє, яка закінчилася розбором у суді, Кіплінги змушені були виїхати в Англію. В лютому 1899 р. вони повернулись в Нью-Йорк, але тут Кіплінг захворів на запалення легенів і мало не помер. Вслід за ним захворіла і його старша 6-річна дочка Джозефина і невдовзі померла. Після цього Кіплінги покинули Америку вже назавжди.
В Англії Кіплінги поселились у сільській місцевості в графстві Сассекс, яке стало для письменника улюбленим куточком Англії. Кілька разів змінювали місце проживання, аж поки в 1904 р. Кіплінг не купив старовинний будинок, побудований ще в ХVІ ст., який став йому надійним захистком аж до самої смерті. З цих пір в його творчості, що раніше присвячувалась “семи морям” і заморським країнам, з’являється тема рідної землі, отчого краю, англійської природи, краси сільських краєвидів. В той же час Кіплінг багато подорожував світом, багато часу проводив у Південній Африці. В 1899 р. розпочалась війна між англійцями і бурами – нащадками голландських переселенців, що проживали в двох невеликих південно-африканських республіках – Трансваалі і Оранжевій. Звичайно ж, сили були нерівними і перемогу Англії легко було передбачити, але для її досягнення англійцям прийшлось вдатися до таких жорстокостей, що це викликало хвилю обурення у всьому світі. Кіплінг був по суті єдиним з англійських літераторів, який рішуче став на захист інтересів англійського імперіалізму в цій війні і ніколи вже від цього не відступався. Звідси починається і поступово наростає його відчуження від решти англійських письменників та згасання інтересу критиків і читачів до його творчості. Його найближчим другом стає один з ініціаторів англо-бурської війни Сесіл Родс, який подарував Кіплінгу будинок в Південній Африці, в якому письменник проживав протягом січня-березня щорічно з 1900 по 1908 р.р. В 1902 р. Кіплінг опублікував книгу для дітей із власними ілюстраціями “Казки просто так”, що здобула світове визнання; за рік до цього побачив світ його роман “Кім”, який критики вважають найкращим серед романів про Індію, написаних англійцями. В 1907 р. письменнику була присуджена Нобелівська премія з літератури “за дар спостережливості, оригінальність фантазії, зрілість ідей і видатний талант оповідача”. Кіплінг, хоч і прибуває в Стокгольм за нагородою, але традиційної промови не виголошує. В цьому ж і наступному роках він отримує академічні відзнаки і почесні звання від Оксфордського, Кембріджського, Едінбурзького і Даремського університетів; пізніше отримуватиме нагороди ще від багатьох провідних університетів світу.
Одразу ж після отримання Нобелівської премії творча активність Кіплінга починає спадати. Перша світова війна принесла йому ще одну особисту трагедію – в 1915 р. загинув його єдиний 18-річний син Джек, якому він сам допоміг (син, як і батько, мав поганий зір, що робило його непридатним для військової служби) вступити в армію і потрапити на фронт. Тіло загиблого так і не було знайдене, незважаючи на всі зусилля батьків. І в цій війні Кіплінг залишився повністю на боці англійського імперіалізму, що ще більше відштовхнуло від нього всіх демократично і ліберально налаштованих читачів. З кожним роком йому все важче було працювати через постійні болі в області шлунка, все частіше він впадав у стан депресії. Як з’ясувалося пізніше, вже з кінця 20-х років Кіплінг страждав на виразку дванадцятипалої кишки. На початку 1936 р. його стан різко погіршився, йому зробили операцію, після якої почався перитоніт, і 18 січня 1936 р. він помер в Лондоні. Кіплінгу були влаштовані пишні державні похорони, на яких були присутні найвищі державні урядовці, але англійські письменники їх проігнорували. Його могила знаходиться у Вестмінстерському аббатстві – національному пантеоні Англії. Такої честі удостоїлись лише кілька найвидатніших письменників і поетів.
Поетична репутація Кіплінга знала як стрімкі злети, так і глибокі падіння. В 90-х роках ХІХ ст. у всіх на устах були його балади, в яких він оспівав повсякденне життя і працю англійських чиновників, солдатів і офіцерів, які служать Імперії за тридев’ять земель від рідних ферм і містечок старої доброї Англії. Кіплінг наблизив поезію до побуту, розширив її жанровий репертуар і збагатив її мову, ввівши в неї просторіччя, діалектизми, солдатський жаргон і сленг, зробив її доступною і зрозумілою для найширшого читацького загалу. Він обрав зразком для своїх поетичних творів англійську народну баладу і вуличну пісню саме тому, що ці віршові форми були протягом століть ретельно відшліфовані океаном живої людської мови. У цих його віршах нас зачаровує не новизна, а впізнавання вже знайомого нам на інтуїтивному рівні, миттєвий резонанс струн нашої душі у відповідь на вже звичний мотив із вічних тем і образів. Пізніше, на початку ХХ ст., коли Кіплінг все більше утверджувався в свідомості критиків і читачів як “бард імперіалізму” і “залізний Редьярд”, інтерес до його творчості поступово згасає. Але, як випливає з його програмного вірша “Ноша Білих Людей” (1899), в імперіалізмі він вбачав насамперед цивілізаторську місію: більш сильна нація повинна забезпечити для підкорених нею народів порядок, стабільність і мир, позбавивши їх від голоду і епідемій, забезпечити належний рівень освіти і медичного обслуговування, покінчити із проявами рабства. Але в той час ці погляди знаходили мало прихильників. Все частіше Кіплінга-поета перемагає Кіплінг-мораліст, його вірші стають більш тенденційними, все більше використовуються в них форми притчі і проповіді, все частіше зустрічаються в них біблійні символи і мотиви.
Й тепер, на початку ХХІ ст., коли вже відійшли в минуле ті трагічні події історії, відгуком на які були його вірші та оповідання, й давно вже нема тої Імперії, якій він так ревно служив, його твори продовжують хвилювати і захоплювати нас, завойовуючи все більшу популярність у всьому світі. Бо, як сказав інший видатний англійський поет В.Х.Оден: “Вчинкам Кіплінга, й найгіршим, виправдання – його вірші”. То ж кращі його вірші, в яких оспівано сувору романтику буднів, мужність і героїзм простих людей, що до кінця виконують свій обов’язок, їх нелегку щоденну працю, навік залишаться в скарбниці світової поезії серед найкоштовніших її надбань.