ВЕЛИКИЙ МАТЕМАТИК ПОЧУТТЯ
(Вступна стаття до перекладів віршів Едгара По)
Едгар Аллан По – видатний поет, прозаїк, журналіст і літературний критик, перший професійний письменник США, одна з найтрагічніших постатей американської літератури. За життя, що було сповнене поневірянь і злигоднів, він був більш відомий в Європі, ніж у себе на батьківщині.
Едгар По народився 19 січня 1809 року в Бостоні в сім’ї мандрівних акторів Девіда По і Елізабет Арнольд. Коли Едгару йшов другий рік, батько загадково зник. Невідомо, чи то він залишив сім’ю, чи раптово помер, оскільки жодних відомостей про це не збереглося. В кінці 1811 р., коли трупа перебувала в Річмонді, штат Вірджінія, померла від сухот і мати. Едгара на виховання взяло бездітне подружжя багатого південного комерсанта Джона Аллана, хоч офіційно він так і не був усиновлений, незважаючи навіть на те, що його прийомна мати Френсіс, прив’язавшись до маленького Едгара всім серцем, і наполягала на цьому. З 1815 по 1820 рік Аллан, налагоджуючи справи фірми, разом із сімейством перебував у Лондоні, де Едгар відвідував приватну школу. Після повернення в США продовжив шкільну освіту в Річмонді, а в 1826 р. вступив до Вірджінського університету, де вивчав математику, хімію, медицину. Заняття поєднував з поетичною творчістю, якою почав займатися ще в шкільні роки, багато читав.
З дитинства характер майбутнього поета був нерівним, імпульсивним, із частими змінами настрою. Едгар жив у світі своїх фантазій, мав схильність до екзальтації, любив бути першим у всьому, демонструвати свою перевагу над іншими. Брав активну участь в студентських гулянках. І хоч він мав блискучі здібності, але в університеті провчився менше року, бо його опікун відмовився оплатити картярські борги свого прийомного сина. Конфлікт між ними привів до того, що Едгар залишив сімейство Алланів і відправився в Бостон, де (власним коштом) опублікував свою першу поетичну збірку “Тамерлан та інші вірші” (1827), яка не мала жодного успіху. Розчарування і нужда змусили його вступити до армії. Тут він мав деякі успіхи і навіть дослужився до звання старшого сержанта, але одноманітність і жорстка дисципліна армійського життя скоро стали нестерпними і він звертається за допомогою до названих батьків. Місіс Аллан, що вже була на порозі смерті, вдалось умовити свого чоловіка і той добивається його звільнення з армії, поставивши умовою вступ до військової академії у Вест- Пойнті. Прибувши у Річмонд, Едгар вже не застав у живих своєї названої матері. Тим часом, чекаючи зарахування до академії (дозвіл на це не так легко було отримати і такій впливовій людині, як Аллан), По публікує в Балтіморі свою другу поетичну збірку “Аль-Аарааф, Тамерлан і дрібні вірші” (1829). Відгуків не з’явилось, його вірші знову виявились непоміченими.
У Вест-Пойнтській академії Едгар перебував півтора року, все більш і більш розчаровуючись у військовій кар’єрі, тому провокує своє відрахування з неї систематичним невиконанням наказів. Це остаточно розсварило його із Алланом і той категорично відмовивсь йому допомагати надалі. Два роки по тому торговець помер, залишивши великий спадок, але в своєму заповіті прийомного сина він навіть не згадав. Із Вест Пойнта Едгар їде до Нью-Йорка, де публікує третю свою поетичну збірку “Вірші” (1831) на кошти, зібрані кадетами – товаришами по навчанню в академії, які надіялись, що знайдуть в ній дошкульні епіграми на викладачів і командирів, якими Едгар не раз потішав їх під час навчання. Яке ж було їх розчарування, коли замість цього вони прочитали щось зовсім незрозуміле і їм не цікаве!
Однак По став відомим не як поет, а як автор пригодницьких оповідань своїм “Манускриптом, знайденим у пляшці”, опублікованим в журналі “Балтіморський суботній гість” восени 1833 року, вигравши премію в 50 доларів. Ця премія врятувала його від голодної смерті і відкрила дорогу до журналістської діяльності. Деякий час По жив у Балтіморі в своєї тітки-вдови Марії Клемм і писав для різних видань, аж поки після тривалого періоду поневірянь стає в 1835 р. редактором журналу “Південний літературний вісник”, що під його керівництвом став одним із кращих видань (його тираж зріс із 500 до 3500 примірників).
З початку 1830-х років Едгар По постійно займався літературною творчістю як професійний письменник. Однак його наполеглива праця не отримувала належної винагороди, прирікаючи на злиденне і напівголодне існування. Творчий спадок письменника надзвичайно різносторонній: сотні рецензій, редакційних статей і заміток, десятки оповідань і віршів, редагування трьох журналів, постійне жваве листування. І все це приносило дохід, якого ледве вистачало, щоб сяк-так зводити кінці з кінцями. Він завжди хотів мати власний журнал, але для цього не було коштів. Лиш найменш значима частина його творчості – журналістика – мала деяку цінність на тодішньому літературному ринку. Найкраще ж із того, що він створив, не привертало уваги покупців. Панівні у той час літературні смаки, недосконалість законів про авторське право і постійний наплив друкованої продукції з Англії позбавляли книги Е.По будь-якої надії на комерційний успіх. Найбільшою популярністю користувалися його рецензії, літературні огляди і критичні статті, в яких, виходячи з найвищих вимог художності, він гостро і в’їдливо аналізував твори своїх сучасників, був безжальним до проявів бездарності і епігонства, чим нажив собі немало ворогів.
Ще за життя ім’я і поведінка Е.По стали предметом різноманітних домислів і пліток. Його звинувачували в божевіллі, алкоголізмі, вживанні опію. Слід зауважити, що і сам він нерідко давав приводи для цього своєю неврівноваженістю, гординею, дошкульними випадами проти опонентів, пристрастю до вина. Постійні поневіряння і виснажлива праця в пошуках випадкового заробітку ще більше загострювали ці негативні риси. До того ж він постійно зазнавав ударів долі, найстрашнішим з яких була смерть від сухот його юної дружини Вірджінії Клемм в 1847 р., що приходилась йому двоюрідною сестрою і була на 13 років молодшою за нього. Безумно закоханий, він одружився з нею в 1836 р., приховавши її справжній вік, що також породило безліч домислів. Все це, звичайно, наклало важкий відбиток на духовне життя й без того надзвичайно вразливої людини, зовсім не пристосованої до безжального ділового ритму американської дійсності. Так, він і справді впадав у чорну меланхолію, що чергувалась із періодами майже безумного шаленства; дійсно зловживав вином, а в останні роки, можливо, вдавався і до опію. Але все це відходить на задній план в порівнянні з тими геніальними творами, які були написані ним саме в ці найпохмуріші періоди його життя.
Йшли роки, сповнені напруженої праці в різних журналах, мінялися місця проживання в пошуках заробітку: Нью-Йорк, Філадельфія, потім знову Нью-Йорк, Річмонд. В 1839 р. були опубліковані два томи його новел “Гротески й арабески”, в 1843 р. за оповідання “Золотий жук” отримав премію в 100 доларів, в 1845 р. в Нью-Йорку вийшла його четверта поетична збірка “Ворон та інші вірші”, в 1848 р. за рік до смерті опублікував останню книгу “Еврика”.
Життя Едгара По закінчилось досить загадково. Він виступав у Річмонді з лекціями про поезію, мав великий успіх і отримав значну грошову винагороду. Через кілька днів був знайдений непритомним на вулиці в Балтіморі, поміщений в місцевий шпиталь, де й помер 7 жовтня 1849 р.
По започаткував нові, досі незнані літературою США, жанри детективу і наукової фантастики. Яким би несистематичним не було його навчання, він виявив у своїй творчості найрізноманітніші знання з мистецтва, літератури і більшості галузей сучасної йому науки. Він був обізнаний в математиці, біології, психології, фізиці і астрономії, історії і філософії, написав у співавторстві книгу про мушлі, володів знаннями з повітро- і мореплавства, з теорії шифрів. Ці розмаїті інтереси дали йому змогу відкривати нові теми і напрями в літературі. В його творчості виявилась надзвичайна здатність органічно поєднувати уяву з логікою, фантазію і вигадку з точністю деталей. Саме це дало підстави російському поету М.Гумільову назвати Е.По “великим математиком почуття”. Напевне, йому була близька думка німецького філософа Канта, що в поезії стільки ж істини, скільки й математики. В своєму філософському творі “Еврика”, написаному за рік до смерті, По виклав свої погляди про виникнення, будову і еволюцію Всесвіту, надавши їм вишуканої форми поетизованого трактату, своєрідної поеми в прозі. Могутня інтуїція автора проявилась у тому, що багато зроблених тут припущень були підтверджені сучасними фізичними і астрономічними дослідженнями. По вмів зазирнути в майбутнє не лише літератури, а й науки. Він виявив у своїх творах настільки прискіпливий інтерес до життя духу, до дивних і загадкових проявів людської душі, що зумів передбачити деякі відкриття в області психології, що належать вже ХХ ст. Як зауважив відомий російський поет В.Брюсов, що багато і плідно працював над перекладом віршів Е.По, вдумливий читач “знайде в поемах Едгара По справжні одкровення про глибини нашої психіки, що частково упередили висновки експериментальної психології нашого часу, частково ж висвітлили такі її аспекти, що й понині залишаються нерозв’язаними проблемами науки.”
Але По насамперед поет, навіть і в своїх прозових творах. Якщо брати в кількісному відношенні, то його поетична спадщина невелика – трохи більше, ніж півсотні творів. Але серед них такі шедеври, як “Ворон”, “Дзвони”, “Улялюм”, “Аннабель Лі”, “Ельдорадо”, “Енні”, “До тої, що в раю”, які є справжніми діамантами в скарбниці світової поезії. В своїх віршах По прагне передати насамперед настрій, переважно похмурий. Він пише про нещасливе кохання, про швидкоплинність радостей, про марноту і скорботність людського життя, про недосяжність ідеалу, про жорстокість світу. Його улюблена тема – смерть прекрасної жінки і зображення фантастичного “мертвого світу”. При цьому він майстерно використовує всі ресурси мови і поетичної техніки: складну систему римування, зокрема, внутрішні рими, повтори слів і рядків, алітерацію, звуконаслідування і т. п.
Як літературний критик, По часто писав про поезію, зокрема, і про свою власну. В ряді статей і рецензій він розробляв теорію поезії. Так, в статті “Поетичний принцип”, що була основою його публічних виступів в останні роки життя, увага акцентується на таких основних моментах: ліричний вірш не повинен бути занадто довгим, бо він повинен нас хвилювати і духовно наснажувати; все моралізаторське і дидактичне має бути з нього усунуте, слід прагнути до “чистої” поезії; поетичне є ритмічним осягненням краси; метою поезії є духовне переживання, а не відображення дійсності; суттєвою складовою поетичного твору має бути його музикальність.
В статті “Філософія творчості” Е.По спробував проаналізувати створення свого знаменитого “Ворона” і довести, що “ні один з моментів в його створенні не може бути віднесений на рахунок випадковості або інтуїції, що робота крок за кроком йшла до завершення з точністю і жорсткою послідовністю, з якими розв’язуються математичні задачі”. Він пробує переконати читача, що вірш створювався не завдяки натхненню, а шляхом скрупульозного обдумування і прорахунку всіх його складових елементів: вдалого вибору теми, дієвості емоційного впливу, виваженої побудови, оптимальної величини, ретельної проробки мелодії, гармонійного поєднання звукових характеристик голосних і приголосних, майстерного вибору рефрену, алітерацій, асонансів і звуконаслідування. І все ж, не дивлячись на демонстративну логічність викладу, засумніватись у наведених теоретичних постулатах змушує заключний висновок статті, де стверджується, що все ж найголовніше – це “по-перше, деяка складність чи, точніше, деяка тонкість і, по-друге, деяка доля натяку, підводна течія змісту”, не пояснюючи, зрозуміло, як можуть бути досягнуті ці якості, що визнаються найважливішими. З якою безпристрасною відстороненістю не аргументував би Е.По строгу обумовленість саме такої побудови свого “Ворона”, як би не пояснював вибір того, а не іншого віршового розміру або рими і як виник цей моторошний і бентежний рефрен “Nevermore!”, – строгий цей аналіз не замінить нам того безпосереднього відчуття піднесення і захоплення, яке переповнює нас при читанні вірша і яке виникає тільки при зустрічі із справжнім витвором мистецтва. Вірші По в найвищій мірі органічні, народжені в душі і в серці геніального митця, а не створені шляхом застосування лиш теоретичних постулатів.