“НЕ ГАНЬ СОНЕТА, КРИТИКУ...”
(Вступна стаття до перекладів англійських сонетів)

Сонет – миттєвий монумент чуттів,
Від вічності душі безсмертній миті
Дар пам’ятний.
Д.Г.Россетті


Сонет (від італійського sonetto – пісенька) – одна з найпопулярніших форм ліричної поезії, що складається із 14 рядків, як правило, п’ятистопного ямбу із фіксованою схемою римування. Як окремий жанр зароджується на початку ХІІІ ст. на Сіцілії в творчості придворних поетів і стає широко відомим після того, як ним скористався видатний італійський поет Данте Алігієрі (1265–1321) в книзі лірики “Нове життя”, яку присвятив своїй коханій Беатріче. Найвищого ж розквіту і досконалості італійський сонет досягає в творчості Франческо Петрарки (1304–1374), 317 сонетів якого, що оспівують його кохання до донни Лаури, зібрані в “Книгу пісень”, стали визначальними для подальшого розвитку цього віршового розміру і його поширення у всьому світі. Він канонізував його класичну форму, що дістала назву петрарківського або італійського сонета – перші вісім рядків (октава) римуються за схемою абба абба, а останні шість рядків (секстет) – за схемою вгд вгд або вгв гвг чи деякою їх модифікацією. Така схема дає можливість в першій частині ввести тему, поставити проблему, задати запитання, вихлюпнути сплеск емоцій, а потім в другій частині через вольту (поворот, повернення) перейти до уточнення, видозміни чи коментаря, навести розв’язання чи відповідь, дати вихід емоційній напрузі, досягаючи найбільшого ефекту найскупішими художніми засобами.
В англійській літературі сонет вперше з’являється на початку XVI ст. в творчості Томаса Вайєта (1503–1542), який, багато в чому наслідуючи Петрарку, використовує італійську форму сонета. Генрі Ховард, граф Саррі (1517–1547), послідовник Вайєта, відмовився від петрарківської форми сонета і започаткував нову, що складається із трьох катренів (чотиривіршів) з незалежним римуванням абаб вгвг деде і заключного двовірша єє. Ця схема пізніше отримала назву англійського або шекспірівського сонета, оскільки найбільшої досконалості досягла в творчості Вільяма Шекспіра. Англійський сонет збагатив виражальні можливості цього жанру, діставши можливість у заключному двовірші синтезувати, резюмувати чи іронічно трактувати, або ж навіть парадоксальним чином заперечити зміст попередніх 12 рядків.
Але тільки в творчості Філіпа Сідні сонет займає гідне місце в англійській літературі і утверджується як одна із провідних форм ліричної поезії. За своє коротке життя Сідні написав досить багато сонетів. Частина з них ввійшла в його пасторальний роман “Аркадія”, де прозовий текст чергувався із віршовими вставками, інші – в збірку “Деякі сонети”. Але світову славу він здобув як автор першого англійського циклу сонетів “Астрофіл і Стелла”, в якому розповідається про любов юного придворного Астрофіла (в перекладі з грецької: Закоханий в зорю) до знатної заміжньої дами Стелли (в перекладі з латини: Зоря). В сонетах циклу поєднані елементи обох форм – октава італійського зразка, а секстет, як правило, розпадається на катрен і заключний двовірш. Хоча цикл сонетів Сідні був опублікований лише в 1591 році вже після смерті автора, але одразу ж після написання в 1582 році він поширювався в рукописному вигляді і був досить добре знайомий сучасникам поета. Під його впливом форма сонета набула надзвичайної популярності в Англії і протягом 20 наступних років одних лише сонетних циклів з’явилося там більше двох десятків. Серед них можна відзначити цикли “Делія” (1592) Семюела Деніела (1562–1619) та “Ідея” (1594) Майкла Дрейтона (1563–1631), які, однак, не виходили за рамки петраркізму, що поступово перетворювався в застиглу форму, і поступалися циклу Сідні.
Значним досягненням в розвитку англійського сонета було опублікування в 1595 році циклу сонетів Едмунда Спенсера (1552–1599) “Amoretti” (в перекладі з італійської: любовні пісні), в якому гармонійно поєднались традиційні здобутки і новаторські пошуки. Горда і недосяжна в петрарківському дусі леді початкових сонетів поступово зм’якшується серцем і в останніх сонетах циклу відповідає ліричному герою взаємністю у повній відповідності із протестанською етикою з її культом шлюбу і сім’ї. Спенсер використовує англійську модель сонета, вводячи додаткову риму, що пов’язує катрени між собою: абаб бвбв вгвг дд. Це надає циклу особливу плавність руху і милозвучність, створюючи враження єдиного подиху, на якому написаний кожен сонет.
Найвищого розвитку англійський сонет досягає в творчості Вільяма Шекспіра (1564–1616), який написав більшість своїх сонетів в 90-і роки XVI ст., хоч опубліковані були тільки в 1609 році. Створюючи свій цикл, він відкинув петрарківську традицію, що вже вичерпала себе, і шукав нових шляхів у розвитку сонета. Більшість сонетів присвячені не гордій красуні, як уже склалось традиційно, а юному другу поета, – й дружбі, а не коханню, відводиться найвище місце в системі життєвих цінностей. В зображенні юного друга та чорнявої леді Шекспір досягає небаченої до тих пір психологічної достовірності, значно переважає своїх попередників в розкритті внутрішнього світу людини, глибини і суперечливості її почуттів. Використовуючи англійську форму сонета, він настільки її вдосконалив, що вона стала називатися з тих пір в його честь шекспірівською.
Після Шекспіра сонети в старій манері продовжували писати лиш другорядні поети, а видатні шукали нових шляхів у розвитку жанру. До останніх належав і Джон Донн (1572–1631), який, звертаючись до сонета, взагалі відмовився від любовної тематики, наповнивши їх релігійним змістом. В своєму циклі “Священні сонети” він шукає відповіді на вічні питання про смисл життя і призначення людини, дух якої перебуває у вічних сумнівах і метаннях; визначальними тут стають містичні настрої, відмова від чуттєвих насолод, визнання гріховності людини та необхідності її смирення перед всемогуттям бога, трагічні і нездоланні суперечності людської душі, що не здатна повністю присвятити себе служінню богу.
Джон Мільтон (1608–1674), чия епічна поема “Втрачений рай” є найвищим досягненням англійської поезії XVII ст., звертався до сонета лиш епізодично, але створив справжні шедеври. В тих двох десятках сонетів, які він написав з різного приводу і в різні періоди своєї творчості, Мільтон відгукується на політичні події, торкається обставин особистого життя та повсякденних справ, досягаючи в цьому ліричному жанрі небаченої раніше величі і монументальності. Пізніше їх високо цінували поети-романтики, вважаючи неперевершеним взірцем.
В епоху Просвітництва сонет втратив свою популярність, видатні поети звертались до нього дуже рідко, віддаючи перевагу іншим жанрам. Свого часу йому прийшлось чекати аж до кінця XVIII ст., коли починається епоха романтизму. В 1789 році Вільям Боулз (1762–1850) опублікував цикл із 14 сонетів, в яких центральне місце посідають особисті переживання, навіяні мальовничими картинами природи. Більшість сонетів Семюела Тейлора Кольріджа (1772–1834), хоч цей жанр і не є визначальним в його тврорчості, присвячені видатним історичним особистостям і зображенню природи.
Своїм другим народженням сонет зобов’язаний Вільяму Вордсворту (1770–1850), який написав їх близько півтисячі і повністю реабілітував цей жанр в очах сучасників. Подібно Мільтону і Кольріджу, Вордсворт вводить у свої сонети громадянські мотиви, відгукується на тогочасні політичні події. Але, розчарувавшись у вільнолюбних ідеалах своєї юності, він звертається до зображення природи, спокій, красу і гармонію якої протиставляє духовному закріпаченню, хаосу і несправедливості суспільних відносин. Деякі свої сонети Вордсворт присвячує питанням поезії і поетичної майстерності, зокрема, і самому сонету, специфіці його форми та історії розвитку. Як і Мільтон, Вордсворт в основному користується італійським зразком, хоч досить часто міняє систему римування (октава, наприклад, в багатьох його сонетах римується за схемою абба авва).
Романтики молодшого покоління до сонета зверталися рідше. У Джорджа Байрона (1788–1824) їх всього декілька. Окремі сонети Пірсі Біш Шеллі (1792–1822) мають філософський характер, присвячені проблемам суспільного життя та поетичної творчості. Разом із новим змістом він пробує обновити і форму сонета, вносячи зміни у схему римування. Його написану терцинами “Оду західному вітру” можна розглядати як цикл із п’яти сонетів із римуванням абаб вбвг вгдг дд.
Із романтиків після Вордсворта найбільше всього сонетів у Джона Кітса (1795–1821). Вони нерівнозначні за якістю і переконливо засвідчують стрімке зростання майстерності цього талановитого поета, якому долею було відведено тільки неповних 26 років життя. Основна тема його сонетів – пошук істини і краси в сучасному бездуховному світі, швидкоплинність людського життя, протиставлення недосконалості реального буття і гармонії створеного уявою світу поетичних образів.
Відроджений Вордсвортом та іншими романтиками сонет займає помітне місце і в творчості поетів-вікторіанців. Сонети ми знаходимо і в Альфреда Теннісона (1809–1892), і в Метью Арнольда (1822–1888), і в Алджернона Чарльза Свінберна (1837–1909), і в Оскара Вайльда (1856–1900), і в багатьох інших поетів другої половини ХІХ ст. З’являються і сонетні цикли. Найвідоміший з них “Сонети з португальської” (опублікований в 1850 році) написала Елізабет Баррет Браунінг (1806–1861). Мабуть, в жодного іншого поета, що зверталися до жанру сонета, особисте, біографічне не виражено настільки явно, не втілене з такою поетичною майстерністю. Разом з листами, адресованими Роберту Браунінгу, ці сонети давно вже стали невід’ємною складовою романтичної легенди про любов двох видатних поетів, що змела всі перепони, перенісши закоханих із похмурої і холодної атмосфери Лондона до теплої і сонячної Італії. Як і більшість поетів ХІХ ст., Елізабет Браунінг користується італійським зразком, строго дотримуючись у всіх сонетах циклу єдиної схеми римування абба абба вгв гвг.
Зовсім протилежними почуттями сповнений цикл Джорджа Мередіта (1828–1909) “Сучасне кохання” (1862). З гіркою іронією тут розповідається про згасання любові і руйнування шлюбу, зовнішньо благополучного і респектабельного, але внутрішньо роз’єднаного і глибоко нещасного, про відсутність взаєморозуміння і духовного зв’язку між подружжям. Поет свідомо займає позицію відстороненого спостерігача, не бажаючи виносити остаточний присуд, даючи можливість читачу самому зробити висновки. В зв’язку з цим він змінив і саму структуру сонета, відмовившись від резюмуючого заключного двовірша і додавши два зайві рядки (т.з. “хвостатий сонет”).
Данте Габріел Россетті (1828–1882) що належав до прерафаелітів – гуртка художників і поетів, у свій цикл “Дім життя” (1881) включив сонети, які писав протягом усіх років свої творчості. Він стверджував, що сонет – це “миттєвий монумент чуттів” і його завдання – зупинити мить життя, щоб зберегти її для вічності. Але події особистого життя, відгуком на які був той чи інший сонет циклу, майстерно вплетені в контекст загальнолюдських цінностей.
Ще один із поетів-вікторіанців, Джерард Менлі Хопкінс (1844–1889) в своїх сонетах звертається до релігійної тематики, яку він поєднує із зображенням картин природи: вона для нього є нетлінною в своїй божественній чистоті, незаплямованою гріхом. Трагедія ж сучасної людини в тому, що вона відокремила себе від природи, підкорила її своїм споживацьким інтересам, зруйнувала її красу, що призвело до моральної деградації і самої людини.
В ХХ ст. сонет в Англії втратив ту популярність, яку він здобув у творчості романтиків і вікторіанців. Поети віддавали перевагу іншим жанрам, особливого поширення набув т.з. вільний вірш. Та все ж до нього звертались такі видатні поети, як Вістан Х’ю Оден (1907–1973) і Ділан Томас (1914–1953). Жанр сонета ще далеко не вичерпав своїх можливостей і, хочеться вірити, мов той фенікс, ще не раз відродиться, даруючи нам нові ліричні шедеври.