Ця сторінка для тебе.
Ти цього ще не знаєш і може ніколи не спитаєш, але вона була тут завжди. Це як одне з місць життя, як диван чи кухонний стіл з дому. Тут ти повний та абсолютно вільний. Можеш бігти, стрибати, можу написати, щоб в руках тримав м`яч. Вдягати тебе не буду. Ти зараз такий, як був у задумі Господньому і не хочу обтяжувати тебе путами. Не бійся - це не золота клітка. Я хвилинку подивлюся на тебе і можеш розчинятися на інших сторінках.
Чому я сумна? Тобі не видно повної картини, яку вишито різними нитками. Там, де тобі здається, що є печаль - це я надірвала довгу дорогу навколо серця, а тепер не можу підібрати відповідний колір. Та ти не зважай. Я попрошу в Бога ще одне серце, щоб любити тебе більше або краще пожертвую язик - він мій ворог.
Майже кінець. Стривай! Хоч посміхнися на прощання, бо я заручник своїх слів.

Пекло наступало велелюдною громадою. У складі начальників опіків, керівників тортур, заступників з душевних мук, володарів спокути. Далі тупцювали дрібні клерки, щось на зразок найманців підсобних робіт, тільки йшлося про доноси, наклепи, брехню, зневіру - майстри свого жанру. В кінці колони тяглася основна маса - людці. Хто з бажання, а хто з невимовного підкорення, плелися на бій і кляли усе земне, що згадувалося. Ніхто не молився, а ті сміливці, що в останнє згадали про Бога і починали свій “Отче наш” миттю щезали з очей легіону, а по хвилині в пам’яті не залишали сліду.
Кожен підрозділ нумерувався римським алфавітом, яким керував командир зі штабу збору доказів. Бездоганне шикування та кінець контролював суддя. Педантичний об’єкт зла. Без натяку на розсудливість, він посилював страждання кожного, хто не вписувався у бездоганну лінію шеренги.
В тебе немає тіла, щоб сказати собі: ”Ні, я не хочу, не піду”. І стати незворушно на місці. Ти - прозора тінь, ти ніщо. І навіть у нескінченній масі таких же душ, як ти, ви не утворюєте кольору, не займаєте місце. Вас питали щоранку, щоночі, кожного кроку, а у відповідь була німа нерозкаяність. Справжній біль приносить не розуміння, що відбувається, чому я, за що. Це один з кроків очищення після Страшного суду - позбавити тебе спогадів провини, залишивши в пам’яті лише підтвердження, що ти був хорошою людиною. Постійний жах пережитого терору змушує повірити, що Бог тебе обдурив і Він не всесильний.
Утікаєш у відфільтровані спогади, переконуєш себе, що скоро виявлять помилку і тебе заберуть. Тривога не полишає твою непотрібну душу. Її вже вписано до легіону, твою місію завершено.
Безкрайну кількість колишніх людей переміщують вперед. Не видно землі, неба, нічого окрім суцільного кольору гнилої вишні. Навколо желатинові форми однієї висоти, ширини, без натяку на стать.
План майбутнього бою завантажили одразу після Суду. Його розробили ще до бунту Люцифера. Забуті та незнані покоління доповнювали його люттю, жорстокістю, збочені генії історії внесли свою фантазію до колективного розуму. Це детальний опис багатьох варіантів розвитку битви, чіткі інструкції, як діяти. Лише заключна частина, що у всіх сценаріях завершується тріумфом, повною перемогою - має єдину програму.
Твій біль відлучення від Бога - це легкий ляпас в порівнянні з душами, що будуть взяті в полон з усіма спогадами любові Господньої, в якій перебувають повсякчас. Їх буде відіслано на найнижчий рівень мороку, де душевний біль досягає свого апогею. Найгірша розправа запланована для святих світу: при них осквернятимуть святі речі, проклинатимуть невинні душі, лаятимуть священиків, духовних провідників, хвалитимуть владу, що дозволила законні людиновбивства. Нема числа та ліку мукам, що чекають на тих, хто переможений.
Пролунали сурми. Звук ширився усіма просторами, виділяючи межі поля битви. Нарешті простір отримав контури, кольори, звук. Я став велетнем. Ноги мої товсті та важко підйомні, руки безконтрольно рухалися з чотирьох сторін, доки не опанував себе, голови я не відчував (ні очей, ні вух, ні рота). Я бачив навколо себе одночасно чітко і міг реагувати на кожен підступ. За мить, що ми вчилися собою користуватися, пролунали сурми вдруге і схили вершини навколо нас залило яскраве світло.
І втретє пролунали сурми..

Так дивно влаштовано наше тіло, коли торкається серця сум, рветься з душі пронизливий крик і вії тонуть у морі, і вуха запечатані соломою, і хмари падають під ноги. Коли смуток підходить близько, близько, бере за руку, висмикує нігті і розчиняє волосся у попелі. Сльози продірявлюють шкіру, щоки обвисають, а ти роздираєш кутики роту, щоб сторонній не перейшов межу і не заліз через паркан лише мого болю. Ниють руки, ноги, паморочиться голова, спину зводить - схилити шию і впокоритися владі темних кольорів. Пригинаюся низько, вже повзу, вже нижче рівня моря, а печаль не відв’язує ноги від приготованого вогнища.
На зустріч плентаєтья чоловік - сивий, волосся посипане попелом, віку останнього дорожнього знаку: дороги нема. Тужливо дивиться і чекає повчання, чи, може, підтримки. Від мене? Чоловіче, ти з глузду з’їхав, коли вважаєш, що мій писок здатен висловити співчуття. Змарніли пісні, охляла посмішка і важка праця прибила до землі. Персиковий рум’янець у змові з блиском зіниць давно забрали свої речі та виїхали з занедбаної країни.
Журливий стогін мене кличе до себе, рекламує фарби покинутих листям дерев, асфальту, ніколи не розмальованого дітьми, викинутих на смітник парасольок. Відчуваю, як заплющую повіки і дозволяю насолодитися прикрістю, віддаюся зупинці подиху.
В такі тонкі хвилини зайвими здаються тільки слова, неминуча смерть яких - лише гірка доля. Не втямки, для чого їх випускати назовні, розтуляти рота, що-небуть створювати і здаватися розумним. Чому таку багато міміку обличчя, мову жестів, смаків, запахів вкрай треба обернути попелом необдуманої бесіди. В словах, що вибухають з рота, як навіжені, мало розуму, серця і вже точно відсутня любов. Починаєш з малого, приміром: “В мене поганий настрій”. А в результаті обплюндрував весь світ, пожалівся на створених Богом людей і зробив висновок, що життя - паскудне. Навіть особистість смутку змарніла. Не знайшла куточка, де поселитися, наповнити душу обпалим листям, пожовклою травою, обвугленими гілками дерев і залишила тебе на поталу телевізору.
Я все ще не хочу розтуляти переплетені руки, на них гойдаються уражені думки. Це ніби колиска над озером, а над озером туман. Сиджу, звісивши ноги понад холодною водою, п’яти лоскоче вогкість. Хочу, щоб вітер цілував волосся, загортав у вологий рушник ранку і висушував феном. Але волосся нема, натомість - в’язаний берет. Я собі назбирала листочків, щедро виклала на край колиханки і вп’яла у них ніс. Туман, вальсуючи під мій кошмарний спів, дійшов до берега, вклонився, розкрив пащу і молочною піною обвився навколо нас з вихалкою. Вкрав мій одяг і не залишилося, в що втирати сльози.
Так пішов туман, вечір, вітер, приморозок, світанок. Ти теж пішов. Не хотів мене розбудити.

Моя історія почалася значно раніше, ніж молочний колір поцілував мої вуха, гігантськими кроками почав збирати докупи родичів, на моїй голові і називати їх сивиною. Та перша волосинка так глибоко засіла в моїй пам’яті, що й сьогодні, пройшовши приготований мені шлях, дозволивши роками зігнути мою шию та милувалися лишень зеленою травою, за якою я так сумував, щодень йдучи асфальтом, я навдивовижу добре пам’ятаю тебе. Закарбувалася не лишень наша зустріч, а й Він (ти цього не знала, але я так і не спитав, як Його ім’я). За прожиті поруч роки, я не наважився розповісти свою таємницю, а тепер, коли ти тішишся вічним спогляданням з-за хмар, я можу дозволити розсекретити слабкість свого духа.
Це був четвер. Ще з вечора я вирішив прогуляти завтрашні пари, тож навіть не завів будильника. Хоч пригадую, будильник таки дзвенів, бо мені була до вподоби його пісня. Моя родина не мала жодного стосунку до розвитку та становлення моєї особистості, тож двері до кімнати були завше зачиненими. Я поснідав міцною кавою і лиш тоді зауважив, що мама пильно роздивляється моє волосся. “Ковбасику, в тебе сива волосина, прямо над вухом!” Спересердя я вийшов з кухні, не питаючи, чому вона не побігла до коханої роботи.
За плечима зелений рюкзак. Нечесане волосся, нечищені зуби, невмиті очі, не пам’ятаю, коли в останнє вдягав чистий одяг. Одразу за нашим будинком була широка магістраль, а на іншому боці - тонке русло річки. Туди мені й дорога. Я спантеличено намагався перебігти чотири смуги швидкісного руху і зовсім забув про свого Шніцеля. Мале, дике і за характером єврейське цуценя шкандибало далеко позаду мене. В нього вроджена вада лівої задньої ноги, тож його подарували, замість отримати великі гроші на базарі. Я повернувся по нього і вирішив дістатися безпечнішим шляхом - пішохідний перехід.
Я не був мрійником чи фантазером, не писав на відмінно творів і ніколи не любувався красою світу. Не знаю, чому тікав. Сідав на край берега, де знаходив сухе каміння і дивився на воду. Як швидко біжить річка, як хлюпаються сотні краплин штовхаючись, навздогін поспішаючи обійнятися з морем. Маленькими долонями торкаються краю моєї шкіри, пестять накопичений сум, збирають у мішечки залишки електроніки, нав’язані новомодними технологіями, вмивають новонароджену щетину. Світ розчинявся у тих дітях, що дарувала мені течія. Щур-пес, як дражнили сусідські діти, спочивав на колінах, обвіяних, огорнутих холодом сонної землі. Не був світ важливіший за мої монологи.
До тями мене привів чудернацький звук. Щось велике котилося стрімкою водою і верещало на повний голос. Біля мене зупинилася дивна штука: яскраво-зелене колесо, у зріст середньої людини. Смарагдові спиці (від зовнішнього боку огинали край) були прикріплені до сідельця всередині. Я не митець тобі описати, але було схоже на той велосипед, про який я мріяв у дитинстві. Велосипед для річки. Я приголомшений! Хлопчача вигадка зупинилася перед моїми очима, не зважаючи, що плин води не спинився. Хлюпнувши залишками холодного поту і налякавши мого собаку, я врешті побачив тебе. Дивне дівчисько, і звідки ти така взялася. Я зачудовано дивився на все одразу і ні на що конкретно.
-Ти все взяв? - я бачив, як ти вимовляєш легкі слова для розуміння, але не чув нічого.
Опустив очі, заспокійливо погладив Шніцеля і ковтнув рожеву пігулку, що весь час тицяла мама. На кожному кроці нагадувала, чого натерпілася від мене в дитинстві. Під почуттям провини, я безкомпромісно споживав усе, що виписував її товариш.
Нарешті, на одинці з собою. Можу навтішатися згадкою миттєвості і не згубити тебе крізь роки. У тебе все було навпіл: половина волосся, розділена рівним струмочком, була суха і великі кучері спадали на плечі. З лівого боку чорні коси з’єднувалися з початком існування, стікали краплями духмяного чаю, цілуючи твої п’яти. На щоках виднілися намальовані персики. Дивне відчуття ревнощів охопило мої думки, розуміючи, що хтось торкався твого тіла, залишив пензлик історії на видному місці. Усмішки я не помітив. Чесно кажучи, боявся глянути на твої вуста. Лиш сніжні намистинки виблискували, коли вигукувала слова.
Праве плече облите абрикосовою фарбою. З першого погляду виглядало купальником останнього показу моди (точно пам’ятаю його, бо від самотності моя мати випрошує подивитися з нею такі серйозні вихори історії дизайнерів). Проте кольоровий обладунок так щільно прилягав до твоїх округлих форм і повторював кожен рух, що ідей стосовно тканини в мене не залишилося. Ліва сторона, від самої шиї, спокушала нагою лускою. Прошиті звичайним зигзагом на швейній машинці широкі смужки посередині пупця з’єднували дві сторони одягу. Ноги стояли по кісточки у воді і потреба у взутті відпадала сама собою.
Я продумував знову і знову кожну деталь твого образу. Не було в цьому ганебного падіння під тягарем гріха, я не бажав тебе, я дихав тобою.
Можу заприсягтися, як я це повторював десятки разів, хтось дав мені ляпаса.
- Це ти той боягуз, який щойно втопив майбутній дім?
Я чемно вдав, що добродій звертається не до мене і встав, звільнивши нагріте на березі місце.
- О! Хлопче, та ти ще й глухий, я бачу, - і ляснув мене по голові. - Поясни-но мені, давно не молодому парубку, чого ти не скочив у те корито?! Щонеділі я бачу тебе на цьому березі, бачу твою красу під усім цим дрантям, що там за дорогою коштує місяця виснажливої праці. Я бачив, як ти молишся, не приділяючи увагу завченій молитві. Твоя винагорода, у мізерній каші, якою міряють статки, приплила віддати тобі обіцяне - вже сьогодні...
Я не розтуляв рота. Нащо незнайомцю вдихати запах нечищених зубів. Мою голову заполонили спогади матері про культуру бесіди, постійні втовкмачування куратора, що не вмію говорити і насмішки молодших сусідів, які не вбачали під моєю короткозорістю бажання втекти. Мовчав і не слухав. Прокручував у голові, як правильно відповісти. Коли я підняв очі, він вже розвернувся до мене спиною, розуміючи, що відповіді не діждеться. Я чекав ще одного штурхана абощо. Натомість він різко повернувся до мене обличчям (ні на кого з наших знайомих він не був схожий), поцілував у чоло і мовив: “Втретє вона не прийде”.
Не можна називати чарами живих людей. Та й нічого такого не трапилося: дивна дівчина на саморобному засобі пересування і чоловік у костюмі з минулого століття.
Минуло сім років. Я сидів біля сліпучо-білого вікна, з якого виднілися хмари і одним реченням згадував, до чого повертаюся: замовив собі окуляри, купив електричну зубну щітку, закінчив мрію матері - університет, навіть з відзнакою. Після першого року роботи на рутині буденного життя, в якому всі решта вбачали джерело достатку, я приніс із підвалу старенький (в минулому зеленого кольору) рюкзак, склав найнеобхідніше і поїхав волонтером у найжаркіше місце планети. Не було в мене особливої доброти чи надії на життя опісля смерті, я тікав з урбанізованого міста.
В правому вусі почув ретро-пісню, щось знайоме з студентських років. Тоді ніхто не слухав джаз, мені доводилося ретельно приховувати навушники. В самому епіцентрі пісні, сповнений сонцем голос заспівав, уточню - загорлав, улюблений приспів. Такого безголосся та відсутності слуху я не чув і хвиля радості, з якою звучали подоби звуків, викликала сміх. Я не хотів бути нетактовним.
На мене дивилися двоє великих очиськ: праве - дубового кольору, а ліве - жаб’ячого. Інстинктивно простягнув руку на привіт, але ти втягнула на крісло ближче до себе. Віддала лівий навушник і впевнено наказала: “Співай!”
10.04.2013р.Б.

Ти стояла перед моїми очима вдень та вночі. Часті кліпання та потирання не змивали слід з моєї голови.
Це було так дико та малослівно, що не вартує тебе згадувати, але чомусь кожен звук вхідного дзвінка приводить мене в паніку. Я закипаю, п’янію, втрачаю здоровий глузд і злість роз’їдає залишки моїх мізків. Хоч я не впевнений, чи колись ними користувався.
Коли тебе зустрів - тільки пиво хмільною течією оповило все моє тіло.
Вдруге тебе побачив на березі розкішного саду, що височів над урвищем водосховища. Не знаю, блищала ти, чи спалах нового фотоапарату, яким хтось хизувався. А я, як дурень лазив по деревах, веселив гурт незнайомих тобі осіб і вдавав, що байдужий.
Третім спітканням була зрілість мого бажання. А ти - така світла, така усміхнена. Улюблені джинси, нічим не примітна сорочка, а під ними - букет ароматів, поле різних трав і все доглянуте, обігріте теплом і ніким не зірване. Тобі і в голову не приходило, як жадібно я обіймаю твій стан, хапаю ротом повітря, що долинає від легкого доторку волосся. Дивився на тебе крізь призму чоловіка, який ще століття тому пригортав жіночий стан. Повір, я так старався не заплямувати твого вміння залишатися чистою без втирання вологими серветками. Здоровий глузд здався в полон страху.
Голубі намистинки (округлі форми, перламутрові язики) невиразно обіймали шию. Твоя подруга заважала зірвати це неподобство зі шкіри. Ти весь час бавилася з ними пальцями: перебирала, розправляла, ніби не достатньою тортурою було споглядання мови тіла. А потім раптовий водоспад твоєї усмішки. Будучи молодим та ніким не завойованим, яз братом (маєш пам’ятати мого чорноокого родича, який не приділяв зайвої уваги своїм зубам) осквернили початок нової річки. Те блаженне огортання холодним простирадлом вільного від одежі тіла, відчуття молодості до пальців ніг, адреналін у глибині горла, що виривався на білий світ вереском, не змогло збудити почуття провини. Тільки ти зі своїм голосним сміхом, широкою усмішкою в повній мірі очищала мою провину. Холодними краплями води торкалася моїх вух і спантеличувала усе єство. Не було в тобі вигаданого сорому, але простота та звичність, як домашня ковдра огортає мої спогади.
Одного разу я на тебе кричав. На сплячий будинок твоїх сусідів і на собаку, що переривала заплутані слова. Я тебе збентежив, а ти крадькома вкрала мій поцілунок. Це було не солодко, а огидно болісно до тебе торкнутися. Посеред грудної клітки мотузки стискали ребра, подих збився пекучим рушником хтось розтирав тіло, де, за словами лікарів, мешкає серце і здавалося, що світ похитнувся на плечах слонів. Збудження від теплих вуст перемогло запал до суперечки - я схилився на коліна. Довгі, ретельно нафарбовані вії лежали на щоках. Вони завжди нагадували пончики, навіть ретельне маскування французькими парфумами не перебивало аромату смаженої здоби. Не можу згадати кольору очей. Повільно опускала повіки і віддавалася танцю, в якому я був неотесаним ведмедем. Подивлюся вдома на фото, намилуюся молодістю.
Ти так старалася привернути мою уваги, вилікувати мій біль, розтопити словами спрагу і дозволити себе любити. І хто сказав, що з віком стаєш мудрішим? Років зо тридцять до тієї події, я би з головою упивався твоєю жадобою, не малював межі між нашими руками, сповна задовольнив спрагу на твоїх свіжо зірваних вустах. Смакував кожну краплю кислих яблук, що стікали з повного весною роту.
Все ще будуючи вулики у моїй зболілій голові, ти мовчиш. Ні словом не обмовилася, як все сталося. В твоїх детальних інструкціях я не розібрався, втратив себе між збудованих стін. Лабіринт: стіна і довга дорога; стіна і двері, а як зайдеш - денне світло з суцільного вікна по периметру осліплує вихід. І знову стіна. Втопити себе у склянці було би неповагою. Ти фантазер і ніколи не оціниш таку легковажну байдужість. Знайти інших - маячня. Моя чоловіча сила давно не сила і я втратив себе, в той день, коли ти розчинилася.
Чому я, сліпець, відпустив тебе саму, не поїхав, не ходив слідом, не тримав руку у міцних кліщах. Хтось незграбно повісив оголошення навпроти твого кабінету: “Світ книжок на швидкості”. Того ж дня я отримав дзвінок з домашнього номера. Відчуваючи на собі роль класного керівника, вислухав промову хвацького дівчиська про інші планети, про дивні перельоти на човнах, помаранчеві квіти і якийсь загублений шалик. Опісля не було нічого.
Зайшов сьогодні до їдальні, двері залишив привідчиненими. Монотонно повторював фрази для свого керівника Не пам’ятаю, що я їв. Сподівався, вітер розтрощить двері, протягом винесе мій біль, я очуняю від кошмару, в якому тебе нема.

Чого ти дивишся на мене?
Твої очі барви котячої пихи облизують мене від підборіддя до вуха. Цей болотяний колір, як візитівка підтоптаного покоління: розніженого жіночою увагою та розпещеного телебаченням. Туманний погляд мокрим пензлем вздовж обличчя спотворює єдині привабливі форми. Без блискіток в очах — ти сміття, ти річ матеріальна, наповнена рекламою і набита порохом ілюзій.
Твоя лінь просмерділася крізь млявий стогін і осіла на скуйовдженому хвості. На руках, що зморено висять обабіч тебе, як і притаманно жирним лапам, розсипані крихти вчорашньої вечері. Чи то ранок, а чи ніч, ти досхочу відгодовуєшся на маминій кухні.
Опухлі без фізичної праці пальці приховують сліди від кігтів. В такому байдужому до тіла вигляді ти плентаєшся з дня в день, несучи тягар депресії у світ краси та грації. Куплений ще за часів попередньої влади рюкзак розсохся від старості. Нитка за ниткою залишили твій електронний світ, давно програний на кухоль пива. І гори, і вогнище, і ніжність річки - то все ілюзія, що трощить свідомість, ламає кістки, але не може ручною дріллю дійти до сховища серця. Плюнути на безлад сороміцього життя, нехіть знання, рішуче здати сіру масу в оренду.
Густа, колюча щетина, тижнями не розчесана на гострому краї підборіддя, не додає тобі мужності. Котяча шерсть облізла до сухої шкіри. На такому марнотратствіі духу навіть сиве волосся не здатне втриматися. Якщо кинути в тебе каміння, воно, мабуть, збайдужіє до поверхневої особи. А кумедно, коли коти наїжачують на спині хутро і сичать перед бійкою.
Роззявив рота і плаский язик вивалився крізь дрібні зубки. Розжарений та шорсткий, він потребує господаря. Не для того, щоб запихати підсмажену куртку, а для голосу, для крику, для слів - його пришили. Нема користі зі скарбу, якщо він схований за пеленою звабливих вуст.
Чому ти дозволяєш себе ображати, не спиниш мене, не гримнеш, як повноправний власник? Ти не навчився бути чоловіком. Мудрий психолог сказав, що ти знеохочений з явними ознаками суїциду. Вона така вчена та дипломована, а не знає, що це самотність має такі целюлітні форми, огрубілу шкіру, сміх вечірнього ток-шоу. Вуса вицвіли і байдужі на зміну погоди, валандаються над безпристрасним ротом, замурзані в недоїдках. Трійко друзів, завше чекаючих під дверима однієї з сотні кімнат в багатоповерхівці, зостарилися і віддають перевагу ліфту, а згодом компромісно, з відчуттям власного достоїнства, задовольняться телефоном.
Нема тобі виправдання за гнітючу яму, щоразу глибшу від випорожнень телемагазину. За вбивство книги з тонкою палітуркою. Пам’ятаєш, на ній сиділа дівчина років 20, з волоссям кольору останньої революції, у вовняних шкарпетках, очевидно чоловічих, бо сороковий розмір збереже більше тепла, і ловила в долоні краплі виноградного соку, що ти бездумно розлив поміж сторінок. Вона отримала запалення. Лікар не прийшов підклеїти обгортку канцелярськими товарами. І її смерть у твоїй комірці, де тепер гуртожиток покинутих книг. Ти не промовив слова і тоді, як йшла. Внутрішня боротьба під назвою інтуїція кричала в обидва вуха, що вживаний ошийник був замалим зусиллям, щоб позбутися бліх.
Коли я задкувала через поріг, ти стояв на зігнутих ногах. Тоді це виглядало так, наче загублене кошеня впало з високого ліжка свого сну. Минувши якийсь десяток літ, переконуюся, що то був страх. Звичайнісінький жах щойно покинутої людини.

Ці грати на вікнах, неначе тримають в полоні мою душу. Щільно обійнявши четвертий поверх, залізяки під напругою змушують мене працювати. Кожного робочого дня, кожну годину добровільного ярма я шукаю відгук неба. Відправляю безкоштовні повідомлення з великими літерами: “Рятуйте! Про мене забули, я тут у стражданнях книдію!”. Не тішучись спробами докричатися, я голосно пишу, емоційно соплю. Та перед очима, як завше, сірий пластик.
Хто збрехав, що праця робить людину кращою. Це - як тенета темряви, що поїдають останні подихи вільного світу. Маленьке вікно, через яке навіть у сонячний день ледь не просочується світло для зелених мешканців мого столу; горище холодне та покрите пліснявою взимку і смородом сауни літом; коридор утоплений чорною плиткою, як ковдра над мерцем і цей постійний звук вхідного дзвінка. Нема де радості діти - це в’язниця мого молодого життя.
Робота - рутинна. Щоденне приниження та відчуття мізерності підсилюється контролем кожного слова, несанкціонованої дії в межах офісу. Довга голова камери повертається за моїм рухом і блимає червоною лампочкою,сповіщаючи, що змія висунула роздвоєного язика. Я вже відчуваю, як моя голова імітує веб-камеру, особливо після тієї шапки, що зменшилася після прання. Раніше вона виглядала, як яйце. З нього крізь сірі смужки тканини вилуплювалися прожиті роки. А тепер ось стаю схожою на офісного клопа, навіть вдягнувшись у колір літа - я надута куля, яку вітром винесло з дитячої, теплої кімнати у це безглуздя техніки.
Йду холодним коридором: стіни кольору радянської лікарні, а з них дрібними сльозами навис червоний корпоративний колір. Здалось би багато кольорових листків, аби розписати на стінах перелік синонімів, які асоціюються з цим закладом. Велике вікно, яке прикрашає тільки гірлянда до новорічних свят, розвішана заради перемоги у місцевому конкурсі, нітрохи не додає яскравості глянцевій стелі. Самотня лампочка, що блимає від економії світла, не допомагає навіть зазирнути у люстерко.
За дверима тиша. Така німа, що навіть цокання підборів стає дратівливим звуком. Хоч би взути сандалі, ті що без підборів. Вони нагадують нічне вогнище на озері твоїх друзів, щоправда, ми чухалися від голодних комарів, але сміху вистачило б на робочий тиждень, а то й два. І ще - бруківку в Ужгороді минулого літа, вона була така гаряча, мені видавалося, наче ми на півострові заморської країни. Чим це так недоречно виглядає мій одяг, що спогади приносять літо?
Чого б це гроші великою хустиною огортали голову, плечі, місце під кістами, де знаходиться серце, відтинаючи людяність. Чому кожен, хто вважає себе вищою істотою, стає навколішки та згинає хребет під жагою достатку. Ось де справжня війна та вбивство. Що вартує набитий гаманець, коли оселя твоя порожня добра, але надміру заповнена речами з вчорашньої реклами?
Сотні таких маленьких людей, з понеділка по п’ятниця гинуть на комерційній ниві, усвідомлюючи, що їсти щось таки треба.
2003р.

На щоках густа пелена щетини. Це так мило. Тебе би це образило, якби почув, що милий. Ні, це мужньо та справді по-чоловічому. Волосинка за волосинкою, як вовняна ковдра вкривають твої обпечені зимою щоки, опускаються на підборіддя і ніжно пестять губи. Цікаво, як воно тебе поцілувати, коли ти пахнеш снігом. Коли кожна клітинка на моїх вустах, бажає бути обпеченою твоїм бажанням. Твій подих стає ще гарячішим і здається, що не тільки поцілунок злітає, але й слово, що десь затрималося між рожевим обрієм відчинених вуст. Яка хвилююча мить стоїть безсоромно без одягу, зовсім нагою у своїх почуття, посміхається та кокетливо відхиляє волосся. Нафарбовані вії тремтять, мають обов'язок приховати дівочу примху та не розчулитися чорними ріками по щоках. Я чекаю твого доторку, того, що уявився мені, коли ти лиш ступив на поріг моєї фантазії. Ще тоді це бажання зародилося на першій шпальті мого списку на іменини.
Щоночі бачу тебе у затінку свого ліжка, як стомлено вдихаєш повітря ще дитячої кімнати, сумно оглядаєш ведмедів, що стережуть мій сон, на пів шляху до волосся спиняєш руку. Твій шепіт десь губиться, плутається в пелені темного волосся. Ніколи не думала, що така дрібниця, наче знак лінивства або особливо ніжної шкіри, може окупувати нічні кошмари.
Чи знаєш ти про мою слабкість, про ту, що боюся висловити в голос та виглядати сміховинно в твоїх очах. Хм... а скількох дівчат ти полонив. Знаючи тебе крадькома, думаю, що навіть не звернув увагу на обірвані погляди, на відведені в обік на очі, зашаріле обличчя та дурненькі жарти. Ти надто глибокий, щоб спізнати межі твого характеру. Та й для чого мені така морока, ще закохаюся, а ти ж невільний. Проте й обручки на правій руці я не бачила, то може варто оприлюднити своє сороміцьке бажання торкнутися твоєї власності. Одна хвилина: занурити пальці, легенько провести по щоці, повільно торкнутися правого вуха, затамувати подих і віддатися двом власникам моєї пристрасті.
Щось мені намріялося, під хвилею романтичного голівудського кіно: твої широкі плечі, що не одну тисячу гривень витратили на дорогі спортзали. Обов'язково - відмінно білі зуби, які коштують дорожче ніж моя річна зарплата. Блиск очей, хоч той ефект від контактних лінз, але враження таке, що увесь палаєш від кохання кожну хвилину півторагодинного фільму і без сумніву перчинка, написана по сценарію найдорожчими авторами. За ті хвилини фільму, не сформоване розуміння любові, може довести до фіктивної закоханості у вигадано вродливого, сучасного принца. А потім - нічні мрії, втеча у самотність і не спроможність полюбити дивака, що хрестився, проїжджаючи церкву.
Нав'язаний образ, який так легко бере в полон життя молодої чи зрілої жіночої представниці - це ніщо інше, як факт не стійкої позиції, низької самооцінки та переконання голубого екрану. В такому разі чи вартує займати своїх дітей мультфільмами, віддавати у ясла, а в той час впрягатися у візок заробляння грошей, коли наша вічність росте з деформованим відчуттям краси та прекрасного.
2013

Посеред ночі почався сніг. Густий та чистий, як канва для вишивання долі в умілих руках Творця. Падав неспішно, рясно огортаючи вільну від асфальту землю. Чи то сльози чи сміх зривався з неба, ніби відпускав на волю ще зовсім малих діточок принести у світ нову надію. Їхні крихітні пальчики тисячами огортали кожну гілку на дереві; ніжно пестили місця, де судилося народитися новим листочкам; тулилися до кущів, до тих найповніших та найлінивіших, що займають прохідну частинe тротуару; цілували холодними вустами шибки вікон з надією побачити ощасливлених людей; дитячою радістю вкривали сонне місто. Наймасштабніший масаж відчули міцні плечі затіненої планети. Десь за краєм світу, за океаном, де лежить душа великої кулі, засяяла усмішка і високо на краю гори можна побачити блаженний спокій. Ніхто не втікав, не бунтував супроти потиску рук Снігової королеви і вже ж точно не знайшлося відчайдуха назвати її сніговою бабою.
Парк через дорогу густо вкривається тканою спекотнім літом павутиною. Широкі обійми манять одинокою лавкою, на якій спочиває щойно відбілена вовняна ковдра.
А сніжинки падають і танцюють. Нечутно гучної музики, бодай хтось зронив оплески заздалегідь досконалому танцю, але в тій тиші – ціла магія. Магія краси, блиску від нічного ліхтаря. Те світло ніщо в порівнянні з барвистою гамою білого кольору, сріблястого та холодного. Танець за участю мільйонів щасливців, яким випала доля стати однією ниткою, що вишиває майбутній рік. Тримаючись міцно за вітер, віддаючись його волі, граційно, ледь меланхолійно, зустрічають свою долю. І не було у тому виступі роздратування, непослуху. Найменші не ховалися за досвідченими спинами, тільки те й переживали, щоб, бува, не впасти у неприготований палац, не збентежити своєю появою.
Кожен з тих добровольців міг щасливо постаріти над хмарами, розважитися, лякаючи літньою грозою, чи зважено посміятися над зіпсованим настроєм, що приносить осінній дощ. Вони віддали своє життя, лягли під ноги, дозволили себе прибрати з вулиць заради любові до мого міста.
Ніч міцно охопила своєю владою, затулила небо, не дала жодного приводу, щоб
відвернути увагу від вимріяної вистави за вікнами. Захотілося відкрити двері і закричати на всю вулицю, що я чую пісню, яку співає сніг, вмощуючись на долоні, знаю присмак морозного поцілунку, і пристрасть, що бушує на щоках опісля флірту з лютневим незнайомцем. Хочеться накритися білим простирадлом, взяти ліхтарика і вигадати безліч слів для опису місячно-білого кольору.
Сховала зима багатоповерхівки, ткані ожеледицею доріжки постелила на вулиці, вишиті блискітками рушники розвісила зі стріхи. І ось казка з дитинства ступила на поріг моїх очей. Чи то сон мене відвідав минулої ночі, чи то душа прагнула краси і створила таку стихію. І може, то я великим бажанням їх викликала на найбільшу театральну сцену, на виставу без оплати та комісійних, без кольорових костюмів — заради надії на зустріч за дев'ять місяців.
2013р.

Електронна книга вщент заполонила мою увагу. Головний герой, молодший за мене юнак, що живе у книжці автора фантастики, став моїм диханням. Очі знервовано перегортають кожну сторінку, щоб не втратити дрібниць його особистості. Сльози від емоцій ховаються за моїми віями і додому вже не спішу — там світ турбот, а тут вимріяне усамітнення.
І раптом — тиша. Вузьке сидіння, що всю дорогу муляло мої нерви і співробітник сусідньої організації, який жадібно залишав погляди, усе спинилося. Ви бачили фільми жаху? Не всі любителі, хтозна-чому мені вони подобаються, але це був момент саме з такого сюжету. Заповнена зупинка людьми, майже улюблена на цьому маршруті. Від неї якихось мізерних 10 хвилин ходи до річки юності, яскраве оголошення ще одного банку, що швидше нагадує студентські дискотеки, і штурм запахів, які вриваються в набиту маршрутку зі своїми проблемними життями.
І хтось, невидимий моєму зору (я ж страшенно зайнята вигаданою втечею), зупиняє метушню. Маленька, радше тендітна дитина, не докладаючи зусиль, проштовхується ближче до мого сидіння. Невисокого зросту, але з впевненою поставою, стає біля мого крісла. Я почуваюся вельми незручно та намагаюся звільнити їй місце, але очі промовисто переконують не робити цього. Може, й правильно, так ми на одному рівні. Я не виділяюся високим зростом, але все ж була би вищою за неї. Це дівчинка мила і дещо дивакувата. Її очі мали колір каштанів і нагадували мультик Рапунзель, наче підмальовані модними косметичними засобами. Смугляве личко повертало до спогадів з дитинства або небагатьох фотографій з інтернету, де дзвінкий сміх малюків звіщає — вони в багнюці. Наче згадка про літо: аромат соломи, якою ми кидалися на стадіоні за будинком; нескінченні дороги з ямами — це ж найкраще для велосипедів, і зафарбовані зеленкою коліна. Йдеш до школи та хвалишся, звісно не без фантазії, як я перелітала з велосипеда і два дні не могла ступити на ногу, бо роздерла до кістки коліно. Я герой! Дівчина, але такий сміливець. Хлопчаки підходять і соромляться заперечити, бо самі не мають, чим хвалитися. А ще той випадок, як міняли труби в дворі: ми сідали на вершечок бездонної ями і на дрібному камінні їхали в низ, махаючи рукою усім боягузам. Секунда погляду в її обличчя, а найсолодші спомини безтурботного віку відвідали моє серце.
В руках наче щось тримала, але так швидко перебирала маленькими пальчиками, що в перемішку з вовняними рукавичками я не змогла розпізнати, що воно таке. Благеньке, кольору літньої трави, пальто наче робило її старшою: на ньому не було метеликів чи квітів, чи багатьох кишень на липучках, якими ті, хто вигадують одяг для дітей так люблять зловживати.
По правді, мені здалося, що вона щось хоче сказати і коли її вуста повільно розтулилися, я нахилилася ближче, щоб бути єдиним адресатом. Одне слово. Знайоме, точно я знаю, що це таке. Чого ж я не почула, я так близько від неї, як могла не почути?
Маршрутка рушила з кінцевої зупинки. Прийшовши до тями, її поруч не було. Дорога додому ще тривала близько години, але нікого, схожого на неї, я більше не зустріла. Хотілося мовчати, думати, можливо, звертатися до Бога думками, але аж ніяк не говорити. Поруч сіла моя знайома і всю дорогу жалілася на лінивого чоловіка і що не бачить дворічної донечки через необхідність заробляти. Я не зважала на хід бесіди, слова пролітати повз, не зачіпали її проблеми. Моя голова глибоко застрягла в пошуку істини: розгалуженню варіантів не було меж, я перестала лічити скільки сценаріїв, програла, які лабіринти стосунків пригадала. Десь між вагоном 9 та 10, з початку потяга, я ковтнула свіжого повітря і відчинила двері наступного купе, де сиділи знайомі мені думки.
В момент обіймів на прощання, хоч наше знайомство не давало підстав для такого вияву почуттів, я стала як вкопана. Ось воно! І ніде правди діти — це була тиша. Та мала, що супроводжувала мене дорогою з роботи, сказала одне слово, до якого я бігла довгі роки — тиша! Згадуючи посмішку, що вирізалася на моєму обличчі, я була схожою на чеширського кота з казки “Аліса в країні чудес”.

2013р.

Люблю життя…
Не своє, чи твоє, чи сусіда з великим псом. Люблю, коли плаче небо, вкрите ковдрою з плісняви, коли хворіє та чхає великими сльозами. Коли голубить землю своєю недугою та тихо шепче колискову, дмухаючи на болючі та зранені міста, що задекорували дірку на дереві, а на згадку лишили фото. Люблю, коли небо не пускає сонце на вулицю, а через хмари тільки чути суворе ревіння дощу. Тоді народжується пісня, тоді співає душа. Без слуху та голосу, хіба небо вивчало ноти чи грамотне письмо, але ні – воно живе! Його чуттєві рухи огортають кожен крок та погляд, палкі обійми стискаються все дужче і наче поцілунок пристрасті, що дихає полум’ям в бажанні, зупиняється та роззирається. Кого любити, кого плекати… лиш холодний камінь та фарбовані кольори. Я віддаю тобі свої сльози – у них моя душа. Бери це – не крадіжка, це – дарунок. Ніхто не взяв і небо впало важким снігом, білим, чистим, омило землю від слів та бездарних винаходів і так почався новий рік.
Люблю, коли лунає музика – це голос цілунку, що зривається на вустах, це шепіт колискової, тихі слова молитви. Люблю цокотіння собаки по підлозі, звук розкритого горішка, що виїдає білка. Люблю ніч: у вікнах гасне світло, мабуть, тільки закохані сидять по ночах, роздивляючись зморшки, що наносять роки. Уявляю, як маленькі волонтери вітру, з зеленими відерцями у руках, підфарбовують листя. Скоро весна. Кожна квітка народжується вільною, а вже потім стає частиною цілої системи, а приймаючи чарівні поцілунки фарби і гадки не має, що скоро стане прирученою чиєюсь рукою. Сині волошки, рожеві фіалки, жовтогарячі чорнобривці – це все частина чиєїсь вигадки, яка згодом ляже на сторінки вітальної листівки чи засушеного букету, і вже не відомо, хто власник, а хто режисер цього театру подарунків. Ступить весна у низеньких балетках на килим тканий зимовими ночами, впаде на коліна та гірко заплаче: у вікні 23 квартири вже немає бегонії – викинули, бо багато часу вимагала на догляд. Перед будинком на 7 вулиці зрубали всі верби – вони заважали дротам, а це ж електропостачання цілого кварталу. А село, що лежало на північ від осиного гнізда, стерли з карти. Тепер там новий розважальний центр. І сльози, вже теплі, вмиватимуть землю, як мале дитя у тяжкій хворобі.
Люблю воду! Цей шум та блиск, а запах! Де взяти таке розмаїття слів, яким прекрасним може бути річка: вона тече… Це радість і сміх, це велич вигадки Всевишнього, кольори веселки і блиск найгарнішої зорі – усе вода. А озеро – цей спокій нескінченний, крихти хліба на стелі чийогось житла і хор озерних мешканців. Море – це безмежність, це солона пристрасть, це потреба бути в полоні, бути підкореною та звабленою, це біль бажання і пекуча мотузка болю. Холодний ляпас самотності і вовняні крила за спиною – це свобода! Хвиля за хвилею граційно виходить море на берег, бавиться, пускає бісики та заграє довгими віями густої піни. Візьми свій човен. Хоча, врешті, нащо тобі човен? Відв’яжи ноги від ортопедичного матрацу, зніми липучий скотч голубого екрану, вимий нутрощі під водоспадом прощення і пірни у безодню страху. Вода лоскоче, заворожує твою уяву і перезавантажує від щоденного багна цегляних споруд. Відпусти своє тіло, нехай насолодиться масажем мільйонів мешканців та вбере їхню наївність і простоту. Це все дарунок літа – обіцянка любити, плекати, як найбільший скарб твоє тіло і втирати чоло у хвилину розпачу.
Люблю гриби, рибалку, рюкзак за плечима, потяг і свою блакитну парасолю. Кутики вуст піднімаються від вигляду мокрого цуцика або цілої жмені птахів, що летять зі свого дому. Дощ із тріскотом падає на холодний асфальт, а його топчуть і ніхто не чекає. Не те що в лісі – потрапили краплі на гриб і він росте, збагачує природу своїм ароматом, годує сусідів та мешканців і надає поживу людині. А в місті, в засміченому технікою просторі, де не видно нічного неба, не впізнаєш, яка зірка сотворена Богом, а в якій летить людина, в цьому асортименті магазинів, товарів, клубів розваг, де є місце для дощу з запахом осені?
Люблю тебе, природо, чи ти й утікаєш повітряним змієм між горами, чи ставиш театр на морі, чи кричиш на мене громом, чи лагідно цілуєш скроні, ведучи свій календар. Люблю твою музику землі: малих мурах, які не нарікають на неоплачувану роботу, барвистих метеликів, яким не потрібна віза та закордонний паспорт, люблю солов’їв та канарок, які співають без фонограми і біль збудованих міст, бруд людини, сміття, яке залишає по собі і сморід після смерті. Хоч які скарби надбали, а всіх чекає один дзвінок. Люблю тебе, природо, бо ти саме життя!

08.02.2013р.