Ти стояла перед моїми очима вдень та вночі. Часті кліпання та потирання не змивали слід з моєї голови.
Це було так дико та малослівно, що не вартує тебе згадувати, але чомусь кожен звук вхідного дзвінка приводить мене в паніку. Я закипаю, п’янію, втрачаю здоровий глузд і злість роз’їдає залишки моїх мізків. Хоч я не впевнений, чи колись ними користувався.
Коли тебе зустрів - тільки пиво хмільною течією оповило все моє тіло.
Вдруге тебе побачив на березі розкішного саду, що височів над урвищем водосховища. Не знаю, блищала ти, чи спалах нового фотоапарату, яким хтось хизувався. А я, як дурень лазив по деревах, веселив гурт незнайомих тобі осіб і вдавав, що байдужий.
Третім спітканням була зрілість мого бажання. А ти - така світла, така усміхнена. Улюблені джинси, нічим не примітна сорочка, а під ними - букет ароматів, поле різних трав і все доглянуте, обігріте теплом і ніким не зірване. Тобі і в голову не приходило, як жадібно я обіймаю твій стан, хапаю ротом повітря, що долинає від легкого доторку волосся. Дивився на тебе крізь призму чоловіка, який ще століття тому пригортав жіночий стан. Повір, я так старався не заплямувати твого вміння залишатися чистою без втирання вологими серветками. Здоровий глузд здався в полон страху.
Голубі намистинки (округлі форми, перламутрові язики) невиразно обіймали шию. Твоя подруга заважала зірвати це неподобство зі шкіри. Ти весь час бавилася з ними пальцями: перебирала, розправляла, ніби не достатньою тортурою було споглядання мови тіла. А потім раптовий водоспад твоєї усмішки. Будучи молодим та ніким не завойованим, яз братом (маєш пам’ятати мого чорноокого родича, який не приділяв зайвої уваги своїм зубам) осквернили початок нової річки. Те блаженне огортання холодним простирадлом вільного від одежі тіла, відчуття молодості до пальців ніг, адреналін у глибині горла, що виривався на білий світ вереском, не змогло збудити почуття провини. Тільки ти зі своїм голосним сміхом, широкою усмішкою в повній мірі очищала мою провину. Холодними краплями води торкалася моїх вух і спантеличувала усе єство. Не було в тобі вигаданого сорому, але простота та звичність, як домашня ковдра огортає мої спогади.
Одного разу я на тебе кричав. На сплячий будинок твоїх сусідів і на собаку, що переривала заплутані слова. Я тебе збентежив, а ти крадькома вкрала мій поцілунок. Це було не солодко, а огидно болісно до тебе торкнутися. Посеред грудної клітки мотузки стискали ребра, подих збився пекучим рушником хтось розтирав тіло, де, за словами лікарів, мешкає серце і здавалося, що світ похитнувся на плечах слонів. Збудження від теплих вуст перемогло запал до суперечки - я схилився на коліна. Довгі, ретельно нафарбовані вії лежали на щоках. Вони завжди нагадували пончики, навіть ретельне маскування французькими парфумами не перебивало аромату смаженої здоби. Не можу згадати кольору очей. Повільно опускала повіки і віддавалася танцю, в якому я був неотесаним ведмедем. Подивлюся вдома на фото, намилуюся молодістю.
Ти так старалася привернути мою уваги, вилікувати мій біль, розтопити словами спрагу і дозволити себе любити. І хто сказав, що з віком стаєш мудрішим? Років зо тридцять до тієї події, я би з головою упивався твоєю жадобою, не малював межі між нашими руками, сповна задовольнив спрагу на твоїх свіжо зірваних вустах. Смакував кожну краплю кислих яблук, що стікали з повного весною роту.
Все ще будуючи вулики у моїй зболілій голові, ти мовчиш. Ні словом не обмовилася, як все сталося. В твоїх детальних інструкціях я не розібрався, втратив себе між збудованих стін. Лабіринт: стіна і довга дорога; стіна і двері, а як зайдеш - денне світло з суцільного вікна по периметру осліплує вихід. І знову стіна. Втопити себе у склянці було би неповагою. Ти фантазер і ніколи не оціниш таку легковажну байдужість. Знайти інших - маячня. Моя чоловіча сила давно не сила і я втратив себе, в той день, коли ти розчинилася.
Чому я, сліпець, відпустив тебе саму, не поїхав, не ходив слідом, не тримав руку у міцних кліщах. Хтось незграбно повісив оголошення навпроти твого кабінету: “Світ книжок на швидкості”. Того ж дня я отримав дзвінок з домашнього номера. Відчуваючи на собі роль класного керівника, вислухав промову хвацького дівчиська про інші планети, про дивні перельоти на човнах, помаранчеві квіти і якийсь загублений шалик. Опісля не було нічого.
Зайшов сьогодні до їдальні, двері залишив привідчиненими. Монотонно повторював фрази для свого керівника Не пам’ятаю, що я їв. Сподівався, вітер розтрощить двері, протягом винесе мій біль, я очуняю від кошмару, в якому тебе нема.