Моя історія почалася значно раніше, ніж молочний колір поцілував мої вуха, гігантськими кроками почав збирати докупи родичів, на моїй голові і називати їх сивиною. Та перша волосинка так глибоко засіла в моїй пам’яті, що й сьогодні, пройшовши приготований мені шлях, дозволивши роками зігнути мою шию та милувалися лишень зеленою травою, за якою я так сумував, щодень йдучи асфальтом, я навдивовижу добре пам’ятаю тебе. Закарбувалася не лишень наша зустріч, а й Він (ти цього не знала, але я так і не спитав, як Його ім’я). За прожиті поруч роки, я не наважився розповісти свою таємницю, а тепер, коли ти тішишся вічним спогляданням з-за хмар, я можу дозволити розсекретити слабкість свого духа.
Це був четвер. Ще з вечора я вирішив прогуляти завтрашні пари, тож навіть не завів будильника. Хоч пригадую, будильник таки дзвенів, бо мені була до вподоби його пісня. Моя родина не мала жодного стосунку до розвитку та становлення моєї особистості, тож двері до кімнати були завше зачиненими. Я поснідав міцною кавою і лиш тоді зауважив, що мама пильно роздивляється моє волосся. “Ковбасику, в тебе сива волосина, прямо над вухом!” Спересердя я вийшов з кухні, не питаючи, чому вона не побігла до коханої роботи.
За плечима зелений рюкзак. Нечесане волосся, нечищені зуби, невмиті очі, не пам’ятаю, коли в останнє вдягав чистий одяг. Одразу за нашим будинком була широка магістраль, а на іншому боці - тонке русло річки. Туди мені й дорога. Я спантеличено намагався перебігти чотири смуги швидкісного руху і зовсім забув про свого Шніцеля. Мале, дике і за характером єврейське цуценя шкандибало далеко позаду мене. В нього вроджена вада лівої задньої ноги, тож його подарували, замість отримати великі гроші на базарі. Я повернувся по нього і вирішив дістатися безпечнішим шляхом - пішохідний перехід.
Я не був мрійником чи фантазером, не писав на відмінно творів і ніколи не любувався красою світу. Не знаю, чому тікав. Сідав на край берега, де знаходив сухе каміння і дивився на воду. Як швидко біжить річка, як хлюпаються сотні краплин штовхаючись, навздогін поспішаючи обійнятися з морем. Маленькими долонями торкаються краю моєї шкіри, пестять накопичений сум, збирають у мішечки залишки електроніки, нав’язані новомодними технологіями, вмивають новонароджену щетину. Світ розчинявся у тих дітях, що дарувала мені течія. Щур-пес, як дражнили сусідські діти, спочивав на колінах, обвіяних, огорнутих холодом сонної землі. Не був світ важливіший за мої монологи.
До тями мене привів чудернацький звук. Щось велике котилося стрімкою водою і верещало на повний голос. Біля мене зупинилася дивна штука: яскраво-зелене колесо, у зріст середньої людини. Смарагдові спиці (від зовнішнього боку огинали край) були прикріплені до сідельця всередині. Я не митець тобі описати, але було схоже на той велосипед, про який я мріяв у дитинстві. Велосипед для річки. Я приголомшений! Хлопчача вигадка зупинилася перед моїми очима, не зважаючи, що плин води не спинився. Хлюпнувши залишками холодного поту і налякавши мого собаку, я врешті побачив тебе. Дивне дівчисько, і звідки ти така взялася. Я зачудовано дивився на все одразу і ні на що конкретно.
-Ти все взяв? - я бачив, як ти вимовляєш легкі слова для розуміння, але не чув нічого.
Опустив очі, заспокійливо погладив Шніцеля і ковтнув рожеву пігулку, що весь час тицяла мама. На кожному кроці нагадувала, чого натерпілася від мене в дитинстві. Під почуттям провини, я безкомпромісно споживав усе, що виписував її товариш.
Нарешті, на одинці з собою. Можу навтішатися згадкою миттєвості і не згубити тебе крізь роки. У тебе все було навпіл: половина волосся, розділена рівним струмочком, була суха і великі кучері спадали на плечі. З лівого боку чорні коси з’єднувалися з початком існування, стікали краплями духмяного чаю, цілуючи твої п’яти. На щоках виднілися намальовані персики. Дивне відчуття ревнощів охопило мої думки, розуміючи, що хтось торкався твого тіла, залишив пензлик історії на видному місці. Усмішки я не помітив. Чесно кажучи, боявся глянути на твої вуста. Лиш сніжні намистинки виблискували, коли вигукувала слова.
Праве плече облите абрикосовою фарбою. З першого погляду виглядало купальником останнього показу моди (точно пам’ятаю його, бо від самотності моя мати випрошує подивитися з нею такі серйозні вихори історії дизайнерів). Проте кольоровий обладунок так щільно прилягав до твоїх округлих форм і повторював кожен рух, що ідей стосовно тканини в мене не залишилося. Ліва сторона, від самої шиї, спокушала нагою лускою. Прошиті звичайним зигзагом на швейній машинці широкі смужки посередині пупця з’єднували дві сторони одягу. Ноги стояли по кісточки у воді і потреба у взутті відпадала сама собою.
Я продумував знову і знову кожну деталь твого образу. Не було в цьому ганебного падіння під тягарем гріха, я не бажав тебе, я дихав тобою.
Можу заприсягтися, як я це повторював десятки разів, хтось дав мені ляпаса.
- Це ти той боягуз, який щойно втопив майбутній дім?
Я чемно вдав, що добродій звертається не до мене і встав, звільнивши нагріте на березі місце.
- О! Хлопче, та ти ще й глухий, я бачу, - і ляснув мене по голові. - Поясни-но мені, давно не молодому парубку, чого ти не скочив у те корито?! Щонеділі я бачу тебе на цьому березі, бачу твою красу під усім цим дрантям, що там за дорогою коштує місяця виснажливої праці. Я бачив, як ти молишся, не приділяючи увагу завченій молитві. Твоя винагорода, у мізерній каші, якою міряють статки, приплила віддати тобі обіцяне - вже сьогодні...
Я не розтуляв рота. Нащо незнайомцю вдихати запах нечищених зубів. Мою голову заполонили спогади матері про культуру бесіди, постійні втовкмачування куратора, що не вмію говорити і насмішки молодших сусідів, які не вбачали під моєю короткозорістю бажання втекти. Мовчав і не слухав. Прокручував у голові, як правильно відповісти. Коли я підняв очі, він вже розвернувся до мене спиною, розуміючи, що відповіді не діждеться. Я чекав ще одного штурхана абощо. Натомість він різко повернувся до мене обличчям (ні на кого з наших знайомих він не був схожий), поцілував у чоло і мовив: “Втретє вона не прийде”.
Не можна називати чарами живих людей. Та й нічого такого не трапилося: дивна дівчина на саморобному засобі пересування і чоловік у костюмі з минулого століття.
Минуло сім років. Я сидів біля сліпучо-білого вікна, з якого виднілися хмари і одним реченням згадував, до чого повертаюся: замовив собі окуляри, купив електричну зубну щітку, закінчив мрію матері - університет, навіть з відзнакою. Після першого року роботи на рутині буденного життя, в якому всі решта вбачали джерело достатку, я приніс із підвалу старенький (в минулому зеленого кольору) рюкзак, склав найнеобхідніше і поїхав волонтером у найжаркіше місце планети. Не було в мене особливої доброти чи надії на життя опісля смерті, я тікав з урбанізованого міста.
В правому вусі почув ретро-пісню, щось знайоме з студентських років. Тоді ніхто не слухав джаз, мені доводилося ретельно приховувати навушники. В самому епіцентрі пісні, сповнений сонцем голос заспівав, уточню - загорлав, улюблений приспів. Такого безголосся та відсутності слуху я не чув і хвиля радості, з якою звучали подоби звуків, викликала сміх. Я не хотів бути нетактовним.
На мене дивилися двоє великих очиськ: праве - дубового кольору, а ліве - жаб’ячого. Інстинктивно простягнув руку на привіт, але ти втягнула на крісло ближче до себе. Віддала лівий навушник і впевнено наказала: “Співай!”
10.04.2013р.Б.