Так дивно влаштовано наше тіло, коли торкається серця сум, рветься з душі пронизливий крик і вії тонуть у морі, і вуха запечатані соломою, і хмари падають під ноги. Коли смуток підходить близько, близько, бере за руку, висмикує нігті і розчиняє волосся у попелі. Сльози продірявлюють шкіру, щоки обвисають, а ти роздираєш кутики роту, щоб сторонній не перейшов межу і не заліз через паркан лише мого болю. Ниють руки, ноги, паморочиться голова, спину зводить - схилити шию і впокоритися владі темних кольорів. Пригинаюся низько, вже повзу, вже нижче рівня моря, а печаль не відв’язує ноги від приготованого вогнища.
На зустріч плентаєтья чоловік - сивий, волосся посипане попелом, віку останнього дорожнього знаку: дороги нема. Тужливо дивиться і чекає повчання, чи, може, підтримки. Від мене? Чоловіче, ти з глузду з’їхав, коли вважаєш, що мій писок здатен висловити співчуття. Змарніли пісні, охляла посмішка і важка праця прибила до землі. Персиковий рум’янець у змові з блиском зіниць давно забрали свої речі та виїхали з занедбаної країни.
Журливий стогін мене кличе до себе, рекламує фарби покинутих листям дерев, асфальту, ніколи не розмальованого дітьми, викинутих на смітник парасольок. Відчуваю, як заплющую повіки і дозволяю насолодитися прикрістю, віддаюся зупинці подиху.
В такі тонкі хвилини зайвими здаються тільки слова, неминуча смерть яких - лише гірка доля. Не втямки, для чого їх випускати назовні, розтуляти рота, що-небуть створювати і здаватися розумним. Чому таку багато міміку обличчя, мову жестів, смаків, запахів вкрай треба обернути попелом необдуманої бесіди. В словах, що вибухають з рота, як навіжені, мало розуму, серця і вже точно відсутня любов. Починаєш з малого, приміром: “В мене поганий настрій”. А в результаті обплюндрував весь світ, пожалівся на створених Богом людей і зробив висновок, що життя - паскудне. Навіть особистість смутку змарніла. Не знайшла куточка, де поселитися, наповнити душу обпалим листям, пожовклою травою, обвугленими гілками дерев і залишила тебе на поталу телевізору.
Я все ще не хочу розтуляти переплетені руки, на них гойдаються уражені думки. Це ніби колиска над озером, а над озером туман. Сиджу, звісивши ноги понад холодною водою, п’яти лоскоче вогкість. Хочу, щоб вітер цілував волосся, загортав у вологий рушник ранку і висушував феном. Але волосся нема, натомість - в’язаний берет. Я собі назбирала листочків, щедро виклала на край колиханки і вп’яла у них ніс. Туман, вальсуючи під мій кошмарний спів, дійшов до берега, вклонився, розкрив пащу і молочною піною обвився навколо нас з вихалкою. Вкрав мій одяг і не залишилося, в що втирати сльози.
Так пішов туман, вечір, вітер, приморозок, світанок. Ти теж пішов. Не хотів мене розбудити.