Чого ти дивишся на мене?
Твої очі барви котячої пихи облизують мене від підборіддя до вуха. Цей болотяний колір, як візитівка підтоптаного покоління: розніженого жіночою увагою та розпещеного телебаченням. Туманний погляд мокрим пензлем вздовж обличчя спотворює єдині привабливі форми. Без блискіток в очах — ти сміття, ти річ матеріальна, наповнена рекламою і набита порохом ілюзій.
Твоя лінь просмерділася крізь млявий стогін і осіла на скуйовдженому хвості. На руках, що зморено висять обабіч тебе, як і притаманно жирним лапам, розсипані крихти вчорашньої вечері. Чи то ранок, а чи ніч, ти досхочу відгодовуєшся на маминій кухні.
Опухлі без фізичної праці пальці приховують сліди від кігтів. В такому байдужому до тіла вигляді ти плентаєшся з дня в день, несучи тягар депресії у світ краси та грації. Куплений ще за часів попередньої влади рюкзак розсохся від старості. Нитка за ниткою залишили твій електронний світ, давно програний на кухоль пива. І гори, і вогнище, і ніжність річки - то все ілюзія, що трощить свідомість, ламає кістки, але не може ручною дріллю дійти до сховища серця. Плюнути на безлад сороміцього життя, нехіть знання, рішуче здати сіру масу в оренду.
Густа, колюча щетина, тижнями не розчесана на гострому краї підборіддя, не додає тобі мужності. Котяча шерсть облізла до сухої шкіри. На такому марнотратствіі духу навіть сиве волосся не здатне втриматися. Якщо кинути в тебе каміння, воно, мабуть, збайдужіє до поверхневої особи. А кумедно, коли коти наїжачують на спині хутро і сичать перед бійкою.
Роззявив рота і плаский язик вивалився крізь дрібні зубки. Розжарений та шорсткий, він потребує господаря. Не для того, щоб запихати підсмажену куртку, а для голосу, для крику, для слів - його пришили. Нема користі зі скарбу, якщо він схований за пеленою звабливих вуст.
Чому ти дозволяєш себе ображати, не спиниш мене, не гримнеш, як повноправний власник? Ти не навчився бути чоловіком. Мудрий психолог сказав, що ти знеохочений з явними ознаками суїциду. Вона така вчена та дипломована, а не знає, що це самотність має такі целюлітні форми, огрубілу шкіру, сміх вечірнього ток-шоу. Вуса вицвіли і байдужі на зміну погоди, валандаються над безпристрасним ротом, замурзані в недоїдках. Трійко друзів, завше чекаючих під дверима однієї з сотні кімнат в багатоповерхівці, зостарилися і віддають перевагу ліфту, а згодом компромісно, з відчуттям власного достоїнства, задовольняться телефоном.
Нема тобі виправдання за гнітючу яму, щоразу глибшу від випорожнень телемагазину. За вбивство книги з тонкою палітуркою. Пам’ятаєш, на ній сиділа дівчина років 20, з волоссям кольору останньої революції, у вовняних шкарпетках, очевидно чоловічих, бо сороковий розмір збереже більше тепла, і ловила в долоні краплі виноградного соку, що ти бездумно розлив поміж сторінок. Вона отримала запалення. Лікар не прийшов підклеїти обгортку канцелярськими товарами. І її смерть у твоїй комірці, де тепер гуртожиток покинутих книг. Ти не промовив слова і тоді, як йшла. Внутрішня боротьба під назвою інтуїція кричала в обидва вуха, що вживаний ошийник був замалим зусиллям, щоб позбутися бліх.
Коли я задкувала через поріг, ти стояв на зігнутих ногах. Тоді це виглядало так, наче загублене кошеня впало з високого ліжка свого сну. Минувши якийсь десяток літ, переконуюся, що то був страх. Звичайнісінький жах щойно покинутої людини.