Ці грати на вікнах, неначе тримають в полоні мою душу. Щільно обійнявши четвертий поверх, залізяки під напругою змушують мене працювати. Кожного робочого дня, кожну годину добровільного ярма я шукаю відгук неба. Відправляю безкоштовні повідомлення з великими літерами: “Рятуйте! Про мене забули, я тут у стражданнях книдію!”. Не тішучись спробами докричатися, я голосно пишу, емоційно соплю. Та перед очима, як завше, сірий пластик.
Хто збрехав, що праця робить людину кращою. Це - як тенета темряви, що поїдають останні подихи вільного світу. Маленьке вікно, через яке навіть у сонячний день ледь не просочується світло для зелених мешканців мого столу; горище холодне та покрите пліснявою взимку і смородом сауни літом; коридор утоплений чорною плиткою, як ковдра над мерцем і цей постійний звук вхідного дзвінка. Нема де радості діти - це в’язниця мого молодого життя.
Робота - рутинна. Щоденне приниження та відчуття мізерності підсилюється контролем кожного слова, несанкціонованої дії в межах офісу. Довга голова камери повертається за моїм рухом і блимає червоною лампочкою,сповіщаючи, що змія висунула роздвоєного язика. Я вже відчуваю, як моя голова імітує веб-камеру, особливо після тієї шапки, що зменшилася після прання. Раніше вона виглядала, як яйце. З нього крізь сірі смужки тканини вилуплювалися прожиті роки. А тепер ось стаю схожою на офісного клопа, навіть вдягнувшись у колір літа - я надута куля, яку вітром винесло з дитячої, теплої кімнати у це безглуздя техніки.
Йду холодним коридором: стіни кольору радянської лікарні, а з них дрібними сльозами навис червоний корпоративний колір. Здалось би багато кольорових листків, аби розписати на стінах перелік синонімів, які асоціюються з цим закладом. Велике вікно, яке прикрашає тільки гірлянда до новорічних свят, розвішана заради перемоги у місцевому конкурсі, нітрохи не додає яскравості глянцевій стелі. Самотня лампочка, що блимає від економії світла, не допомагає навіть зазирнути у люстерко.
За дверима тиша. Така німа, що навіть цокання підборів стає дратівливим звуком. Хоч би взути сандалі, ті що без підборів. Вони нагадують нічне вогнище на озері твоїх друзів, щоправда, ми чухалися від голодних комарів, але сміху вистачило б на робочий тиждень, а то й два. І ще - бруківку в Ужгороді минулого літа, вона була така гаряча, мені видавалося, наче ми на півострові заморської країни. Чим це так недоречно виглядає мій одяг, що спогади приносять літо?
Чого б це гроші великою хустиною огортали голову, плечі, місце під кістами, де знаходиться серце, відтинаючи людяність. Чому кожен, хто вважає себе вищою істотою, стає навколішки та згинає хребет під жагою достатку. Ось де справжня війна та вбивство. Що вартує набитий гаманець, коли оселя твоя порожня добра, але надміру заповнена речами з вчорашньої реклами?
Сотні таких маленьких людей, з понеділка по п’ятниця гинуть на комерційній ниві, усвідомлюючи, що їсти щось таки треба.
2003р.