Люблю життя…
Не своє, чи твоє, чи сусіда з великим псом. Люблю, коли плаче небо, вкрите ковдрою з плісняви, коли хворіє та чхає великими сльозами. Коли голубить землю своєю недугою та тихо шепче колискову, дмухаючи на болючі та зранені міста, що задекорували дірку на дереві, а на згадку лишили фото. Люблю, коли небо не пускає сонце на вулицю, а через хмари тільки чути суворе ревіння дощу. Тоді народжується пісня, тоді співає душа. Без слуху та голосу, хіба небо вивчало ноти чи грамотне письмо, але ні – воно живе! Його чуттєві рухи огортають кожен крок та погляд, палкі обійми стискаються все дужче і наче поцілунок пристрасті, що дихає полум’ям в бажанні, зупиняється та роззирається. Кого любити, кого плекати… лиш холодний камінь та фарбовані кольори. Я віддаю тобі свої сльози – у них моя душа. Бери це – не крадіжка, це – дарунок. Ніхто не взяв і небо впало важким снігом, білим, чистим, омило землю від слів та бездарних винаходів і так почався новий рік.
Люблю, коли лунає музика – це голос цілунку, що зривається на вустах, це шепіт колискової, тихі слова молитви. Люблю цокотіння собаки по підлозі, звук розкритого горішка, що виїдає білка. Люблю ніч: у вікнах гасне світло, мабуть, тільки закохані сидять по ночах, роздивляючись зморшки, що наносять роки. Уявляю, як маленькі волонтери вітру, з зеленими відерцями у руках, підфарбовують листя. Скоро весна. Кожна квітка народжується вільною, а вже потім стає частиною цілої системи, а приймаючи чарівні поцілунки фарби і гадки не має, що скоро стане прирученою чиєюсь рукою. Сині волошки, рожеві фіалки, жовтогарячі чорнобривці – це все частина чиєїсь вигадки, яка згодом ляже на сторінки вітальної листівки чи засушеного букету, і вже не відомо, хто власник, а хто режисер цього театру подарунків. Ступить весна у низеньких балетках на килим тканий зимовими ночами, впаде на коліна та гірко заплаче: у вікні 23 квартири вже немає бегонії – викинули, бо багато часу вимагала на догляд. Перед будинком на 7 вулиці зрубали всі верби – вони заважали дротам, а це ж електропостачання цілого кварталу. А село, що лежало на північ від осиного гнізда, стерли з карти. Тепер там новий розважальний центр. І сльози, вже теплі, вмиватимуть землю, як мале дитя у тяжкій хворобі.
Люблю воду! Цей шум та блиск, а запах! Де взяти таке розмаїття слів, яким прекрасним може бути річка: вона тече… Це радість і сміх, це велич вигадки Всевишнього, кольори веселки і блиск найгарнішої зорі – усе вода. А озеро – цей спокій нескінченний, крихти хліба на стелі чийогось житла і хор озерних мешканців. Море – це безмежність, це солона пристрасть, це потреба бути в полоні, бути підкореною та звабленою, це біль бажання і пекуча мотузка болю. Холодний ляпас самотності і вовняні крила за спиною – це свобода! Хвиля за хвилею граційно виходить море на берег, бавиться, пускає бісики та заграє довгими віями густої піни. Візьми свій човен. Хоча, врешті, нащо тобі човен? Відв’яжи ноги від ортопедичного матрацу, зніми липучий скотч голубого екрану, вимий нутрощі під водоспадом прощення і пірни у безодню страху. Вода лоскоче, заворожує твою уяву і перезавантажує від щоденного багна цегляних споруд. Відпусти своє тіло, нехай насолодиться масажем мільйонів мешканців та вбере їхню наївність і простоту. Це все дарунок літа – обіцянка любити, плекати, як найбільший скарб твоє тіло і втирати чоло у хвилину розпачу.
Люблю гриби, рибалку, рюкзак за плечима, потяг і свою блакитну парасолю. Кутики вуст піднімаються від вигляду мокрого цуцика або цілої жмені птахів, що летять зі свого дому. Дощ із тріскотом падає на холодний асфальт, а його топчуть і ніхто не чекає. Не те що в лісі – потрапили краплі на гриб і він росте, збагачує природу своїм ароматом, годує сусідів та мешканців і надає поживу людині. А в місті, в засміченому технікою просторі, де не видно нічного неба, не впізнаєш, яка зірка сотворена Богом, а в якій летить людина, в цьому асортименті магазинів, товарів, клубів розваг, де є місце для дощу з запахом осені?
Люблю тебе, природо, чи ти й утікаєш повітряним змієм між горами, чи ставиш театр на морі, чи кричиш на мене громом, чи лагідно цілуєш скроні, ведучи свій календар. Люблю твою музику землі: малих мурах, які не нарікають на неоплачувану роботу, барвистих метеликів, яким не потрібна віза та закордонний паспорт, люблю солов’їв та канарок, які співають без фонограми і біль збудованих міст, бруд людини, сміття, яке залишає по собі і сморід після смерті. Хоч які скарби надбали, а всіх чекає один дзвінок. Люблю тебе, природо, бо ти саме життя!

08.02.2013р.