Електронна книга вщент заполонила мою увагу. Головний герой, молодший за мене юнак, що живе у книжці автора фантастики, став моїм диханням. Очі знервовано перегортають кожну сторінку, щоб не втратити дрібниць його особистості. Сльози від емоцій ховаються за моїми віями і додому вже не спішу — там світ турбот, а тут вимріяне усамітнення.
І раптом — тиша. Вузьке сидіння, що всю дорогу муляло мої нерви і співробітник сусідньої організації, який жадібно залишав погляди, усе спинилося. Ви бачили фільми жаху? Не всі любителі, хтозна-чому мені вони подобаються, але це був момент саме з такого сюжету. Заповнена зупинка людьми, майже улюблена на цьому маршруті. Від неї якихось мізерних 10 хвилин ходи до річки юності, яскраве оголошення ще одного банку, що швидше нагадує студентські дискотеки, і штурм запахів, які вриваються в набиту маршрутку зі своїми проблемними життями.
І хтось, невидимий моєму зору (я ж страшенно зайнята вигаданою втечею), зупиняє метушню. Маленька, радше тендітна дитина, не докладаючи зусиль, проштовхується ближче до мого сидіння. Невисокого зросту, але з впевненою поставою, стає біля мого крісла. Я почуваюся вельми незручно та намагаюся звільнити їй місце, але очі промовисто переконують не робити цього. Може, й правильно, так ми на одному рівні. Я не виділяюся високим зростом, але все ж була би вищою за неї. Це дівчинка мила і дещо дивакувата. Її очі мали колір каштанів і нагадували мультик Рапунзель, наче підмальовані модними косметичними засобами. Смугляве личко повертало до спогадів з дитинства або небагатьох фотографій з інтернету, де дзвінкий сміх малюків звіщає — вони в багнюці. Наче згадка про літо: аромат соломи, якою ми кидалися на стадіоні за будинком; нескінченні дороги з ямами — це ж найкраще для велосипедів, і зафарбовані зеленкою коліна. Йдеш до школи та хвалишся, звісно не без фантазії, як я перелітала з велосипеда і два дні не могла ступити на ногу, бо роздерла до кістки коліно. Я герой! Дівчина, але такий сміливець. Хлопчаки підходять і соромляться заперечити, бо самі не мають, чим хвалитися. А ще той випадок, як міняли труби в дворі: ми сідали на вершечок бездонної ями і на дрібному камінні їхали в низ, махаючи рукою усім боягузам. Секунда погляду в її обличчя, а найсолодші спомини безтурботного віку відвідали моє серце.
В руках наче щось тримала, але так швидко перебирала маленькими пальчиками, що в перемішку з вовняними рукавичками я не змогла розпізнати, що воно таке. Благеньке, кольору літньої трави, пальто наче робило її старшою: на ньому не було метеликів чи квітів, чи багатьох кишень на липучках, якими ті, хто вигадують одяг для дітей так люблять зловживати.
По правді, мені здалося, що вона щось хоче сказати і коли її вуста повільно розтулилися, я нахилилася ближче, щоб бути єдиним адресатом. Одне слово. Знайоме, точно я знаю, що це таке. Чого ж я не почула, я так близько від неї, як могла не почути?
Маршрутка рушила з кінцевої зупинки. Прийшовши до тями, її поруч не було. Дорога додому ще тривала близько години, але нікого, схожого на неї, я більше не зустріла. Хотілося мовчати, думати, можливо, звертатися до Бога думками, але аж ніяк не говорити. Поруч сіла моя знайома і всю дорогу жалілася на лінивого чоловіка і що не бачить дворічної донечки через необхідність заробляти. Я не зважала на хід бесіди, слова пролітати повз, не зачіпали її проблеми. Моя голова глибоко застрягла в пошуку істини: розгалуженню варіантів не було меж, я перестала лічити скільки сценаріїв, програла, які лабіринти стосунків пригадала. Десь між вагоном 9 та 10, з початку потяга, я ковтнула свіжого повітря і відчинила двері наступного купе, де сиділи знайомі мені думки.
В момент обіймів на прощання, хоч наше знайомство не давало підстав для такого вияву почуттів, я стала як вкопана. Ось воно! І ніде правди діти — це була тиша. Та мала, що супроводжувала мене дорогою з роботи, сказала одне слово, до якого я бігла довгі роки — тиша! Згадуючи посмішку, що вирізалася на моєму обличчі, я була схожою на чеширського кота з казки “Аліса в країні чудес”.

2013р.