Посеред ночі почався сніг. Густий та чистий, як канва для вишивання долі в умілих руках Творця. Падав неспішно, рясно огортаючи вільну від асфальту землю. Чи то сльози чи сміх зривався з неба, ніби відпускав на волю ще зовсім малих діточок принести у світ нову надію. Їхні крихітні пальчики тисячами огортали кожну гілку на дереві; ніжно пестили місця, де судилося народитися новим листочкам; тулилися до кущів, до тих найповніших та найлінивіших, що займають прохідну частинe тротуару; цілували холодними вустами шибки вікон з надією побачити ощасливлених людей; дитячою радістю вкривали сонне місто. Наймасштабніший масаж відчули міцні плечі затіненої планети. Десь за краєм світу, за океаном, де лежить душа великої кулі, засяяла усмішка і високо на краю гори можна побачити блаженний спокій. Ніхто не втікав, не бунтував супроти потиску рук Снігової королеви і вже ж точно не знайшлося відчайдуха назвати її сніговою бабою.
Парк через дорогу густо вкривається тканою спекотнім літом павутиною. Широкі обійми манять одинокою лавкою, на якій спочиває щойно відбілена вовняна ковдра.
А сніжинки падають і танцюють. Нечутно гучної музики, бодай хтось зронив оплески заздалегідь досконалому танцю, але в тій тиші – ціла магія. Магія краси, блиску від нічного ліхтаря. Те світло ніщо в порівнянні з барвистою гамою білого кольору, сріблястого та холодного. Танець за участю мільйонів щасливців, яким випала доля стати однією ниткою, що вишиває майбутній рік. Тримаючись міцно за вітер, віддаючись його волі, граційно, ледь меланхолійно, зустрічають свою долю. І не було у тому виступі роздратування, непослуху. Найменші не ховалися за досвідченими спинами, тільки те й переживали, щоб, бува, не впасти у неприготований палац, не збентежити своєю появою.
Кожен з тих добровольців міг щасливо постаріти над хмарами, розважитися, лякаючи літньою грозою, чи зважено посміятися над зіпсованим настроєм, що приносить осінній дощ. Вони віддали своє життя, лягли під ноги, дозволили себе прибрати з вулиць заради любові до мого міста.
Ніч міцно охопила своєю владою, затулила небо, не дала жодного приводу, щоб
відвернути увагу від вимріяної вистави за вікнами. Захотілося відкрити двері і закричати на всю вулицю, що я чую пісню, яку співає сніг, вмощуючись на долоні, знаю присмак морозного поцілунку, і пристрасть, що бушує на щоках опісля флірту з лютневим незнайомцем. Хочеться накритися білим простирадлом, взяти ліхтарика і вигадати безліч слів для опису місячно-білого кольору.
Сховала зима багатоповерхівки, ткані ожеледицею доріжки постелила на вулиці, вишиті блискітками рушники розвісила зі стріхи. І ось казка з дитинства ступила на поріг моїх очей. Чи то сон мене відвідав минулої ночі, чи то душа прагнула краси і створила таку стихію. І може, то я великим бажанням їх викликала на найбільшу театральну сцену, на виставу без оплати та комісійних, без кольорових костюмів — заради надії на зустріч за дев'ять місяців.
2013р.