Одного дня, відкривши "Газету по-українські" та прочитавши першу шпальту, я відчув себе переможцем! Зірвавшись з місця, мерщій чкурнув додому. Захеканий вбіг до вітальні, яку відділяла стіна та й так стоячи обійняв цю стіну, якщо лишень можна якось обійняти горизонт. Постали перед моїми очима початок сімдесятих років, моя матуся, що вбігла он на той поріг, та урочисто повідомила: "У нас буде газ!" Так, я з тих давніх часів, коли хата топилася вугіллям! Рідним, українським вугіллям, або ж дровами – яка різниця. У кожній хаті була груба, яка символізувала родинне багаття, гріла, варила, лікувала ревматизм, палила таємні любовні листи, одним словом знищувала все, що було зайве чи небезпечне. Крім того, функцій було багато не тільки у груби, але й у тих, хто її "обслуговував" – мешканців цієї хати: потрібно було добре покрутитись, попотіти, попрацювати. Але зараз і це не є важливим. Бо коли тоді моя щаслива мама провела газ, то вона ж вирішила: грубу замурувати. І я був дуже розчарований цим фактом. Мене дивувала така наївність начебто зрілих людей: "Як безглуздо замуровувати родинне багаття, – думав я. – А раптом той газ скінчиться, і як нам жити?" І от вам, шановні добродії, не пройшло й півстоліття, як в один прекрасний день вже незалежну (принаймні до цього вона – Україна, била себе в груди, скануючи про це) наздогнала новина про те, що її сестра Росія перерізала нам отой-таки газ. І поки мої знайомі та приятелі вирішували вікопомне питання «А як далі жити?», я – власник приватного будинку – хутенько прибіг додому та й взявся до роботи – тобто розбирати цегли, якими замурували найнадійніший та беззбитковий спосіб вижити.
До речі, з цеглою та українською мовою була інша історія. Тоді на початку вже дев’яностих років ХХ століття у наш відділ збуту влетів шеф і зі змовницьким захопленням прошепотів: "Ребята, вот принес первую накладную на украинском языке и знаете, как по-украински будет "кирпич"?.." І запанувала німа тиша… І тільки роти всі пороззявляли, як телепні, – та видно було довкола тільки округлені очі. Обвівши всіх присутніх поглядом Наполеона, шеф гордовитим голосом, прорік: "Цеглина!" "О-о-о. Цеглина… цеглина…" – зашаруділи у відповідь колеги, неначе туземці, смакуючи невідомий плід, киваючи головами та чухаючи потилиці. Таким заворожливим був смак цього нового слова, але водночас не легким для зледачілих мізків, хоча й кажуть що думати не боляче. Скажу вам панове, що це неабиякий прорив був. Нова мова, де "кірпичі" перетворюють на "цегли", а "язик" на більш глибше розуміння – "мову". Бодай бо хтось замислився, якою це було тихою революцією, що мала за мету преображення цілої ментальності у горстки людства на землі.
…Тремтячими пальцями я розколупував глину, попри роздерту шкіру, бруд, набряклі ноги. Мріючи про те, що з сьогоднішнього дня моє життя, таке сіре, наповнене повсякденними клопотами та постійною залежністю від чиєїсь примхи – запалає насправді незалежністю та неповторністю. В якусь мить я здригнувся від думки: "а чим її розтоплювати цю грубу?", але відразу пригадав сарай. Сарай, шановні добродії, – це сила! Сарай є показником еволюції хазяїна. У моєму ж сараї, за якихось 15 років зібралося стільки мотлоху, що можна було б організувати платний музей, або ж підпаливши – дати нагоду зігрітися всім бомжам міста. До речі друга думка мені була більш до вподоби. Бо легше було його спалити, ніж довести до належного вигляду…

Під вечір останню цеглину, що відділяла моє минуле від теперішнього дня, та відкривала стежку в майбутнє, було зруйновано! Я вже бачив у своїй уяві спалахи яскравого вогнища дитинства, відчував тепло, що його випаровувало домашнє багаття… Та відкрився перед моїми очима лише чорний квадратик з всепоглинаючою пітьмою всередині, та подихом холодної смерті… Не знаю, з якої причини, але я як заворожений, вдивляючись в цю пітьму, простягнув свою руку в середину. Можливо мною керувало підсвідоме бажання доторкнутися до матеріального попелища зі свого дитинства… А потім, так раптово я закляк. Все у моїй свідомості перевернулося за одну мить, і я гірко застогнав. Прикривши очі переді мною постало все моє життя. Ось мати, ось я, ось моя перша подруга, моя перша любов. Ось мій перший поцілунок і щастя, таке велике щастя від того, що я нібито жити буду вічно, бо люблю і є коханим. В ті часи ще не було ні смерті, ні розпачу, в ті глибокі часи, коли полум’я в моїм домі ще палало в грубі – всі були безсмертні! А потім, потім, коли я загубив ту дівчину, коли вмерла мати – груба мого власного серця згасла. І життя перетворилося на брутальне й безсенсовне…З усіх своїх молодих сил я намагався самотужки віднайти, повернути втрачений сенс, втрачену вічність. Спочатку прийшло до голови, що сенс у друзях, але ті за пару років мене розчарували. Потім гадав, що сенс у великій кількості коханок, але й тут на мене чекала гіркота та розчарування. "Гаразд" – сказав собі. Тоді залишається одне – гроші. І з усієї молодецької сили – почав заробляти ці гроші. Та чим більше їх було, тим швидше я відходив від сенсу. Тобто ілюзія усталеного, гарного життя з’явилася - обросла меблями, квартирою, технікою, машиною – як болотний плющ обвиває дерево, як грибок з’їдає нутрощі стовбура – тихо, непомітно, потайки – сантиметр за сантиметром, так примара сенсу з’їдала мою людяність. І перетворився я, сам того не помічаючи в соляний стовп. Опритомнівши я зрозумів, що сталося: усі ці роки поспіль, душа моя нагадувала цю замуровану грубу. Пуста темна, холодна, переповнена самотністю і безвихідністю. Як би не Бог, людоньки! Якби не Бог виколупував постійно ці цегли страху і гріха – на що б ми здатні були з вами?! І хто б розпалив у нас свій вогонь…
Та раптом мої пальці натрапили на якийсь предмет. Далі, шановні – увага! Звісно ви розумієте, що там, за класичним сценарієм має знаходитись якийсь прихований люблячою матусею чи бабусею скарб. І ви не помилилися, все примітивно просто. От скажи мені, добродію, що власне ти хотів би там знайти? Облігації, золото, скелет вкінці кінців? Уяви собі, що це щось в твоїх руках.
Я тримав у руках приховану матусею мою ж мрію з далекої юності про щастя. І зараз, з висоти прожитих літ, коли цій мрії не вдалося здійснитися, переживши розпач, розчарування від її нездійсненності, але відчувши смак рідної української мови, я зрозумів, що насправді добре моя матуся зробила – не дозволивши їй здійснитися. Бо був цим скелетом – конверт із далекої Радянської Тюмені, з запрошенням приїхати на заробітки з видобутку того ж газу. Якби так насправді сталося, то я ніколи б не засмакував справжнього життя по-українськи. Жив би й помер "хахлом"… І без Бога.

Літо 2013 р.

Минав Андрію вже тридцять четвертий рік, а він усе парубкував. Жив один у халупі, що залишилася по бабці, до матері заходив рідко і взагалі вів доволі відсторонене життя. Та й роботу собі вибрав цілеспрямовано – експедитором, так щоби на місті не сидіти. Спостерігаючи за ним з боку, досвідчена життям людина помітила б, що чоловік мав у собі якийсь постійний неспокій, внутрішню напругу, розгубленість. І скільки їх, таких розгублених, розкинуто на цій землі. Біжать вони, як загнані коні, повз наші вулиці, пустирі, смітники, біжать повз увесь цей світ, для якого вони чужинці. Захекані, розхристані, з замурзаними від життя обличчями, що відображають велике зосередження впереміш зі страхом, ненавистю, презирством, байдужістю. Здається, що вони ніколи не зупиняться, що ця втеча не матиме кінця. Інколи хтось із них скрикне: “Он на розі притулок! Всі туди!” Ще пара стрибків, 300 ударів серця – і, здається, вони в безпеці…
Добігаючи до цього псевдо-притулку (чи то корчма, чи гурток “умілі руки”, чи політичні акції), Андрій теж із завмерлим серцем і надією на чудо впірнав у новизну. І грав він у нелюбов. Ті що з ним, теж у щось грають. У кожного своя гра. Хтось у брехуна, хтось у героя, в магістра, в повію, у святого. Кожний з цієї громади одягає маску, щоби прикрити своє оголене, беззахисне серце, котре прагне лише одного – притулку любові. Та скоро вони всі розуміють, що помилились знову, що це не той притулок, не те місце.
Як це погано, як боляче, коли ти один. Навіть коли навколо юрба людей, а ти один. Одні спітнілі спини, сопіння, і лунає воно у вухах, як в загоні для коней. Шумне дихання, не тобі в серце, а кудись у простір, в інший напрям, у пустку. І ти один із них, посеред цього загону. І хочеться вити від такого. Впасти на спустошену землю, втиснутись у неї, обійнявши руками, вчепившись, як звір кігтями чіпляється в свою жертву, – глибоко, безжалісно, жорстоко, так, щоби ця земля завила від твого болю.
У такі миті Андрій казав собі: “Людину не чіпати. Ні. Людину не можна чіпати, людину не можна кігтями в серце – це боляче, це занадто дикий біль. Людину не можна так ранити, над нею не можна так знущатися. Бо людина від цього болю стане звіром і роздере тією ненавистю все живе, все квітуче, все беззахисне. Знищить життя. А землю можна, земля все стерпить. Землі можна довіритися”.
В Андрія висів на стіні відривний календар. Кожен ранок він розпочинав власне зі старанного зривання листівки з минулого дня, щось у цьому було навіть магічне. Та був один період на рік, коли чоловік протягом тижня не торкався “лічильника часу”. І був це період від Великої П’ятниці до тижня Божого Милосердя. Тобто не було в його житті Воскресіння Господнього, тільки затяжна Велика П’ятниця – зі стражданням та смертю. Та й на свята до церкви він не ходив. Крилася за такою поставою тайна його серця. І сягала ця тайна 23 років углиб, коли Андрій мав 12 років.
Хлопець ріс коханим, а навіть пестунчиком, особливим був його зв’язок із батьком. Із ним він почував себе, як приятель – вільним і захищеним. Та були винятки, бо мав батько дурну схильність – хлебнути горілочки час від часу. У такі дні краще було йому на очі й не потрапляти. Десь у куточок приховатися і мріяти, що завтра все буде по-іншому.
Того дня, на Велику П’ятницю, був дивовижно гарний ранок. Андрійка розбудив дотик шершавих батькових рук. “Прокидайся-но, синку, – змовницьки шепотів він, – розплющ оченята. Вже сонце встало, підемо життя зустрічати!”




Заспаний Андрійко обвив батькову шию й так на його руках і дістався до двору. Там на них чекав дядько Михайло з фотоапаратом. "Ну, козаче, посміхнися!" – скрикнув несподівано. Й не встиг малий очима блимнути, як пролунав звук знятого кадру. "На пам’ять, синку," – задоволено посміхаючись, прокоментував батько.
А після обіду трапилася в родині Андрійка найнеприємніша ситуація. Батько не отримав зарплати, а тут Великдень на носі. Мати була розлючена до нестями, кричала, клянучи і владу, і своє заміжжя, а батько, як грішник на великому суді, стояв мовчки посеред кімнати, та в якусь мить, не стерпівши глуму, розвернувся й побіг геть із хати… Чомусь у сина з’явився одрух побігти за ним, щось защеміло, промайнув страх. Стримав себе: "Повернеться. Може, п’яний, але прийде"…
Настав вечір, а батька все не було, а потім ніч, а після ночі будили на Велику Суботу хлопчика вже не дотики рук, а істеричні крики з кімнати. Схопився, вибіг та й остовпів – на підлозі лежав його батько, весь у крові. Мертвий батько… "А як же життя?" – розгублено шепотіли дитячі губи – "Ти ж обіцяв".
Батька не ховали на Воскресіння Христове, не було кому яму викопати. Пролежав до вівторка. І охопила Андрія така злоба та відчай, така гіркота огорнула синівські почуття! Неначе життя його в дурні пошило, пообіцяло і втекло разом із батьком. З часом Андрій, пригадуючи ту Велику П’ятницю та прокльони матері, відчував себе винним у смерті батька, бо ж хотів бігти за ним у той день!... І снилося йому ночами, що десь там батечко стоїть у вогні, Андрійко біжить до нього, намагаючись наздогнати, "Тату! Тату!", та скільки б не біг – не може наблизитись. Так, досвідчивши смерті найріднішої душі, прожив із нею всі свята, надихався цієї пустки… Тому і став для нього Великодній період святом не Воскресіння, а поминок та смерті.
Звісно, такі події вплинули на хлопця дуже сильно. Перших десять років мала мати з ним клопотів чи мало. Жив, як звірятко – бійки на вулицях, крадіжки, наркотики. Все було, але якимо дивом пережив він це все. З часом порозумнішав, пішов на працю, ще й матері трохи допомагав. Та залишилася в його в серці пустка, спрага батьківського притулку.
Одного дня задзвонила мати, просила Андрія прийти. Подався. Зі скрипом відчинив двері до родинної оселі, де з радіо лунали звуки органу, бо якраз Великдень був. На столі паска посвячена, стіл накритий. Мати підвелася з ліжка: "Сідай синку, розговіємося". До кінця обіду й слова не промовили одне одному. Хотів уже йти, та вона зупинила, поклавши свою руку на плече: "Чекай, Андрійку. Маю тобі щось подарувати". Підійшла до стіни, зняла маленьку іконку Ісуса Милосердного. Андрій розгубився: "Мамо, не треба. Ти ж знаєш…" І з цими словами рвучко встав, змахнув рукою, зачепивши образ. Той, вислизнувши з материнських рук, полетів у простір і з дзвінким вибухом впав на підлогу. Образ Милосердного Христа з червоним серцем здригнувся, неначе те серце насправді живе, і впав до ніг Андрія. Збентежений чоловік нахилився, розгублено простягаючи руки до розбитої оправи, а там, за Христовим Серцем, як за скелею, дивилися на нього очі батька. Встав на коліна, обережно звільняючи картку від гострих скалок, наче тих життєвих, що ранили його протягом довгих років, – постала перед його очима фотокартка з його останнього дня з батьком: заспаний хлопчина, вкутаний у батьківських обіймах на ранковій зорі… І слова в голові: " Вже сонце встало, підемо життя зустрічати!"
"Мамо?" – тільки зміг промовити. "Вибач мені, синку. Кращого притулку, ніж Серце Христа, не знайшла для вас обох…"

2013 р.

Покровителі бувають різні за фахом, походженням та за вдачею. От у моєї сусідки, наприклад, покровитель – бос, він же й коханець. Бо для того, щоби він був її покровителем, вона мала погодитись на роль номер два. Але й має вона вигоди – преміальні, короткий робочий день, прикраси тощо.
А що ж до мого сусіди з квартири поруч, то у того аж три покровителі, ще й святі! Три святих Миколи протягом одного року! От де, здається, пощастило. Але ж яка тяжка ноша це для мого сусіди. Скільки разів він приходив до мене вранці, опухлий, хрипким голосом бідкуючись про своє нелегке життя із такими покровителями: "Надю, ти ж моя надія. По-послухай, дай на буханку хліба. Бо вчора ж хлопцям мусив виставлятися. Миколи ж було, ти ж розумієш, це ж діло святе. Хіба я можу образити своїх покровителів? І всім байдуже, скільки бабла я мав викинути за свою тяжку ношу їхнього покровительства. Скільки жертви, скільки жертви. Надюха!" Тут я вже сама почувалася його покровителькою, від рішення якої залежить його самопочуття.
От такий вигляд мало життя моїх сусідів. А мені було і сумно, і смішно. Аж у душі щеміло з огляду на те, що вони коять. Та одного дня, прокинувшись і усвідомивши свою самотність, я вирішила похреститися, щоби збагатити своє життя приятелем-покровителем. Пройшла всі потрібні "інстанції" церковні, та коли дійшла черга до вибору святого покровителя, на мене зійшло якесь заціпеніння. Бо здалося мені, що з покровителем, як з нареченим: з ким поведешся, від того й наберешся. От вибрала б я Йоана Хрестителя, то що ж це за життя, скажіть, панове? У пустелі, якої я й так маю досить, а потім йому ще й голову стяли за правду. Кому ж це таке треба? Я до чужих справ і носа не потикатиму. Ні. Хреститель мені не пасує. Може тоді святу Цецилію? Така чиста, невинна, покровителька музики… Але ж знову не те! Теж зазнала мученицької смерті за свою впертість. Так я метушилася, намагаючись знайти того, хто мені підходить. Нарешті подруга допомогла мені вирішити справу, вказавши на святого Августина. Пильно прочитавши його "резюме", я залишилася задоволеною – довге життя, гарне, багате як на гріхи, так і на святість, розумний, дожив до глибокої старості і помер своєю смертю, та й посаду мав що треба – єпископ! Куди вже моїй сусідці зі своїм смертним покровителем-босом! Вирішено! Буду Надією-Августиною! Звучить, як Цариця!
Звісно, мода – сильна річ. Тільки-но мої колеги дізналися, що маю покровителя, та ще якого – розпочався рух.
Ось одного дня прибігає до мене колега по роботі пані Світлана: "Надюха! Допоможи! Народила моя донька дівчинку, потрібно терміново вибрати покровительку, в честь якої й ім’я дамо. Ти у нас уже спец! Он глянь, святий Августин тобі й посаду підвищив. Допоможи! Кого вибрати?". Я, звичайно як "спец" поважним голосом промовила: "Свята Рита. Буде все життя допомагати в будь яких справах…" "А що за життя у неї було?" – нетерпляче запитала пані Світлана. "Ну-у. З чоловіком не пощастило, та й синів обоє загинули під час епідемії. Але потім!..." "Стоп! Ні! Це нам не підходить! Таке дране життя для моєї онучки?! Ні! А може Магдалину взяти? Що?" "Ваша воля. Тільки пам’ятайте, що вона була блудницею, а потім прожила все життя в самотності на пустелі." "Матір Божа…" – тільки й прошептала бідна жінка, та й пошкандибала засмучена додому ні з чим… А за деякий час дізналася я, що назвали онуку Златою. Скажу відверто: я такої святої не знаю. Тому будемо чекати, що онука пані Світлани, пройшовши скрізь усі життєві вирії – стане святою Златою. Отак.

Могильник
Вулиця була безлюдна. Пожовкле мокре листя чавили чоловічі ноги у високих гумових чоботях. Чолов’яга був великий, у чорному дощовику і тримав на плечах лопату. Коли йшов повз хатин – люди, перелякано хапаючи дітей, зачиняли двері. Бо цей чоловік був для них передвісником смерті. Так то сталося, що декілька раз, коли його зустрічав хтось із односельців, то незабаром відходив до іншого світу.
Звали його Степан, і він копав могили. Та нікого не цікавило, яке серце б’ється під чорним плащем, які думки й туга наповнюють його розум і душу. А був Степан за своєю натурою амбітний, досить романтичний, філософського складу розуму, часто закохувався. І доля його була теж… досить романтична та складна.
Сорок років тому, молодим красенем, він так закохався у свою вчительку, що навіть хотів покінчити життя самогубством. А потім зустрів дівчину з рудим, як сонце, волоссям. Його естетичний смак пізнав таку розкіш, що, не замислюючись Степан оженився. На жаль, крім гарного волосся, нічого йому в ній не подобалось. За дев’ять років розлучився, залишивши жінку з двома дітьми, та зійшовся з молодичкою, яка вміла цінувати його красу, розум і силу. Вона ж його так кохала, народила донечку, за якою Степан світу не бачив. Здавалося, ось воно – щастя! Вирішив кар’єру зробити, вступив до комуністичної партії, та партія його недооцінила. "Дарма" – вирішив він, - вистачить мені родини". Та коли донька підросла – потрапила не в ті руки, за п’ять років спилася, захворіла на туберкульоз. Розпач охопив чоловіка, життя втратило будь який сенс, залишився тільки сором і дикий біль. А власний дім перетворився для нього на чужу хату. І в тому розпачі вирішив він стати копачем могил.
Він відчував себе богом, коли люди заходили у його двір із проханням про яму для небіжчика. Як бог, він ступав по землі, що належала до ділянки кладовища. Мірно розкреслював клаптик землі, не поспішаючи, зі смаком, устромлював лопату в неї, і тільки тоді починав жити! Дихав на повні грудьми і, перевертаючи землю, починав свою розмову із хазяїном-небіжчиком чергової могили: "Ось бач, Миколо, хіба не знав, що я тобі дім останній будуватиму? Ти ж знав це, а так соромився мене. Та що там, я усе прощаю. Ти ж мертвий, а я живий! Бо тільки тут я і відчуваю себе живим, Миколо. Ти навіть не чуєш мене, але скажу тобі, що в мене на серці, пожаліюсь, бо нема кому…" І розповідав він невидимому померлому про своє горе, життя, про свої мрії, турботи, а під кінець роздиралося небо від крику та чоловічих сліз… Так із року в рік.

…Цього дня йшов дощ. Померла стара Катерина, сусідка. Степан як завжди, розпочав роботу і розмову. Все вилив Катерині. Та й зла до неї не мав, бо була вона жінка людяна, одна на селі вміла посміхнутися до нього й заговорити. Та коли дійшов копальник до дна могили, щось у ньому вибухнуло. Гнів обійняв його почуття: "Та що я розмовляю зі смертю?! Нема вас тут нікого! Нема! Повсюди смерть!". І з розмаху кинув лопату в куток. Але щойно лопата глухо впала – над глибокою ямою, в якій сидів бідолаха, наче небо розчахнулося і почув він багато стогону, крику та шуму, й полилися сльози з неба, обмиваючи забруднене обличчя копача. Той затуляв вуха, а небо все ревіло. "Боже, змилуйся наді мною!" – у відчаї закричав він . Мить – і бачить: стоїть над краєм ями чоловіча постать: "Ти звав Мене? Ось Я, твій Бог і Бог твоєї доньки. Твоє Життя. І місце це не мертве, а святе. Катерина бо, що їй жалівся – свята. Вимолив - таки життя. Біжи жити, бо труна твоя згоріла". І розійшлися хмари, сонце осяяло Степана, а чоловік той зник. У копача серце калатало. Він відчув, як земля під ним горить, як печуть п’ятки, кинувся геть!
Підбіг до краю села і побачив дим: палала його хата, його "труна"…
Погорільці виїхали з села. Кажуть, що донька зцілилася, а копач могил з дружиною пішли. Куди пішли? Напевно у життя. Бо смерті у Житті немає.

2011 р.

Коли я був молодим "півником", то був насичений цим життям. А тепер, на старість років, я голодний. Я завжди голодний, як той пес. Та де там собаці! Він стільки не потребуєє їжі, як людина. Тепер я точно знаю, чим відрізняється людина від тварини – величиною прагнення насититися. Ранком, тільки-но розплющу очі, ще не прийшовши до тями після всіляких снів, - потребую знову нагодувати свої пристрасті – варю каву, беру до рук цигарку, і починається ранковий моціон… Хіба це спало б на думку собаці? О-ой. Добре. Просвітліло після наповнення легенів смолою та судин гірким кофеїном. Наче й сонце вже побачив! А зараз можна й до молитви! Свята це справа, тварині не зрозуміти, як це – стати навколішки зранку, подивитися на Образ Божий і… заплющити очі та усвідомити Його присутність. Якби ще забути і перестати уявляти сусіда, який, хай йому грець, - має заробіток вдома і клепає залізо, наче той дятел, мені по голові. А тут ще й начальника свого згадав, який таку гарну секретарку собі знайшов. Чому я не молодий і не начальник? А вірні з моєї парафії. Скільки ж над ними ще працювати та носами тикати, як треба в храмі поводитись, як молитися. Та ще й нудьга мене охопила від думки, що маю зустріч із тією бабцею, яка продихнути мені не дає: "Криша тіче, та криша тіче". Хіба то горе, стара? Он, у мене он дах їде від турбот і голоду.
Їсти, їсти, їсти! Нарешті! Дійшла черга й до шлунка. Бо ж Господь казав: "Турбуйтесь спочатку про їжу нетлінну" Виконано. Тепер й картопельки з салом поїмо. Ось! Задоволення номер два! Без їжі я, як Карлсон, - не ковтнув, то й не полетів. Гадаєте, тепер я запакований? Голову теж потрібно нагодувати. По дорозі на роботу починається "годування мізків". От ви, наприклад, чим їх насичуєте? Не думали? Тому вона й порожня, голова ваша. Або чи знаєте, чому кажуть, що риба починає гнити з голови? Тому що голова не фільтрує те, що говорить. От якби я мав, наприклад, мільйон доларів… Як добре було б. Всіх би ощасливив. Але хіба спочатку собі те і се прикупив, а жінці та дітям те і так розпорядив, сусіді б, звісно, язика показав, а перед начальником зуби вишкірив. І так, мандруючи і годуючи свою уяву і почуття позитивними емоціями, я забув про голову. Але нічого! Ще маю досить часу на роботі! А там, звісно, сильно не наїсися. Хіба знову ж таки нікотином зі смолою. (Страшна думка прийшла. Що, в пеклі теж годуватимуть цією стравою? Хай йому грець!) А то, всю решту часу на роботі та й в усьому житті чуєш тільки одне: давай, давай, давай. А що ж давати старій людині? Примітивні люди. Бо ж для того, щоб давати, треба мати! А я – гол-о-о-дний…"

Я Самітник. І живу я в самотньому домі на узбіччі. Мене оточують самотні меблі, книжки, самотні картини, самотні штучні квіти і навіть пес… самотній. Життя кожен має своє, неповторне і самотнє. Такого висновку я дійшов, коли став пенсіонером. Бо коли була праця, то свою самотність я ховав у діяльності. Але вибила година, і забрано у мене місце, куди я міг втікати від самотності… І так мені самотньо, що стіни кричать! Стіни, в яких живе Самітник… Годинник у тиші відбиває час і я шаленію. Про що я мрію? Про спільноту, дитячий сміх і дотик теплих рук до мого згорбленого тіла. Я вже передчуваю, чим скінчиться моє життя: шаленою, безглуздою біготнею по сірих закутках міста, бо так деякі люди втікають від самотності. Але я не хочу так скінчити! Не хочу! Хто мені допоможе? Люди, допоможіть! Та люди зайняті втечею від власної самотності, і що їм до того, що я сходжу з глузду?!
Напроти мого двору розташований смердючий смітник, і я відчуваю себе повним викидьком у цьому світі. Знову від цього смітника під мої двері залетів брудний целофановий пакет. Як це мене дратує і злить! Чому самітникові має перепадати сам лише бруд?! Беру це "сміття" двома пальцями, щоби не забруднитися, а з нього висипається ціла купа карток із незнайомими людськими обличчями. Хм, ти диви – ціла компанія самітників! А що, заберу вас до себе у самітній дім, та й познайомимося.
Ставлю першого незнайомця на стіл – бородатого дідуся. Читаю внизу: Отець Піо. Дідусь має пронизливі очі, а руки, чомусь у рукавичках, тримають листа. "Який ти щасливий, священику – кажу до нього, - бо отримав листа, а я не маю від кого їх отримувати". Тяжко зітхаю, дивлячись жадібними очима на чуже щастя… Та раптом усвідомлюю, що чиясь невидима тепла рука лягає мені на плечі. І я випростовуюсь від цього дотику! "Гаразд, - кажу, - якщо шаленіти, то разом із тобою, старий!" Беру другу картку – на ній зображений теж не молодий, о, я, впізнав його, це ж Папа Римський Йоан Павло ІІ, і теж тримає листа у руці! "Це ж треба, як весело з вами! Е-ех! Якби прочитати, що там вам пишуть!" – і машинально перевертаю картку, а там слова: "Не бійся! Відчали на глибінь!" О-о-о, ти мене заінтригував, Йоане! І я "випливаю" рукою за третьою карткою. Цього разу переді мною постало гарне жіноче обличчя. Монашка, що націлено дивиться мені в очі. Читаю: св. Тереза від Дитятка Ісуса." А із жінками і дитятками я спілкуватися не вмію, прости монашко". Та тільки-но сказав, як щось від цієї картки подихнуло на мене, кімната заповнилася ароматом троянд, і голова моя ошаліла втопаючи в почуттях щастя і свободи!
Усю ніч я просидів, приголомшений, навпроти цих трьох облич. Цих самітників, яких світ викинув на смітник. А вони все дивляться мені в очі, проникаючи у свідомість і полонять моє серце. Знайомтесь, це мої друзі: Піо – що вхопив мене за плечі, Йоан Павло ІІ – що випхнув мене на глибінь і Мала Тереза – що устелила ароматний шлях до того Сина Людського, до відкинутого світом Христа.

2010 р.

Коли суворої зими відкривалися двері в сіні, посеред білого пару, як Бог у хмарах - з’являвся мій батько. Великий, в чорному кожусі, а на голові біла папаха - ординка! І я маленький із завмерлим серцем, із захопленням вдивлявся в нього широко відкритими очима.: "Б-о-о-г… Мій батько сильний, справедливий бог!". Коли мій батько злився, то його очі блищали як блискавка, коли лаявся, то це був місцевий грім, але коли всміхався, то це було тепло і любов усього неба. Ось яким був мій батько. І нікуди було дітися від його пронизливого ока. Щоб я потайки не нашкодив, батько все знав. "Звідкіля? – дивувався я – Може у нього папаха чарівна? От я виросту і теж у мене така буде. Я буду Бо-о-гом".
Та коли сталося мені вирости, то поїхав я вчитися до столиці. А там завів приятельство з такими людьми, скажемо не богами - зовсім з не чистими на руку та сумліннями. Одного разу вирішивши похизуватися перед батьками – привіз їх до дому. Самовпевненим півнем вийшов із дуже коштовного Шевроле у супроводі своїх "друзів". А батько, як завжди – тільки оком блиснув, та й усе вже знав. Відвів мене в бік та й каже: "Сину мій, і це твої друзі? Це не друзі, це вовки! Тікай від них". Я ж тоді "копита" свої й показав: "Та що ти, старий! Зараз життя таке, не ваш отстой…" Не встиг і доказати, як та блискавка з громом звалилася мені на голову: "Геть з мого двору! Щоб очі мої тебе не бачили доки не навернешся!"…
Я й показав свій гонор - зник з батькових очей на довгі роки. Хоч в глибині серця сумно мені було. Та не знав я, що поки я пропалював своє життя, глушачи свою провину, своє сумління - мій батько роками припадав на коліна та плакав не слізьми а диким болем, приговорюючи, як Самуїл над вбитим сином: "Сину мій сину! Сину мій…"
Одного дня прийшла мені звістка про те, що батько мій вмирає. Як птах полетів я до нього. Не встиг. Коли переступив поріг, то мій батько віддав духа. У труні не той вже велетень і бог, а сивий, сухенький чоловічок, із стомленим обличчям, та росою у кутках очей…
Так то водиться у нас, що під час похорону, над могилою, хтось старший із родини має за покійного вибачитися перед усіма присутніми за його гріхи. А я один у батька був. Стою: ось люди, а ось я, над самою прірвою могили. Ось труна. Аж зуби мені скрипіли: "Чому я маю перепрошувати у цих людей за його гріхи невідомі? Та й він не простив мені…" Коли перший раз видавив із себе, то як ключ заржавілий повертався мій язик: "Простіть мені, люди", а у відповідь усі гуртом, пильно дивлячись мені у очі: "Бог простить…" За другим разом щось в мені йойкнуло: "Простіть мені, люди", а вони знову: "Бог простить". А за третім разом: "Простіть мені, люди !" – і навала зрушила з моєї душі, і не знав вже я, хто із нас просить прощення, чи батько у людей, чи я у батька та людей, за своє невдячне синівство!..
Всі розійшлися… Сидів я при могилі розбитий, приголомшений, тиша… в вухах шумить, в душі гуде…. Підійшов до мене отець Федір: "Тримай, синку. Батько твій просив передати тобі. Ох і любив він тебе… Ох і любив". Та й простягає мені ту саму стареньку папаху бога. А до неї лист, в якому й написано тільки: "Сину мій, папах на світі багато, та голова у тебе одна. Бережи свою голову від того, щоб світ цей її не покрив… Сину мій."
Звідкіля мій батько знає моє серце…

Старий чоловік забивав довгі цвяхи в ляду, яка покривала колодязь. Білий сніг, присипаний чорною землею, приховував людську кров. Минув тиждень, як радянські війська увійшли до районного центру, саме перед Новим Роком. Та радощів у сім’ї Гнатюка не було – молодшу доньку фашисти вивезли до Німеччини, а старша…
"Ой горенько мені, старому. За що ж така кара…", - тяжко зітхнув дід. Старша, Катерина, примудрилася під час війни вийти заміж, завагітніти та проводити чоловіка на фронт. Вже й час пологів настав, саме коли визволяли це селище, та разом із такими подіями прийшла до хати звістка про смерть її чоловіка. Руда, із сонячними веснянками на обличчі жінка й слова не промовила, тільки закричала, як зранений звір, завила – роздираючи увесь світ своїм самотнім горем, а за 20 хвилин до цього нелюдського виття приєднався дитячий розпачливий плач: дитина вийшла зі зраненого болем материнського лона… Жінка знепритомніла, коли ж розплющила очі – старий, намагаючись утішити свою нещасну доньку, підніс їй маленьке, таке ж руденьке, як і мати немовля. Вона ж, пильно вдивляючись неначе скрізь дитину, тільки й прошепотіла хриплим голосом; "Геть. Іди геть, примаро".
Минув тиждень. Катерина вже вдруге спробувала заподіяти собі смерть. Тягнуло її до води у глибокому колодязі. Першого разу солдат вчасно схопив за поли куфайки, а сьогодні батько встиг. Тож колодязь був позабиваний, донька збожеволіла, а голодне немовля кричало на руках безпорадного дідуся…
Того ж часу в селищі, тягнучи старенькі сани по розбитій дорозі, з’явилася постать жінки. На санях серед зібраних пожитків сиділо троє дітей, як горобчики, а поряд допомагало їй ще двоє старших. Вимушена залишити своє рідне гніздо, зруйноване під час наступу війська, родина шукала притулку. Ходили вони від двору до двору, благаючи про нічліг, але вже третя відповідь лунала: ні. Стомлена жінка присіла на колоді, кажучи відсутньому чоловікові: "Миколо, чи ти пам’ятаєш, що завтра Різдво?.. Як дивно відчувати себе на місці Матері Божої, але без Йосипа. Господи, прости. Пресвята Діво Маріє! Чи Ти чуєш мене? Чи Ти є? Зглянься на моїх дітей, допоможи! Святий Йосипе!" Із цими словами вона, ковтаючи гіркі сльози, почала молитися: "Радуйся Маріє, благодатна – Маріє, чи Ти радієш дивлячись на нас, на цих малюків? Чи Ти тішишся з того горя і відкинутості? – така розпачлива думка промайнула у голові жінки: "Господь з Тобою". – "Господь зі мною?.." Як відлуння, неначе відповідь Богородиці пронизали ці слова жінку. Повернувши, як на чийсь голос голову, вона побачила на розі самотню хатину…
Старий Гнатюк відчинив двері. "Мир вашому дому, і нехай Вас благословить Господь…" – почала жінка. "Господь, кажеш? Де твій Господь?! У нашій родині Він не мешкає!" – гнівно гаркнув старий. Хотів вже зачинити хату, але очі помітили купу діток, які мовчки тулилися до матері. Пустив. З хати на жінку повіяло теплом і якоюсь порожнечею, як із погреба. Тільки свічка на столі мерехтіла. Одразу жінка й не помітила Катерину, яка забившись в кутку сиділа – бліда, із широко розплющеними очима. Ще за мить почула дитячий плач – серце тьопнуло, вона перелякано здригнулась. "Це онука, народилася тиждень тому. А донька, як бачиш – збожеволіла. То де ж той Бог" – стомлено відрік старий, ставлячи на стіл варену картоплю й окріп. За мить він здригнувся: "О-о-о… То ти теж при надії? – вказуючи очима на живіт. – Кого чекаєш?" Жінка ніжно усміхнулася: "Різдва, дядьку…?" – "Йосип я". – "Як дивно… А я Марія". Дивилися, при мерехкотінні свічки, молоді очі в старі , із захватом і здивуванням, посеред купи діток і хворою жінкою, на Святвечір…
"Заспівай" – несподівано хрипло прошепотів старий оторопілій гості. "Заспівай мені ту пісню, яку матінка в дитинстві мені співала". І не зводив очей з неї. Марія зніяковіла, озирнулася перелякано на діток, а ті, понабивавши ротики картоплею, зайняті були. А Йосип все очі не відводить, жадібно пронизує її, і стільки в них голоду, стільки спраги, якої бульбою не наситиш, а навіть вином кращим не заллєш! Може б і відмовила вона, та те дитятко у череві так забилося, так занепокоїлося, що най, як світ весь заволав: "Заспівай! Заспівай!". І дрижачий ніжний голос понісся відлунням по темній оселі: "Нова радість стала, яка не бувала…"
Тіні падали на стіни. А й дитятко рудої Катерини змовкло, а й ротики діточок рідненьких із замурзаними личками повідкривалися, заворожено. А й Катеринин погляд скляний і той став м’яким, неначе щось побачила живе, квітуче, тепле…. Ще б одна мить, і, здається, що зірка тая у хату скрізь шиби увірветься! І як усі ті сердечка перебували на вершині насолоди – гуркнуло щось знадвору, та й увірвалося разом із холодним, гострим як лезо вітром до відкритих дверей… Став посеред хати вояка у шинелі: "А що, бачу дядьку, у вас тут колядники завелися!" Та не встиг він доказати, як схопилася Катерина, немов вовчиця спритна, та як закричить: "Васю! Васічку! Рідненький, ти ж живий!" І обвила його так міцно руками схудлими, як плетена берізка стовбур дуба, і цілує його, і сміється. Та чужий не довго думав, – відштовхнув нещасну, відлетіла вона до самого кута, та й розпласталась. "Геть! Примаро!" І де ж та радість поділася?! Де ж та зірка ясна утекла… Свічка згасла. Пітьма. Дитячі крики роздерли чорну оселі. Старий Йосип схопився, не знаючи, кого рятувати, приголомшений. Сама тільки жінка вагітна стояла напроти, обличчям в обличчя з гостем холодним… – "Христос народився". Чоловіче обличчя вишкірилося зловорожим оскалом. "Де? Покажи, де твій Христос?! Заткни своїх щенят і покажи мені Христа!" Задеревеніло у неї тіло. Пітьма. Глуха тиша оповила оселю. Тільки одинадцятеро сердець билися гулко, в напруженні, в страху посеред цього світу. Аж раптом зістрибнув п’ятирічний Степанчик з лавки, схопивши ручками зі столу щось, підбіг, та й став поміж незнайомцем і Марією: "Мамо, мамо, це ж пастушок прийшов! Ти голодний? Ти злий, бо голодний? Ось, на хлібця…" А скільки того часу пройшло – ніхто не знав. Може й вічність, а може й мить. "Тю… Христос…" – тільки й в змозі був промовити чужинець, розвертаючись спиною до переляканих мешканців.
Вийшов. Щільно закрив за собою двері. Ніхто ані поворухнувся, тільки Степанчик, начебто й нічого не сталося, спокійно пошкутильгав до столу. Сів. І з кутка залунала пісня: "Тиха ніч, свята ніч, сльози витри з своїх віч. Божий Син прийшов до нас, світ увесь любов’ю спас…" – співала божевільна Катерина.

…З ранковою зорею Марія народила хлопчика. Коли руда Катерина прокинулася, то побачила у променях ранкового зимового сонця жінку, що годувала грудьми руде немовля, а на другій руці лежало ще одненьке – чорнявеньке. "Ти хто?" "Я Марія". "А! Ти та сама свята Марія!" "Що ти. Ні. Я просто жінка…" "Ох, не кажи мені, що ні! – перебила її божевільна – Я бачу, я все ба-а-чу, он скільки навколо тебе дітей! Я на Небі! На Небі!.." – співала на повний голос Катерина, підскакуючи босими ногами по земляній підлозі, побігла до порогу, відкрила навстіж двері… Та й впала замертво… Полишивши на землі Йосипа з Марією на дітей незрілих, рушила навпростець – у Небо…

Я це Я. Я не знаю де я, але напевно знаю що Я є… Я не знаю часу, днів, сонця… Але я боюся. Тихо. Чую голос:
- Володимире Сергійовичу, діагноз безнадійний. Потрібна згода дітей.
- Гадаю, що проблем не буде, вона ж досить стара. Родина, як мені відомо, бідна. Оповістіть.
Це про мене. Так, я стара. Я знаю про себе, що стара… Щось мені згадалося. Ах, так, я людина. Людина живе не так вже й довго, але я пам’ятаю, що була молодою, ступала твердо ногами по землі, кохала, сміялася, плакала, тужила… Так нерухомо я лежу 9 місяців. Дізналася з голосів, що іноді лунають поруч. Це напевно люди, як і я. Смішні люди, вони вважають мене непотрібним мотлохом, тому що навіть не можуть висмоктати з моєї рідні гроші за лікування. Які вони смішні і жорстокі!" "Я жива! Я все чую!" – намагаюсь їм прокричати. З вами не траплялося так, що серед ночі вам сниться, наприклад, що вас хочуть живцем закопати в яму? І ви починаєте боронитися від зла, що чигає на ваше життя, і починаєте напружуватися, але не можете поворухнутись, не можете кричати, і піт спливає з вашого холодного чола. Але здорова людина прокидається від таких жахливих снів та з полегшенням констатує, що це лише мара. Вам пощастило, мені – ні. Бо я не можу прокинутись…
Чую гомін, наближаються кроки. Багато кроків.
- Ваша мати наче рослина. Ви це усвідомлюєте? Вона нічого не чує, не бачить, не реагує. Більше ми не можемо її тримати у лікарні. Крім того, перепрошую, де гроші?
- Гаразд. Відмикайте…
Мене приречено на закопування в яму… І не можу себе оборонити. Я – рослина, кажуть… Та раптом чую відчайдушний шепіт:
- Чекайте! Не робіть цього! Вона ж людина, у неї є душа! Благаю Вас, не беріть гріха на душу! Позвіть хоч священика. Я домовлюсь.
Це Тася. Моя кохана подруга Тася. Моя дивачка, осміяна мною за побожність, за те, що так мало брала від цього життя, за те, що не брехала. Я ж, глузуючи, казала, що вона психічно хвора, бо психологія каже, що здорові люди брешуть кожні три хвилини. Моя "дурепка" – як я її колись зневажливо називала, бореться за мене у страшному реальному сні. Ох, як би я могла вже встати і вдячно притулити до себе, і попросити пробачення!… Але я – рослинка… Щось гаряче торкнулося моєї руки і окропило її вологою. Це називається поцілунок, а волога – це сльози. Поцілунок мені від Тасі… Сльози Тасі за мною.
Була довга ніч, напевно, бо тиша роздирала те місце, де я лежу. Щомиті я прислухалася зі страхом, що прийде кат, бо Тася пішла… Ось! Чую кроки! Це кат! Хто мене спасе?! Бо-о-же, я згадала, нарешті, що є Ти. Бо-о-же, спаси!
Той "хтось" на початку дихав мені просто в обличчя, і щось в мені дрижало. Я згадала – це "щось" називається душа! І відчула, як волога рука доторкнулася до мого чола. І від цього дотику моя душа утихла, як дитятко на руках своєї матері. І стало так добре і затишно… Тільки шепіт молитви, що їх я ніколи не знала і тікала від них… "Поглянь, Господи, на свою дитину…" Напевно я знепритомніла, бо все забулося – і страхи, і біль, і холод. Тільки пронизливе тепло від того місця, де торкнулася рука, побігло стрімкою річкою, що пробиває шлях між чорними грудками землі у ямі, в яку мене хотіли кинути, і розлилося по цілому тілу, скінчивши біг у кінцівках. І я розплющила очі, і настало… Світло! І був вечір, і був ранок – день перший – після народження з висоти. Від Духа Господнього.

2010 р.

Йшов 1942 рік. Війна на Київщині була у самому розпалі. Серпневе сонце стояло в зеніті, обігріваючи покалічений світ, неначе безрадна мати, яка намагається обігріти своїм тілом виснажених голодом дітей. Так, світ був голодний і слабкий.
- Коли ж це закінчиться, Боже милий? – шепотіла потрісканими вустами Соломія. Від слабкості у тілі сіно, яке вона збирала для своєї кози-годувальниці, валилося із рук. "Напевно не сьогодні і не через місяць. На жаль. Тільки відійшли радянські війська, так от знову німці прийшли. Втім, чи мені нарікати? Діти мають при собі батька, тоді як майже все село складається із вдів, старих та малих. Так. Ти, Господи, мене насправді любиш. Вислухав мої благальні молитви – не забрали мого Миколу до війська. Справжнє чудо!" І вона нишком посміхалася, мліла від ніжності і щастя, що її Миколу минула небезпека бути вбити на чужих полях. Гадала, що це завдяки тій великій її любові коханий отримав Боже благословення. Такою простою була арифметика цієї 40-річної люблячої дружини, матері п’ятьох дітей.
- Соломіє! Гей, Соломіє! – почувся рідний голос Миколи. – А йди-но сюди. Та швидше. Маю новину.
Вона здригнулася. Занадто цих новин і так. Чоловік стояв посеред двору, нетерпеливився.
- Та швидше у хату, я тобі кажу!
Соломія не суперечила, вона ніколи не суперечила своєму господарю. Тільки за поріг, як Микола висипав на стіл гостинці. Цукор? Борошно? Тушонка? "Хіба вже кінець світу," – подумала вона збентежено.
- Як це? – тільки й встигла прошепотіти розгублено.
- А так це! Ти ж знаєш, що нашого старого Гаврила взяли німці на старосту, а йому помічник потрібен. Ось тільки-но повернувся з їхнього штабу. Запропонували люб’язно мені… Такі-то справи.
Настала глибока тиша. Все перевернулося у її голові.
- Чи ти у своєму розумі, Миколо? Це ж фашисти. Вони ж наших дітей вбивають.
- Цить, я сказав, бабо! Радянська влада скінчилася і не повернеться. Хто нам допоможе відвоювати нашу неньку? А їжа?! Га? Вони люди порядні, а війни без крові не буває. Піду, я сказав, і баста! Після обіду піду за гвинтівкою і спорядженням.
Після обіду Микола таки пішов. Вона стояла навколішках, схиливши голову на тапчан. Де були її діти? Де чоловік? Де серце і де життя? Одна велика пустка. Як у нічному полі – чорне небо і пуста земля. Небо і земля, та вітер, який гудів у скронях. Чи це був не вітер? Молилася Соломія, бо окрім Бога ніхто б її не послухав…
Микола повертався як переможець, із гвинтівкою та мішком з речами; за цим "переможцем" ішов новий староста з молодим солдатом. Вона все зрозуміла: чоловікові в голові потьмарилося від примарних перспектив. Але ж вона не могла допустити до цього. Світ перевернувся. Але вона не могла до цього допустити. Краще померти разом із дітьми з голоду, ніж продати людську гідність.
Жінка притьмом вискочила з хати і перекрила двері своїм тілом. Не встиг чоловік й рота відкрити, як почув її гучний окрик:
- Ні! Ти не переступиш цього порогу! Вибирай – або я з дітьми, або німці…
Такого не очікував не то що чоловік, але й солдатик зі старим. Навіть ніхто не ворухнувся, щоби поставити сільську бабу на місце. А за декілька хвилин, які здалися тремтячій від страху Соломії цілою вічністю – чоловік мовчки передав у руки старости так і не використану гвинтівку та новісінький одяг…
Така вам, панове, правдива повість про справжню вимогливу любов та про те, у Кого можна випросити мужності так любити та так чинити.

2010

Моїми першими і найкращими журналістами, себто постачальниками новин, з якими я зустрілася вперше, були… бабусі. Кожного вечора вони сідали попід тином і починали свою, скажемо так, редколегію. «Головний редактор» визначав тему цього справді живого журналу; члени «редакції» вносили останні плітки, все це добросовісно обговорювалося, за якихось декілька хвилин підбігав «телеграф», повідомляючи про останні новини та політику селища…
Уся отримана інформація затверджувалася «радою», після чого «випусковий редактор» у довгій спідниці (він же менеджер), згідно зі своїм обов’язком схоплювався на ноги та розносив новини по усіх хатах. Не було потрібно знати букви або щось платити за інформацію. За неї платили цікавістю – найбільшим скарбом усіх новинарів.
А от у чоловіків усе було складніше. У мого дідуся під матрацом – знаєте, що було? Великі аркуші паперу, обережно згорнуті навпіл. І були на тому папері мільярди різних маленьких букв. «Який мій дідусь розумний! Аж жах! – захоплено я думала малою. – Напевно його новини цікавіші і такі цінні, що він їх біля себе тримає, як засекречений скарб. Можливо, там байки? Ось виросту, навчуся читати і вкраду з-під матрацу дідусеву байку».
Та коли мене, маленьку людину, почали вчити читати, то я, сидячи за великим кухонним столом, з гіркими сльозами, ностальгічно згадувала давні часи. Як добре було просто сидіти у бабусі на колінах і слухати «живий журнал», а не вчити ці (тільки 32, як виявилося), букви. Мало-помалу все ж таки я їх вивчила і таким чином уперше в житті усвідомила, що мій кіт ніколи б не вивчився читати, а це значить, що я людина! Розумна людина! Звісно, що одного ранку я залізла під дідусів матрац, намагаючись прочитати його секретну байку. Але скажу вам відверто – казка була нецікава: хоча палаци там були, але в них панували не королі казкові, а якісь секретарі партії, які постійно говорили про п’ятирічки. Вони говорили про загрозу якогось іншого царства та погрожували «холодною» війною. «Що ж це за холодна війна? – з жахом думала я. – Може, цар цього царства – Дід Мороз? Непогано було б, якби він запанував, ціле життя ходив би з мішком по хатах та роздавав подарунки. От добре було би!» У школі ж, як нам відомо, був свій стиль виховання журналістів. Кожен мав завести зошит, до якого старанно підклеювалися вирізані статті з новими постановами та політикою партії. Усі ці незрозумілі для дитячого сприйняття новини зачитувалися на політінформаціях – і тут-таки легко забувалися. Зате коли я стала дорослою, разом із періодом «перебудови» та демократії розпочалася нова епоха журналістики! Чомусь плодами сімдесяти років радянської політики стали не "світле" майбутнє, а журнали «Спід-Інфо» та «Кримінальна хроніка». Весь люд, здавалося, зголоднів за сексом, якого в радянські часи «не було», та за кривавими повідомленнями про насильство і море людської крові… Єдине, що залишилося постійним із тих часів, були звинувачення та підозрілість у людських думках. Але після декількох років такого накопичування знань я зауважила, що така преса викликає агресію та страх перед світом і ближніми, робить з мене чуттєву тупу тварину, яка потребує термінового задоволення своїх пристрастей. Тоді в мені постало питання: «Чи я людина?» Я ж бо вважала себе нею в дитинстві. Чи я людиною стала, навчившись читати? Схоже, що настав час пророцтва «Холодної війни», скерованої на знищення людини як homo sapiens.
Тієї миті, коли з’явилися сумніви, мені насправді пощастило. Ви чекаєте, що я пропіарю, якесь видання? Ні. Я «пропіарю» маленький аркушик паперу, який лежав самотньо на лавці в електричці. На цій сторінці було тільки й написано, що: «Спочатку було Слово. І Слово було Бог».