Могильник
Вулиця була безлюдна. Пожовкле мокре листя чавили чоловічі ноги у високих гумових чоботях. Чолов’яга був великий, у чорному дощовику і тримав на плечах лопату. Коли йшов повз хатин – люди, перелякано хапаючи дітей, зачиняли двері. Бо цей чоловік був для них передвісником смерті. Так то сталося, що декілька раз, коли його зустрічав хтось із односельців, то незабаром відходив до іншого світу.
Звали його Степан, і він копав могили. Та нікого не цікавило, яке серце б’ється під чорним плащем, які думки й туга наповнюють його розум і душу. А був Степан за своєю натурою амбітний, досить романтичний, філософського складу розуму, часто закохувався. І доля його була теж… досить романтична та складна.
Сорок років тому, молодим красенем, він так закохався у свою вчительку, що навіть хотів покінчити життя самогубством. А потім зустрів дівчину з рудим, як сонце, волоссям. Його естетичний смак пізнав таку розкіш, що, не замислюючись Степан оженився. На жаль, крім гарного волосся, нічого йому в ній не подобалось. За дев’ять років розлучився, залишивши жінку з двома дітьми, та зійшовся з молодичкою, яка вміла цінувати його красу, розум і силу. Вона ж його так кохала, народила донечку, за якою Степан світу не бачив. Здавалося, ось воно – щастя! Вирішив кар’єру зробити, вступив до комуністичної партії, та партія його недооцінила. "Дарма" – вирішив він, - вистачить мені родини". Та коли донька підросла – потрапила не в ті руки, за п’ять років спилася, захворіла на туберкульоз. Розпач охопив чоловіка, життя втратило будь який сенс, залишився тільки сором і дикий біль. А власний дім перетворився для нього на чужу хату. І в тому розпачі вирішив він стати копачем могил.
Він відчував себе богом, коли люди заходили у його двір із проханням про яму для небіжчика. Як бог, він ступав по землі, що належала до ділянки кладовища. Мірно розкреслював клаптик землі, не поспішаючи, зі смаком, устромлював лопату в неї, і тільки тоді починав жити! Дихав на повні грудьми і, перевертаючи землю, починав свою розмову із хазяїном-небіжчиком чергової могили: "Ось бач, Миколо, хіба не знав, що я тобі дім останній будуватиму? Ти ж знав це, а так соромився мене. Та що там, я усе прощаю. Ти ж мертвий, а я живий! Бо тільки тут я і відчуваю себе живим, Миколо. Ти навіть не чуєш мене, але скажу тобі, що в мене на серці, пожаліюсь, бо нема кому…" І розповідав він невидимому померлому про своє горе, життя, про свої мрії, турботи, а під кінець роздиралося небо від крику та чоловічих сліз… Так із року в рік.

…Цього дня йшов дощ. Померла стара Катерина, сусідка. Степан як завжди, розпочав роботу і розмову. Все вилив Катерині. Та й зла до неї не мав, бо була вона жінка людяна, одна на селі вміла посміхнутися до нього й заговорити. Та коли дійшов копальник до дна могили, щось у ньому вибухнуло. Гнів обійняв його почуття: "Та що я розмовляю зі смертю?! Нема вас тут нікого! Нема! Повсюди смерть!". І з розмаху кинув лопату в куток. Але щойно лопата глухо впала – над глибокою ямою, в якій сидів бідолаха, наче небо розчахнулося і почув він багато стогону, крику та шуму, й полилися сльози з неба, обмиваючи забруднене обличчя копача. Той затуляв вуха, а небо все ревіло. "Боже, змилуйся наді мною!" – у відчаї закричав він . Мить – і бачить: стоїть над краєм ями чоловіча постать: "Ти звав Мене? Ось Я, твій Бог і Бог твоєї доньки. Твоє Життя. І місце це не мертве, а святе. Катерина бо, що їй жалівся – свята. Вимолив - таки життя. Біжи жити, бо труна твоя згоріла". І розійшлися хмари, сонце осяяло Степана, а чоловік той зник. У копача серце калатало. Він відчув, як земля під ним горить, як печуть п’ятки, кинувся геть!
Підбіг до краю села і побачив дим: палала його хата, його "труна"…
Погорільці виїхали з села. Кажуть, що донька зцілилася, а копач могил з дружиною пішли. Куди пішли? Напевно у життя. Бо смерті у Житті немає.

2011 р.