А Я був поряд, коли людство любило, коли людство страждало, коли людство народжувалося та вмирало. Я ніколи людство не полишав…

Старий чоловік забивав довгі цвяхи в ляду, яка покривала колодязь. Білий сніг, присипаний чорною землею, приховував людську кров. Минув тиждень, як радянські війська увійшли до районного центру, саме перед Новим Роком. Та радощів у сім’ї Гнатюка не було – молодшу доньку фашисти вивезли до Німеччини, а старша…
"Ой горенько мені, старому. За що ж така кара…", - тяжко зітхнув дід. Старша, Катерина, примудрилася під час війни вийти заміж, завагітніти та проводити чоловіка на фронт. Вже й час пологів настав, саме коли визволяли це селище, та разом із такими подіями прийшла до хати звістка про смерть її чоловіка. Руда, із сонячними веснянками на обличчі жінка й слова не промовила, тільки закричала, як зранений звір, завила – роздираючи увесь світ своїм самотнім горем, а за 20 хвилин до цього нелюдського виття приєднався дитячий розпачливий плач: дитина вийшла зі зраненого болем материнського лона… Жінка знепритомніла, коли ж розплющила очі – старий, намагаючись утішити свою нещасну доньку, підніс їй маленьке, таке ж руденьке, як і мати немовля. Вона ж, пильно вдивляючись неначе скрізь дитину, тільки й прошепотіла хриплим голосом; "Геть. Іди геть, примаро".
Минув тиждень. Катерина вже вдруге спробувала заподіяти собі смерть. Тягнуло її до води у глибокому колодязі. Першого разу солдат вчасно схопив за поли куфайки, а сьогодні батько встиг. Тож колодязь був позабиваний, донька збожеволіла, а голодне немовля кричало на руках безпорадного дідуся…
Того ж часу в селищі, тягнучи старенькі сани по розбитій дорозі, з’явилася постать жінки. На санях серед зібраних пожитків сиділо троє дітей, як горобчики, а поряд допомагало їй ще двоє старших. Вимушена залишити своє рідне гніздо, зруйноване під час наступу війська, родина шукала притулку. Ходили вони від двору до двору, благаючи про нічліг, але вже третя відповідь лунала: ні. Стомлена жінка присіла на колоді, кажучи відсутньому чоловікові: "Миколо, чи ти пам’ятаєш, що завтра Різдво?.. Як дивно відчувати себе на місці Матері Божої, але без Йосипа. Господи, прости. Пресвята Діво Маріє! Чи Ти чуєш мене? Чи Ти є? Зглянься на моїх дітей, допоможи! Святий Йосипе!" Із цими словами вона, ковтаючи гіркі сльози, почала молитися: "Радуйся Маріє, благодатна – Маріє, чи Ти радієш дивлячись на нас, на цих малюків? Чи Ти тішишся з того горя і відкинутості? – така розпачлива думка промайнула у голові жінки: "Господь з Тобою". – "Господь зі мною?.." Як відлуння, неначе відповідь Богородиці пронизали ці слова жінку. Повернувши, як на чийсь голос голову, вона побачила на розі самотню хатину…
Старий Гнатюк відчинив двері. "Мир вашому дому, і нехай Вас благословить Господь…" – почала жінка. "Господь, кажеш? Де твій Господь?! У нашій родині Він не мешкає!" – гнівно гаркнув старий. Хотів вже зачинити хату, але очі помітили купу діток, які мовчки тулилися до матері. Пустив. З хати на жінку повіяло теплом і якоюсь порожнечею, як із погреба. Тільки свічка на столі мерехтіла. Одразу жінка й не помітила Катерину, яка забившись в кутку сиділа – бліда, із широко розплющеними очима. Ще за мить почула дитячий плач – серце тьопнуло, вона перелякано здригнулась. "Це онука, народилася тиждень тому. А донька, як бачиш – збожеволіла. То де ж той Бог" – стомлено відрік старий, ставлячи на стіл варену картоплю й окріп. За мить він здригнувся: "О-о-о… То ти теж при надії? – вказуючи очима на живіт. – Кого чекаєш?" Жінка ніжно усміхнулася: "Різдва, дядьку…?" – "Йосип я". – "Як дивно… А я Марія". Дивилися, при мерехкотінні свічки, молоді очі в старі , із захватом і здивуванням, посеред купи діток і хворою жінкою, на Святвечір…
"Заспівай" – несподівано хрипло прошепотів старий оторопілій гості. "Заспівай мені ту пісню, яку матінка в дитинстві мені співала". І не зводив очей з неї. Марія зніяковіла, озирнулася перелякано на діток, а ті, понабивавши ротики картоплею, зайняті були. А Йосип все очі не відводить, жадібно пронизує її, і стільки в них голоду, стільки спраги, якої бульбою не наситиш, а навіть вином кращим не заллєш! Може б і відмовила вона, та те дитятко у череві так забилося, так занепокоїлося, що най, як світ весь заволав: "Заспівай! Заспівай!". І дрижачий ніжний голос понісся відлунням по темній оселі: "Нова радість стала, яка не бувала…"
Тіні падали на стіни. А й дитятко рудої Катерини змовкло, а й ротики діточок рідненьких із замурзаними личками повідкривалися, заворожено. А й Катеринин погляд скляний і той став м’яким, неначе щось побачила живе, квітуче, тепле…. Ще б одна мить, і, здається, що зірка тая у хату скрізь шиби увірветься! І як усі ті сердечка перебували на вершині насолоди – гуркнуло щось знадвору, та й увірвалося разом із холодним, гострим як лезо вітром до відкритих дверей… Став посеред хати вояка у шинелі: "А що, бачу дядьку, у вас тут колядники завелися!" Та не встиг він доказати, як схопилася Катерина, немов вовчиця спритна, та як закричить: "Васю! Васічку! Рідненький, ти ж живий!" І обвила його так міцно руками схудлими, як плетена берізка стовбур дуба, і цілує його, і сміється. Та чужий не довго думав, – відштовхнув нещасну, відлетіла вона до самого кута, та й розпласталась. "Геть! Примаро!" І де ж та радість поділася?! Де ж та зірка ясна утекла… Свічка згасла. Пітьма. Дитячі крики роздерли чорну оселі. Старий Йосип схопився, не знаючи, кого рятувати, приголомшений. Сама тільки жінка вагітна стояла напроти, обличчям в обличчя з гостем холодним… – "Христос народився". Чоловіче обличчя вишкірилося зловорожим оскалом. "Де? Покажи, де твій Христос?! Заткни своїх щенят і покажи мені Христа!" Задеревеніло у неї тіло. Пітьма. Глуха тиша оповила оселю. Тільки одинадцятеро сердець билися гулко, в напруженні, в страху посеред цього світу. Аж раптом зістрибнув п’ятирічний Степанчик з лавки, схопивши ручками зі столу щось, підбіг, та й став поміж незнайомцем і Марією: "Мамо, мамо, це ж пастушок прийшов! Ти голодний? Ти злий, бо голодний? Ось, на хлібця…" А скільки того часу пройшло – ніхто не знав. Може й вічність, а може й мить. "Тю… Христос…" – тільки й в змозі був промовити чужинець, розвертаючись спиною до переляканих мешканців.
Вийшов. Щільно закрив за собою двері. Ніхто ані поворухнувся, тільки Степанчик, начебто й нічого не сталося, спокійно пошкутильгав до столу. Сів. І з кутка залунала пісня: "Тиха ніч, свята ніч, сльози витри з своїх віч. Божий Син прийшов до нас, світ увесь любов’ю спас…" – співала божевільна Катерина.

…З ранковою зорею Марія народила хлопчика. Коли руда Катерина прокинулася, то побачила у променях ранкового зимового сонця жінку, що годувала грудьми руде немовля, а на другій руці лежало ще одненьке – чорнявеньке. "Ти хто?" "Я Марія". "А! Ти та сама свята Марія!" "Що ти. Ні. Я просто жінка…" "Ох, не кажи мені, що ні! – перебила її божевільна – Я бачу, я все ба-а-чу, он скільки навколо тебе дітей! Я на Небі! На Небі!.." – співала на повний голос Катерина, підскакуючи босими ногами по земляній підлозі, побігла до порогу, відкрила навстіж двері… Та й впала замертво… Полишивши на землі Йосипа з Марією на дітей незрілих, рушила навпростець – у Небо…