ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.09.28
10:42
Не писали би ні віршів, ні романів,
Не буяло б навесні зело.
Без любові пересохли б океани,
Без любові сонце не зійшло б.
Не зустрілись би закохані ніколи,
І дитини не почули б сміх.
Без любові вся планета охолола б,
Не буяло б навесні зело.
Без любові пересохли б океани,
Без любові сонце не зійшло б.
Не зустрілись би закохані ніколи,
І дитини не почули б сміх.
Без любові вся планета охолола б,
2024.09.28
09:52
Коли панує моветон
у цілоденній каламуті –
уже чіпляються за тон,
не апелюючи до суті!.
у цілоденній каламуті –
уже чіпляються за тон,
не апелюючи до суті!.
2024.09.28
08:43
Висять на гіллі абрикоси…
Здалеку манить самота…
А тут ще вітер голо - босий
І не покинеш блокпоста
Щоби тако пірнути в серпень,
Забути геть, бронижилет...
У цю прийдешню літа зелень
Зустрітись з кумом Василем…
Здалеку манить самота…
А тут ще вітер голо - босий
І не покинеш блокпоста
Щоби тако пірнути в серпень,
Забути геть, бронижилет...
У цю прийдешню літа зелень
Зустрітись з кумом Василем…
2024.09.28
06:39
Дні стають короткими, як миті
Нещодавніх зоряних дощів, –
Жалюгідні залишки блакиті
Одягнули з хмарності плащі.
Тьмяне мерехтіння листопаду
З дня у день нагадує про те,
Що уже лишилося позаду
Швидкоплинне літо золоте.
Нещодавніх зоряних дощів, –
Жалюгідні залишки блакиті
Одягнули з хмарності плащі.
Тьмяне мерехтіння листопаду
З дня у день нагадує про те,
Що уже лишилося позаду
Швидкоплинне літо золоте.
2024.09.28
05:24
На криниці збоку, на гвіздочку,
зачекалась кварта спраглих губ:
«Йди водиці зачерпни, синочку,
та присядь у затінок під дуб».
Кажуть: не живе не розмовляє
та душею зовсім не кривлю,
якщо йшов хоч раз до виднокраю,
стріти мав криниченьку свою.
зачекалась кварта спраглих губ:
«Йди водиці зачерпни, синочку,
та присядь у затінок під дуб».
Кажуть: не живе не розмовляє
та душею зовсім не кривлю,
якщо йшов хоч раз до виднокраю,
стріти мав криниченьку свою.
2024.09.28
03:02
Зросли, чи ні, поміж тривог
Не відповім… відповіси
Якщо ти є той самий Бог,
Чому лютуєм від Краси,
Вона ж не ділиться на двох?
Отож…
Біжиш, чи ні, словами між
Не відповім… відповіси
Якщо ти є той самий Бог,
Чому лютуєм від Краси,
Вона ж не ділиться на двох?
Отож…
Біжиш, чи ні, словами між
2024.09.27
15:47
Дощ у шибку стукає косий
Вітром кинутий іздаля,
Сотня крапель дзвінкоголосих
Ніжно ім'я твоє промовля.
Він малює й змиває букви ,
Я вдивляюсь у мокре скло.
Скільки ще цій розлуці бути ,
Вітром кинутий іздаля,
Сотня крапель дзвінкоголосих
Ніжно ім'я твоє промовля.
Він малює й змиває букви ,
Я вдивляюсь у мокре скло.
Скільки ще цій розлуці бути ,
2024.09.27
08:08
Геееей!...
Гея-гея-гея-Геееей.
А війна війною,
а поля кістками...
Запеклися кров'ю
імена у камінь,
Гея-гея-гея-Геееей.
А війна війною,
а поля кістками...
Запеклися кров'ю
імена у камінь,
2024.09.27
06:08
Посіє осінь мжичку. Хай росте.
Такі часи: нікому не догодиш.
Стає все більше листя золоте
і сонячної меншає погоди.
Примружу очі, обпекла краса,
всі літні барви в першім падолисті,
високі до нестями небеса,
Такі часи: нікому не догодиш.
Стає все більше листя золоте
і сонячної меншає погоди.
Примружу очі, обпекла краса,
всі літні барви в першім падолисті,
високі до нестями небеса,
2024.09.27
05:24
Твоє волосся вбране в квіти
Леліло барвами лугів
І сильно пахло розігрітим
Манливим духом літніх днів.
Воно текло привабно в жменю,
Долоні повнячи теплом, –
І серце билося шалено,
І мріям ліку не було…
Леліло барвами лугів
І сильно пахло розігрітим
Манливим духом літніх днів.
Воно текло привабно в жменю,
Долоні повнячи теплом, –
І серце билося шалено,
І мріям ліку не було…
2024.09.27
04:59
Збережи для себе пам’ять… Будь-яку
Зупинись, заляж та хоч би де
Бажано без сліз, до коньяку
І ніяких мов щоб про буфет…
Вигукни собі щось… вигукни будь-що
Запереч тим вигукам, станцюй…
І не передумаєш якщо,
Зупинись, заляж та хоч би де
Бажано без сліз, до коньяку
І ніяких мов щоб про буфет…
Вигукни собі щось… вигукни будь-що
Запереч тим вигукам, станцюй…
І не передумаєш якщо,
2024.09.27
01:07
Сталося це 7 липня 1977 року, в день коли совкові містики і повітові пророки вважали, що настане кінець світу сього. Всесвітньої катастрофи не сталося, але кінець світу настав в межах однієї комунальної квартири в місті, що було забуте Богом і літераторам
2024.09.26
18:39
теми що давно & всім від них тошно
операції в маніпуляційній о так
скидання масок демаскує тотожні
злотогінний сезоноксамит ну-да
& де-небудь у жмеринці чи в криворівні
сходить місяць сріблиста його печать
на устах тліє млість і мовчатимуть півні
операції в маніпуляційній о так
скидання масок демаскує тотожні
злотогінний сезоноксамит ну-да
& де-небудь у жмеринці чи в криворівні
сходить місяць сріблиста його печать
на устах тліє млість і мовчатимуть півні
2024.09.26
14:51
Тихий вечір. Зорі небо всіяли, як маком.
Місяця іще немає, тож вони і сяють.
Вітер десь у очеретах сонний позіхає,
Шарудить та постіль стеле, аби було м’яко.
По балці тече потічок невеликий зовсім.
На вигині старі верби буйно розрослися,
Стоять тісн
Місяця іще немає, тож вони і сяють.
Вітер десь у очеретах сонний позіхає,
Шарудить та постіль стеле, аби було м’яко.
По балці тече потічок невеликий зовсім.
На вигині старі верби буйно розрослися,
Стоять тісн
2024.09.26
09:30
Любити й вірити - є справжнє.
Усмішку дарувати іншим.
Добра надати хоч би краплю,
У серці щезнуть муки тіні.
Метеликом - в політ на світло,
Любити й вірити - є справжнє.
Очиститься від лжі повітря.
Усмішку дарувати іншим.
Добра надати хоч би краплю,
У серці щезнуть муки тіні.
Метеликом - в політ на світло,
Любити й вірити - є справжнє.
Очиститься від лжі повітря.
2024.09.26
08:31
Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Батько живий дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопч
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Батько живий дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопч
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.12.07
2023.11.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
ОПс Ірина Островська (1967) /
Проза
Папаха
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Папаха
Коли суворої зими відкривалися двері в сіні, посеред білого пару, як Бог у хмарах - з’являвся мій батько. Великий, в чорному кожусі, а на голові біла папаха - ординка! І я маленький із завмерлим серцем, із захопленням вдивлявся в нього широко відкритими очима.: "Б-о-о-г… Мій батько сильний, справедливий бог!". Коли мій батько злився, то його очі блищали як блискавка, коли лаявся, то це був місцевий грім, але коли всміхався, то це було тепло і любов усього неба. Ось яким був мій батько. І нікуди було дітися від його пронизливого ока. Щоб я потайки не нашкодив, батько все знав. "Звідкіля? – дивувався я – Може у нього папаха чарівна? От я виросту і теж у мене така буде. Я буду Бо-о-гом".
Та коли сталося мені вирости, то поїхав я вчитися до столиці. А там завів приятельство з такими людьми, скажемо не богами - зовсім з не чистими на руку та сумліннями. Одного разу вирішивши похизуватися перед батьками – привіз їх до дому. Самовпевненим півнем вийшов із дуже коштовного Шевроле у супроводі своїх "друзів". А батько, як завжди – тільки оком блиснув, та й усе вже знав. Відвів мене в бік та й каже: "Сину мій, і це твої друзі? Це не друзі, це вовки! Тікай від них". Я ж тоді "копита" свої й показав: "Та що ти, старий! Зараз життя таке, не ваш отстой…" Не встиг і доказати, як та блискавка з громом звалилася мені на голову: "Геть з мого двору! Щоб очі мої тебе не бачили доки не навернешся!"…
Я й показав свій гонор - зник з батькових очей на довгі роки. Хоч в глибині серця сумно мені було. Та не знав я, що поки я пропалював своє життя, глушачи свою провину, своє сумління - мій батько роками припадав на коліна та плакав не слізьми а диким болем, приговорюючи, як Самуїл над вбитим сином: "Сину мій сину! Сину мій…"
Одного дня прийшла мені звістка про те, що батько мій вмирає. Як птах полетів я до нього. Не встиг. Коли переступив поріг, то мій батько віддав духа. У труні не той вже велетень і бог, а сивий, сухенький чоловічок, із стомленим обличчям, та росою у кутках очей…
Так то водиться у нас, що під час похорону, над могилою, хтось старший із родини має за покійного вибачитися перед усіма присутніми за його гріхи. А я один у батька був. Стою: ось люди, а ось я, над самою прірвою могили. Ось труна. Аж зуби мені скрипіли: "Чому я маю перепрошувати у цих людей за його гріхи невідомі? Та й він не простив мені…" Коли перший раз видавив із себе, то як ключ заржавілий повертався мій язик: "Простіть мені, люди", а у відповідь усі гуртом, пильно дивлячись мені у очі: "Бог простить…" За другим разом щось в мені йойкнуло: "Простіть мені, люди", а вони знову: "Бог простить". А за третім разом: "Простіть мені, люди !" – і навала зрушила з моєї душі, і не знав вже я, хто із нас просить прощення, чи батько у людей, чи я у батька та людей, за своє невдячне синівство!..
Всі розійшлися… Сидів я при могилі розбитий, приголомшений, тиша… в вухах шумить, в душі гуде…. Підійшов до мене отець Федір: "Тримай, синку. Батько твій просив передати тобі. Ох і любив він тебе… Ох і любив". Та й простягає мені ту саму стареньку папаху бога. А до неї лист, в якому й написано тільки: "Сину мій, папах на світі багато, та голова у тебе одна. Бережи свою голову від того, щоб світ цей її не покрив… Сину мій."
Звідкіля мій батько знає моє серце…
Та коли сталося мені вирости, то поїхав я вчитися до столиці. А там завів приятельство з такими людьми, скажемо не богами - зовсім з не чистими на руку та сумліннями. Одного разу вирішивши похизуватися перед батьками – привіз їх до дому. Самовпевненим півнем вийшов із дуже коштовного Шевроле у супроводі своїх "друзів". А батько, як завжди – тільки оком блиснув, та й усе вже знав. Відвів мене в бік та й каже: "Сину мій, і це твої друзі? Це не друзі, це вовки! Тікай від них". Я ж тоді "копита" свої й показав: "Та що ти, старий! Зараз життя таке, не ваш отстой…" Не встиг і доказати, як та блискавка з громом звалилася мені на голову: "Геть з мого двору! Щоб очі мої тебе не бачили доки не навернешся!"…
Я й показав свій гонор - зник з батькових очей на довгі роки. Хоч в глибині серця сумно мені було. Та не знав я, що поки я пропалював своє життя, глушачи свою провину, своє сумління - мій батько роками припадав на коліна та плакав не слізьми а диким болем, приговорюючи, як Самуїл над вбитим сином: "Сину мій сину! Сину мій…"
Одного дня прийшла мені звістка про те, що батько мій вмирає. Як птах полетів я до нього. Не встиг. Коли переступив поріг, то мій батько віддав духа. У труні не той вже велетень і бог, а сивий, сухенький чоловічок, із стомленим обличчям, та росою у кутках очей…
Так то водиться у нас, що під час похорону, над могилою, хтось старший із родини має за покійного вибачитися перед усіма присутніми за його гріхи. А я один у батька був. Стою: ось люди, а ось я, над самою прірвою могили. Ось труна. Аж зуби мені скрипіли: "Чому я маю перепрошувати у цих людей за його гріхи невідомі? Та й він не простив мені…" Коли перший раз видавив із себе, то як ключ заржавілий повертався мій язик: "Простіть мені, люди", а у відповідь усі гуртом, пильно дивлячись мені у очі: "Бог простить…" За другим разом щось в мені йойкнуло: "Простіть мені, люди", а вони знову: "Бог простить". А за третім разом: "Простіть мені, люди !" – і навала зрушила з моєї душі, і не знав вже я, хто із нас просить прощення, чи батько у людей, чи я у батька та людей, за своє невдячне синівство!..
Всі розійшлися… Сидів я при могилі розбитий, приголомшений, тиша… в вухах шумить, в душі гуде…. Підійшов до мене отець Федір: "Тримай, синку. Батько твій просив передати тобі. Ох і любив він тебе… Ох і любив". Та й простягає мені ту саму стареньку папаху бога. А до неї лист, в якому й написано тільки: "Сину мій, папах на світі багато, та голова у тебе одна. Бережи свою голову від того, щоб світ цей її не покрив… Сину мій."
Звідкіля мій батько знає моє серце…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію