
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.22
22:25
У дитинстві я довго подорожував.
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
2025.09.22
19:07
Сонет)
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
2025.09.22
16:58
Не гадаю наразі, що буде зі мною —
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
2025.09.22
15:40
Літає павутина примою в повітрі,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
2025.09.22
14:40
Згадаю я ті давні дні,
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
2025.09.22
10:31
Спокуса щирістю найнебезпечніша з спокус.
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
2025.09.22
10:11
Все швидше й швидше мчать літа,
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
2025.09.21
20:52
У життя мого блокноті для нотаток
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
2025.09.21
19:27
В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
2025.09.21
17:17
О, ця жінка зо цвинтаря від мене має діти
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
2025.09.21
16:12
В історії України скільки раз бувало,
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
2025.09.21
15:37
Хоч нема вже літа наче.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
2025.09.21
13:13
Ти сонце золотаве із промінням,
Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.
Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.
Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
2025.09.21
10:50
Полиці пам'яті наповнені ущерть
Осмученими спогадами юні...
Вже тричі серце стискувала смерть,
Вливала тьму в роки мої безжурні.
Охороняла неня. Брала біль
На себе. А тепер її немає...
Вона тепер блука між Лети хвиль,
Осмученими спогадами юні...
Вже тричі серце стискувала смерть,
Вливала тьму в роки мої безжурні.
Охороняла неня. Брала біль
На себе. А тепер її немає...
Вона тепер блука між Лети хвиль,
2025.09.21
09:35
Минулого немає, майбутнє - не настало, -
Невпинним сьогоденням живу собі помалу, -
В садочку клопочуся, з онуками вожуся
І корисні поради накручую на вуса.
Копійку кожну зважую та лаюся сердито
На тих, що і на старості перешкоджає жити.
Але наперек
Невпинним сьогоденням живу собі помалу, -
В садочку клопочуся, з онуками вожуся
І корисні поради накручую на вуса.
Копійку кожну зважую та лаюся сердито
На тих, що і на старості перешкоджає жити.
Але наперек
2025.09.20
17:31
Гей, там, в тилу,
в квартирі, чи в своєму домі,
ти депресуєш у страху.
чи сохнеш у якійсь утомі!
Лишай те все, - на передку,
в бронежилеті, у шоломі,
ти на покликанні шляху,
а не в переляку полоні!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...в квартирі, чи в своєму домі,
ти депресуєш у страху.
чи сохнеш у якійсь утомі!
Лишай те все, - на передку,
в бронежилеті, у шоломі,
ти на покликанні шляху,
а не в переляку полоні!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
ОПс Ірина Островська (1967) /
Проза
Папаха
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Папаха
Коли суворої зими відкривалися двері в сіні, посеред білого пару, як Бог у хмарах - з’являвся мій батько. Великий, в чорному кожусі, а на голові біла папаха - ординка! І я маленький із завмерлим серцем, із захопленням вдивлявся в нього широко відкритими очима.: "Б-о-о-г… Мій батько сильний, справедливий бог!". Коли мій батько злився, то його очі блищали як блискавка, коли лаявся, то це був місцевий грім, але коли всміхався, то це було тепло і любов усього неба. Ось яким був мій батько. І нікуди було дітися від його пронизливого ока. Щоб я потайки не нашкодив, батько все знав. "Звідкіля? – дивувався я – Може у нього папаха чарівна? От я виросту і теж у мене така буде. Я буду Бо-о-гом".
Та коли сталося мені вирости, то поїхав я вчитися до столиці. А там завів приятельство з такими людьми, скажемо не богами - зовсім з не чистими на руку та сумліннями. Одного разу вирішивши похизуватися перед батьками – привіз їх до дому. Самовпевненим півнем вийшов із дуже коштовного Шевроле у супроводі своїх "друзів". А батько, як завжди – тільки оком блиснув, та й усе вже знав. Відвів мене в бік та й каже: "Сину мій, і це твої друзі? Це не друзі, це вовки! Тікай від них". Я ж тоді "копита" свої й показав: "Та що ти, старий! Зараз життя таке, не ваш отстой…" Не встиг і доказати, як та блискавка з громом звалилася мені на голову: "Геть з мого двору! Щоб очі мої тебе не бачили доки не навернешся!"…
Я й показав свій гонор - зник з батькових очей на довгі роки. Хоч в глибині серця сумно мені було. Та не знав я, що поки я пропалював своє життя, глушачи свою провину, своє сумління - мій батько роками припадав на коліна та плакав не слізьми а диким болем, приговорюючи, як Самуїл над вбитим сином: "Сину мій сину! Сину мій…"
Одного дня прийшла мені звістка про те, що батько мій вмирає. Як птах полетів я до нього. Не встиг. Коли переступив поріг, то мій батько віддав духа. У труні не той вже велетень і бог, а сивий, сухенький чоловічок, із стомленим обличчям, та росою у кутках очей…
Так то водиться у нас, що під час похорону, над могилою, хтось старший із родини має за покійного вибачитися перед усіма присутніми за його гріхи. А я один у батька був. Стою: ось люди, а ось я, над самою прірвою могили. Ось труна. Аж зуби мені скрипіли: "Чому я маю перепрошувати у цих людей за його гріхи невідомі? Та й він не простив мені…" Коли перший раз видавив із себе, то як ключ заржавілий повертався мій язик: "Простіть мені, люди", а у відповідь усі гуртом, пильно дивлячись мені у очі: "Бог простить…" За другим разом щось в мені йойкнуло: "Простіть мені, люди", а вони знову: "Бог простить". А за третім разом: "Простіть мені, люди !" – і навала зрушила з моєї душі, і не знав вже я, хто із нас просить прощення, чи батько у людей, чи я у батька та людей, за своє невдячне синівство!..
Всі розійшлися… Сидів я при могилі розбитий, приголомшений, тиша… в вухах шумить, в душі гуде…. Підійшов до мене отець Федір: "Тримай, синку. Батько твій просив передати тобі. Ох і любив він тебе… Ох і любив". Та й простягає мені ту саму стареньку папаху бога. А до неї лист, в якому й написано тільки: "Сину мій, папах на світі багато, та голова у тебе одна. Бережи свою голову від того, щоб світ цей її не покрив… Сину мій."
Звідкіля мій батько знає моє серце…
Та коли сталося мені вирости, то поїхав я вчитися до столиці. А там завів приятельство з такими людьми, скажемо не богами - зовсім з не чистими на руку та сумліннями. Одного разу вирішивши похизуватися перед батьками – привіз їх до дому. Самовпевненим півнем вийшов із дуже коштовного Шевроле у супроводі своїх "друзів". А батько, як завжди – тільки оком блиснув, та й усе вже знав. Відвів мене в бік та й каже: "Сину мій, і це твої друзі? Це не друзі, це вовки! Тікай від них". Я ж тоді "копита" свої й показав: "Та що ти, старий! Зараз життя таке, не ваш отстой…" Не встиг і доказати, як та блискавка з громом звалилася мені на голову: "Геть з мого двору! Щоб очі мої тебе не бачили доки не навернешся!"…
Я й показав свій гонор - зник з батькових очей на довгі роки. Хоч в глибині серця сумно мені було. Та не знав я, що поки я пропалював своє життя, глушачи свою провину, своє сумління - мій батько роками припадав на коліна та плакав не слізьми а диким болем, приговорюючи, як Самуїл над вбитим сином: "Сину мій сину! Сину мій…"
Одного дня прийшла мені звістка про те, що батько мій вмирає. Як птах полетів я до нього. Не встиг. Коли переступив поріг, то мій батько віддав духа. У труні не той вже велетень і бог, а сивий, сухенький чоловічок, із стомленим обличчям, та росою у кутках очей…
Так то водиться у нас, що під час похорону, над могилою, хтось старший із родини має за покійного вибачитися перед усіма присутніми за його гріхи. А я один у батька був. Стою: ось люди, а ось я, над самою прірвою могили. Ось труна. Аж зуби мені скрипіли: "Чому я маю перепрошувати у цих людей за його гріхи невідомі? Та й він не простив мені…" Коли перший раз видавив із себе, то як ключ заржавілий повертався мій язик: "Простіть мені, люди", а у відповідь усі гуртом, пильно дивлячись мені у очі: "Бог простить…" За другим разом щось в мені йойкнуло: "Простіть мені, люди", а вони знову: "Бог простить". А за третім разом: "Простіть мені, люди !" – і навала зрушила з моєї душі, і не знав вже я, хто із нас просить прощення, чи батько у людей, чи я у батька та людей, за своє невдячне синівство!..
Всі розійшлися… Сидів я при могилі розбитий, приголомшений, тиша… в вухах шумить, в душі гуде…. Підійшов до мене отець Федір: "Тримай, синку. Батько твій просив передати тобі. Ох і любив він тебе… Ох і любив". Та й простягає мені ту саму стареньку папаху бога. А до неї лист, в якому й написано тільки: "Сину мій, папах на світі багато, та голова у тебе одна. Бережи свою голову від того, щоб світ цей її не покрив… Сину мій."
Звідкіля мій батько знає моє серце…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію