Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.28
19:15
сидить у мене птекродактиль на даху
і їсть хурму й мішає в голові бурду
і думає свою думу
ухух кажу ухух…
яку воно ото заварює собі уху
бо в птеро лиш одна турбота
режим на ім’є світова скорбота
і їсть хурму й мішає в голові бурду
і думає свою думу
ухух кажу ухух…
яку воно ото заварює собі уху
бо в птеро лиш одна турбота
режим на ім’є світова скорбота
2026.01.28
18:46
Усе сторчма на цім святковім світі.
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
Лиш догори ходить єврей дає ногам.
Чи ж перший я, хто запримітив,
Що полотно мудріш, аніж художник сам?
Портрет мій був би рабину впору.
Затіснуватий, може, але ж пасує так.
Вічно і в’ їдливо вивча він Тору,
2026.01.28
13:37
Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
2026.01.28
11:13
Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.
Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.
Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
2026.01.28
09:49
Це так просто —
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
2026.01.27
20:27
Підвіконня високе і ковані ґрати.
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на дверях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.
Стіни, білі колись, посіріли від часу,
Сіру стелю вінчає щербатий плафон,
Світло в ньому бліде – та ні
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на дверях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.
Стіни, білі колись, посіріли від часу,
Сіру стелю вінчає щербатий плафон,
Світло в ньому бліде – та ні
2026.01.27
18:04
січневий день і вітер зимний
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
ось я закоханий чом би і ні
вітер пройма така причина
гріємося доторки рук твоїх
нумо станцюймо одні
в холоді цеї зими
твоє тепло &
2026.01.27
13:35
якщо безладно наглядати
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма
коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
за техпроцесами всіма
то виробництво встати може
стійма
коли відкинувши убогість
побути мультиглитаєм
чому б не вкласти капітали
2026.01.27
11:23
знаєш що там похитується
на гойдалці гілок
його не видно
тільки цей скрип
тільки він бачить напнуті на крони голоси
коли я вдягаю на плечі рюкзак
я хочу хотіти не слухати
на гойдалці гілок
його не видно
тільки цей скрип
тільки він бачить напнуті на крони голоси
коли я вдягаю на плечі рюкзак
я хочу хотіти не слухати
2026.01.27
11:05
Привіт,
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?
2026.01.27
10:17
Це віршування, ніби вічне рабство,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.
Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.
Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
2026.01.26
21:17
…ти помреш від блюзнірства й жадоби
На акордах брехні і піару.
Бо зачали тебе з перегару,
Що цікаво, ті, двоє, не проти…
У «замовленні» гнулись взірцево…
Для безхатьків потрібна ж іконна?
Якщо ні, то нехай, не «мадонна»…
Якщо так, не спіши, «короле
На акордах брехні і піару.
Бо зачали тебе з перегару,
Що цікаво, ті, двоє, не проти…
У «замовленні» гнулись взірцево…
Для безхатьків потрібна ж іконна?
Якщо ні, то нехай, не «мадонна»…
Якщо так, не спіши, «короле
2026.01.26
18:45
А сатира, критика та гумор –
це пілюлі шоу шапіто,
де карикатури
із натури
вилікують одного на сто.
***
А лінія життя, що на долоні,
це пілюлі шоу шапіто,
де карикатури
із натури
вилікують одного на сто.
***
А лінія життя, що на долоні,
2026.01.26
18:11
Пав король. Бажання випало за ним.
Чи всох, чи здох... пучечком затугим...
Рай-тузи я зминала у пітній руці,
життя не в шоколаді і не в молоці,
ушир розмазувала посміх на лиці,
в той дім ступала, де кальянив дим...
Приспів:
Чи всох, чи здох... пучечком затугим...
Рай-тузи я зминала у пітній руці,
життя не в шоколаді і не в молоці,
ушир розмазувала посміх на лиці,
в той дім ступала, де кальянив дим...
Приспів:
2026.01.26
16:48
Сьогодні сніг колишній втратив присмак.
В дитинстві пах весняною грозою,
Озоном літнім, і сідав зумисно
На губи, щоб розтанути росою,
Та смакуватися у чистих бризках,
І хвастатись- такий бадьоросвіжий,
Що можна з'їсти з нього цілу сніжку!
В дитинстві пах весняною грозою,
Озоном літнім, і сідав зумисно
На губи, щоб розтанути росою,
Та смакуватися у чистих бризках,
І хвастатись- такий бадьоросвіжий,
Що можна з'їсти з нього цілу сніжку!
2026.01.26
16:19
Тут час дрімає на ялинці,
І я блукаю наодинці,
А сніг всміхається - блищить,
Синичка на гіллі сидить,
І раптом пурх і полетіла,
А я сніжиноньки ловила...
Гойдається ялини гілка,
Вже не синиця...Певне білка...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І я блукаю наодинці,
А сніг всміхається - блищить,
Синичка на гіллі сидить,
І раптом пурх і полетіла,
А я сніжиноньки ловила...
Гойдається ялини гілка,
Вже не синиця...Певне білка...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
ОПс Ірина Островська (1967) /
Проза
Папаха
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Папаха
Коли суворої зими відкривалися двері в сіні, посеред білого пару, як Бог у хмарах - з’являвся мій батько. Великий, в чорному кожусі, а на голові біла папаха - ординка! І я маленький із завмерлим серцем, із захопленням вдивлявся в нього широко відкритими очима.: "Б-о-о-г… Мій батько сильний, справедливий бог!". Коли мій батько злився, то його очі блищали як блискавка, коли лаявся, то це був місцевий грім, але коли всміхався, то це було тепло і любов усього неба. Ось яким був мій батько. І нікуди було дітися від його пронизливого ока. Щоб я потайки не нашкодив, батько все знав. "Звідкіля? – дивувався я – Може у нього папаха чарівна? От я виросту і теж у мене така буде. Я буду Бо-о-гом".
Та коли сталося мені вирости, то поїхав я вчитися до столиці. А там завів приятельство з такими людьми, скажемо не богами - зовсім з не чистими на руку та сумліннями. Одного разу вирішивши похизуватися перед батьками – привіз їх до дому. Самовпевненим півнем вийшов із дуже коштовного Шевроле у супроводі своїх "друзів". А батько, як завжди – тільки оком блиснув, та й усе вже знав. Відвів мене в бік та й каже: "Сину мій, і це твої друзі? Це не друзі, це вовки! Тікай від них". Я ж тоді "копита" свої й показав: "Та що ти, старий! Зараз життя таке, не ваш отстой…" Не встиг і доказати, як та блискавка з громом звалилася мені на голову: "Геть з мого двору! Щоб очі мої тебе не бачили доки не навернешся!"…
Я й показав свій гонор - зник з батькових очей на довгі роки. Хоч в глибині серця сумно мені було. Та не знав я, що поки я пропалював своє життя, глушачи свою провину, своє сумління - мій батько роками припадав на коліна та плакав не слізьми а диким болем, приговорюючи, як Самуїл над вбитим сином: "Сину мій сину! Сину мій…"
Одного дня прийшла мені звістка про те, що батько мій вмирає. Як птах полетів я до нього. Не встиг. Коли переступив поріг, то мій батько віддав духа. У труні не той вже велетень і бог, а сивий, сухенький чоловічок, із стомленим обличчям, та росою у кутках очей…
Так то водиться у нас, що під час похорону, над могилою, хтось старший із родини має за покійного вибачитися перед усіма присутніми за його гріхи. А я один у батька був. Стою: ось люди, а ось я, над самою прірвою могили. Ось труна. Аж зуби мені скрипіли: "Чому я маю перепрошувати у цих людей за його гріхи невідомі? Та й він не простив мені…" Коли перший раз видавив із себе, то як ключ заржавілий повертався мій язик: "Простіть мені, люди", а у відповідь усі гуртом, пильно дивлячись мені у очі: "Бог простить…" За другим разом щось в мені йойкнуло: "Простіть мені, люди", а вони знову: "Бог простить". А за третім разом: "Простіть мені, люди !" – і навала зрушила з моєї душі, і не знав вже я, хто із нас просить прощення, чи батько у людей, чи я у батька та людей, за своє невдячне синівство!..
Всі розійшлися… Сидів я при могилі розбитий, приголомшений, тиша… в вухах шумить, в душі гуде…. Підійшов до мене отець Федір: "Тримай, синку. Батько твій просив передати тобі. Ох і любив він тебе… Ох і любив". Та й простягає мені ту саму стареньку папаху бога. А до неї лист, в якому й написано тільки: "Сину мій, папах на світі багато, та голова у тебе одна. Бережи свою голову від того, щоб світ цей її не покрив… Сину мій."
Звідкіля мій батько знає моє серце…
Та коли сталося мені вирости, то поїхав я вчитися до столиці. А там завів приятельство з такими людьми, скажемо не богами - зовсім з не чистими на руку та сумліннями. Одного разу вирішивши похизуватися перед батьками – привіз їх до дому. Самовпевненим півнем вийшов із дуже коштовного Шевроле у супроводі своїх "друзів". А батько, як завжди – тільки оком блиснув, та й усе вже знав. Відвів мене в бік та й каже: "Сину мій, і це твої друзі? Це не друзі, це вовки! Тікай від них". Я ж тоді "копита" свої й показав: "Та що ти, старий! Зараз життя таке, не ваш отстой…" Не встиг і доказати, як та блискавка з громом звалилася мені на голову: "Геть з мого двору! Щоб очі мої тебе не бачили доки не навернешся!"…
Я й показав свій гонор - зник з батькових очей на довгі роки. Хоч в глибині серця сумно мені було. Та не знав я, що поки я пропалював своє життя, глушачи свою провину, своє сумління - мій батько роками припадав на коліна та плакав не слізьми а диким болем, приговорюючи, як Самуїл над вбитим сином: "Сину мій сину! Сину мій…"
Одного дня прийшла мені звістка про те, що батько мій вмирає. Як птах полетів я до нього. Не встиг. Коли переступив поріг, то мій батько віддав духа. У труні не той вже велетень і бог, а сивий, сухенький чоловічок, із стомленим обличчям, та росою у кутках очей…
Так то водиться у нас, що під час похорону, над могилою, хтось старший із родини має за покійного вибачитися перед усіма присутніми за його гріхи. А я один у батька був. Стою: ось люди, а ось я, над самою прірвою могили. Ось труна. Аж зуби мені скрипіли: "Чому я маю перепрошувати у цих людей за його гріхи невідомі? Та й він не простив мені…" Коли перший раз видавив із себе, то як ключ заржавілий повертався мій язик: "Простіть мені, люди", а у відповідь усі гуртом, пильно дивлячись мені у очі: "Бог простить…" За другим разом щось в мені йойкнуло: "Простіть мені, люди", а вони знову: "Бог простить". А за третім разом: "Простіть мені, люди !" – і навала зрушила з моєї душі, і не знав вже я, хто із нас просить прощення, чи батько у людей, чи я у батька та людей, за своє невдячне синівство!..
Всі розійшлися… Сидів я при могилі розбитий, приголомшений, тиша… в вухах шумить, в душі гуде…. Підійшов до мене отець Федір: "Тримай, синку. Батько твій просив передати тобі. Ох і любив він тебе… Ох і любив". Та й простягає мені ту саму стареньку папаху бога. А до неї лист, в якому й написано тільки: "Сину мій, папах на світі багато, та голова у тебе одна. Бережи свою голову від того, щоб світ цей її не покрив… Сину мій."
Звідкіля мій батько знає моє серце…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
