Я Самітник. І живу я в самотньому домі на узбіччі. Мене оточують самотні меблі, книжки, самотні картини, самотні штучні квіти і навіть пес… самотній. Життя кожен має своє, неповторне і самотнє. Такого висновку я дійшов, коли став пенсіонером. Бо коли була праця, то свою самотність я ховав у діяльності. Але вибила година, і забрано у мене місце, куди я міг втікати від самотності… І так мені самотньо, що стіни кричать! Стіни, в яких живе Самітник… Годинник у тиші відбиває час і я шаленію. Про що я мрію? Про спільноту, дитячий сміх і дотик теплих рук до мого згорбленого тіла. Я вже передчуваю, чим скінчиться моє життя: шаленою, безглуздою біготнею по сірих закутках міста, бо так деякі люди втікають від самотності. Але я не хочу так скінчити! Не хочу! Хто мені допоможе? Люди, допоможіть! Та люди зайняті втечею від власної самотності, і що їм до того, що я сходжу з глузду?!
Напроти мого двору розташований смердючий смітник, і я відчуваю себе повним викидьком у цьому світі. Знову від цього смітника під мої двері залетів брудний целофановий пакет. Як це мене дратує і злить! Чому самітникові має перепадати сам лише бруд?! Беру це "сміття" двома пальцями, щоби не забруднитися, а з нього висипається ціла купа карток із незнайомими людськими обличчями. Хм, ти диви – ціла компанія самітників! А що, заберу вас до себе у самітній дім, та й познайомимося.
Ставлю першого незнайомця на стіл – бородатого дідуся. Читаю внизу: Отець Піо. Дідусь має пронизливі очі, а руки, чомусь у рукавичках, тримають листа. "Який ти щасливий, священику – кажу до нього, - бо отримав листа, а я не маю від кого їх отримувати". Тяжко зітхаю, дивлячись жадібними очима на чуже щастя… Та раптом усвідомлюю, що чиясь невидима тепла рука лягає мені на плечі. І я випростовуюсь від цього дотику! "Гаразд, - кажу, - якщо шаленіти, то разом із тобою, старий!" Беру другу картку – на ній зображений теж не молодий, о, я, впізнав його, це ж Папа Римський Йоан Павло ІІ, і теж тримає листа у руці! "Це ж треба, як весело з вами! Е-ех! Якби прочитати, що там вам пишуть!" – і машинально перевертаю картку, а там слова: "Не бійся! Відчали на глибінь!" О-о-о, ти мене заінтригував, Йоане! І я "випливаю" рукою за третьою карткою. Цього разу переді мною постало гарне жіноче обличчя. Монашка, що націлено дивиться мені в очі. Читаю: св. Тереза від Дитятка Ісуса." А із жінками і дитятками я спілкуватися не вмію, прости монашко". Та тільки-но сказав, як щось від цієї картки подихнуло на мене, кімната заповнилася ароматом троянд, і голова моя ошаліла втопаючи в почуттях щастя і свободи!
Усю ніч я просидів, приголомшений, навпроти цих трьох облич. Цих самітників, яких світ викинув на смітник. А вони все дивляться мені в очі, проникаючи у свідомість і полонять моє серце. Знайомтесь, це мої друзі: Піо – що вхопив мене за плечі, Йоан Павло ІІ – що випхнув мене на глибінь і Мала Тереза – що устелила ароматний шлях до того Сина Людського, до відкинутого світом Христа.

2010 р.